ДЕНЬ ТРЕТІЙ

1

Яскраве сонце освітило місто. Від снігу не залишилось ані калюжі, ані мокляка(*-болото). Пташки бадьоро зустрічали новий день. Місто потроху оживало.

Марк прокинувся без годинника, як завжди, рівно о шостій.

Вітер доносив мускусний дим дорогих сигар – Вікторія покурювала тонку сигару через довгий мундштук навпроти відчиненого вікна. З вітальні доносились ранкові новини:

«… підсумки нічного штурму адміністрації: десятки затриманих, шестеро поранених. Матеріальні збитки поки підсумовують. Та очевидно, що окрім зовнішніх ушкоджень будівлі – таких як виламані двері та вибиті вікна – потрібно буде відремонтувати повністю ще як мінімум кабінет мера. Бо, як всі ми бачимо на викладеному протестувальниками відео, вони підпалили портрет мера на його ж столі, після чого вогонь обійняв весь кабінет…»

Відчувши погляд Марка, Вікторія обернулася до нього:

– Розбудила?

– Ні, – відказав той і зачарований таким початком дня з насолодою потягнувся.

Вона посміхнулася і грайливим кроком попрямувала до нього.

Одягнена в халат з напівпрозорого шовку. Прохолодний ранок додавав пікантності її соскам. Підійшовши ближче, наповнила легені димом і прилинула до Марка з поцілунком.

Ранкові ніжності перервав телефон. Телефонував полковник.

– Ранок добрий!

– Не добрий! – полковник говорив повільно, в його голосі відчувалась важкість, ніби кожне слово то каміння, котре тре викотити з себе на світ. – Слухай, в Кохановці знайшли “Volvo” в річці з двума трупами, по опису схожі на наших пропавших, та номери на машині не Левові. Але ж то не показник. Тіла доставлять в міський морг. То ти цей… заїдь за матір’ю Лук’яненко, і на впізнання тіла.

Марк слухав завмерши.

– Марку? – не чуючи нічого у відповідь, гукнув полковник.

– Так-так… – Марк прочистив горло. – Прийнято.

– І одразу мені зателефонуєш.

– Так…

Полковник відключився, а Марк знов закаменів.

Ранок почався не з кави. Від такої новини адреналін заполонив тіло, а мозок запрацював на всю потужність. Він намагався не піддаватись почуттям і просто слідувати алгоритму дій в таких випадках.

– Мені пора, – промовив молодий слідчий і рушив у душ.

Ольга Лук’яненко мешкала в промисловій частині міста. Тут було багато недорогих будинків, а ще більше дешевих руйновищ. В цій частині міста було навіть дихати важко: чи то через повну відсутність зелені, чи то через близькість заводів. Тут було найбільше обвалів будинків та побутових злочинів. Це місце було ніби відстійником: тут нічого не змінювалось і його оминали.

Пані О. проживала в одному з тих дворів, які ділились дюжиною хат, а хати ділились поміж різними сім’ями. Сама ж вона володіла двокімнатним будиночком в самому закутку подвір’я. Будинок більше скидався на прибудову. Саме такий куток вона придбала після кількох розмінів, більш привабливого житла. Та і ця хата, скоро могла бути відібрана за борги. Бо попри велику думку про себе Ольга Лук’яненко мала низькі звички, серед яких не було звички працювати сумлінно чи турбуватись про майбутнє. Не дивлячись на несплачені рахунки, дітей, які вже стали їй чужими, цироз печінки та соціальну пенсію, яка гряде – в неї було те, що допомагало про це забути – пияцтво. Колись ця звичка поєднувалася з ще з одною – чоловіками. Та чоловіки для гуляння зникли з її життя вже кілька років тому, а ті, що залишились ладні були лиш на те, щоб скласти компанію за чаркою.

Тому життя панні О. вміщалося в горлечко пляшки. І її це влаштовувало.

Марк заглянув до двору за адресую Фабрична, 23.

В таку пору двір був порожній від людей, єдина зустрічна жінка вивішувала білизну сушитися. Вона виміряла підозрілим поглядом незнайомця, що в їх дворі виглядав як пальма в Карпатах:

– Шо ви тут шукаєте, мужчино!?

Марк підійшов до неї, і показавши посвідчення, запитав де тут 23д?

– Оно там, – тикнула пальцем жіночка в напрямку закутка.

Пройшовши, Марк постукав в дерев’яні двері, які косились разом із будинком.

– Пішли на хер! – відповів голос з-за дверей.

– Я з поліції! Щодо вашої дочки! Це терміново.

Почулось якесь шарудіння, яке наближалося до дверей, а з ним наближалось і бурчання з прокльонами.

Двері відчинились. І зі своїх глибин хата видихнула затхлий запах мотлоху та плісняви.

Перед Марком ледве стояла немолода жінка низького зросту зі збільшеним у власних рисах обличчям. Рідкі волосинки танцювали в усі боки на її голові.

– З якою з них? – прохрипіла майже баритоном пані О., обдавши Марка ароматом перетравленої паленки.

Марк показав посвідчення та представився. Після того, як він повідомив, що Ася пропала кілька днів тому, Марк зробив паузу чекаючи на звичну реакцію матері, що тільки-но дізналась про зникнення власного дитя. Та пані О. і не збиралась розчулюватися:

– А, ця! Ну то ще та шльондра… – вона хотіла сказати щось ще, та Марк перебив її.

– Сьогодні знайшли тіло. Підходить під опис вашої доньки. Як найближчий родич, вам потрібно прийти на впізнання.

– Самі впораєтесь! – фиркнула пані О. намагаючись закрити двері, та Марк вчасно перегодив цей її імпульс ногою.

– Не хочете йти на впізнання? Звісно, що ми можемо запросити вашу меншу дочку. Але уявляєте, який це стрес для дитини? Якщо і це для вас ніщо, то уявляєте, який стрес буде у вас, коли це тіло справді вашої доньки, а підозрювати в її вбивстві ми будемо вас?

– З якого….

– З такого! – Марк знов обірвав її словесний вибрик ще голоснішим вибриком. – Найпершими підозрюваними стають найближчі. А вашої дочки мале коло знайомих, і ви – її єдиний близький повнолітній родич – не хочете йти на впізнання. Підозріло. До того ж у вас з нею навряд були дружні відносини, судячи з того як ви відгукнулись про неї, після новини про її зникнення. І напевне свідки вашої “не дружби” знайдуться – Марк покрутив головою, – тут багато очей! А справи я закривати вмію і показники в мене найвищі. То як, підемо на впізнання?

– Та чорт з тобою! – випалила пані О., обличчя якої вже побагровіло поки Марк говорив.

Коли Марк з пані О. виходили з двору, жіночка, що вивішувала білизну, завмерла з порожньою мискою в руках. Вона вдивлялась їм услід прищуривши свої очі, та з посмішкою сама собі шепотіла, що все закінчилося так, як і мало бути.

Через півгодини Марк і пані О. відчинили двері моргу. Спустившись в промерзлий напівпідвал, вони крокували довгим коридором, який був вкритий потрісканою плиткою, а люмінесцентні лампи блимали через одну.

Марк знав, що смерть не прикрашує людину. Він не прирівнював померлого до живої людини. Мертвець для нього був тілом, а тіло – це головний доказ у справі. Як казав один викладач в його ВНЗ: «Не шукайте в справі людей. В справі є місце лише доказам. Намагатиметеся знайти там щось ще, то знайдете себе і зійдете з глузду та станете доказом в новій справі». Найперше він відчув істину цих слів в одній зі своїх перших справ. Пропав хлопчик. Під час обшуку в його кімнаті він знайшов таку саму іграшку-роботом, яка була у Марка в дитинстві. І тоді, ще більш молодший слідчий, відчув зв’язок з цією дитиною. І це було помилкою. Коли тіло хлопчика знайшли, було нестерпно… Дитина ще довго приходила до нього уві сні пограти разом тим самим роботом.

На роботі Марк мав справу з потопельниками лише кілька разів. І знав силу води щодо людського тіла. Процес омилення та гниття або здуття до гігантських розмірів ще не прикрашали жодне тіло. Вода ніби відщеплювала по шматочку: спочатку шкіра кінцівок разом з нігтями, а потім і волосся.

Вода змивала з тіла нариси справжньої людини, а подекуди причини її смерті.

Перед Марком постало обличчя Асі при першій їх зустрічі – енергійна дівчинка з яскравим волоссям. Він не хотів закопувати цей портрет під інший – мерзотним вигляд мертвих залишків.

Пройшовши повз пару, яка ревіла в обіймах один одного, Марк і пані О. увійшли до невеличкої кімнати. Це був звичайний кабінет для паперової роботи. На впізнання їх провели в приміщення поряд. Тут відвідувачів зустрів аромат формаліну та інших хімікатів.

– Фу! Як воня! – скривилась пані О.

– Вам пощастило, – почав розповідати судмедексперт Константин Павлович прямуючи до холодильника з шухлядами, який займав всю стіну, – тіло пролежало в воді не більше двох діб, та ще й при низькій температурі. Підходьте ближче – гукнув він до пані О., яка м’ялася при вході. Вона підійшла непевним кроком.

Константин Павлович висунув шухляду з чорним мішком.

– Приготуйтесь, – сказав він матері Асі та розстібнув застібку.

Спазм в животі одразу зігнув її вдвоє. Залишки нічного алко-банкету вирвалися на підлогу. Після другого позиву, її ноги підкосились і вона впала на коліна.

– Це вона… – прохрипіла пані О., стоячи на колінах у власному блювотинні перед тілом Асі. Константин Павлович побіг до дверей і гукнув санітарку:

– Наташа, код 3! Прибери! От щоб його… В нас тут таке іноді трапляється. Вам краще почекати в кабінеті. Там можете вмитися та посидіти трохи.

Ледве рухаючись, зі скрученою спиною і на зігнутих ногах, обпираючись об стінку холодильника вона прочовгала до сусіднього кабінету і рухнула на стілець.

– Ех… – видихнув Константин Павлович дивлячись услід пані О. – А ти чого там стоїш ніби перший раз? – тепер він дивився на Марка.– Давав-давай сюди!

Марк підійшов ближче.

Це була вона. Інша. Але вона.

Її коси були обстрижені до плеч і все ще мокрі. Вона була доросліша. А смерть ніби стерла з неї всі фарби життя і додала власні – сині губи і червоні трупні плями.

Та при житті вона була гарною.

Десь там Константин Павлович розповідав, що такі тіла серед утоплеників бувають нечасто… розповідав, що одного разу прийшлось робити експертизу, бо троє родичів не дійшли згоди на впізнанні.. а чоловіку, що був з нею пощастило менше.

– Що ви сказали? – зловивши останню фразу, запитав Марк.

– Так… Якщо подивитись ось сюди, – він окреслив коло в волосяній частинні над правим вухом Асі, – тут є гематома від удару. Попередньо це від подушки безпеки, яка розкрилася від удару. Після такого удару вона знепритомніла. А ось у водія стесані кулаки. Це свідчить що він боровся до останнього. Через таку активність, організму потрібно більше кисню, якого не було, тому смерть відбулася швидше. Та і в легенях води більше, тому і зберігся гірше. Проте на впізнання це вплинути не повинно.

– Покажіть його.

– Так-так… Зараз, - Константин Павлович розкрив ще одну шухляду з мішком. Розстібнувши застібку, він розкрив лице старшого за Асю чоловіка.

Це був Лев Коваль.

Зробивши кілька фото, Марк вийшов з моргу:

– Які там новини? – втомлений голос запитав Марка.

– Це Анастасія Лук’яненко і Лев Коваль.

Після витриманої паузи, полковник продовжив.

– То цей… Чудово. На місці знайшли відеореєстратор, експерти відновили запис. Він зняв те, що відбулось в салоні… Лук'яненко спрямувала авто в воду. Всі матеріали справи вже на твоєму столі. Тому повертайся у відділок і закрий все як треба. Залишилось лише одна формальність: дочекатися впізнання Лева Коваля…

Голос начальства лунав все тихіше, а ось голос власного гніву проривався все більше.

– Що. Саме. Ви. Хотіли. Знайти.

– То цей… – полковник був розгублений від такого вимогливого тону, та ще й від підлеглого. Для нього це було справжнісіньке нахабство. Але він був дуже втомлений: як і личить людині, яка брала на себе завдання не по розуму. Світ змінювався, а полковник лише старішав. З кожним днем він стикався з новими для нього “чорними лебедями” і кожного дня він нервував через них все більше. – Марку, не займайся тим, що тобі не по плечам. Тобі воно буде зайвим. Ти зробив те, що мав. Тепер просто закрий справу і забудь про це. Краще візьми відпустку…

Слова полковника розчинилися в високочастотному дзижчанні внутрішнього передавача, який транслював єдине послання: «Я НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ».

Поклавши слухавку, Марк твердо вирішив, що знайде те, що вони шукали. І що стало очевидним для Марка, що вони боялись цього. У Асі чи Лева було щось таке, що могло їх знищити. І тепер, після їх смерті, дехто думає, що це щось теж поховано з ними.

2

Прямуючи до найближчого таксі, він дістав інший “чистий” телефон і набрав Марину:

– Вітаю, це Марк Богдан, слідчий…

– …

– Так, ми зустрічались. Треба переговорити віч-на-віч.

– …

– З’явилися нові обставини справи. Вам буде цікаво. Ви вдома?

– …

– Як щодо “Дві кави” через 40 хвилин?

– ...

Повернувшись назад, на вулицю Близниця, Марк змінив отриману машину на власний байк. Після він заскочив в друк фото, Марк вже був біля будинку Марини. Він прослідкував за нею від її оселі допоки та не зайшла в намічену кав’ярню. Хвоста не було.

“Дві кави” знаходилося в двох кварталах від квартири Марини. Невеличка кав’ярня без туалету на безлюдній вулиці зранку була порожня.

Почекавши кілька хвилин на розі вулиці, Марк переконався, що за нею ніхто не зайшов у кав’ярню. Докуривши сигарку, він перебіг дорогу до маленької кав’ярні.

Марина вибрала столик у куточку і вже зігрівала холодні пальці гарячою чашкою чаю. Вона дихала глибоко і переривчасто. Коли двері кав’ярні стукнулись об дзвоник, Марина стрепенулась, ніби почула вистріл. Марк зустрівся поглядом з парою очей, які стривожено стрибали поглядом по всьому приміщенню ніби намистини, які тільки впустили і вони застрибали по підлозі.

– Ранок добрий! – Марк присів напроти. На його привітання Марина лише кивнула. По ній було видно, що вона стривожена навіть більше, ніж Марк собі уявляв. Він оцінив її стан і для себе зробив висновок, що це йому на руку.

– При нашій минулій зустрічі ви сказали, що не були близькими з Анною Кік, та ви навчались з нею на одному курсі і навіть були членкинями однієї організації, – Марк говорив тихо ніби боявся спугнути пташку.

Марина ж нагнула голову зосередивши погляд на темній рідині теплого горнятка. А Марк продовжив:

– Як некрути, а ви були з нею найдовше знайомі. І все ж. Ви нічого не хочете говорити, – Марк дістав конверт з кишені і розклав кілька фото перед Мариною.

Від побаченого вона прикрила рота рукою стримуючи крик. А з очей бризнули солені крапельки прямо в тепле горнятко.

– Ася мертва, – ніби підпис під картиною, прозвучали його слова. Марк відчув як у нього самого від сказаних слів пробігли мурашки спиною.

– Я не знала, що таке станеться… Як так… – вже ридаючи лепетала Марина споглядаючи фото з мертвою подругою.

– Тих, хто зробив це з нею треба зупинити раніше, аніж вони добереться до вас, – від таких слів, Марина була шокована ще більше.

– Ні. Чому? Я нічого не знаю. Я-я не причетна, – Марина вдивлялась в очі Марка і ніби виправдовуючись шукала в них віру в власні слова.

– Думаєте їх зупинять ваші слова? Думаєте вони вперше на таке пішли? – Марк вказав пальцем на фото. Для нього нічого не важили слова полковника в цій ситуації. Ася спрямувала авто? І що з того? Таким фактом свідка не розговорити. А ось, якщо хтось вбив Асю, цей хтось може прийти і за її подружкою. – Ні. Для них вбивство – це звична справа. Для таких, як вони, це нормально, так само як для нас нормально ходити в продуктовий. Для них це просто спосіб вирішити проблему: є людина – є проблема, нема людини – нема проблеми. Ася для них була проблемою, і тепер її нема. Думаєте, якщо вони побачать в вас проблему, їх зупинять ваші слова про те, що ви ні до чого? Думаєте вони будуть готові ризикнути всім, що мають заради вас?

– Я-я… – перелякані очі знов переповнилися сльозами. Марк відкинувся на спинку стільця і дав хвилину виплакатись дівчині напроти. Окинувши оком приміщення, він тихо радів, що вони були єдиними клієнтами, на них і так косилась тільки барменша.

– Я хочу вас врятувати. Мені не потрібен ще один труп у цій справі. Та ви повинні мені допомогти.

Скиглення перейшли на невеличкі схлипи і він знов зустрівся поглядом з парою темних намистин.

Марк спокійно вдивлявся в сірину за вікном, поки жінки в сусідній кімнаті метушились з сумками. Чорна кава обпікала його вуста, та він не зважав на це. Невеличке накрапання перейшло у зливу. Крізь застил дощу, виднілася дерев'яна альтанка. На контрасті з ляпавицею навколо і бетонною огорожею, альтанка виділялась яскраво-рудою плямою.

Марк подумки перенісся в ті часи, де за його вікном була теж альтанка. Але ця альтанка була значно молодшою за ту, аніж тодішній він за теперішнього.

Щойно викупаний маленький Марк сидів на кухні з величезною чашкою какао. Тоді, вони з сім’єю мешкали в спальному районі, на поверсі п'ятому. За вікном почав накрапати дощ. З дитячою цікавістю Марк поглядав у вікно. Там, в темному дворі, єдиний ліхтар освічував саморобну альтанку. Її дерев`яні опори почорніли від часу, а її дах вже пропускав дощ. В альтанці калачиком сиділа дівчинка. Марк впізнав в ній Асю. Вона водила олівцями по паперу, прагнучі відволіктися від холоду. Та посинілі пальці перемагали натхнення.

Маленький Марк не міг второпати чому дитина сидить на вулиці в таку пору? Але розумів, що це неправильно. Щоб з ним не сталося – він завжди кликав маму і вона вирішувала все. Але зараз він відчув, що це зайве.

Тоді він зробив перший, на його думку, чоловічий вчинок: він сам вирішив проблему так, як міг.

Поки мати Марка приймала свою традиційну двогодинну ванну, а батько традиційно затримувався на роботі – Марк, схопивши ковдру, парасолю і мамині ключи, непомітно вислизнув з затишного прихистку власного дому в льодяну ніч.

Огорнутий ностальгією Марк сумно посміхнувся: якби зараз було все так просто.

Мати Марка – Лілія Валентинівна – була тим типом жінки, яка чекає чоловіка дома, ростить дітей і не лізе в чоловічі справи. Тому, коли Марк попросив погостити її у своєї подружки та ще й прихопити з собою незнайому дівчину – Лілія Валерівна погодилась без зайвих питань.

3

Жива?

Я насправді жива?

Моє серце б’ється. Я чую його ритм навіть зараз.

Так швидко…

Дивна Думка, яка колись крутилася на околицях Свідомості. Там вона самотньо нишпорила по периметру підхоплюючи кожний спогад, кожне відчуття, кожну розмову, кожен новий досвід і перетворюючи це все на власну зброю.

Нещодавно вона прорвалась до центру керування.

Воїни здорового глузду не мали быльше сили тримати оборону. Вони не бачили сенсу і здались.

І тепер, йшов зворотній відлік до тієї самої миті, коли Дивна Думка натисне червону кнопку…

Я відчуваю прохолоду вікна авто. Якщо я відчиню його, то зможу відчути як беззахисні сніжинки таять в моїх долонях.

Якщо ти жива, то коли ти помираєш?

В той момент коли твоє серце перестає битися.

Коли зітреться твоє ім’я.

Коли в твоєму житі не буде жодного сенсу.

Чи все ж, коли ти перестанеш відчувати себе живим.

Коли розпочинається твоя смерть?

Коли куля вилетить тобі назустріч.

Коли ти почнеш говорити те, про що навіть думати небезпечно.

Чи в день твого народження міфічні часи вже почали зворотній відлік.

А може твоя смерть розпочнеться, коли ти поставиш собі питання “чи живий я?”.

Стільки варіантів…

Можливо мені не варто було задавати стільки питань ані тоді, ані зараз. Можливо я була б щасливішою.

Ні, не так.

Якби я була щасливою, я б не задавала стільки питань.

Тоді б я була живою?

Я знала цю дорогу. Ми їздили нею і на машині, і на санях. Широкі старі сани катали нас цієї зими.

Я пам’ятаю, як ти стояв на них позаду, а я сиділа попереду.

Я пам’ятаю, як цей самий шалений спуск змушував мене верещати.

Я пам’ятаю, як ми не змогли зупинитися вчасно і майже доїхали до краю ставка.

Я повернулась до Лева, якщо зараз ми втечемо, то ти зникнеш назавжди. І вони не знайдуть тебе. З тими грошима, що ти прикарманив з авансування побудови мосту: тобі вистачить і на комфортне життя і підкуп будь-кого заради цього комфорту. В тебе це вийде, бо я знаю яким ти можеш бути. Як цинічно ти можеш прорахувати усе. Ти розумний і ти безсердечний, але ти признаєшся сам собі наскільки. Ти прийняв рішення залишити дружину і сина напризволяще. З грошима на рахунках, та все ж… А мене? Ти взяв мене з собою, бо кажеш, що любиш? Аби ж то. Ти взяв мене з собою по тій же причині, по котрій і я заберу тебе з собою – одному ще страшніше.

Ти не той, хто кохає, а я не та, яку кохають.

Кожен повинен платити. І ти теж, мій милий Леве.

Я засміялася. Він відволікся від дороги і поглянув на мене. І я поцілувала його. В той же час рукою я різко повернула руль ліворуч.

Машина не встигла повернути вслід за дорогою і на великій швидкості в’їхала в ставок.

*

Останній сніг прикрашав землю білими веснянками.

Сріблясте Вольво, що летіло похилою дорогою, не прослідувало за поворотом і влетіло прямісінько в обійми ставка.

– Чорт! Що ти… – останні слова невдоволення чоловіка перервав удар об воду. Спрацювала подушка безпеки, від якої дівчина втратила свідомість.

Машину покрила темна каламуть. Бездушна рідина безупинно просочувалась в усі щілини авто.

В секунду переднє скло не витримало і потік мутної рідини хлинув у салон.

Тепер вона не мала змоги задавати запитання.

Через кілька секунд Лев Коваль знайшов свій спокій.

Машина нирнула під воду. Деякий час поверхню водойма збурювали бульбашки дорогоцінного повітря.

Все стихло.

З кожною хвилиною щедрі сніжинки невпинно доповнювали снігову вуаль, щоб до ранку перетворити її на пухнасту ковдру.

4

Відправивши матір та головного свідка у безпечне місце, Марк попрямував до нічного клубу “SoVa”.

Головна зала клубу мала сцену з однієї сторони та місця для глядачів з іншої. На першому поверсі величезної зали будь-хто міг забронювати столик, а ось ложу з затемненими вікнами на другому – лише друзі клубу.

Зараз тут проходила репетиція прийдешнього шоу. На сцені танцювали напівоголені дівчата з наліпками червоних та білих троянд на сосках. У світлі синіх прожекторів по підлозі розпливався дим. Посеред залу стояв сам шоумен, одягнений в фіолетовий костюм та шляпу гротескних розмірів.

– Дужче трясіть дупами! Ей там, позаду! Ти заснула!? – кричав він до танцівниць. – Чорт з вами. Давайте гімнастів!

Цієї ж миті діджей з вушками кролика зі стразами переключив мелодію, а прожектори спрямувалися на стелю. Наче під куполом цирку, два парубки в костюмах гральних карт влаштували повітряний танок.

Марк підійшов до Ярослава. Метушня з підготовкою була перекладена на якусь дівчину з котячими вушками та дуже широкою намальованою посмішкою. Шоумен провів Марка до однієї з VIP-кімнат, котру сам і займав.

Світло було вимкнуте, тому темрява приміщення розбавлялась лише відблисками прожекторів, які проривались крізь вікно.

– Ася мертва. Їх з Ковалем тіла знайшли.

– От як… – шоумен дивився крізь вікно на сцену, де в цю ж мить розігрували абсурдну комедіаду за участі червової королеви. Він обережно зняв шляпу і попрямував до барчика в кутку кімнати та налив собі темної рідини у склянку і, зробивши ковток, повернувся до вікна. Його очі дивились на сцену, але бачили не сьогоднішню мить. – Саме так я побачив її вперше. Саме в цій кімнаті ми вперше розмовляли, – а, потім переключившись на веселий запал, він повернувся до Марка і затараторив метеляючи руками. – Ти повинен пам’ятати: про це казали всі! Вівці на конкурсі краси. Зрив шоу! Я готовий був розірвати цих дівок, які вторглись в мій клуб! На моє шоу! Це моя територія!!! – і так само різко, як він запалився, він і згас. Витримавши паузу, він продовжив ледве чутно. – А потім я побачив як він на неї дивиться. В його очах була цікавість. Цей безсердечний йолоп, у якого ніколи не було жодної пристрасті чи банальної шкідливої звички, зацікавився. Бля. Це була така можливість! Я не міг не скористатися нею. Я познайомив їх…

– З ким ти її познайомив?

– …з Ковалем. Це я познайомив Асю з Ковалем. Чорт! Чорт! Чорт! – недопита склянка полетіла в стіну. – Це все через нього! Це все він! Розумієш? Він мав бути під контролем. Своїм хлопцям довіряють. Своїх хлопців можна контролювати. Свої хлопці мають слабкості. А він був занадто незалежним, щоб бути своїм. Розумієш? Наркотики, алкоголь, зброя, секс, контрабанда, вкрадений антикваріат – я можу влаштувати будь-які розваги! Але йому то було байдуже... Він як робот: заробляв гроші і вів здоровий спосіб життя. А тут він задивився на якусь дівку, тим паче в масці, але ж голіверх. І навіть з посмішкою сказав мені не бути суровим з ними, бо вони ще ж молоді і не розуміють як влаштований світ. Ахаха! – він сміявся до тих пір, поки не всівся на диван і не дістав білий порошок, який висипав на тильну сторону руки та вдихнув однією ніздрею. Він відкинувся на диван і закинув голову, а його тіло обм’якло. Він дивився на стелю, але бачив щось своє. – Я найкращий в розвагах і я думав, що йому сподобається саме ця розвага... На конкурси краси приходять багато потенційних спонсорів… Комусь показуємо в записі… Ммм, молодість – завжди гарна пропозиція… Я запросив його ніби по справі, думав зацікавити однією з красунь, та він зацікавився бунтаркою… Сам винний…

Марк підійшов до вікна і чекав дивлячись на екстравагантну репетицію. Хтось із новачків міг і вирубитися від тої дози порошку, що загнав у себе шоумен. Та він мав вагомий досвід і така доза була звичною для його організму. Як хтось вживає щоденно певну кількість води, так і він вживав певну кількість білого порошку. Із часом глибокі і довгі марення перетворились на кількахвилинні поверхневі ейфорії. Він вже не втрачав зв’язок з реальністю повною мірою. Для цього потрібно було збільшити дозу. Та він цього страхався: якийсь залишковий глузд самозбереження зупиняв його від цього ризику.

Молодий слідчий не зупинив його від вживання наркотику, бо знав, що з заядлими наркоманами неможливо скласти діалог, коли вони потребують дози. До того ж білий порошок подекуди розв’язував язика, роблячи свою жертву більш відвертим, а це варто витраченого на очікування часу.

Через кілька хвилин шоумен продовжив. Його мова набирала швидкості і гучності.

– Єдиний мій талант – це робити шоу, додавати фарб в буденну тугу. Щоб ті, хто кричать, що вони “Особистість” з великої “О” забули, що в їх проклятому існуванні нема сенсу і вони насправді чортові мухи, що шумлять, метушяться, але все-рівно смакують гівно. Всі ми мухи… Я трус. І я не ризикую заради когось. Моє гасло: не будь героєм, виживи і відсвяткуй це! Шкода, що з нею все так закінчилось. Вона прагнула змінити світ! Ну хіба не божевільна? Ахаха! Вона була найдивнішою із всіх, кого я знав. Досі не розумію задля чого їй це все…

– Вони знайшли те, що шукають?

– Ні, – шоумен піднявся і наче космонавт на місяці повільно пішов до бару, щоб налити собі нову склянку.

– Звідки така впевненість?

– По-перше, мене б тут вже не було. По-друге, вони б не слідкували за тобою, – промовив шоумен та посміхнувся до Марка.

– Ось як! Тоді ти хочеш втекти? Отже ми обоє хочемо знайти це.

Шоумен не відповідав обдумуючи щось та смакуючи свій напій.

– То з ким ти вклав договір? Друзі Коваля – вони ж твої покровителі, тому нащо їм з тобою вкладати такий договір? Ні. Очевидно, що Ася копала під Коваля, а значить і під його ж друзів теж. Тут був хтось ще. Сергій Продан? Ася обіцяла йому передати інформацію. Та в нього замало сил для цієї справи. А його тесть навряд вирішить не з того ні з сього, розв’язувати війну з тими, з ким сам пов’язаний. То хто ж це був? Хто пообіцяв тобі допомогти втекти?

– А хто в нашому місті має достатньо сил для цього? І хто в нас з’явився не так давно?

– Та, хто в місті не так давно… Вікторія Голлмс.

5

Щоб Зло робило без своїх посіпак?

Я дивлюсь цьому бісу в очі і мене нудить. Його гидкі слова тхнуть наче забута риба в липневу спеку. Як мерзенно. Хочеться встати, вибігти в двері і бігти-бігти не зупиняючись геть. Але в мене ледве вистачає сил…

Чи почувши мої думки, але його льодяні пальці замкнулись на моїй руці браслетом і смикнули її до себе притягнувши ривком усе моє тіло.

– Не корч з себе жертву! Ти не настільки дурна, щоб не розуміти у що вляпуєшся! Тепер, красуне, час взяти на себе відповідальність, – його тонкі чорні губи зім'ялося у посмішку. – Глянь туди! – він кивнув в бік огорнутих димом людей внизу за вікном, які звивалися під скрипучий мікс. – Кожна з них вважає себе особистістю і кожна вважала б за щастя помінятися з тобою місцями! Думаєш ти свята!? Поки ти тут, а не там, – він тицьнув пальцем в стелю, – будь розумницею і грай за правилами! – на цих словах він відкинув мою руку, наче непотріб, залишивши на ній білі сліди, які за хвилину почали червоніти. – А тепер можеш бігти і рятуватися, – чорт відкинувся на канапу та заплющив очі, – я буду вболівати за тебе…

Намагаючись загорнутися в куртку як тепліше, я йшла вздовж швидкісної дороги. З іншого боку від неї – річка наганяла вітер. Дзвінкий потік машин глушив зародки втомлених думок, не даючи їм розвинутися у щось вагоме.

Різкий звук автомобільного сигналу. Звук гальм. Поворот голови в їх бік. Її посмішка з відчиненого вікна авто. Я знала хто вона. І була вражена побачити її прямо перед собою. І-і вона махала мені рукою запрошуючи до машині. Поглянувши навколо себе, впевнившись, що я єдина людина на хіднику і тому… Тому вона точно дивиться на мене! Я зробила крок до неї і сіла до машини.

– Привіт! Ася, так? – її посмішка здавалась такою щирою… і я-я потисла її протягнуту руку, відчувши різницю наших температур.

– Так… Ви мене знаєте?

– Трохи. Цей балагур тебе налякав? – вона з цікавістю дивилась на мене, а потім махнула рукою і сама відповіла на своє питання з дивним запалом благородної люті. – Воно і не дивно! Я б теж злякалась, якщо б мене шантажували моїми друзями. Нічого, – з цими словами вона плеснула мене по коліну, – зараз поїдимо в одне місце, де ти швиденько піднімеш собі настрій.

Ми приїхали до арт-центру “Vide”. В серединні було багатолюдно – саме народжувалась нова зірка галереї. Вона стояла в серединні зали, в оточенні своїх робіт та спалахів фотокамер і приймала оплески всіх присутніх.

Я не могла відвести погляд: ніби нічого прекраснішого я не бачила досі; в цю мить усі Сонця Всесвіту для мене згасли і я бачила єдине світло, на яке я прагнула летіти.

– Хочеш як вона?... – легкій шепіт стрепехнув мене, а вона, вже зупинила якогось офіціанта і взявши в нього стакан з темною рідиною, запропонувала її мені з загадковою посмішкою. – Можемо влаштувати!

Рідина пропалювала собі шлях до порожнього шлунку. Стало тепло і радісно. Чи то від напою, чи то від її слів.

Опісля, я стояла посеред своєї кімнатки в гуртожитку і дивилася на прямокутний шматочок паперу, що красувався в єдиній плямі світла. Від сусідів доносилися п’яні вигуки, хтось кинув пляшку у стіну – від чого картонна картинка на ній похилилась.

Пара від гарячого душу покидала моє тіло, і разом з тим я тверезішала. Та єдина думка залишалась незмінною – я знайшла своє світло, на яке готова летіти будь-що.

Взявши візитку до рук, я пестила пальцями об’ємні букви і з полегшенням прошепотіла:

– Вікторія Голлмс…

6

– Вікторія Голлмс. Відомі люди – часті гості її галереї. Отже в неї є зв’язки. І дивлячись на те, як процвітає її бізнес – в неї є гроші. Тому вона ідеально підходить на роль того, в кого достатньо влади, щоб спасти тебе від твоїх старих друзів.

– Ха! Вікторія. Так, це вона. Ти і про Сергія знаєш… А ти чортів геній.

– Я хочу знайти те, що шукають вони.

– Усі хочуть. Але ніхто не знає де вона її тримала.

– У тебе є ідеї де вона могла зберігати інформацію? Або кому передати?

– Ні, де зберігати вона могла – не знаю. А ось передати їй було точно нікому. Їй було нікому довіряти. І вона про це знала. Вона була розумна, хоча і безумна.

– То ти уклали договір з Вікторією і Ася працювала у неї. Тоді Вікторія знала про інформацію, яку збирає Ася? І це саме Вікторія порекомендувала тобі насправді їх познайомити.

– Не зовсім. Як я і сказав, я – спец з розваг. Подивись навколо найкращий клуб міста: тематичні вечірки, яскраві шоу, різноманітні конкурси. Це все я! Це моя праця. Я в цьому найкращий!

– Але на це все потрібні гроші. І тобі знадобилась допомога.

– Так… Я найкращий в усіх розвагах: законних і не дуже… – втомленим голосом відповів шоумен. – Якось я потрапив їм на очі: молодий, кмітливий. І пішло-поїхало… Десь я, як клей, склеював їх з новими знайомими за допомогою розваг. А десь я допомагав у створенні компромату за допомогою все тих же розваг. А от Коваль ні до чого не мав пристрасті. І це не подобалось його друзям. Мене вже брав азарт: зможу знайти чисто його розвагу чи ні? А Вікторія вже давно розробляла план як скинути цих старих ненажер, і Ася просто вписалася в цей план. Тоді, в той день, коли ці захисниці моралі увірвались в мій клуб, їх заарештували і відвезли до відділку. Асю звільнили першою і привезли до мене. В нас була розмова в цій кімнаті: мовляв або Коваль, або стаття і тюрма тобі з твоїми подружками. А потім за неї взялася Вікторія. От це ще те солодкомовне стерво. Пообіцяла їй місце в галереї і просування її як художниці. І Ася погодилась. Але, як виявилось, вона не зовсім повністю поступилася своїми принципами. Якось я спіймав її на шпигуванні. Вона почала збирати компромат сама. Коли розповів про це Вікторії, вона переписала роль Асі в своєму плані. І те, що робила Ася було лише малою частинкою великої картини. Вікторія підіслала до неї Сергія, вони вже були знайомі і він зумів її вмотивувати. Типу заради великої доброї справи, давай грати в одній команді, – в голосі шоумена вчувався скепсис. – Вона погодилася, чи зробила вигляд, що погодилась. Бо, як бачиш, компромат вона засунула в якусь зачаровану чорну дірку. І тепер вона мертва… Та вони не заспокоються, поки не знайдуть, що шукають.

– То звідки вони дізнались, що Ася шпигувала за ними?

– Я не знаю. Може хтось проговорився, може вони шпигували за нею і дізнались, що вона шпигує за ними. Я не знаю! Я не знаю! Думаєш я так таке велике рішало? Ні! Я це лише я. І хоча я і диригую це місце, та не без допомоги всемогутніх дядьок, – на цих словах у нього забриніли сльози. – Це занадто великий масштаб для маленького містечка. Тому в мене нема нічого, чим би я міг розпоряджатися на сто відсотків.

– Тому ти хочеш втекти.

– Я занадто багато знаю. Вони не випустять мене живим з цього міста. Я сім років працюю на них. І знаєш що? В мене є квартира, кілька авто. Гроші є, так! Але скільки разів я покидав місто – можна порахувати на одній руці і не далі аніж цієї області! Сім років я на їх прив’язі! Мені остогидило це.

– Але якщо вони дізнаються, тобі і цього не світить.

– Вони мене пришиють: передоз, нещасний випадок. Та мені вже все-рівно. Я страхаюся залишитись їх шісткою більше, аніж боюсь смерті!

– Тоді ти повинен іти до кінця.

– Так, я готовий!

– То чому вони забрали усі картини Асі?

– Тому… Тому що вона мала передати Сергію карту пам’яті у картині. Він ніби купував картину – нічого незвичайного – а в картині повинна бути карта пам’яті з інформацією. Ася просто повинна була вказати на потрібну картину.

– Та вона цього так не зробила. Чому?

– Не знаю. Засумнівалася. Продан виставив свою кандидатуру в мери міста. До Асі дійшло, що він просто використовує її, щоб втопити конкурентів. Або…

– … або вона передумала. Коваль збирався збігти. Він отримав аванс за побудову мосту, який зник разом з ним. В нього напевне була ще якась готівка. А ось рахунки він не ризикнув чіпати, до того ж щось треба було залишити дружині та сину. Тому ти думаєш вона передумала: вирішила збігти по-тихому?

– Або забрати компромат з собою як страховку.

– Серед їх речей нічого такого не знайшли.

– Тоді ця безцінна інформація все ще десь тут, – награно-веселим тоном проспівав шоумен. Він підняв склянку, осушив її, а потім продовжив. – А вона шукала тебе. Ти це знаєш? – якось зовсім невесело засміявся Ярослав, а у Марка від тих слів хребтом прокотилась снігова хвиля.

– Шукала?...

– Так-так. Сказала, що ви були давно знайомі і нещодавно вона побачила тебе в новинах. Просила знайти. Я пошукав і дав їй твої дані. Чому ви не зустрілися? Ви обидва схиблені на всю голову: варті один одного. Якби ви зустрілися – цікаво, хто б помер натомість: все ж вона, ти чи вас обидвох прибили б? – почулася нова хвиля реготу.

Розмову перервав дзвінок. Телефонував Андрій.

– Ти невчасно! – розсерджено рявкнув Марк, та в телефоні почувся голос генерала:

– Тобі ж казали не втручатись у цю справу. А ти не послухав. Це неправильно. Тепер тобі довести справу до кінця, щоб спокутувати провину – він говорив розмірено смакуючи кожне слово, та щось надривне відчувалося за цими словами. – Софія у мене. Вона в безпеці. Ми з нею разом дихаємо свіжим повітрям і чекаємо на тебе Марку. Ти вже знайшов карту?

– Ні…

– Невірна відповідь. Знайди її і приїжджай до нас. Бо це дівчисько не буде чекати довго, – вже гнівним шипінням додав генерал. Потім почулось якесь шурхотіння і вже дитячий голос заволав:

– Марк! Мені страшно! Ааа! Боляче! Досить!

Розмова обірвалась.

Почувши в сигнал про завершення розмови, Марк був спокійний. Цей дзвінок ніби загострив усі його почуття і тепер залишалося зосередитись на головному. Картина ніби виходила з темряви, Марк бачив кольори, які потрохи перетворювались в силуети.

– Треба ризикнути…

7

Марк згадав розмову з Мариною і її слова про Асю.

– Якось ми розговорились. І-і я запиталася чому вона з тим чоловіком…

– … він же одружений? – ніби напівжартома запитала Марина, та Асі від того смішно не стало. Вона хмикнула і не відриваючись вдивлялася в отвір пляшки пива.

– Знаєш, я збилась з рахунків скільки разів ми з сім’єю переїжджали з місця на місце. Усе через гроші. То мати пропивала останнє і вирішувала продати кращу квартиру, щоб жити в меншій на різницю. То вона виходила заміж і з’їжджалася з новим чоловіком. Одного разу довелося розміняти квартиру, щоб різницею покрити ремонт сусіду, бо мати п’яною вирішила помити посуд і в результаті затопила квартиру під нами, – посмішка з гірчинкою, важкий ковток повітря і Ася продовжила. – Останні п’ять років ми прожили в руйновищі в промзоні, бо мама вирішила вкластись в “бізнес” свого кавалера по пляшці. Знаєш, що це значить? Туалет на вулиці, митися в мисці, і ти ніколи не можеш зігрітися, бо на опалення грошей нема. А ззовні нема чим дихати. Активність промзони – це запорука стабільності для багатьох сімей нашого містечка. Через викиди з працьовитих труб усе вкривалося пилюкою ззовні і крізь шпарини вона проникала досередини. Жодна господиня не залишала білизну сохнути надовго, бо вона зафарбовувалась у сірий відтінок. В цьому районі головною прикрасою був смог. Крізь нього навіть сонце ледве проглядалось. Я так заздрила тим караванам зі службових автобусів, що розвозили робітників після роботи по їх будинкам. Хотілось заверещати: «Агов! Заберіть і мене! Я буду слухняною! Тільки заберіть звідси…». Мамині п’яні витівки та гульки були нормою, тому я звикла до її безсердечності щодо себе. Але коли з’явилась Софія, мені прийшлося споглядати зі сторони на жорстокість жінки, яка чомусь вважається матір’ю, – Ася зробила ковток терпкого напою. – Від таких умов і такого піклування Софія багато кашляла. Знову і знову. Інколи їй було тяжко дихати. Я була дитиною і ще не могла потурбуватись про себе, але мала зробити для Софії усе, більше про неї було нікому. Якщо б вона задихнулася – цій… було б все-рівно. Вона б давно від нас позбавилась, якби не пенсія на мене та аліменти на Софію. Отож, я зібрала увесь свій відчай в кулак, одягла Софію і поїхала на роботу до її батька. Я сказала, що якщо він зараз же не займеться її лікуванням, то влаштую істерику на весь його дурнуватий офіс, а потім поїду до його будинку і зроблю скандал і там: щоб усі знали, що його дитина помирає, а він тільки радий її позбавитися. Цього він допустити не міг. Цілих два роки цей покидьок успішно ігнорував її існування разом з усією своєю законною сім’єю. Він все ж таки довіз нас до приватної клініки і оплатив її лікування. За усю ту поїздку він нічого мені не сказав і жодного разу на неї не поглянув. Йому було байдуже на неї, поки вона йому не заважала. І тоді я чітко усвідомила. Перше. Будь-хто в нетрях був не в кращому становищі за Софію: усі ми були безсилі і наше майбутнє споглядалося так само нечітко як і сонце крізь смог над нами. Друге. Гроші – вирішують кому і як жити. Третє. Я за будь-яку ціну маю вибратися з того проклятого місця і ніколи туди не повертатись.

Ася поставила на стіл пляшку, допивши увесь залишок алкоголю.

– Тому так. Нехай я буду коханкою одруженого. Нехай я скою цей гріх. Нехай я піду проти соціальної моралі. Та проте, я не повернусь назад.

– Тоді чому ти ув’язалась в це? – пересохлим горлом вирвався ледве чутний грип.

– Ти про що? – з щирою цікавістю запитала Ася.

– Я про-про ту справу, яку ти затіяла, – уточнила Марина, прочистивши горло. – Це ж небезпечно і нічого доброго тобі не принесе!

– Як знати… – Ася закинула голову набік і посміхнулась а-ля кокетка, ніби йшлось не про її життя, а про пранк. – Можливо я просто не можу по-інакшому, і в душі я романтик-революціонер?

В ту секунду для Марини все стало так чітко і ясно зрозуміло. В той же час вона відчула хижий страх за Асю. І нікого нема, щоб її захистити. Як вона може бути такою безбашеною. Марина рвонула до неї і однією рукою що є сили обняла її, тримаючи напій в другій.

– Нікому не вір, – прошепотіла вона на вухо Асі.

– Дякую, – Ася знала це й сама і відповіла напівобіймами на напівобійми.

Дослухавши розповідь, Марк відхилився на спинку стільця. Вони з Мариною сиділи в кафе “Дві кави”.

– Ви неймовірні!

– Що…

– Я кажу, що ви неймовірні в своєму лицемірстві! Вас підіслала Вікторія, щоб зрадити подругу і ви зробили це нараз! – Марк клацнув пальцями, від цього звуку Марина стрепенулась.

– Я не робила цього…

– То що вам пообіцяли? Гроші!?

– Все не так… – та Марк переривав її невпевнені заперечення.

– Якщо ні, то напевне популярність! Так, таких як ви купують софітами!

Від останніх слів Марина зніяковіла. Вона знала, що це правда. Та цю правду ще не промовляли в голос.

Схиливши зброю, вона промовила:

– Я нічого не дурного зробила.

– Чи це так? – Марк нахилився до неї через стіл і зашепотів неприродньо солодким голосом. – Ви впевненні в своїй невинуватості? Якщо це так, то я зараз же вийду через ці двері, – він вказав на вхід, – і більше ви мене не побачите. Я залишу вас наодинці зі своєю невинуватістю.

– Але ж ви казали… – сповнені благання очі зустрілася з Марком.

– Так, вас вб’ють. Скоріш за все так і буде, якщо я вам не допоможу. Та усіх не врятуєш, тому сумувати сильно я не стану, – із зовсім байдужим виглядом Марк почав збирати останні фото Асі. – Одним тілом стане більше – для мене це велика втрата. Проте якщо я почну захищати вас і розплутувати справу – я ризикну собою. А нащо мені то робити, якщо ви самі нічим допомогти не хочете. Ніт, дякую.

Обеззброєна, вона дивилась на Марка ошелешено якусь хвилину, але зрозумівши, що він і справді збирається її залишити, схопила його руку та заверещала:

– Не смійте! Нііііііііііі! – від такого крику вже скупа на відвідувачів кав’ярня поглянула на них у всі свої три пари очей. Трохи понизивши голос, вона додала. – Я все розповім… - витримавши паузу, вона почала своє скупе зізнання. – Вікторія справді запропонувала мені, як це, придивитись до Асі уважніше. Проте єдине, що я їй розповіла це те, що Ася була знайома з Сергієм Проданом. Та це ж не було секретом, – останнє вона ніби запитала. – Я могла розповісти більше, набагато більше! Та я не стала…

– І що ж саме ви не розповіли?

– Хоча б те, що Ася шпигувала за Левом Ковалем…

– І чому ви впевненні в цьому?

– Хоча б тому, що Вікторія сама її підозрювала і Ася не та людина, яка б змирилась з несправедливістю… А Лев причетний до багатьох злочинів. До того ж я чула її розмову з Сергієм. Він частий гість в галереї. І я-я чула як вони сперечались. Вона казала, що їй страшно і доказів достатньо, проте він сказав, що треба довести схему з мостом – на таке очі вже ніхто не закриє, він впевнений… – Марина підстрибнула від звуку дзвіночка на дверях кав'ярні, який сповістив про прихід нового гостя. Марк окинув того, хто зайшов і не знайшовши причин для настороги продовжив розмову:

– Як ви думаєте, де Ася могла тримати інформацію?

– Не знаю… Та підчас сварки з Сергієм, він запитав в неї де картина зараз, вона-вона ж сказала, що картина там, де він ніколи не буває і на такі картини він не дивиться. Тому вони випадково не зустрінуться. Це її страховка: картина опиниться у нього тільки тоді, коли він зможе гарантувати їй безпеку.

– “Там, де він не буває”. Вона так і сказала?

– Так…

– Як думаєте, де це?

– Не знаю…

8

То де ж це грьобане місце, куди б він не і не сунувся!?

Йому згадалася картина Софії – “Зруйнуй це”, – і її пояснення про те, що одне може стати іншим і її розповідь про те, що Ася надихнула на написання цієї роботи. Марку також згадалось останнє про, що запитувала та сестру – це про виставку цієї самої картини. Проста турбота чи щось більше? Вони вже забрали на перевірку всі картини самої Асі. Якщо б десь серед них була карта пам’яті – її б вже знайшли. Тому Марку залишається лише перевірити.

Різкий поворот з дороги в бік двоповерхової 200-річної будівлі залишив по собі значний слід на дорозі, який супроводжувався відповідним звуком.

Відвідувачів було обмаль. Діяти потрібно швидко: рішучою ходою на другий поверх; і ось – він вже зриває молодий шедевр, кидає його обличчям на підлогу.

– Ви що витворяєте!!! – заричала наглядачка.

Та вистріл з табельного у стелю заткнув її, натомість розбудивши сплячого охоронця.

– Пішли на хер! Зараз! Усі! – рука зі зброєю окреслювала радіус залом, очищаючи її від людей. У Марка не було часу ані на манери, ані на хитрощі.

Залишивши сам на сам в просторій залі, яку засніжила щойно обсипана штукатурка, молодий слідчий сів навпочіпки над картиною. Діставши ножа, на її спині він вирізав велику П, під застиглі погляди імперських картин... Якби ті замуровані образи могли відчувати… Та вони залишилися безпречетно-застиглими до трагічної долі чужого шедевру і продовжували всміхатись, плакати та жахатись як велів їм їх творець.

Та нічого в картині не було.

– Чорт, чорт, чорт! – вирвалось у Марка. Він перевернув картину до себе лицьовою частиною та почав детально роздивлятись її. – Тут має бути хоч щось… Що ти хотіла показати цим? Ти заховала її під старою альтанкою?

Якась професійно-інстинктивна ділянка його мозку, ще коли він увійшов до цієї будівлі, прорахувала, що вони викличуть поліції, та вона приїде не одразу, а поки вони вибіжуть на вулицю і чекатимуть правоохоронців там. В нього небагато часу, треба поспішати. Його погляд зупинився на намальованих квітках каштану. Виконанні в інакшому кольорі та стилі, вони густими мазками утворювали об’ємний рельєф картини. Марк ще раз поглянув на назву картини “Зруйнуй це”. Він зробив ще один надріз на її передній частині, а потім почав рвати її руками допоки маленький предмет тихо не впав додолу. Це була вона – та сама зловісна карта пам’яті лежала біля його ніг. А в самій картині, в утвореному розрізі, між шаром фарби, яка зображувала квітку, та самим полотном залишилась невеличка порожнина.

Марк вибіг на вулицю і, не почувши звуків серен, сів на свого залізного коня та рвонув геть. Наляканий пострілами натовп не чинив опору і як ті курчата від холоду тулились один до одного.

Оминаючи всі машини на власному шляху, Марк летів на смертельній швидкості до генерала…

9

Масивні ворота розкрилися, пропускаючи мотоцикліста. На вході його зустріли чотири охоронця, які без жодних слів обшукали гостя, забрали зброю, наручники, телефон, та решту з його карманів…

– Ой, хлопці! Що ж ви робите? – ніби жартуючи запитався гість та підморгнув. – Ми ж з вами ще не знайомі!

– Все? – запитав один охоронець у іншого.

– Все!

Після, чотири безіменні пси провели гостя до господаря дому. На шляху до нього, гість зауважив, що будинок переповнювали такі ж бійці, які супроводжували його самого. Від такого полчища охорони, гість зробив висновок, що господар має значний привід для нервів.

Хазяїн сидів в компанії кількох охоронців в вітальні і поглинав соковитий стейк. Від кожного розрізу з м’яса сочилась кров, від чого його апетит зростав ще більше. Слиняві губи захоплювали кожен шматочок та не перекривали звуків чавкання від смакування страви. Звуки ті розходилися на всю кімнату.

Увійшовши, гість порахував охорону в кімнаті та зброю у кожного з них.

Пишний хазяїн з показним видом сидів в помпезному кріслі, який був частиною пафосного інтер’єру. Гостеві ж за контекстом велося стояти перед ним.

– Тут все, – промовив охоронець, ставлячи перед хазяїном тацю з усім конфіскованим у гостя.

– О-о-о! – протягнув господар та ножом поворушив отриманий улов, ніби палицею провіряв чи змія перед ним мертва або ж чекає дотику, щоб вприснути отруту. – Тут нема карти.

– Ну знаєте буває так: віддаєш людям все, що маєш, а вони тебе з вдячності вбивають? – веселим голосом відповів гість. – Тому я подумав: чому б нам не поговорити для початку?

– Поговорити!? Ти щось! Дійсно думаєш, що ти в тому положенні, щоб трендіти зі мною!? – під невеселий сміх господаря, гість отримав удар в живіт, від чого зігнувся вдвоє та відчув присмак своєї селезінки. Хазяїн тицьнув ножом в сторону квапливого охоронця, та крикнув до нього. – Е-е-е, досить!

– В мене лише кілька прохань.

– Ну давай, – вирішивши, що вибити місце знаходження карти пам’яті він завжди встигне, господар наважився вислухати гостя, бо: «Підкуп через виконя прохань теж може подіяти. Авжеж, якщо прохання прості».

– Де дівчинка? Я хочу побачити її.

Хазяїн махнув рукою і один з охоронців вийшов, щоб повернутися за хвилину вже з дівчинкою.

– Ти як? – запитав гість, попутно скануючи її стан очами: почервонілий ніс та припухлі очі – вона плакала; червоне зап’ястя – можлива причина крику в трубці. Дівчинка кивнула у відповідь і гість перевів поглянь на господаря, паралельно прораховуючи в голові як їм удвох вибратись звідси живими.

– Знаєте, я провів багато роботи, щоб отримати цю інформацію, – гість зробив кілька кроків вбік і почав говорити трохи повільніше, ніж зазвичай. – Тому, мені здається, я заслужив вашої уваги, – він наблизився на відстань видиху до одного з охоронців, усміхнувся та продовжив свою ходу по кімнаті. – Наприклад, я навів шуму в музеї сьогодні, коли шукав ту бісову карту. Тобто, нічого такого. Лише постріл у повітря та пошкоджена картина ще не визнаної художниці, – він підморгнув дівчинці. – Але якщо з цим не розібратись, то в мене можуть бути очевидні проблеми. До того ж хтось ризикне пов’язати цей випадок з недавньою смертю сестри авторки картини, яку сплюндрували і те, що ця сестра була в машині з одним бізнесменом в момент смерті. І тоді…

– Досить! Вважай, що цього не було.

– До того ж я провів ціле розслідування, щоб ця інформація попала в ваші руки, а ні чиїсь ще.

– Та невже? – скептично запитав господар.

– Будь-яка робота має бути оплаченою.

– І що ж ти хочеш?

Хазяїну почав набридати цей розтягнутий діалог. І ще трохи і він був готовий сам почати вибивати з нього правду. Але шум нагорі привернув увагу усіх в кімнаті.

Найближчий до хазяїна охоронець вийняв зброю дивлячись на стелю. Та гість скористувався цим. Удар правою в обличчя. Захват лівою руки зі зброєю. Ще один удар. Свідомість охоронця покинула тіло, яке впало ніби скинутий вкінці дня. Укрившись за спинкою крісла, Марк приставив до голови хазяїна пістолет:

– Всім лягти або я стріляю! – переглянувшись, охоронці виконали наказ. – Софія, до мене! – дівчинка зараз же підбігла до нього. – Лягай і прикрий голову! – не встиг він договорити і цих кількох фраз, як почувся звук: з другого поверху сходами крокував металевий предмет підстрибуючи і поспішаючи викотитися до самої вітальні, щоб заповнити її димом.

Марку були знайомі такі прийоми і він затримав дихання. Вимкнувши генерала ударом рукоятки, він повністю заховався за кріслом. Марк протер пістолет власною футболкою і відкинув до його власника. А потім ліг прикриваючи голову біля Софії, бо він знав які нещасні випадки бувають під час штурму.

Тому лиш чув: тріск скла, коли двоє у повному обмундируванні, наче на тарзанці, на канаті з криші увірвались в кімнату через вікно; відлуння штурму воріт та пострілів у дворі; гупання кирзових чобіт по мармуровим сходам. Після кількох хвилин – пострілів, криків «Лежати! Працює спецпідрозділ!» та звуків гупання та трощення – настала тиша.

В тумані диму спецпідрозділ просвітлював собі шлях підствольними ліхтарями. Почувся стукіт шпильок легкої ходи. Крізь газову маску її слова були дещо приглушеними:

– Марку! Darling! Марку, де ти!? – ніби розспівуючи, лунав її голос.

Марк перевернувся наспинну і крізь запаморочення прохрипів щось нерозбірливе, та все ж вичавлений звук був достатній для виявлення:

– От ти де! – голос пролунав прямо над ним.

Чи то від газу, чи від емоціонального напруження, але Марку здався вид знизу на жіночі ніжки найпрекраснішим, що він бачив у житті.

– Як бачиш, я тут... Марку, ти мене чуєш?... Тепер твоя черга... Карта... – десь там, від жіночих ніжок, крізь туман, що заполоняв його свідомість, до нього долітали деякі слова. Розкиснувши в посмішці, він промуркотів ледве розбірливо до них:

– В запасному шоломі, в мотоциклі…

Туман повністю поглинув його.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.