ДЕНЬ ДРУГИЙ

1

Кожен наш ранок починається з думок. Про плани на сьогодні. Про ніч і що нам у ній примарилось. Про вчора.

Перша думка Марка зранку була – який насичений день його чекає. План на сьогодні він складав під прохолодний акомпанемент душу.

Перше. Перукарня: зустрітись з інформаторкою.

Друге. Відвідати художній центр “Vide”.

Третє. Зустрітись з Андрієм.

Четверте. Зустрітись з сестрою Анастісії.

П’яте. Зустрітись з дружиною Лева Коваля.

Молодий слідчий попивав каву перед настіж розкритим вікном і обдумував деталі. Освіжаючий вітер розвіяв залишки сну, лоскочачи вологу шкіру до мурашок та проникаючи під пов’язаний на стегнах рушник. На фоні щебетало радіо.

«В нашій студії політолог Артем Леонідович Покровський. Доброго ранку!

«Доброго!»

«Як вже всім відомо, протести продовжуються і ситуація під міською адміністрацією загострюється. Цієї ночі вже запалали шини. Як ви думаєте чи піде адміністрація на переговори? Чи можливий взагалі діалог? І чи буде від цих перемовин якийсь сенс?»

Марк споглядав як пробуджується сонне місто. Перші промені розігнали темряву. Перший трамвай прогуркотів перед будинком. Пролунала перша зозуля.

«…мер поки утримується від зустрічі з протестувальниками. Тому можна сказати, що адміністрація ще не готова до переговорів. Але як нам відомо поза страуса не є дієвою. Наразі народний гнів підіймається і це ще не пік протистоянь. А така позиція адміністрації тільки підбурює народ і трактується протестувальниками як зневажливе ставлення. Тому я можу прогнозувати, що пік протистояння ще попереду…».

Виходячи з дому, Марк захопив детектор для пошуку жучків, палицю для нього ж та простенький андроїд з новою сімкою. Міський пейзаж псував вогкий наліт бруду, що ще день тому був снігом. Перед тим як виїхати з гаражу, Марк вирішив обнишпорити своє тимчасове авто на наявність жучків.

Марк посміхнувся: детектор знайшов шпигуна збоку сидіння, під прошивкою.

Вийшовши з машини Марк прикріпив детектор до палиці та просунув під машину: ще одного шпигуна було виявлено.

Перукарня “Пляж” розміщувалась на вулиці Північній, що розрізала дві центральні багатолюдні дороги. Світла перукарня з панорамними вікнами була виконана в відповідному до назви стилі. Декоративні пальми, гавайська музика та стіни з фотошпалерами мали налаштувати гостей на відпочинок. Клієнтів тут було небагато і немало. Тому це було відмінне місце для передачі інформації.

8:00. Будній день. Хто працює – вже на роботі, а хто ні – то ще спить міцним безробітним сном.

Марк сів у шкіряне крісло і тут же на нього накинули пеньюар з зображенням папуг.

– Привіт. Що бажаєш? – його перукарем була Олександра – висока худорлява жінка з коротким темним волоссям.

– Привіт. Підрівняй кінчики.

Олександра та Марк були знайомі декілька років. Їх дружба почалась ще з того, як Марк допоміг виплутатися її сину з халепи. Ці роки їх дружба багаторазово підкріплювалась двостороннім обміном інформації.

– Як син?

– Прекрасно! Хоче вступити на кібербезпеку.

– Он як! Хоче стати IT-воїном?

– Просто дівчатам подобаються хлопці, які працюють з секретною інформацією.

– Та невже?

– Ну ті, які йому подобаються, ведуться на таких.

– Ха-ха! От це патріотизм.

В цей час на сусіднє крісло присів світловолосий молодик.

Накидка на клієнта в форматі пеньюару не мала рукавів, а тому руки були сховані від навколишніх очей, що дуже зручно для Марка. З перукарні він вийшов вже з картою пам’яті на якій була потрібна інформація про Лева Коваля.

Сівши в машину, Марк увімкнув новенький телефон та вставив отриману карту. Йому відкрилось все життя бізнесмена на кількох сторінках.

«Народився 24 січня 1974 року… навчався… Перше місце роботи… Так-так... Ось! Заснував компанію “БудCompany”… Основні акціонери брати Лукашевськи: Леонід прокурор області – володіє акціями через свою дружину; Ренат – володіє акціями через керуючу компанію на Кіпрі, місцевий бізнесмен. Ренат також володіє гірничо-видобувним підприємством “Іскра” акції в якій має Валерій Дубовський – в 90-их мав кличку “Фермер”. Фермер походив з області і почав свою кар’єру з кришування на своїй малій батьківщині, потім добрався і до міста. Зараз має власне ескорт-агентство і спільний бізнес з діючим мером Василем Ракушем. Через мати останнього ділять акції компанії в “Кам’янецький металургічний завод”. З яким в свою чергу має спільні інтереси голова поліції міста – Анатолій Поперечний (авжеж через сестру першого та тещю другого).

Перелік тендерів, які виграли їх бізнес, після того як до влади в місті прийшов Василь Ракушин зі своєю партією “Вибір міста”… Детальний огляд останнього тендеру на будову мосту, який виграла “БудCompany”… Місце зустрічі цих друзів: дача Фермера або “Царскі лазні”. Адреси… Місце, яке найчастіше відвідує Коваль – це нічний клуб “SoVa”, в якому має постійно заброньовану VIP-кімнату. Там часто влаштовує зустрічі з партнерами… Більше року має стосунки з Анастасією Лукішеною: тричі відпочивали закордоном разом, часто їздили замісто разом на його дачу в селі Кохановці; купив їй квартиру за адресою Провулок Близниця 7а…

Телефон самого Льва Коваля запеленгований за його домашньою адресою. Знаходиться він там без переміщень вже кілька днів… В соцмережах не зареєстрований… Має лише робочу пошту…»

2

Художній центр розміщувався на Дворцовій. Центральна пішохідна вулиця – вимощена брущаткою та щедро всипана платанами. Художній центр розміщувався в триповерховій будівлі. Майже двісті років тому тут був банк. Років сто тому засідали чекісти, яким прийшло до вподоби підвальні сховища. Після, створили будинок культури. Кілька років тому Вікторія Голлмс заснувала тут художній центр, взявши в оренду приміщення у міста, зі скандалом звісно, традиція все ж таки. Справа в тому, що ціна оренди була заниженою з точки зору деяких незалежних експертів.

Через своє банкірське походження, будівля мала дивовижно-високі стелі перших двох поверхів. Третій – стандартні стелі, як для ХVІІІ-ого століття. До того ж був менший в діаметрі і спроектований так, щоб його не було видно на підході до будівлі. Його потенційно не використаний відкритий простір займала тераса.

На першому поверсі циркулювали вічні виставки сучасних художників. На другому проводили майстер-класи для тих “хто-побалуватись” і розміщувалася художня школа для тих “хто-серйозно”. Сюди приходили від молодшого до поважного віку. Тут мали свої майстерні провідні художники центру. Третій поверх займала сама директорка художнього музею Вікторія Голлмс.

На ресепшені його зустріла приємна дівчина з чарівною посмішкою. Ознайомившись з посвідченням та вислухавши Марка, вона повідомила, що наразі директорка зайнята та проводить екскурсію італійським партнерам, а Марку краще почекати її на третьому поверсі.

Дзенькнув ліфт. Третій поверх зустрів тихою мелодією напівтрансу. Тут розташовувався власний ресепшен і юнак запропонував Марку посидіти та почекати в кабінеті самої Вікторії:

– Чай, кава?

– Кава, будь ласка.

Білий колір стін кабінету розбавляли горизонтальними екранами, на яких плавали неонові медузи. На темному паркеті на невисоких ніжках розміщувались різнокольорові софи.

Попиваючи каву, Марк встиг оцінити панорамний вид і підмітити про себе, що коли запалюються ліхтарі тут ще більш казково. Ще б пак: галерея розміщувалась на вершині пагорба, а від неї до річки були лише невисокі старі будови.

Вікторію Голлмс чекати довго не довелось: як тільки Марк почав подивлятись на годинник, за його спиною відчинились двері.

– День добрий! – її дзвінкий голос яскраво виділявся на фоні скупих звуків третього поверху.

– Добрий, – привітався Марк, обернувшись на жіноче привітання. Перед ним постала невисока молода жінка. На ній був елегантний брючний костюм, що лагідними хвилями обрамляв її тендітну фігуру.

– Марку? Точно ти. Ліцей №3!

– Так…

– Марку. Ох, darling! – з цими словами незнайомка стисла його в міцних обіймах. А Марк судорожно почав перебирати в голові всіх однокласниць на ім’я Вікторія з ліцею №3. Таких було аж 5. Рудих? Одна. Як же її там?... А, точно, Буніна!

– Віка! Буніна?

– Згадав… – задоволена посмішка прикрасила її обличчя. Тепер Марк міг краще розгледіти її обличчя: великі зелені очі в формі зігнутого листка вишні мали щось від хижака; а білосніжна шкіра додавала крихкості фарфору.

– А ти змінилась, – відмітив Марк.

– Невже? – м’яко відповіла Вікторія підходячи до бару. – Що вип’єш: скотч, віскі, бренді…?

– Віскі, – відповів Марк, а потім додав. – Я тут взагалі зі справою.

– Ммм.

– Анастасія Лук’яненко. Вона зникла.

– Тримай. За зустріч! – протягуючи наповнений стакан Марку, і піднімаючи свій, проголосила Вікторія, ніби і не почувши про Анастасію.

– За зустріч, – повторив Марк та пригубив обпікаючий напій.

– Мені сказали, що прийшов слідчий, але хто знав, що це будеш ти! – Вікторія шумно видихнула, ніби скидаючи якусь внутрішню вагу. – Так, її і справді давно не видно і зв’язатись не змогли. Вже відомо що з нею?

Її голос завжди лунав ласкаво-солодко, завдяки легкій посмішці, витриманій роками. Марк відчував її вміння подати себе в будь-якій ситуації, та про себе порівнював з тим сором’язливим дівчиськом, яким вона колись була. Тінь того дитя ледве вдивлялась в рисах обличчя і зовсім була відсутня в її сьогоднішній поведінці.

– Ще ні. Як давно ти її бачила?

– Тиждень тому десь…

– Ти з нею була близька? – він вистрілював питанням за питанням.

– Тобто чи були ми друзями? Ні. Вона була небалакуча.

– Все ж, з ким в галереї вона спілкувалась найбільше?

– Напевне з Мариною. Вони обоє координують художні заняття для підлітків, – Вікторія взяла Марка за руку та поглянула на його годинник, ставши до нього впритул. – Вона так раз на місці.

– Можна потім передивитись записи камер? – бархатистим голосом промовив тихо Марк.

– Без ордеру?

– Без ордеру, – посміхнувся Марк.

– Добре, – знизала плечами Вікторія.

– Тоді з мене вечір там, де я матиму право офіційно підняти склянку за зустріч.

– Ладно. На рахунок Анни… сподіваюся з нею все гаразд. Після тієї виставки в Європі, її картини отримали популярність. А це прибутки для галереї.

Марк поставив склянку на стіл і запитав ніби із цікавості:

– Чому Кік? Анна Кік? Тобто Анна – зрозуміло, що скорочення від Анастасії, але чому Кік?

– Кік – це від прізвища її рідного батька. Кікоть. Потім її мати знов вийшла заміж і вона стала Анастасією Лук’яненко.

У Марка пересохло в горлі.

Її звали Ася…

3

Мені тоді було 9? Так, 9.

Мене відправили до школи в 5, бо мати бачила в мені генія. Вона ж і вирішила, що нема чого такому таланту сидіти вдома. Так, програму першого класу я осилив ще за літо напередодні. Та на цьому вся моя геніальність і завершилась.

Коли ми закінчили четвертий клас(ми, бо де був я – там була і мама; що робив я – то я робив разом з нею), ми(тут в значені “сім’я” – батько, мати, я) переїхали в нову квартиру. Це була перша наша власна квартира. Спальний район і близько від нової школи.

Був початок червня. Ціле море відпочинку попереду.

Але я був не в настрої, бо підчепив отит. Мати десь дізналась про те, що отит гарно лікується цибулею і додала цей інгредієнт до лікування, яке прописав лікар. Тому вже кілька днів я ходив з пов’язкою на вусі і залишав по собі шлейф легко впізнаваного аромату.

В такому амплуа виходити і знайомитись з новими сусідами мені не дуже кортіло. Та в мами був свій погляд на це: треба дихати свіжим повітрям, висипатись вдосталь і вчасно їсти – не дивлячись ні на що.

Тому книжка з моїх рук була конфіскована, а хустка з шерсті одягнута(бо “вухо треба берегти”), а мене самого було виштовхано за двері. Хустину я сховав у під’їзді за сміттєпровід, а от зняти пов’язку застрахався, бо колоти вухо тіки перестало.

Місцевих хлопаків я знайшов в гаражах. Вони грали в хованки. Кілька з них сперечалися, хто перший добіг та постукав за себе.

Нашкрібши всієї хоробрості, що мав, я стиснув кулачки і закричав:

– Хлопці, можна з вами пограти!? – напевне, занадто гучно.

Хлопці завмерли та поглянули на мене, потім один на одного і якийсь рудоволосий відповів із посмішкою:

– Звісно!

Підійшов ближче. Як завжди, я виявився найнижчим.

– А ну, – рудоволосий принюхався до мене, а потім відсахнувся і затиснув носа. – Фу! Це від тебе воняє! Цибуля-мутант!

– Це компрес для вуха… – пробелькотів я собі під носа.

Хлопці заржали, а потім переглянулись знов:

– Ладно, ладно. Ми зіграємо з тобою, Чіполіно. Якщо виграєш, то будеш з нами тусити. Правила прості: ти повертаєшся спиною і кожен з нас по черзі торкається твоєї спини. А ти повинен вгадати хто це був. Нас восьмеро. Як тільки вгадаєш вісім раз поспіль хто це був, ти виграв. Поняв?

– Угу, – урочисто кивнув головою я.

Хлопці представились і я повернувся до них спиною. Спочатку це були легенькі дотики пальцями, а потім вони змінились на неприємні штовхання, а потім і на явні удари кулаками. Як не старався, та в мене не виходило вгадати хоча б раз. Було неприємно та прикро. Я відчував як сльози підступають, а температура підіймається, але все стояв там і тремтячим голосом – наче стара рама дзвенькотіла під вітрюганом – повторював їх імена.

– А це хто!? – гукнули ззаду і в спину вдарив м’яч, від якого я впав. – Чіполіно-смердіно!

Нарешті я обернувся і наді мною стояли восьмеро хлопців, які повторювали те саме і ржали. Я більше не міг стримувати сліз і відчув як запалало обличчя.

А ж тут хлопці почали хапатися то за руки, то за спини. Почулись зойки та матюки.

– Перестаньте! Чи вам ще додати!? – на даху одного з гаражів стояла світловолоса дівчина з натягнутою рогаткою в руці і мішкуватим ранцем попереду.

Тепер хлопці разом зашуміли одну фразу: «Бєшена Аська».

Рудий підняв голову і посміхнувся на всі свої рідкі зуби:

– Аська!

– Вам скучно!? – звернулась вона до усіх, а потім до рудого, – Ти тільки перший день, після сидіння вдома, вийшов погуляти. Мені розказати твоєму баті, шо ти чудиш? Може, він тебе розваже?

Рудий скривився і сплюнув:

– Чорт з тобою, – пробурчав він собі під носа. – Хлопці, валимо на стадіон!

І вони пішли геть.

Ася перебралась з гаражу на дерево, а з дерева зістрибнула на землю. Я все лежав на траві і зачаровано глядів на неї. Підійшовши до мене, дівчина простягнула руку:

– Привіт, я – Ася, – з посмішкою промовила моя рятівниця і допомогла мені стати на ноги.

– Привіт, а я – Марк.

Як тільки ми вийшли з гаражів, підбігла моя мати.

Від падіння я був брудний, з подертими долонями та забитим коліном. Мати кинулася мене оглядати, щебечучи щось про те, що: вона подивилась у вікно, а мене нема; вона пішла шукати у дворі, а мене нема; вона гукала, а мене нема. Мати запитала, що сталось, але дивлячись в її великі темні очі, сповнені переживань та сліз, я онімів.

– За ним гнався пес, от Марк тікав та впав. Але не хвилюйтесь я його відігнала, – з цими словами Ася урочисто підняла рогатку над головою.

Мама з недовірою глянула на неї, а потім на мене:

– Це правда?

– Угу, – підтвердив я. Так я вперше безсоромно збрехав матері. А що робити? Якби я сказав правду, то почались розбори і я б став не тільки плаксою, але й я стукачем. І тим паче, мати могла мене більше не випустити гуляти в такий небезпечний двір. То що робити? Я сам мусив розбиратись зі своїми проблемами, бо я ж вже не маленький.

Сьорбнувши носом, мама потягла мене додому.

– Яка дивна дівчина… – мати щось чи то шепотіла, чи то шипіла собі підноса, та я її не слухав, впівоберта дивився на Асю. В світлі вечірнього помаранчу, вона посміхалась і махала мені рогаткою.

Повертаючись назад, я замислююсь: якщо б їх перша зустріч була не такою дивною, моя мати не асоціювала б Асю з неприємностями?

4

Марина була високою дівчиною з довгими чорнявими косами. Вона полюбляла одягатися в темні просторі одежі, що породжувало слух про її сатанинські нахили серед старших сусідів.

Марк застав її за написанням картини. Дівчина сиділа до входу спиною і не зреагувала на різної гучності привітання. Та від несподіваного дотику до плеча, вона стрепенулася та обернулася, витягнувши навушники.

– День добрий! – Марк показав посвідчення. – Марина?

– Так… – на нього споглядала пара збільшених від здивування очей.

– Добре. В мене до вас кілька питань. Я присяду? – Марк вказав на стілець поряд. Марина кивнула. – Я розслідую зникнення Анни Кік.

– З нею щось сталося? – очі Марини, тільки зменшившись, знову збільшились у розмірах.

– Ні-ні. З нею просто неможливо зв’язатись, – Марк використовував свій ласкавий голос, вироблений практикою саме для таких полохливих свідків.

– Он як… – Марина крутила в руках пензля, зафарбовуючи пальці в синій.

– Ви з нею коли останній раз бачились?

– Тиждень тому. Як вона була тут останнього разу, в мене був вихідний.

– А як ви дізнались, що вона була тут?

– Її картини зникли, – Марина вказала в напрямку мольберта, що стояв в іншому кінці кімнати, – вона якраз мала відправити їх на виставку…

– То це її місце? – уточнив Марк

– Так.

Марк вирішив оглянути невеличкий куток майстра: мольберт, стіл та кілька переповнених художнім приладдям тумб.

– Лише вона тут працювала?

– Так, ця майстерня на двох. Ася навіть заборонила, щоб прибиральниця до нас заходила.

– А ці картини, – Марк вказав на картини на стіні біля столу Асі, – її?

– Ні, це підлітків, з якими вона займалась. Ось та, – Марина вказала на невеличку картину, на якій були намальовані кульбаби, – її сестри. Вона з нею займалася, коли та приїжджала на вихідні.

Картина і справді була підписана “С.Лук’яненко”.

– Ясно. Ви були близькі з нею?

– Я б так не сказала…

– Останнім часом її поведінка не змінилась? Вам щось здавалось дивним?

– Ні, вона завжди була тихою і неговіркою.

– От як. Може ви знаєте з ким вона спілкувалась більше? Друзі?

– Ні, я не знаю…

Марк зробив паузу та поглянув на Марину.

– Дякую і на цьому, – Марк протягнув візитку. – Якщо щось згадаєте.

Задзвонив телефон. Андрій питався як вони можуть зустрітись.

Перед виходом, Марк проглянув камери. Нічого, за щоб можна було зачепитись. Ася приходила тиждень тому останній раз. А картини її забрала купка людей вчора. На запитання Марка, хто це був, адміністраторка промямлила щось про те, що то може кур’єри з доставки. З того як вона нервувала, Марку було очевидно, що це не так. Роздивляючись хлопаків на відео, він упізнав серед них і Андрія.

Це зняло багато питань.

На дворі дощило. Ливники переповнювалися водою від танучого снігу та дощу, який набирав обертів.

Андрій вже чекав біля авто Марка, прикриваючи власну макітру від дощу жовтою папкою. Вже в самій машині чоловіки потиснули руки і Андрій вручив папку з паперами, на яких була розписана вся біографія Асі.

– В “Vide” нічого цікавого. Ні з ким не контактувала, ніхто нічого не знає. А в тебе що? – запитав Марк, віддавши всю свою увагу отриманим паперам.

– Там нічого цікавого, окрім виписки дзвінків. Десь з півроку раз в два тижні телефонні розмови по декілька хвилин і усі з різних номерів. Жоден пробити не вдалось, одноразові.

– А ти кажеш, нічого цікавого.

– Бо загалом скучна персона: ні хобі, ні друзів, ні курйозів. Зареєстрована лише в інстаграм – там нічого. Є електронна пошта, та тією вона не користувалась кілька місяців…

– Вона ходила до психотерапевта, – переглядаючи папери, відмітив Марк. – Не така вже і скучна.

– Так, ця психотерапевша – Лідія Крисан її звати – повернулася до міста тільки з півроку тому і одразу взялася консультувати нашу пацієнтку.

– Щось сталось?

«Адреса навчання Софії Лук’яненко…»

– Ні, з цією датою співпадає тільки заключення контракту з художньою галереєю. Вона виставлялась і до цього, та заключила контракт на постійній основі, тільки півроку тому. З цією докторшою темна історія: вона повернулася в Кам’янць, після кіпішу на минулому місці роботи: до неї направили батьки підлітка з клептоманією, а через кілька місяців терапії він покінчив із собою. ЗМІ роздули скандал, а з приватної клініки її поперли…

– Щось розкопав?

«Адреса проживання матері Асі…»

– Та, декілька фактів: після початку терапії його успішність в школі безперервно знижувалась, за останній місяць кілька разів не ночував вдома. Один раз затримали за дебош на кладовищі...

«А, ось цікаво… в студентстві була учасницею ініціативної молодіжної групи “зелених”… Фото… А тут знайоме обличчя. Хлопець, який обіймав Асю був схожий на міського депутата – Сергія Продана. Яке мале місто… »

– Ще та художниця, з якою вона працює в одній майстерні… Як її… – Андрій заклацав пальцями, згадуючи.

– Марина, – підсобив Марк.

– Так, Марина. Вони навчались на одному факультеті.

– От як! Адресу проживання і телефон цієї Марини пробий.

– Вже. Остання сторінка.

– По соцмережах її шарив?

– Так, поверхнево. З Анастасією близького зв’язку не має.

– Бачу переписку Анастасії з Левом Ковалем. А з рештою?

– Там нічого. Останній місяць переписувалась лише з ним та сестрою.

– Ладно. Я тоді до сестри її заскочу. А ти… а ти дізнайся про докторшу більше, – Марк захлопнув папку, кинув на заднє сидіння і продовжив. – Генерал хоче тиші і до того ж вона навряд тобі все чесно розкаже. Тре знайти того, хто говоритиме. В тебе є джерела серед медиків?

– Небагато.

– Ясно. Тоді їдь в центр крові. Знайдеш Світлану Петрівну Свірчук. Я їй зателефоную, що ти прийдеш, – Марк поглянув на годинник, – зараз там не повинно бути черг. Паспорт з собою?

– Так.

– Скажеш, що перевірити групу крові. Потім здзвонимося.

– Чекай-чекай. А чому вона? Нам же інфа по мозгоправці тре.

Марк усміхнувся і кинув такий погляд, яким наділяють дитину, коли вона не розуміє примітивних речей

– Медицина – це величезна мережа на всю країну. А в будь-якій мережі лише знайди зв’язного і він розповість потрібну інформацію. Свірчук нещодавно в тій же клініці робила, де тепер Лідія Крисан працює, а значить є і зв’язки. У неї завжди був талант знати все про всіх. Тепер давай розходитися.

5

Зателефонувавши до гімназії, Марк дізнався, що Софія Лук’яненко наразі в міському музеї мистецтв. Дорога туди була недовгою.

Він під’їхав як раз в той момент, коли Софії вручали похвальну грамоту та букетик за картину, яку вона написала. Її робота висіла на стіни поряд.

На задньому фоні в брякло-пастельних тонах виднілись залишки дерев’яної альтанки. Деякі бруси почорніли від гнилі і валялись в грязюці. Зламана та опала криша безперешкодно дозволяла бур’яну одягти себе в нові кольори. А декілька дерев’яних колон все ще мужньо вистоювали. На передньому фоні, в контрасті, світлими та яскравими фарбами вигравали квіти каштану. Називалась картина “Зруйнуй це”. Спершу Марку здалось, що це альтанка вікнами квартири Асі, але потім йому згадалась альтанка у дворі будинку, де вони мешкали в дитинстві. І йому подумалося, що напевне так вона і мала б зараз виглядати.

Якийсь місцевий газетяр запитав, що саме Софія хотіла передати цією картиною, на що вона відповіла:

– На картині є контраст між каштаном, який цвіте та вже зруйнованою часом альтанкою. Колись і він може стати нею. Його зрубають, збудують з нього щось, а потім це щось викинуть. В цьому і є руйнація, яку скоює людина: одне перетворює в інше. Тому те, що викликає в нас захоплення сьогодні, ми ж самі можемо перетворити в сміття завтра…

Поки Софія давала інтерв’ю, Марк в натовпі ідентифікував виховательку і пояснив їй ситуацію. Погодилися зустрітися після заходу в скверику через дорогу.

Чекаючи в сквері, Марк закурив. В голові його складалась проста математика. Ася та Коваль покинули місто три дні тому, а з радарів вона пропала як тиждень. Що вона робила чотири дні? Ось що цікавило слідчого. І він мав свої теорії на це. Перша. Коваль сказав їй заздалегідь, і вона була чимось зайнята. Але чим? Бо вона не покидала квартиру, що засвідчують камери. І навіть не спакувала речей в подорож. Друга. Коваль сказав їй заздалегідь і, можливо, це він сказав не покидати оселі. І вона провела ці дні в сумнівах, тому і не зібрала речей.

Веселий настрій Софії з кожним кроком в бік скверу розвіювався без сліду, замість нього приходила тривожність. Руки тремтіли, а ноги ніби були не її, а якоїсь м’якої ляльки.

Її очі одразу зустрілись з Марком, а потім з його посвідченням.

«Щось сталося…», – промайнуло в її голівоньці, а за цим кілька припущень. – «Мама чи Ася?»

Чи були вони схожі з Асею: народженні від різних батьків в різні епохи? Так, довгим русявим волоссям і великими очами, що дивляться на тебе з викликом.

Під пильним наглядом тієї ж виховательки Марк відвів дівчинку на порожню лаву неподалечку, щоб поставити кілька запитань:

– Ти давно спілкувалась з сестрою?

– Ще на тому тижні… – Софія дивилась собі під ноги і їй не подобалось, що вибір долі пав на Асю. Так, якби запитали про її матір, вона теж не була б щаслива, але Ася… Ася була єдиною, хто піклувався про неї; єдиною, хто з турботи, а не з ввічливості запитував як вона; єдиною, кому вона могла подзвонити і пожалітись посеред ночі; єдиною, хто забирав її на вихідні з цієї проклятої в’язниці, м’якого режиму, яку чомусь кликали гімназією-інтернатом. Так, напевне, краще б запитали про матір. Хоч Софія ніколи не бажала їй біди, та від її пропажі гірше б не стало, Софії точно.

– Вона забирала мене до себе. А на цих вихідних – ні. Я їй дзвонила, та вона не брала, – а потім ледь чутно додала. – Таке з нею вперше…

– А на тижні зідзвонювалися?

– Так, минулого понеділка.

– Про що говорили?

– Та так…

Витримавши паузу, Марк вирішив змінити тему:

– Гарна картина. Я звісно в цьому невеликий спец, та той сенс, що ти вклала мене вразив. В твої роки я так глибоко не мислив.

– Це Ася надихнула мене на цю картину…

– Знаєш, ми з нею були знайомі в дитинстві? Мешкали в сусідніх будинках. Але недовго…

– Справді?

– Так. Ще в дитинстві їй подобався каштан. Якось вона мені сказала: «В нас каштан має значення несправедливості, та на Сході він означає істину. Мені більше до вподоби другий варіант, хоча…»

– «…хоча вони так схожі» – закінчила Софія. – Вона саме так і казала.

Впевнившись, що дівчинка має трохи довіри до нього як до старого приятеля своєї сестри, Марк продовжив:

– То вона про щось запитувала під час останнього дзвінка?

– Так, про конкурс.

– А точніше?

– Чи відправили картину до музею? Чи все гаразд? Казала, щоб я не хвилювалась.

Марк про себе звірив сказане з випискою дзвінків по телефону і зазначив, що такого дзвінка не було.

– Щось дивне в тому дзвінку було?

– Та ні, – Софія стиснула плечами, – вона лише телефонувала з чужого номера. Сказала, що забула мобілку вдома. На неї це схоже: вона останнім часом такою розгубленою була…

– Останнім часом? Щось сталось?

– Та ні, – подув вітерець і вона закинула голову, щоб поглянути на гілля дерева, ніби їх порухи підказували відповідь, – вона давно така. Не весела. А останнім часом її щось турбувало. Вона не казала, але… – Софія згадала як Ася інколи замислювалась над чимось, а потім чутно зітхала. – Вона давно мала стосунки зі старшим чоловіком, але кілька тижнів тому вона зустрілась при мені з іншим. Я не знаю хто він, але після зустрічі з ним в неї тремтіли руки.

– Може тоді було холодно і вона змерзла?

– Ні, тоді було тепло, – Софія й сама почала нервувати і націлила на Марка свої безстрашні оченята, гніваючись, що її не сприймають серйозно. – Вона була на нервах! Це точно.

– Я вірю тобі. В мене така робота: випитувати усі можливі деталі, – Марк намагався показати, що вони на одному боці і додав. – Крім тебе, більше нікому турбуватися про неї. То ти пам’ятаєш як він виглядав?

– Не дуже, – Софія заспокоїлася від почутого. – Я бачила його здалеку. Ася залишила мене в кафе, сама вибігла до нього назустріч. На другому боці вулиці посигналила машина, і вона вибігла. Я тільки помітила, що в нього світле волосся.

– А як його звати сказала?

– Ні, сказала, шо то її старий знайомий зі студентського життя…

– Так і сказала? Зі студентського життя, а не з універу?

– Так, саме так і сказала. Нащо мене перекручувати її слова?

– Добре-добре. А щодо машини: марка, колір, номер – згадаєш?

– Ні, – Софія захитала головою. – Велика така, сірого кольору.

– А коли та зустріч була?

– Два тижні тому, в суботу. Як Ася мене забирала, то ми завжди ходимо в кафе по суботам.

– Ясно… Тоді дякую тобі за зустріч. Цього достатньо.

Марк поплентався разом з Софією в бік виховательки, яка вже почала нервувати. Дівчинка передчувала найгірше і цей настрій передався Марку. Він перейнявся гіркою реальністю, що очікувала, як голодна пантера за рогом, щоб розірвати бідолашне дівчисько.

Це помилка. Як хірург не повинен співчувати пацієнту, так і слідчий не повинен співчувати жертві. Хірург розрізає плоть, щоб дібратись центру хвороби, який приховано від світу. І коли, в вирішальний момент, його рука смикнеться – від імпульсу співчуття до пацієнта – він завдасть останньому шкоди, а не врятує його. Слідчий має препарувати злочин і продемонструвати світу приховану за ним правду. І коли, в вирішальний момент, його серце піддаватиметься співчуттю – жертва може перетворитись на злочинця, а злочинець на жертву.

Інколи люди повинні вимикати гуманність. Заради справедливості. Такий був девіз Марка.

Він розумів свій обов’язок, але вже не міг нічого з собою зробити. Він відчував як надія в середині благає, щоб Ася була жива і як досвід разом з інтуїцією відправляв цю ниючу надію у безперспективний нокаут.

Марк попрощався з Софією. І вже, коли він рушив бік машини, вона його окликнула:

– Ви ж знайдете її!?

О, ці невблаганні очі, повні відчаю: ваша сила – ваше зло!

– Так, – коротко відповів Марк.

А про себе додав: «Живою чи мертвою».

В цей самий час на іншому кінці міста Андрій намагався роздобути хоч крихту корисної інформації з усього безсюжетного потоку думок пані Свірчук.

Пані Світлана мала фігуру перебродившої Венери. Це була світловолоса жіночка, років п’ятдесяти в окулярах-хамелеонах.

Зустрівши Андрія, вона міцно стисла його в обіймах і заявила усім, шо то її племінник Андрюша прийшов перевірити групу крові. Після, провела його до в комірку, що слугувала їдальнею. Там і відбулась їх коротка розмова.

Спочатку вона розповіла яка Лідія Крисан стерво, бо всіх дівчат-медсестричок доводить до істерики з тихим голоском і з легкою посмішкою на вустах; потім розповіла як та довела свого чоловіка до пляшки і як той збіг від неї однієї ночі, не взявши нічого; після цього розказала ту саму страшну таємницю, через яку вона збігла зі столиці назад в Кам’янець (насправді таємниці і не було як такої, вона розповіла усе те, що Андрій і так знав); далі переключилася на сестру Лідії, яка лікується в приватній психіатричній лікарні в іншому місті; а потім її понесло про те, яких коханців має собі Лідія, і шо всіх вона зламує, в моральному сенсі авжеж…

– Так. Стоп. Почекайте… – Андрій не встигав ставити замітки в блокноті і майже забув причину свого приходу. – Мене цікавить суто її робота. Особливо як їй вдалося влаштуватись в престижну приватну клініку у нас, одразу після скандалу?

– Ото й дивно, – пані Свірчук змовницьки нахилилася до Андрія і продовжила майже пошепки, – її влаштували на півставки, які з’явилися під неї. О-о-о. Це приватна клініка. У них там завжди працювало п’ять психотерапевти. О-о-о! – вона видавала той дивний вигук, схожий на розтягнутий звук “О” майже після кожного речення. – Так от. Цю Крисан влаштували на півставки, хоча до цього вони нікого не шукали. О-о-о. А тут Главрач на планьорці каже, що найняв нового спеціаліста. Сюрприз для всіх був. Якби був різький наплив клієнтів, та його не було. О-о-о! Той-то дивно. І майже до неї не ходе ніхто. А гемор з її призначенням був. Якась газетка місцева дізналась про таку звєзду, і спочатку вони напічатали, а потім підключилось ТВ і так далі, – тьотя Свєта махнула рукою ніби відмахуючись від пропащої теми.

– А нових скандалів не було?

– От ти цікавий! Так я тобі тільки шо всі розповіла.

– Я про скандали с пацієнтами.

– Нє, не було. Я ж казала, шо до неї і ходять мало. Тільки одна постійна клієнтка. Якась художниця молода. А решта прийде на кілька сеансів і збіжить. О-о-о!

6

«З вами Ера-FM і щопівгодинні новини. З надійних джерел стало відомо, що Лев Коваль зник. Нагадуємо, що він є власником “БудCompany”. Саме ця компанія виграла тендер на побудову нового мосту. Також хочемо нагадати, що міська адміністрація перерахувала авансом усю суму за побудову на рахунки компанії ще місяць тому. Та саме будівництво так і не розпочалося. Навколо самого тендеру з самого початку було багато скандалів. Протести під міськрадою продовжуються. Сьогодні зафіксовано перші сутички. Кількох затримано».

Діставшись до столової Будинку профспілок, Марк зупинився перекусити та зв’язався з Андрієм, який надав опис Крисан.

– Ну шо тепер? – звучно позіхаючи запитав Андрій.

Марк поглянув кудись повз чоловіків, які обідали за дальнім столом:

– Надійшли фото машини, на якій ганяє Сергій Продан, і розкапай на нього самого і його адресу.

Марк вирішив перекурити і обдумати план дій. Його лоб був напружений, а погляд прямував за горизонт.

Зазвичай справа пахла гниллю і сечею. Злочинець завжди тримає гнилий секрет в потаємній шафі, а потім він чи то щоб відсвяткувати свою безкарність, чи то від страху мітить цю саму шафу. Марку ж треба було за цім смородом знайти шафу і секрет в ній. Понишпорити в ньому і витягти на світло увесь жах.

Та найгірше було, коли справа нічим не пахла. Сліду не було, а отже і шансу на розкриття.

Телефон задзвонив знов.

– Слухаю.

– Так, по Продану: він одружений на Діані Єгоршиній, дочці того самого Єгоршина, який є депутатом партії мера. А сам Продан був членом партії “Майбутнє міста” Артема Стушинського. Проте рік як створив власну партію, і вже з нею йде на вибори мера. Я скину тобі адресу домашню і робочу разом з маркою та фото його авто. Адресу Лідії Крисан я теж скину: і робочу, і домашню. Дізнався в лікарні, що вона зараз на місці.

– Хмм. Як все просто… – Марк посміхнувся від такої показової ясності. – Добре, тоді наразі все. Відсипайся. Бувай.

Сівши в машину Марк проглянув нове повідомлення. Прочитав отриману адресу та рушив в центр міста.

Приватна клініка, в якій працювала Крисан, займала усю невеличку двоповерхову новобудову. Як ззовні, так із середини усе було виконано в пастельних кольорах.

Медсестра на рецепції, вислухавши Марка, набрала Крисан по внутрішньому зв’язку:

– Пані Крисан, вас турбує слідчий Марк Богдан з Поліцейського відділку Фортечного району щодо зникнення Анастасії Лукішеної, вашої пацієнтки.

– …

Медсестра поклала слухавку і повідомила Марку, що його чекають.

Марк біглим оком просканував кабінет. Через опущенні бамбукові жалюзі проривалось скупе світло. В клітці в кутку співав хвилястий папуга. Лідія сиділа за широким столом з легкою посмішкою на вустах та схрещеними в замок пальцями. Вона була спокійна наче Будда та щира наче Янус. За нею на стіні висіла масштабна картина, на якій завмерло місто: у неоновому сутінку була зображена порожня вуличка, лише кіт мирно спав в кутку і якась ворона на гілці споглядала на місяць. В кутку картини виднівся підпис художниці “Анна Кік”.

– Не знаю чим я можу бути вам корисною, адже розповсюджувати особисту інформацію щодо клієнта я не в змозі, – одразу відрізала пані Крисан, після того як вислухала привітання.

– Це зрозуміло. Я б хотів уточнити коли ви бачились з Анастасією останній раз?

Лідія прогорнула свій щоденник:

– Десять днів тому відбулась наша остання зустріч, – пробігши кілька сторінок очами по нотатках додала, – а тиждень тому в нас був сеанс по скайпу. Ще повинна була бути зустріч кілька днів тому, але вона не прийшла і не попереджувала про відміну.

– Чому по скайпу?

– Сказала, що погано себе почуває, тому провели зустріч онлайн.

– Ви їй дзвонили після того, як вона не з’явилася?

– Ні.

– Вам зовсім не цікаво, можливо з нею щось сталось?

– Я їй не нянька. Вона має мій телефон, якщо вона вирішить, що їй потрібна моя допомога, то зателефонує.

– Ясно. То ви з нею зустрічались декілька разів на тиждень. Давно?

– Півроку.

– Чи вона казала вам, що збирається кудись поїхати?

– Ні.

– Може щось змінилось? Було щось дивне?

– Ні, нічого такого.

– А підчас скайпу вона була вдома сама?

– Вона була без навушників і нікого іншого не було не видно, не чутно.

– Так все ж, що саме турбувало Анастасію, що вона потребувала допомоги психотерапевта двічі на тиждень протягом аж півроку?

– Я вже сказала вам…

– …що ви не можете “розповсюджувати особисту інформацію щодо клієнта”, – Марк закивав головою, посміхаючись. Він торкався та рухав маленькі статуетки та квіти на кавовому столику. – Тоді давайте поговоримо про хлопця з клептоманією, який після кількох місяців терапії у вас наклав на себе руки? Або про те, що після такого, для вас відкрились двері клініки? Дивно чи не так? Або про те, що ваш чоловік за три роки шлюбу з вдалого підприємця скотився до завзятого пияки? А ось коли покинув вас – у нього все налагодилося? Або про те, що єдиною вашою постійною пацієнткою є Анастасія?

– Це все якось стосується справи? – ззовні в ній ніщо не змінилося, але в очах заблищали уламки спогадів.

– Не зовсім. Це частини вашого портрету, – він наблизився до неї. Обперся руками на її стіл та навис над Крисан. – І якщо подивитись здалеку, то ви виглядаєте звичайним психотерапевтом. А ось зблизька… навколо вас занадто багато випадковостей.

– Якщо в когось нема стержню – це не моя провина в цьому, – вона широко посміхнулася, демонструючи свої великі міцні зуби. – Якщо людина слабка – це не моя провина. Якщо людина приймає невірне рішення – це не моя провина. Якщо людина припиняє боротьбу – це не моя провина.

Марк посміхнувся і закивав головою, ніби намагаючись струсити з себе почуте, а потім направив увімкнуту настільну лампу їй у вічі. Вона зморщилась, та промовчала. Продовживши говорити, він почав клацати перемикачем на лампі: вкл-викл, вкл-викл…

– Я знаю, що просто так головний лікар не взяв би до себе когось настільки брудного. Хтось міцно взяв його за яйця. Та я прийшов сюди від таких людей, котрі можуть купити цю блаженну клініку і зрівняти її з землею. А про вас почнуть говорити знову. З новою гучністю. І щоб не сталося з Асею – це пов’яжуть з тим, що вона була вашою пацієнткою.

– Я нічого не знаю, – прошипіла лікарка.

– Та невже? – Марк пришвидшував частоту мерехтіння світла однією рукою, а іншою тицьнув на картину за її спиною. – Це ж вона вам подарувала. Вона приходила сюди півроку двічі на тиждень. Вона довіряла вам! І ви нічого не знаєте!?

– Чортова дівка! – не витримавши, лікарка підірвалася зі свого крісла, а її голос дорівнявся до гучності слідчого. – Їй стало гірше. Її депресія посилилась. Я порадила їй поїхати кудись, розвіятись. Вона сказала, що можливо скоро. І це все! Я не знаю більше! Я виписала їй ліки і це все!

Двері відчинились і зайшла медсестра зі стопкою паперів:

– Тут потрібен ваш підпис… У вас все гаразд?

Марк відступив від стола та з посмішкою відповів медсестрі:

– В нас все гаразд, – а потім звернувся до Лідії, – чи не так?

– Так…

Прямуючи до дверей він зупинився, та обернувся до неї:

– А, точно! Анастасії Лукішеній ви раптом виписали не такі ж ліки, які виписували тому хлопцю перед його самогубством?

З під лоба на нього споглядав розгніваний звір.

– Будемо сподіватись, що самогубство – не побічна дія цих ліків.

7

Як це ходити до психотерапевта?

Етап перший. Спочатку мені стало краще. Я відчула полегшення від того, що можу виговоритися. Лідія добре вміє слухати. В її кабінеті я відчувала безпеку і спокій. Я говорила і говорила. Було відчуття чистоту всередині, ніби змила бруд в душі і голова проясніла.

Етап другий. Потім стало важче. Ми копнули глибше. Це ніби розкопувати самого себе теперішнього заживо, щоб знайти себе ж вчорашнього, заради гармонії з собою ж завтрашнім. Навіть не здогадувалася скільки вчорашніх себе є в мені, про яких я забула, а от вони ні. Ось мамина обіцянка, яку вона не стримала. Ось я намалювала гарну картину, і всі мене похвалили, та на конкурс поїхала картина іншого учня. Ось подружка почала зустрічатись з тим, хто мені подобається.

Ти не розумієш, що відчуваєш. Тобі паршиво. Бісять звуки, запахи, люди, ситуації. Ти сам себе бісиш. Занадто гучні думки. І ти намагаєшся бігти від них в роботу. І поки працюєш, то не зосереджуєшся на вічному питанні “а що ж я відчуваю?”. Бо від себе вже бридко. Бо ти сам собі мерзенний. Але надовго тебе не вистачає. А потім тебе звалює з ніг в прямому сенсі. І єдине на що ти спроможен – це ревіти до хрипу. Спочатку з’являються сльози, а потім в голову приходе причина чому їх проливати. В цьому стані який би лимонад тобі не піднесли, ти відчуєш лише лимони. І ти не розумієш, чому всі навколо поводяться так, ніби нічого не сталось? Ти ж тут, перед ними! Невже вони не бачать, що я зламаний!? Всередині мене провалля! І воно збільшується, затягуючи в себе все навколо…

Етап третій. Пані Лідія прописала мені антидепресанти. Стало легше. Ніби провалля в серединні мене вирівнялось. Думки хтось відредагував, а світ навколо відтушував. Згадалось відчуття насолоди від співу пташок. Зранку почала прокидатись бадьорою. Знову відчула смак їжі. Я встигала більше ніж коли-небудь. Наші сеанси продовжувались. Так тривало відносно довго.

Етап четвертий. Я повернулась до провалля. Пігулки були збільшенні, але не допомагали. Сеанси з пані Лідією давали невеличке полегшення на день, а потім знов провалля. Я стояла перед мольбертом і в себе в дома. На повторі вже вкотре грала The End of the World* (* – пісня випущена 1962 року, в виконавстві американської кантрі-співачки Скітер Девіс). Різкий порив вітру підняв тюль. Пензлик в моїй завмерлій руці залиш слід фарби на її кінці. Якщо б моє життя було картиною, то цей випадковий слід був би автографом на ній. Непомітний автограф на непотрібній картині. Думка, що давно зароджувалась і блукала на околицях свідомості, прорвалась до центру та заполонила усе. Все стало порожнім. Вже не мало значення, які кольори життя. Бо все є лише формами порожнечі. Ця картина, ця квартира, це місто, я сама і навіть провалля в середині мене – все це лише форми порожнечі. І немає значення яка форма, якщо наповнення відсутнє. Значить ніщо немає значення.

Я втомилась від цієї пустоти.

З того дня пішов зворотній відлік.

8

Марк рушив до парку Шевченка. Тут, з видом на найбільшу зелену зону в місті, в двоповерхових апартаментах з п’ятиметровими стелями мешкало подружжя Проданих-Єгоршиних.

Сергій мав повернутись з роботи скоро, тому поки Марк очікував в компанії його дружини – Діани Єгоршиної. Вона сиділа за протилежним кінцем кавового столика та погладжувала на колінах розм’яклого пухнастого кота з великими очима. Його біле забарвлення продовжувало дизайн інтер’єру абсолютно світлої вітальні, в якій ніби і не існувало тіней. Їх вигнали з цього ідеального світу в інші, менш приємні для ока місця: де мешкали тіні, жахи та злидні. В світі Діани Єгоршиної таких паразитів безжально витравлювали.

– Гарний, – зазначив Марк.

– Так. Її звати Принцеса.

– Персидська?

– Так. Я взяла її ще кошеням, тепер вона член сім’ї. То з якою справою ви до Сергія? – Діана перевела погляд на Марка.

– Пропала людина. Я лише хочу поставити декілька запитань. Нічого серйозного.

– От як… – її легка посмішка на тендітних вустах нагадувала уламок вічної криги, яка була непідвласна жодному сонцю.

– А як давно ви знайомі зі своїм чоловіком?

– Три роки. Ми познайомились ще підчас навчання.

– От як, ви навчались разом?

– Ми познайомились на вечірці.

– Гарна картина, – Марк переключив увагу Діани на одну з багаточисельних картин в кімнаті. Вона була схожа за стилем ніби сестра з тією, що він вже бачив сьогодні в Крисан. На порожній сонячній вуличці розцвіли рожеві акації, але не було нікого, хто б ними милувався: ані людини, ані звіра. – Анна Кік?

– Так. Ви знаєтеся на картинах? – з неприхованим подивом запиталася Діана.

– Трохи. Я чув, що після її вдалої виставки в Європі її картини злетіли в ціні.

– Так, та ми її придбали ще до її популярності.

– То ви професійно цікавитеся живописом, раз змогли розгледіти таку перлину швидше за решту?

– Цікавлюся…

В цей момент в коридорі почулось як вхідні двері відчинились і хтось обірвав господиню:

– Ді, я вдома! – це був Сергій Продан.

– Я в вітальні! – відповіла йому дружина, а потім покликала прислугу. – Любов Миколаївно!

Та одразу з’явилася в вітальні.

– Заберіть Принцесу до її кімнати.

Принцесу віднесли до її спальні.

Сергій Продан справив на Марка перше враження, якого той і чекав: піцвінок-політик. Він ще не знав наслідки влади, та він був готовий на все, щоб отримати її.

– В нас гості? – запитав Продан, чмокнувши дружину.

– Так, це слідчий. Марк…

– Марк Богдан, – підхопив Марк, демонструючи посвідчення.

– І з якого приводу?

– Я щодо зникнення Анастасії Лук’яненко.

– Ася пропала?

– Так, кілька днів тому.

– Мені шкода, та ми з нею давно не спілкувались. Тому я не знаю де вона може бути, – знижуючи гучність повідомив Сергій.

– Ви впевнені? Я знаю, що ви знайомі ще зі студентства і в мене є свідок, який бачив як Анастасія Лук’яненко сідає до вашого авто, два тижні тому, в суботу.

Запала тиша. Діана, яка весь цей час потягувала вже охолонувший чай, ніби її там і не було, завмерла з чашкою на півдорозі до губ. Так, у Марка був лише колір авто та колір волосся водія. Проте він вирішив ризикнути.

– Це було давно. Можливо я забув, а можливо це був мій водій.

– Ваш водій часто використовує ваше авто для приватних зустрічей?

Сергій посміхнувся:

– Подекуди я доручаю йому відігнати авто або відвести документи. В цей час машина в його розпорядженні.

– Навіть в суботу?

– Дехто працює і в суботу.

Марк погледів декілька секунд на Сергія:

– Останнє питання: якого кольору волосся вашого водія?

– Він брюнет.

– Ясно, в такому разі гарного вечора, – Марк встав і попрямував до виходу.

– І вам, – пролунало йому в спину.

Подружжя Єгоршиних-Проданих було розгублене таким коротеньким допитом. Марк міг організувати очну ставку, привести свідка або роздобути записи з камер. Але навіщо? Для молодого слідчого було очевидно, що зустріч відбулась, але якщо Сергій так заперечував її, то навряд розкаже про що вони тоді розмовляли в авто. І Марку знову треба буде розслідувати причину їх зустрічі.

Коли вхідні двері зачинилися за непроханим гостем, чашка в вітальні грюкнула об блюдце:

– Я не хочу бачити в своєму домі поліцію. Ще й через цю дівку! Ти маєш з цим розібратись.

– Так… – трохи розгублено погодився Сергій і поринувши у власні роздуми поплентався у кабінет.

– Любов Миколаївно!

– Так, пані.

– Позбався цієї картини, – палець пані вказав на полотно з підписом “Анна Кік”. – Негайно! І щоб я її не бачила.

9

Сергій…

Колись я промовляла це ім’я і забувала як дихати.

Перша зустріч. Мітинг в сквері біля університету. Тоді хотіли забетонувати його частину під фуд-корти. Сергій стояв на імпровізованій сцені (насправді це був звичайний стілець) та виголошував запальну промову з рупором у руці. Його короткі спічі чергувалися з виступами місцевих музикантів.

Дехто проходив повз, а дехто залишався постояти і послухати музику. Ще кілька волонтерів з планшетами ловили людей, щоб ті поставили підписи під птицею проти забудови.

Це не було кохання з першого погляду. Я була зачарована ним. Зачарована тим, що він робить. І мені захотілось дізнатись більше: чому він так палко вболіває за це? звідки в нього такий запал?

Друга зустріч. Квартирник. Трикімнатна хрущьовка переповнена молоддю. Молодь переповнена максималізмом.

Під гітару ми співали, знайомились, п’яніли, дискутували, сміялись, жарились, тверезіли, а потім збудженні і натхненні повертались до безперспективної битовухи.

Тільки не Сергій. Він використовував цю можливість, щоб знайти молоду кров. Заполонити піддатливий розум пропагандою.

Він дискутував з якимось хлопчиною про необхідність діяти радикальніше і що владі до дупи на нас, а ворушитися вони будуть, тільки коли побачать вигоду для себе.

Вони почали своє словесне протистояння під кавер Цоя, а закінчили під оп’янілі аплодисменти. Сергій переміг і публіка була на його сторонні. Він вмів привернути увагу мас: жонглювання емоціями, гострослівні лозунги та усім відомі факти. Він повністю розумів проблему, був достатньо інформований і знав як подати свій спіч.

Рік. Стільки ми були з ним тусили. Але я так і не зрозуміла звідкіля в нього цей талант: від природи чи як результат тривалої практики? Він вмів давати людям те, що їм потрібно, щоб вони визнали його авторитет і погодились з кожним його словом. Він знав, що сказати і що зробити.

Саме на квартирнику ми з ним познайомились особисто. Не встигла я і отямитись як вже сиділа за одним столом з “Вільними однодумцями”. Це була ініціативна група, яку Сергій очолював. Їх лозунгом був: “Вільні, бо амбітні”. Вони трактували це так: з плаского совково-покірного світосприйняття вирватися можливо лише бажаючи більшого; бажання породжують цілі; йтимеш до цілі – зміниш все своє життя. Це були амбіції про себе, про світ.

Вони прагнули змінювати місто. Зробити його таким, як вони бачили, та досягти цього як вони могли.

Їх проєкти відрізнялись за напрямками: зібрати одяг для нужденних, прибрати парки, організувати протест. Але з часом їх проєкти стали більш радикальними...

І поряд з цим я пам’ятаю наші прогулянки набережною. Про те, як торохкотіло серце при ньому. Як гіпнотизував його голос. Він говорив-говорив про дії, зміни, руйнацію старого і породження нового; про боротьбу, перемогу і майбутнє; про слід, який ми залишимо.

Після зустрічі з ним, я вірю в масовий гіпноз та секти, які підкорюють людей. Бо він був втіленням Гітлера та Демосфена.

Я пам’ятаю наш перший раз.

Він ще той фанатик повного контролю: над людьми, ситуацією і місцем. Останнє в нього проявлялось в бажанні повної чистоти і гіпоалергенності. А найбезпечніше на його думку було в нього вдома. Там був прийнятний побут його матінки.

Як усі, я хвилювалась перед тим самим моментом. Стільки різноманітного сумніву та страху наповнювало мене. Але в його обіймах я не відчувала нічого: ні страху, не хвилювання, не захоплення… Лише легке збудження відділяло мене від жалю.

Я пам’ятаю як розглядала тріщинки на стелі, поки хрестик на його шиї поблискував в такт годиннику.

З Сергієм було відчуття ніби ти на процедурі: завжди все до стерильного чисто і ніяких імпровізацій, сюрпризів чи експериментів. Але його харизма не залишала думок про відмову.

Він ніби сам створював правила, а потім з маніакальною тиранією не давав можливості їх порушити. Так було в сексі, так було в житті.

Бо він знав краще. Бо він був головним.

“Вільні, бо амбітні” з перемінним успіхом привертали увагу ЗМІ, меценатів та молоді. За рік додалось кілька акцій, лекція про права та SEX-education-camp з голим купанням під зорями.

Коли ми протестували в скверах та на площах, ми були молодими максималістами, які привертали увагу. Цю увагу треба було враховувати і трохи охолоджувати наш запал. Спочатку влада відмовилася від забудови скверу: мер щиро обурювався на всі камери від такого проєкту. Та пройшов рік і все почалось знов. А тепер, замість багатьох фуд-кортів, там мали збудувати один величезний ресторан з конкретної місцевої франшизи, власником якої був друг мера. Сергій спалахнув: треба заявити про серйозність наших намірів. І ми з ним погодились.

Бійтеся молодої крові, коли вона лютує.

Особливо бійтеся коли ця кров має знання.

В нашій команді мався виходець з клубу робототехніки, а ще знавець хімії.

Ми були сп’янілі від молодості і власного героїзму, бо хто, якщо не ми.

Все відбулось підчас згаданого кемпу. Ватра після заходу сонця об’єднала навколо себе учасників, а сам Сергій зачаровував їх своєю ораторською майстерністю: розповіді про особистий розвиток змінювалися конкретними успішними кейсами проєктів і розбавлялося жартами – все, щоб показати різноманіття соціальної діяльності. А щоб перестрахувати себе та не втратити їх увагу, він додав вікторину у вигляді вкраплених запитань, за які можна було отримати футболку чи диск з автографом українського музики.

В нас було рівно 45 хв. 5 хв - щоб дістатись на фургонні схованих мотоциклів; 15 хв – шлях до найвіддаленішого закладу франшизи. Отже шлях шлях назад займав хвилин 20. І ще запасних 5 хв.

45 хвилин. Стільки триває шкільний урок. Стільки ж займає екскурсія по Дрездону на старенькому омнібусі* (* – багатомісний візок на кінській тязі, попередник автобуса) запряженому кіньми. Стільки ж триває один тайм в футболі.

Ми ж за 45 хвилин спромоглися підірвати три ресторани. На справу нас вийшло семеро. По-двоє на байк: один веде, інший закріплює пристрій. І ще один водій фургончика. Сам пристрій мав вигляд черепахи. Ніжками він прикріплювався на зачинені жалюзі. На голівці “черепашки” було табло з таймером. А панцер допомагав “черепашці” діяти саме в ціль, тобто захищав вулицю від її дії. В результаті натиснення на таймер, в нас була хвилина, щоб забратися геть, а черепашка продірявлювала жалюзі зі склом під ними і наповнювала приміщення мерзотним газом, який проникав у всі поверхні. В результаті приміщення 10х10 метрів було заповнене жахливим смородом, який вивести не спроможні ніякі миючі засоби. Залишається лиш одне – робити ремонт і повністю замінювати меблі.

Руки, наче не мої, робили все на автоматі, поки я шаленіла стежачи за всім зі сторони.

Ми повернулися вчасно: всі сп’янілі від шаленої пригоди і нашої важливої участі в ній.

Я пам’ятаю, як ще захекана підбігла до вогнища. Як зустрілась з ним поглядом і як полум’я вогнища відобразилося збудженим відблиском в його очах. Як він посміхнувся мені. Як я відчула себе абсолютно щасливою.

А опісля в нас була гола миля. Ми були молоді і поряд була річка. Тому темної ночі ми вирішили скупатися голяка. Прогресивні цінності потребують прогресивних традицій. Залишивши речі в кущах, охочі відірватися бігли голяка до прохолодної води. Хтось захватив колонку, тому усе біснування відбувалось під хіт Imagine Dragons “Natural”.

Після символічного групового ополіскування, всі повернулись до вогнища. Я шукала Сергія, та його не було серед знайомих обличь і незнайомих теж.

– Оль, Сержа бачила?

– Ні, останній раз на пляжі бачила.

Вузькою стежкою на зустріч мені повертались останні учасники купання. Коли я дійшла, пляж вже був порожнім. Тільки лагідний шелест хвиль і моє збите дихання. Я збиралась повертатися, коли почула ще дещо. Жіночий радісний зойк. Цей звук дійшов до моїх вух з відтіля, де завершується пісочний пляж і починається суцільне каміння.

Приворожена цікавістю, я пішла на шум. Саме там, через кам’яну ущелину я й побачила їх. Зараз, я можу чесно зізнатися – вони виглядали заворожуюче-картино: їх білосніжна шкіра в холодному світлі місяця; її мокрі коси сповзали зміями по пружним грудям; його мускулисті руки обнімали її спину. Здалося, що вона поглянула в мій бік і я, як ошпарена, сховалась за каміння. Наче я втрутилася на чужу територію і тут я є злочинцем. Вдруге за вечір моє серце виривалося з грудей.

Мені було паскудно. Того вечора я не зводила з нього очей, але він мене не бачив. Насправді не бачив.

Але я не сказала йому ні слова. По поверненню додому я зникла з його радарів. Десь до осінні ми з ним не бачилися. На початку осінні я заглибилася в навчання і навіть не відвідувала збори “Вільні, бо амбітні”. Так тривало до листопада.

В листопаді мав відбутися конкурс “Міс Афродіта” – конкурс краси серед переможниць серед аналогічних конкурсах в університетах.

Саме з цієї причини зі мною зв’язалась Оля. Оля була завзятою феміністкою і тусила в “Вільні, бо амбітні” лише однією ногою, кожним пальцем іншої ноги вона була у всіх феміністичних двіжухах міста. А оскільки таких двіжух їй було недостатньо, вона вирішила замутити власну: саботаж конкурсу “Міс Афродіта”:

– В Дагестані є традиція обирати найгарнішу вівцю. От я і подумала, як буде чудово, щоб ми скористались такою ідеєю, – Оля запалила цигарку.

– Що саме ти задумала?

– В області в мене є знайомий – працює на фермі по вирощуванню овець. Працює неофіційно, зарплатню затримують два місяці, начальник ще той баран. А сам клуб, в якому буде проходити – “SoVa”. Там вже влаштувалась одна з нас.

– Ти ж не збираєшся… – два елементи склались в підказку.

– …випустити на сцену стадо овець, – довершила Оля моє припущення.

– Це ризиковано. Та таке враження, що ти вже все спланувала. Я тоді нашо?

– Для магії, – під час цих слів вона зробила руками віяла, ніби фокусник під час кульмінації виступу.

– Чорт. Це шаленство! – я буяла від емоцій.

– Я знаю, – а вона лиш посміхалась.

– Це небезпечно!

– Я знаю.

– То ти з нами?

–Так, чорт, так! Це занадто безумно, щоб відмовитись.

Насправді уся магія з моєї сторони полягала в створенні плакату масштабних розмірів з зображенням нагородження розфарбованої вівці в купальнику.

Жорстко? Так.

Чесно? Так.

Вся справа була у власній безстрашності. Чи в низькій емпатії і знеціненні зусиль учасниць і організаторів конкурсу. Та я вчинила як вчинила.

Я не можу сказати, що шкодую. Як не можу сказати з впевненістю, що тоді обрала вірний шлях. Я часто запитую себе: що було б якби…

Саме під час малювання плакату я знов побачилася з Сергієм. Новий простір для молодих активістів від міської ради не мав ні опалення, ні Wi-Fi. Але були стіни та криша – більше, ніж нічого.

– Привіт, – я підвела погляд від плакату. Він протягував мені колу.

– Привіт.

Ми більше мовчали ніж говорили. І напевне, розтавання повинно бути не таким. Але це був(чи не був) мій перший хлопець.

Я рада була відсутності сцен і він теж. Глянувши на нього я чомусь це чітко усвідомила: він радий відсутності публічного скандалу.

Може він вже тоді планував піднятись високо, або ж це просто його фанатичне прагнення до чистоти навіть якщо йшлося про репутацію?

Плакат для “Міс Афродіта” був готовий вчасно.

Мене затягнуло і я захотіла більшого. Ейфорія від радикальних способів відстояти прогресивні принципи вела мене ризикованою стежкою необачних вчинків.

Окрім плакату, я вирішила долучитись і до другої частини акції: дівчата голіверх в масках овець готувалися вибігти на сцену з написами на грудях: “Об’єкт №”, “Прикраса”, “троФей/я”…

10

Марк вдихав свіже повітря вогкої весни поки набирав номер:

– Привіт, – він посміхнувся відповідачу. – Так, це Марк. Як ставишся до французького вина і найкращого виду на нічне місто.

– Так, ще краще.

– Да, як щодо сьогодні? О сьомій?

– Пушкінська, 13. Буду чекати біля входу.

– До вечора.

Закінчивши розмову, Марк не встиг покласти телефон до кишені як апарат задзвонив. Телефонував полковник:

– День добрий, Олександр Андрійович!

– Не для нас. У нас труп. Син Льва Коваля – Єгор Коваль. Дуй у відділок.

Сидячи в кабінеті полковника, Марк розглядав фото з місця злочину на планшеті. Обм’якле тіло Єгора Коваля було прив’язане до колони мотузкою. Навколо його рота був якийсь білий наліт:

– Це вона його хлоркою напоїла, – пояснював справу полковник поки курив, – сказала, шо такому мерзотнику треба очиститись. Її, цей, на місці затримали. Щоб її…

– Хто вона?

– Звати Катерина Червішина. Її син – Юрій Червішин, був збитий на смерть кілька років тому. Цей. Єгор Коваль проходив по справі звинуваченим, але суд його виправдав. От з тих пір, він майже рік живе в Австрії. А вона, цей, мати померлого, програвши суд, вона продала квартиру та поїхала туди ж. У нас в школі німецьку викладала, тому мовного бар’єру в неї не було. Влаштувалася там в агентство з підбору обслуги, яким користувався Єгор Коваль.

– Навряд випадковість.

– Це ще встановлять, – полковник стер піт з вузенького лоба.

– Як це сталося?

– В нього була вечірка вдома. Після він був п’янючий. От вона його напівживого і прив’язала до колони. Дочекалася наступного дня, щоб той протверезів, ну шоб розумів, що відбувається, і напоїла його хлоркою, а потім сама ж і визвала копів… – полковник запалив другу сигарку. – Вона, цей, чекала річниці смерті сина. Відімстила прямо в той же день, через два роки.

Марк ще раз прогорнув фото з місця події і звернувся до полковника:

– А нам то до цього яка справа?

– Думаєш ніякої?

– Зв’язку не бачу, – відкладаючи планшет відрізав Марк. – Щодо сина – тут відчайдушна помста. А щодо батька… – тут інше.

– Невже співпадіння? Цей. Тільки зник один, а тут вбили другого.

– Вона діяла у відкриту: щоб всі бачили як справедливість знайшла вбивцю, а він зник, можливо він переховується. А з його дружиною… зв’язалися з нею? – обережно запитав Марк, пам’ятаючи, що йому наказали не сувати носа в коло знайомств самого Коваля. Полковник зробив паузу та витер лоба, а потім тихо продовжив.

– Ні. Той, вона зараз не в зоні доступу. В поїздці по монастирям, але на її пошуки вже відправилися.

– Тоді з вашого дозволу…

– Так-так… Марку! – раптом щось згадавши вигукнув полковник. – Ти ж пам’ятаєш, щоб все йшло тихо? Це важливо.

– Так, авжеж.

В Марка ще залишалося кілька годин до призначеної зустрічі, тому він повернувся додому, щоб пометикувати щодо справи.

Поки каплі води прокладали собі шлях підкачаним торсом, в голові калейдоскопом лунали одні й ті ж імена.

Картопля була начищена, розчина кава залита окропом.

Під акомпанемент смаження картоплі, Марк почав розписувати карту злочинну. Імпровізованою дошкою для нього були скляні двері в ванну кімнату, на яких він писав маркером. А стирав він свої роздуми спеціальним спреєм, щоб навіть на світлі не залишилось жодного натяку на пів букву.

Посередині він написав два імені зеленим та синім маркерами відповідно: Ася і Лев. Від кожного йшли стрілки до їх знайомих. Коло знайомих Асі утворювали: її сестра, мати, Сергій, Марина, Ярослав і Вікторія. Лев знався з Фермером, мером, ще в нього були син і дружина, а також він знався з Ярославом, оскільки був постійним клієнтом клубу “SoVa”. Тому між Львом і Ярославом була проведена стрілка.

Марк згадав побачену сьогодні картину і провів лінію від Сергія до Вікторії. Сергій був у депутатом від партії мера недовгий час. На відміну від свого свекра. Отже він мав привід познайомитися з мером особисто. Тому від Сергія була проведена стрілка до мера.

Але чи знайома сама Вікторія з мером особисто? Ось що зацікавило Марка.

Роздуми слідчого перервало шкварчання забутої картоплі. Підливши олії і накришивши кілька сардельок, Марк включив ноутбук.

Скориставшись пошуком, Марк ввів: «Василь Ракуш Вікторія Голлмс». Нічого. «Василь Ракуш Вікторія Буніна». Теж нічого. «Василь Ракуш “Vide”». В цьому випадку пошукова система зреагувала видавши фото з відкриття галереї, на якому був присутній в тому числі і мер.

Тепер остаточно впевнившись, Марк з’єднав Вікторію з мером.

Наминаючи трохи підсмалену картоплю, Марк гортав фото з вечору відкриття. Якщо пробігтись оком не зупиняючись, то можна подумати, що це звичайна вечірка снобів, щоб розбавити свою нудьгу. Та якщо мати більш прискіпливе око, то можна помітити, що тут зібралось багато впливовий людей міста. Як відомо, політики аби куди не ходять, а тут їх було занадто багато, щоб це було простим збігом. А ще більшою дивовижею було зібрати гравців з протилежних політичних команд. Що є спільного у цих заклятих ворогів? Електорат? Це не про це. Гроші? Але чи багато можна заробити на мистецтві маленького міста?

Поміж інших Марк побачив на фото ще і Ярослава, що одразу відобразилось на дошці.

Дивлячись на дошку, Марка привертала увагу Вікторія все більше і більше.

У визначений час Марк чекав Вікторію біля входу за адресою вулиця Пушкінська, 13. Вікторія прийшла вчасно.

Піднявшись на останній поверх найвищої споруди в місті, вони опинились в простому барі-ресторані “дАх”. Інтимну атмосферу створювало приглушене освітлення і інструментальна музика на фоні.

– Я не чула про це місце.

– Так, вони тільки кілька днів як приймають гостей. Гучне відкриття заплановане лише через тиждень, тому зараз тут не багатолюдно.

– Он як. Але вид на місто тут пречудовий – впевнена на них чекає успіх, – розглядаючи панорамний вид, промовила Вікторія. – А як ти дізнався про цей заклад?

– В мене тут знайомий працює, розказав, що тут особлива атмосфера.

– То… ти запросив мене, щоб розпитати про що чи це можна рахувати за побачення?

– В мене до тебе і справді купа питань. Але не хочеться псувати такий гарний вечір, – наблизившись до Вікторії, Марк понизив голос до бархатистого шепоту. – До того ж де ти бачила, щоб в таких місцях займалися роботою?

Підійшов офіціант:

– У вас можна замовити коктейль “Коробка з кістками”* (* – коктейль на основі віскі, текіли та вермута з додаванням сусального золота та льоду)? – поцікавилася Вікторія.

– Так, авжеж.

– Ром Zacapa Cent* (* – виробник елітного рому), будь ласка. То як ти поживала всі ці роки? Щось мені підказує, що це повинна бути цікава історія.

– Я б так не сказала… Ммм. Після завершення школи, я вступила на міжнародні відносини. Закінчила екстерном на кілька років раніше. Влаштувалась в посольство в Великобританії. Там познайомилася зі своїм чоловіком – Філіппом Голлмсом. Він мав власний бізнес. Після одруження в мене було комфортне життя, і не маючи зайвих турбот, я почала шукати заняття для душі. Так я і знайшла себе в мистецтві. Писати картини – це, звісно не зовсім моє. А ось відкривати таланти – це моє…

– Як і привертати увагу потрібних людей.

– Так, і це теж.

– Та я не бачу обручки, – зауважив Марк.

– Так… – тихо відповіла Вікторія, зосередивши погляд на тому місці безіменного пальцю, де колись була каблучка. Не підвищуючи тон, вона додала, – він помер через кілька років після одруження.

– І ти скучила за нашою провінцією?

– Ммм. Можна і так сказати.

– Ти неповторна. Більшість людей прагнуть вирватись, мало хто повертається.

– Я хочу бути корисною. Тут більше… неораного поля, ніж у Лондоні.

– Це в точку.

– А ти як щодо тебе?

– Мене? Хмм. Закінчив університет. Не без екстернів. Працюю за професією. Не таке вже цікаве моє життя. Напевне не достатньо потрібних зв’язків.

– Це справа наживна. І все ж… занадто скупий опис для такої важливої роботи.

– Що сказати. Я не творча людина.

Принесли коктейлі.

– За таланти! – вигукнув Марк, чокнувшись бокалами з Вікторією.

– За таланти, – вторила вона.

– То чому саме арт-центр? Не легше просто влаштовувати виставки в якихось просторах? Або полювати на таланти на вже організованих виставках?

– Ммм. Масштаб інший. Так би я шукала, а так шукають мене. До нас приїжджають зі всієї країни. Про нас говорять на національному телебаченні і відомі на всю країну блогери. За такий короткий час ми вже стали брендом. До того ж це більш систематизовано в питаннях розкриття талантів: у будь-кого є місце, щоб спробувати і навчитися писати картини.

– Це дійсно корисна штука. Я зачарований тим як тобі це вдається. Зорганізувати усе – це коштує чималих зусиль…

– Сама б я не впоралась, та в мене були гроші мого чоловіка і шалене бажання.

Ніби повітряну бульбашку, Марка виштовхнуло з власного сну на ту саму межу, де розум балансував поміж двох світів: сновидінь і реальності. Саме у цю мить з’являються ті химери, що міцно відбиваються в пам’яті.

Голова Вікторії покоїлась на плечі. За кілька годин сну його плече все ж таки втомилося. Обережно відклавши голову Вікторії, Марк повернувся на інший бік.

Там він зустрівся з нею.

Він точно знав, що то вона.

Ася дивилась на нього, а він вдивлявся в безодню – там, де повинні бути її очі.

– Допоможи… – ледве прошепотіла Ася, ніби поранений на останньому подиху.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.