ОСТАННЯ СЦЕНА

Кілька днів відпочинку під охороною пройшли за переглядом “непередбачуваних” новин міста. Ось якийсь, до сьогодні невідомий, прокурорко отримавши докази з анонімного джерела, відкрив справу проти корумпованої верхівки міста. Про Сергія Продана, його свекра, Вікторії Голлмс – жодного слова. Ось навколо нього збираються поплічники, які відстоюють правду і відхрещуються від шайки старого мера. Ось генерал дає свідчення. Ось декого арештовують – ось дехто втікає. Ось народ тріумфує – ось народ лютує. Ось настають вибори. Сергій Продан стає наймолодшим в історії міста мером.

В просторому холі в два ряди стояли дерев’яні лави. Тут було занадто багато простору для такої малої процесії. Їх прийшло лише двоє – чоловік і дівчинка. Вони сиділи поряд, ніби дві птахи, що тулились від незгоди одна до одної. Її прощальні ридання відстрибували відлунням від кам’яних стін і болісно вдаряли в його скроні.

Він намагався зосередити свої думки в вірному напрямку, але це зовсім не виходило, хотілось щось – а краще когось – розтрощити. Його руки, вільно повислі між ногами, стислися в кулаки. Він міцно заплющив очі декілька разів, ніби в бажані зігнати порошинку з ока, та все було марно – нав’язливі картинки стояли перед його очима.

Крізь ридання почервонілої дівчини поряд, він почув кроки, що наближаються позаду. Під важкістю чийогось тіла скрипнула лава.

Запала тиша. Кожен думав про своє.

Марк згадав як дітьми вони лежали на зеленій траві, рясно всіяній кульбабами. Яскраве сонце цілувало веснянки Асі.

– Знаєш, мені сьогодні снився чудовий сон, – вона замріяно заплющила очі, ніби на внутрішніх сторонах вік транслювали повтор нічного марева. – Місто, схоже на наше, але усе в жовтому. Жовті будиночки, золоті дерева, і навіть кам’яна кладка усюди жовта. І таке яскраве сонце... Як зараз… Тільки там воно світить увесь день…

– Там нема ночі?

– Ні, сонячне проміння проникає усюди і завжди. І нема в тому місті жодної тіні. Там так тепло, світло та безпечно. Завжди… Я б хотіла там залишитись…

Вона зірвала кульбабу з білим чубком і дунула на неї. Білі сім’янки полетіли за вітром…

Софія згадала вечір, коли вони лежали пліч-о-пліч і Софія читала одну з найулюбленіших казок Асі. Її голос, як казала Ася, заспокоював. В кутку крутилася заведена скринька., відкидаючи химери у скупому світлі.

Тихий голос Софії озвучував слова, що обривками проникали в напівсвідомий мозок Асі і перетворювались у її власних химер.

– …можливо, розповідатиме вона їм і про Країну Чудес, що наснилася їй багато років тому; вона перейматиметься їхніми нехитрими жалями і простими радощами, пам’ятаючи своє власне дитинство і щасливі літні дні…*(цитата з книги “Аліса в Країні Чудес”, автор Льюїс Керролл) – Закінчивши історію, Софія закрила книжку і з поглянула на сестру. – Ти спиш? – прошепотіла дівчинка і дістала у відповідь сонне мугикання. – Не розумію, чому тобі подобається ця історія?

– Аліса, – почала сестра Софії не розплющуючи очей, – хотіла жити в мріях, їй подобалось подорожувати фантастичною країною… Та вона вже була занадто доросла для цього. Тому їй довелося зменшитися на час перебування в тих мріях. Але реальність сильніше будь-якої фантазії, тому Алісі довелося вирости та повернутись. В реальності – місце мріям лише в вигаданих історіях.

Марина, сидячи на задній лаві, згадувала, що це саме Ася запропонувала прийняти участь у конкурсі на посаду викладача в арт-центрі “Vide”. І це саме Ася допомогла відкоригувати портфоліо та скласти мотивацій лист відповідно до потреб центру.

Після скромної церемонії в пам’ять Асі, вони утрьох вийшли пройтися сквером що поряд. На вулиці було морозно. Після нетривалого потепління, в Кам’янець знов прийшов мороз. Він вже встиг зрання освіжити інеєм місто, а тепер малювався кружечками пару з губ при розмові. Софія човгала трохи попереду, опустивши голову. Її легенькі схлипи вже не мали сліз, але печаль залишилась беззмінна.

– Арт-центр покрив усі витрати на похорон. Хоч щось зробили, після всього… – розпочала розмову Марина. – Проте таємна церемонія, щоб ніхто не знав… Ще і кремація, до того ж в іншому місті – це все якось…

– Софія сказала б, що таке б Ася схвалила. В неї на таке рішення найбільше прав, бо їй звикати буде найтяжче, – пояснив Марк.

– Бідне дитя… Та я-я вирішила, що буду допомагати їй. В неї тепер нікого немає. Її матері начхати на неї, – і з тяжким видихом додала. – Я маю хоч щось зробити, після всього…

Вона відволіклася на цукрову вату попереду і вирішила порадувати безутішне дитя смаколиком. Поки Марина відійшла до Софії, телефон Марка задзвонив.

На екрані висвітився напис “Невідомий номер”. І хоча такі дзвінки нічого гарного ще не приносили, Марк вирішив, що найгірше позаду і натиснув на зелену кнопку.

– Darling, привіт! – почувся знайомий жіночий голос. – Тільки що дізналась про твій подарунок. Я здивована твоєю… кмітливістю.

– Де ти?

– В аеропорті. Поки що, – в підтвердження її слів, на задньому фоні прозвучало оголошення про відкриття посадки на рейс. Її голос лунав все так само мелодійно, проте Марк відчував як позаду цієї пісні її ніжні ручки точать ножі з його іменем. – Зробити копію карти та заховати її до кращих часів, а потім віддати її тому хто має владу, щоб просунути все, що урізали? Це кмітливо!

– Єдине, що ти урізала – перед тим, як оприлюднити її – це твій власний відмив грошей через галерею.

– Творчість і політика потребують жертв. І такі угоди були ними. Отриманні гроші та зв’язки слугували фундаментом для процвітання самої галереї і майбутнього нашого міста. Чи ти бачив, щоб щось з цього можна б побудувати без такого фундаменту? Я ні.

– Ася теж була необхідною жертвою?

– А, Анастасія! – в її голосі почулась посмішка. – Її кінець був неминучим. Вона сама обрала бути жертвою, такий її психотип. Жертва завжди шукатиме ката. Тому вона завжди обирала страждання.

– Як і кат шукатиме жертву. Я бачу, що ти добре розбираєшся в психології. Так добре, що напевне це ти і порадила Асі ту психотерапевшу!?

– Можливо, але так чи інакше це не я її вбила.

– Так, ти лише зробила все для того, щоб в кінці-кінців вона зробила це сама. Нема людини – нема проблем – нема доказів проти тебе. Ася занадто багато знала про тебе і про Продана, щоб залишити її в живих. Та яким би добрим психологом ти не була, ти прорахувалась і вона… пішла раніше, аніж віддала компромат.

– Так, усі скоюють помилки. І тепер я розплачуюсь за свою. Мені варто було бути обачнішою і контролювати її краще. Але в своє виправдання хочу сказати, що була зосереджена на інших не менш важливих речах. Та тепер я більше не прорахуюсь так.

– Думаєш ще зможеш повернутись?

– Думаєш це кінець? Думаєш одна людина може перемогти систему? Подивись на Анастасію і що з нею трапилось. Думаєш ти пішов проти мене? Ні, ти вирішив зламати систему. Я виграю, тому що на відміну від вас, самовідданих героїв, я вирішила не ламати її, а очолити. До наступної зустрічі, darling! – розмова була завершина.

Ще на шляху до будинку генерала, Марк набрав спочатку Вікторію, щоб повідомити їй про ситуацію. Він не знав наскільки глибокі корні вона пустила у владні кола міста, тому не знав справжню її силу. Та ризикнути – це все, що йому залишалося на той момент. Після дзвінку Вікторії, він зробив зупинку в Олександри, котра завжди допомагала роздобути інформацію. Вона зробила копію карти пам’яті, яку зголосилася зберегти для Марка. Коли Марка випустили після відпочинку в СІЗО, він відправив повний компромат Артему Стушинському, котрий зайняв на виборах друге місце. І хоча, проти самого Продана компромату не було, та ось проти Вікторії ще й як. Її арт-центр “Vide” повною мірою оволодів мистецтвом відмивання грошей через картини. І тепер Стушинський радо наносив удар в бувшого соратника, а тепер супротивника. Вікторія занадто щиро підтримувала Продана і занадто часто біля нього миготіла перед камерами, щоб її злочини не заплямували і його самого. І якщо вона вирішила бігти, то хід справи проти неї почався.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.