Зовсім інший Поттер

Стукати у двері хижки довелося довго, мабуть сон напіввелетня був міцнішим, ніж у звичайної людини. Або напередодні Хагрід відвідував паб. Нарешті зсередини почулися важкі кроки і гиркаюче бурмотіння, яке не одразу оформилося у слова.

— Кого там серед ночі носить?

— Хагріде, це Гаррі! Впусти нас, будь ласка!

— Кого це «нас»? — Хагрід таки відчинив двері і заволав. — Гаррі! Це ж?.. Що ти тут робиш, мерзотнику?!

— Хагріде, не кричи, бо зараз всі дементори коло твоєї хижки будуть! Впусти нас, благаю! Я тобі все поясню! — швидко проговорив я.

— Він що, тебе в заручники взяв?

— Подивись на нього, він зараз на той світ вирушить. Куди йому когось в заручники брати? Впусти нас, будь ласка.

Хагрід ще раз напружено оглянув нас, але відступив убік. Допоміг вкласти знесиленого Блека на якийсь матрас на підлозі і присів, щоб краще мене бачити.

— Гаррі, що відбувається? Чому ти з Блеком? Адже він хотів вбити тебе!

— Він ніколи не хотів мене вбити. Він прийшов сюди, щоб довести свою невинність. Його помилково відправили до Азкабану.

— Як таке можливо?

— Майже так, як це було з тобою. Адже тебе теж звинуватили не в тому, що ти зробив.

— Ну, заради справедливості, я все ж тримав у замку заборонену істоту, — зітхнув Хагрід.

— Але ж ти не відкривав Таємної Кімнати.

— Не відкривав… Стривай, звідки ти про це знаєш?

— Якось потім розкажу. Просто ти маєш зрозуміти — Сіріус не зраджував моїх батьків і до Азкабану потрапив несправедливо. Його підставив Пітер Петіґрю.

— Це він так сказав? Звідки ти можеш знати, що він не бреше? — Хагрід знизив голос до шепоту, але у його виконанні це все одно звучало гучно.

— Професор Люпін теж довіряє Сіріусові, — навів я аргумент.

— Ну, якщо професор Люпін… до речі, а де він зараз? Може варто звернутися до нього?

— Він трохи зайнятий. Професор Снейп йому допомагає, — я ухилився від відповіді.

— Ну, добре… А чого ви до мене прийшли?

— Попросити про допомогу.

— Але яку? Я звісно можу сховати Сіріуса тут, але його знайдуть. Це не те щоб якесь надійне місце, навіть льоху немає.

— Гадаю, тут буде небезпечно і йому, і тобі, якщо його тут знайдуть, — я похитав головою. — У нас поки немає чітких доказів, щоб довести його невиновність.

— То що ж я можу зробити? — велетень почухав потилицю.

— Ти можеш позичити Бакбика?

— Бакбика? — одночасно повторили чоловіки.

— Це хто? — запитав Сіріус з підлоги.

— Гіпогриф Хагріда, — пояснив я. — Якщо ти зможеш втриматися на його спині, то втечеш у безпечне місце. Гіпогрифи літають швидко, вас навіть дементори не наздоженуть. І повітрям тобі простіше буде прослизнути, ніж по землі.

— Ну, звучить файно, — тепер Хагрід почухав бороду. — Якщо він сподобається Бакбикові.

— Ми можемо це перевірити, — запропонував я.

— Я маю сподобатися гіпогрифові? — підняв брови Блек.

— Постарайся задіяти усю свою чарівність, — я всміхнувся. — Бо він твій єдиний квиток на волю. Як тільки декан допоможе професорові Люпіну, він одразу повідомить, що ти тут, і тебе кинуться шукати.

— Ох, точно, Нюніус не проґавить можливість поквитатися зі мною за старі образи, — скривився Блек.

— Я не думаю, що він такий дріб'язковий, — мені не сподобалося, як він одізвався про Снейпа, але я не хотів сперечатися. — Просто його не так легко впевнити, без чітких доказів. Хагріде, можеш провести нас до Бакбика? Краще не відкладати.

— Звісно, ходімо.

Лісник привів нас до невеличкого сарайчику, де ночував Бакбик. Коли він відкрив широкі двері, гіпогриф вийняв голову з-під крила і з насторогою витріщився на нас.

— Вклонися йому, — звелів Хагрід, і Сіріус зробив, як він сказав.

Бакбик кілька секунд зверхньо розглядав його, але теж вклонився.

— Тепер погладь.

Сіріус погладив гіпогріфа по шиї, чухаючи під підборіддям.

— Який ти гарний. І сильний. Допоможеш мені дістатися безпечного місця?

Бакбик клекотнув і здалося, наче він погодився зі словами Блека. Хагрід дав тваринці поїсти перед польотом і повернувся до хижки, зібрати трохи їжі та кілька корисних речей для Сіріуса.

— Тут гарно, — до мене підійшов Блек і очима вказав на замок вдалині. — Я мріяв одного разу повернутися сюди, як вільна людина.

— Сподіваюся, колись це в тебе вийде, — я усміхнувся йому.

— Гаррі, ти мабуть не знаєш, але твої батьки вибрали мене хрещеним, коли ти народився, — тихо сказав Сіріус.

— Мені про це сказали, — я кивнув.

— Я не стану наполягати… ми з тобою незнайомі люди… але якби ти захотів… — промимрив Блек.

— Про що Ви? — я знав, що він хотів сказати, але вирішив допомогти йому це озвучити.

— Якби ти захотів, то міг би пожити зі мною, — швидко проговорив Сіріус, наче боявся. Але мабуть так воно і було.

— Мені нормально живеться з тіткою і дядьком. Вони своєрідні люди, але не погані.

— О… он як, — Блек помітно засмутився.

— І спочатку варто розібратися з Вашим ув’язненням. Але коли Вас нарешті визнають невиновним, я не проти якось приїхати погостювати до Вашого дому.

— Правда? — змучене, худорляве обличчя Сіріуса освітила усмішка.

— Звісно. І ми можемо листуватися, якщо для Вас це буде безпечно.

— Я би дуже цього хотів, — тихо проговорив Сіріус. — Коли зможу, обов’язково напишу тобі.

Повернувся Хагрід і подав Блекові сумку з грубого полотна.

— Ось, візьміть, — я поклав до сумки кілька флаконів. — Обробіть свої рани, як будете в безпечному місці. І там є тонізуюче зілля. На кожному флаконі етикетка, читайте уважно.

— Дякую. Звідки ти їх взяв?

— Сам зварив. Але не хвилюйтеся, вони якісні. Я непогано знаюся на зіллях.

— Треба ж… але гадаю, мені пощастило, — Блек зам’явся. — Можна… можна тебе обійняти?

— Звісно, — я першим зробив крок назустріч, і Сіріус обережно притиснув мене до себе.

Відсторонившись, він торкнувся обличчя, намагаючись непомітно стерти сльози і я відвернувся, зробивши вигляд, що не помітив цього.

— Ну, бувайте. Хагріде, дякую за допомогу!

— Та не варто… ой, слухай, я ж маю повернути твій мотоцикл! — згадав лісник.

— Хай лишається тобі. Мабуть, я б не скоро зміг поїздити на ньому. Нащо йому у гаражі стирчати? Користуйся, друже.

— Дякую.

— Гаррі, тобі я теж вдячний за допомогу. І за те, що… повірив мені.

— Бережіть себе.

— Гаразд, — Сіріус заліз на спину Бакбикові, помахав нам, і вони з гіпогрифом зникли в темному нічному небі.

— Мені теж пора. Вибач, що потурбували тебе, Хагріде, але дякую, що допоміг.

— Звісно, Гаррі, — напіввелетень легенько ляснув мене по спині (у його розумінні легенько, я ледь на ногах втримався). — Звертайся до мене в будь-якому випадку. Якщо я зможу щось зробити, то ніколи не відмовлю.

Я попрощався і поспішив до підземелля, сподіваючись, що встигну туди раніше Снейпа. Що він зробить зі мною за чергову непокору, я справді боявся уявити. Цього разу він справді міг розлютитися і вибрати покарання, керуючись емоціями, аніж розумом.

На щастя, я встиг до спальні, коли Снейп ще не повернувся до замку. З останніх сил переодягся у піжаму і заснув в ту ж мить, коли моя голова торкнулася подушки. Виявляється, бути головним героєм пригодницької історії до дідька втомлювало.