Зовсім інший Поттер

Ближче до зими я отримав листа від лорда Мелфоя, де, окрім вирішення питання з моїм боргом за підручники, малося запрошення відвідати родовий маєток сімї Драко на Різдво. Я здивувався, але відмовлятися не спішив.

— Драко, твій батько запросив мене до вас на Різдво. Чим мені це загрожує?

— Не напружуйся, Поттере, скоріше за все він хоче ближче з тобою познайомитися. Я багато розповідав про тебе, а він тою чи іншою мірою спілкується з усіма моїми приятелями. Ще йому, можливо, просто цікаво, що з себе представляє Обраний. Але це не означає, що тебе принесуть у жертву на родовому вівтарі Мелфоїв.

— Ясна річ, жертвоприношеннями краще на Самайн займатися, а не на Йоль, — серйозно сказав я.

Драко захихотів і ми пішли на заняття. Але до майбутнього відвідування маєтку Мелфоїв мої думки періодично поверталися. Про те, що Люціус Пожирач Смерті і може мені нашкодити, я намагався не думати, сподіваючись, що у благородного лорда вистачить розуму не звертати на себе увагу Міністерства протиправними діями по відношенню до Обраного.

Мене хвилювали більш прозаїчні речі і, вибравши момент, коли ми з друзями розмістилися у бібліотеці, я поділився переживаннями:

— Слухай, Драко, а що мені слід взяти на зустріч з твоїми батьками?

— Що ти брати зібрався? Це просто вечеря, — білявчик розгорнув сувій, щоб писати домашнє завдання. — Я хіба що можу порекомендувати нову мантію у мадам Малкін замовити.

— Але ж на Різдво прийнято приходити з подарунками. Чи не буде неввічливим, якщо я заявлюся з пустими руками?

— Не ображайся, Поттере, але ти навряд чи зможеш подарувати щось суттєве лрдові та леді, чий рід рахується сотнями поколінь, — ляснула мене по плечу Пансі, яка почула, про що ми говоримо. — Книжкою і ловцем снів навряд чи відбудешся.

— Тому я й прошу поради.

— Вибач, у мене ідей теж нема, — знизав плечима Драко. — Батькам зазвичай дарують унікальний алкоголь, рідкісні книги, складні артефакти або картини. Боюся, ти навіть з усім спадком Поттерів таке не потягнеш.

— Картини? — я намацав шлях. — Хто ними цікавиться?

— Батько любить живопис, у нас портрети та пейзажі у кожному приміщенні висять, і навіть у коридорах. Але це все одно дорого, Поттере.

— Я можу намалювати картину сам, — замислився я.

— Твоя мазня має певну оригінальність, — снобським тоном протягнув Мелфой. — Але я маю сумнів, що папá вразять твої образотворчі спроби.

— Дивлячись яким буде сюжет, — я хитнув головою. — Є якийсь родич, портрет якого лорд Мелфой був би радий отримати? Або пам’ятний пейзаж. Море там йому подобається, наприклад.

Драко відкрив рота, вочевидь, збираючись повідомити, що нічого подібного немає і його батька у живописі цікавить виключно ціна полотна. Однак його лице осяялося, ніби в голову щойно прийшла думка. Він закрив рота, потім знову відкрив і сказав:

— Знаєш, насправді дещо таке є. Батько дуже любить наш мисливський будиночок у Франції, він часто відпочивав там у дитинстві.

— Є колдофото? Я б міг перемалювати.

— Я попрошу маму прислати. Але я не впевнений, що батько оцінить твої здібності.

— Все одно, це краще ніж нічого. Так, одну проблему наче вирішили. А що подобається твоїй матері? Може, вона щось колекціонує?

— Квіти, — тут Драко довго не думав. — У неї велика оранжерея.

— Можеш дізнатися, яку квітку їй би хотілося отримати?

— Це я тобі прямо зараз можу сказати — снігову троянду. У неї вже є близько десятка, але річ в тому, що їх існує більше п’ятдесяти видів. Тому можеш подарувати троянду, але попереджаю — це теж в копійку влетить.

— Двісті золотих за горщик з бутонами, — похмуро одізвався Блейз.

— А ти звідки знаєш? — здивувалася Пансі.

— Маман нещодавно замовляла для зілля, дуже обурювалася ціні.

Я зітхнув — такої суми у мене на руках не було. В цей момент Герміона з гуркотом поклала перед нами на стіл величезну книгу, що виявилася довідником з декоративних рослин.

— А якщо придбати не квітучий кущ, а садженець і виростити самостійно? — запропонувала Грейнджер.

— Не вийде, — засмучено констатував я, знайшовши потрібну сторінку і швидко пробігши очима текст. — Снігова троянда росте чотири місці, а до Різдва два з половиною.

— Але ж можна використати зілля швидкого росту для рослин, — задумався Блейз. — Це таке добриво. Зараз.

Він зник за книжковими полицями і з'явився звідти з новою, меншою за розміром, книжкою.

— Зілля з четвертого курсу, але інгредієнти та процес приготування прості. Гадаю, ми впораємося.

— Тоді і другу проблему вирішено, — зрадів я. — Дякую за допомогу, народ.

— Сумніваюся, що це можна вважати вирішенням проблеми, — похитала головою Герміона. — На тебе чекає багато роботи.

— Але я хоча б знаю, з чого почати.

◦°˚☆˚°◦

Ось так і вийшло, що за допомогою професорки Спраут я замовив поштою садженець снігової троянди і зайнявся його вирощуванням. Спочатку я ледь все не зіпсував, пересадивши живець у неправильний грунт. Однак Невіл помітив, як я сумно гортаю у бібліотеці довідник з травології північних рослин, і спитав, чому я зітхаю. Я розказав, у чому справа, Невіл попросив показати саджанець та пояснив, що я використав не той грунт і наплутав з дренажем. Після його поради справа пішла краще, але ми не перестали спілкуватися з Лонгботтомом.

Як і з Герміоною, з нього намагався знущатися Рон зі своїми друзями, але за нього вступилася Грейнджер, а потім і слізеринці приєдналися. Кількість суперечок з грифіндорцями та покарань через них збільшилася, але поступово студенти обох факультетів звикли, що Лонгботтом — частина нашої компанії. Сам Невіл, поборовши постійну сором’язливість, став впевненішим та спокійнішим, що відобразилося і на його характері, і на навчанні. Він все ще був дещо розсіяним та незграбним, однак почав вільніше розмовляти з людьми, а його оцінки покращилися.

Після кількох тижнів тренувань на ескізах я намалював акварельний пейзаж і оформив картину у замовлену поштою рамку та запакував у щільний папір, коли друзі її схвалили. Троянда швидко росла і почувалася прекрасно, радуючи смарагдовою зеленню листя та міцністю стебел, тому мій план з підготовкою подарунків для подружжя Мелфой мав завершитися успіхом.

Через подарунок для Люціуса я взагалі став багато малювати, не лише пейзажі, а й портрети, і натюрморти, щоб взагалі згадати, як це робиться. Якось так вийшло, що частим героєм на сторінках альбому став декан Снейп. Чомусь малювати професора зілляваріння було простіше за все. У повний зріст, тільки обличчя чи руки, коли він щось розказував біля дошки, коли сидів за столом у Великій Залі або швидко переміщувався коридорами, від чого розліталися поли його мантії. Я запам’ятовував його пози, вирази обличчя і блиск очей, різний при свічках, магічних ліхтариках чи денному світлі, після чого старанно переносив побачене на папір або пергамент.

Хоч у моїх діях не було нічого поганого, я розумів, що поясненням, буцім-то Снейп всього лише зручний натурщик, в разі чого не відбудуся. Тому старався не світити альбомом з його зображеннями перед однокурсниками і працював над портретами декана у безлюдних куточках Хогвартсу. Правда, таких малося не так вже й багато, навіть у дальній частині бібліотеки чи на березі Чорного Озера можна було зіштовхнутися зі знайомими. Однак, я все ж знайшов місце, де можна біло усамітнитися.

Спочатку Плакса Міртл не зраділа тому факту, що до її туалету занадився ходити хлопчисько. Але я спокійно відреагував на агресію примари, зробив комплімент її окулярам і намалював портрет (злегка прикрасивши дійсність). Міртл заспокоїлася, попросила закріпити портрет за зливним бачком у дальній кабінці, щоб можна було милуватися без сторонніх очей, і дозволила ховатися у її приміщенні. Під її буркотливе щебетання я й займався малюванням. Здебільшого Міртл жалілася з надуманих причин, але іноді з її розповідей можна було почерпнути корисну інформацію.

Наприклад, я дізнався, що Дамблдор часто покидає Хогвартс, нікому про це не повідомляючи, що з замку назовні ведуть кілька таємних ходів і що якась дівчинка нещодавно знайшла у зачиненому туалеті зошит. Остання новина мене зацікавила і я попросив розказати детальніше.

— Вона здалася мені милою, я привіталася і хотіла подружитися. А вона заверещала і кинула у мене сумкою. Зламала статую, ось тут, — Міртл підлетіла до частини декоративної прикраси, яка й справді виглядала зруйнованою. — А вона всередині виявилася порожньою. Я й не знала, що це сховок, хоча живу тут давно. Всередині був зошит і коли нахабне дівчисько кинуло сумкою, зошит випав зі статуї.

— Ти побачила, що це був за зошит?

— Просто блокнот для записів, гадаю. Його сторінки були порожніми, я помітила це коли дівчинка гортала їх.

— І куди подівся зошит?

— Дівчисько забрало його з собою.

— Ти знаєш, як її звуть?

— Ні, вона не представилася.

— А як вона виглядала? Блондинка, брюнетка чи руда?

— Я не звернула уваги, бо дуже образилася на її витівку, — скривилася Міртл. — Але на ній була форма Грифіндору.

Я кивнув, повертаючись до малювання. Виходить, ось як до Джинні потрапив щоденник Рідла, і судячи з того, що напади почалися, він вже впливає на дівчинку. Цікаво, це сам Том заховав горокракс за декоративною прикрасою чи Люціус позбувся небезпечної речі, не побажавши тягнути її додому? В будь-якому випадку, варто бути обережнішим.

◦°˚☆˚°◦

Після нападу на Коліна Кріві до світлої голови Локхарта прийшла ідея влаштувати дуельний клуб і Дамблдор його в цьому підтримав. У назначений час після занять всіх учнів запросили пройти до Великої Зали, де між здвинутих столів влаштували майданчик для тренувань.

— Безглузда ідея, — бурмотів Драко, пробираючись між учнями, що товклися навколо майданчика.

— Чому це, Мелфою? — з-за групки рейвенкловців підійшла Демельза у компанії кількох грифіндорок.

— Тому що кожен свідомий учень, якому не байдужа його безпека і який хоче розвиватися як чарівник, вже додатково займається у класах для самопідготовки, — доволі миролюбно пояснив Драко. — А Локхарт хоче покрасуватися зайвий раз.

— Ти просто заздриш, що він такий гарний і популярний, — висловилася Лаванда.

— Він? — Мелфой розсміявся. — Браун, у тебе або щось з очима, або поганий смак.

— Ах ти!... — грифіндорка почервоніла від обурення. — Слимак!

— Фантазії все ще нуль, — зауважив Мелфой. — Навіть цікаву образу придумати не можеш.

— Драко, ходімо, — я смикнув його за рукав мантії. — Навіщо ти дражнишся?

— Вона перша до мене причепилася! — обурився білявчик, але слухняно вирушив за мною ближче до майданчика.

— Так, але підтримувати розмову зі співбесідником з розвитком свідомості на рівні табурету заздалегідь провальна затія, — тихо сказав я. — Ти ж бачиш, вони на всю голову… фанатки.

— Гаразд, моя помилка, — неохотно визнав Мелфой.

Локхарт на майданчику співав соловейком про Дуельний Клуб, а потім Снейп дав йому прочухана. Я щиро аплодував перемозі свого декана і досадував, що боягуз Гілдерой поспішив запропонувати провести поєдинок між учнями. Мені хотілося довше помилуватися впевненими, витонченими і різкими рухами Снейпа в бою.

Локхарт викликав на майданчик мене, а супротивником призначив Рона, що було трохи дивно, тому що кращим студентом на Грифіндорі вважався Дін Томас. Але я не став сперечатися і приготувався до поєдинку.

Рон напав ще до того, як я випростався з привітального поклону, але я цього очікував, тому легко відбив Таранталегру і послав у відповідь Чари Лоскоту. Візлі кілька секунд кумедно посмикався під дією закляття, поки ефект не пройшов, під сміх студентів різних факультетів, у тому числі і його власного, почервонів від люті і кинув у мене Ступефай. Що було взагалі-то заборонено правилами Дуельного Клубу. Я ухилився, стрибнувши убік, і вибив паличку з руки Рона Експеліармусом. Локхарт засвідчив мою перемогу, попросив повернути паличку переможеному учневі і запросив на майданчик іншу пару супротивників. Коли я віддавав Ронові паличку, той поглядом намагався мене спалити, але від коментаріїв утримався, тому що поряд шулікою стежив Снейп.

— Звільніть місце для наступного учня, містере Поттер, — прохолодно звелів декан, але очі у нього задоволено блищали. Мабуть, його все ж порадувала моя маленька перемога.

— Звісно, декане, — я підійшов до друзів, усміхаючись на їхні привітання.

Загалом, ідея Дуельного Клубу не прижилася. Свідомі школярі, що вважали за потрібне від теоретичних знань переходити до практичних, займалися самостійно у спеціальних авдиторіях, а тих, хто й раніше вважав це зайвим, не надихнув навіть сяючий Локхарт. Спочатку туди ходили лише його фанатки та ті, кого їм вдавалося затягти на заняття, але потім ініціатива загальмувала. Ні директор, ни інші професори не наполягали на обов’язковому відвідуванні Клубу, тож скоро його діяльність припинилася.