Зовсім інший Поттер

Літо проходило досить непогано. Дадлі майже одразу поїхав до табору, ми ледь встигли побачитися, коли я повернувся з Хогвартсу. Дурслі неочікувано запропонували поїхати і мені, але, побувши у навчальному закладі майже рік, не хотілося опинитися у такому самому, тільки на свіжому повітрі. Я збирався хоч трохи відпочити від правил та визначеного розпорядку.

Дурслі особливо мене не діставали, Вернон звично майже не помічав, а Петунія давала певні завдання по дому і, за їхнє виконання, дозволяла гуляти чи займатися своїми справами, скільки захочу. За символічну плату я допомагав сусідам (здебільшого, людям похилого віку) стригти газони, фарбувати паркани та вибирати бур’яни з квітників, і завдяки цьому в мене з’явилися «маґлівські» гроші. Я міг витрачати їх на смаколики та якісь корисні дрібнички, але здебільшого відкладав.

Одним з моїх «постійних» клієнтів став містер Вайт. Він був ще не старим, трохи молодшим за тітку Петунію, але не мав однієї руки і тому виконувати деякі побутові дії йому було складно. Петунія сказала, що він самотній, але безневинний чоловік, проте порадила триматися насторожі. Маючи підозрілий характер, тітка не довіряла взагалі нікому.

Втім, містер Вайт не викликав хвилювань. Так, він мало говорив і рідко покидав будинок. Але давав мені прості завдання (підмести двір, підстригти газон, сходити за продуктами тощо) і платив навіть трохи більше, ніж зазвичай, за таку роботу. Інколи він пригощав мене лимонадом (завжди у запакованій банці, що було особисто мені важливо), сідав поряд на сходи, поки я пив, і питав як справи. Але не видавався дуже зацікавленим, тож я зробив висновок, що він робив це просто з ввічливості, і відповідав теж стисло. Можливо, містер Вайт просто робив це «для галочки», щоб не здаватися надто дивним. Але до мене він не чіплявся, не задавав дивних питань і не торкався (навіть платню за роботу завжди клав на столик біля дверей), тож я почувався у його товаристві цілком комфортно.

Також плюсів містерові Вайту додавав кіт, що жив у сусіда. Це була досить велика, пухнаста тваринка з маленькими вухами, пласкою мордочкою, рудою шерстю і довгим розкішним хвостом. Пиріжок запалав до мене приязними почуттями, ледь я вперше увійшов у двір містера Вайта, крутився поряд, нявкав, терся об мої ноги і завжди спостерігав, як я виконую роботу, чекаючи, поки я зможу з ним погратися. Містер Вайт сам не виявляв особливо теплих почуттів до кота, але і не знущався з нього. Одного разу він сказав, що це чужий кіт, і він просто піклується про нього, поки господар його не забере. Містер Вайт не був проти, щоб я гладив кота чи грався з ним, тому ходити до його двору було приємно. Пиріжок сильно нагадував мені ніззла Герміони, який був у дівчинки в каноні, але я не знав, як відрізнити магічну тваринку від звичайного кота, тому вирішив вважати, що це інший звір.

З місіс Фігг чомусь все складалося інакше. У неї жило багато котів і вона навіть заохочувала мене бавитися з ними, але її коти були недоглянутими і якимись дикими, знервованими. Більшість з них розбігалася при моїй появі, хоча я ніколи не робив їм нічого поганого, а до решти намагався не наближатися вже я, бо вони могли подряпати або вкусити. Місіс Фігг цього, здається, не помічала, і щиро вважала, що її коти мене обожнюють.

Проте ходити до неї мені не хотілося не тільки через котів. Стара жінка сама по собі виявилася неприємною. Вона постійно намагалася торкнутися мене, взяти за руку, погладити по голові чи вщипнути за щоку. Я розумів, що це скоріше за все була стареча нахабність і ніякого поганого підтексту не несла, але ставало неприємно, коли без мого бажання перетинали особисті кордони. Також старенька сусідка кожен раз ставила багато питань стосовно мого життя і відносин з Дурслями. Скоріше за все, вона це робила за завданням Дамблдора, але мені не подобалося, коли так нав’язливо лізли в душу.

◦°˚☆˚°◦

До приїзду тітки Мардж я допомагав прибирати дім.

— Тітко, я закінчив протирати полиці, — я зазирнув до кухні, щоб отримати нове завдання.

— О, чудово, допоможи мені тут, будь ласка, — Петунія збовтувала яєчні білки у мисці. — Дістань борошно з тумбочки і відміряй чотириста грамів.

Я зробив, як сказали і якийсь час ми разом підготовлювали все для тіста. Тихо бурмотіло радіо на підвіконні, пахло солодощами і розтопленим маслом, а дії були звичними і заспокійливими.

— Це буде торт? — поцікавився я, коли Петунія заходилася вимішувати тісто, попросивши мене відділити ягоди від рідкої маси варення.

— Ні, пиріжки. Вирішила спробувати щось нове. Дивись, я тобі покажу, як робити, — тітка відрізала шматочок тіста, розкатала його у пластинку і взяла у руку. — Кладеш кілька ягідок у серединку і загортаєш ось так, щоб вони не випали.

Вона згорнула тісто пакуночком, показуючи, що саме треба зробити, а мене прострелило спогадом. Мама, підв’язавши волосся улюбленою хусткою і одягнувши фартуха з синіми квітами, розкатує тісто на великій дерев’яній дошці. З радіо щось натхненно співає Яремчук або ніжно виводять на три голоси Мареничі, а вітер з відкритого вікна грається кучерявим пасмом, що вибилося з-під хустки. Мама всміхається мені і робить вигляд, що не бачить, як я краду шматочок сирого тіста.

В очах запекло і сльози полилися так швидко, що я не встиг їх зупинити.

— Що таке? — стривожилася тітка. — Поранився?

— Ні, все гаразд, — я відвернувся, витираючи сльози рукавом.

— Якщо не хочеш допомагати, так і скажи, — трохи сварливо сказала Петунія.

— Ні, це не тому… — мені не хотілося її ображати, все ж останнім часом вона доволі приязно до мене ставилася. — Просто я згадав, як мама пекла пиріжки.

— Не знала, що Лілі вміла пекти, — щиро здивувалася Петунія.

— Вона рідко це робила, — промимрив я, не знаючи, як врятувати становище, але здається тітку така відповідь вдовольнила.

— Якщо хочеш… можеш йти відпочивати, — вона ніяково усміхнулася. — Ти й так дуже допоміг мені.

— Дякую, — я вирішив, що на сьогодні досить дивної поведінки і скористався пропозицією, піднявшись у кімнату.

Візит тітки Мардж пройшов доволі мирно. Сестра Вернона була різкою у висловах, але я відповідав їй ввічливо, тож вона сильно не насідала. Коли вона намагалася щось сказати про Джеймса чи Лілі, Петунія майстерно переключала її на розповіді про собак. Судячи зі співчутливих поглядів Петунії, вона робила це навмисно. Вечір пройшов майже спокійно, Петунія дозволила раніше піти до себе після того, як я помив посуд, тож було достатньо часу, щоб пограти з Аланом і почитати книжку.

◦°˚☆˚°◦

У такому повільно-рутинному темпі промайнуло два місяці. В серпні нас навідав черговий представник Хогвартсу, але цього разу він мав затриматися довше, ніж попередні, котрі просто забирали мене на закупи, навіть не привітавшись з Дурслями.

— Гаррі, відкрий будь ласка двері, — попрохала Петунія, пораючись на кухні. — Запроси свого вчителя, ми хочемо з ним познайомитися.

За останній час наші відносини з Дурслями трохи покращилися. Дядьку сподобався звіт про мою успішність у навчанні, а тітка потеплішала до мене після події під час приготування до приїзду Мардж. Світ магії все ще лякав їх, але вони вочевидь вирішили дізнатися про цю частину мого життя трохи більше. Дадлі ставився до мене менш приязно, але намагався не створювати конфлікти, не маючи в цьому підтримки батьків.

Отримавши листа від Дамблдора, де говорилося, що цього року мене супроводжуватиме на Діагон-алею Люпін, Дурслі виявили бажання познайомитися з ним і трохи поспілкуватися. Тож, відкривши двері, я привітався і запросив новопризначеного професора до вітальні. Ремуса явно збентежило неочікуване запрошення, але він не відмовився.

— Доброго дня. Мене звуть Ремус Люпін, — перевертень чемно вклонився моїй тітці і протягнув руку дядькові.

Той з опасінням її потиснув, вочевидь, відчуваючи себе дискомфортно поряд з чарівником.

— Вернон Дурслі. А це моя дружина Петунія.

Дадлі трохи насторожено, але ввічливо привітався.

— Приємно познайомитися, — відгукнувся Люпін.

— Давайте вип’ємо чаю, — запропонувала тітка.

Я всівся на диван, отримав чашку ароматного напою і дозволив дорослим вести розмову, з цікавістю прислуховуючись до неї. Дадлі поряд хрустів печивом, не звертаючи уваги ні на що інше.

— Скажіть, професоре, як довго Ви викладаєте? — запитав Вернон.

— Я в певному сенсі новачок у цій справі, — сором’язливо усміхнувся Люпін. — Це перший мій рік викладання.

Дядько з тіткою перезирнулися, вочевидь, не вважаючи хорошим вибором вчителя без досвіду, проте на диво не стали коментувати цю тему.

— Що ж, хай Вам щастить на новому місці, — дипломатично сказала Петунія. — Проте, якщо Ви тільки розпочали свою викладацьку діяльність, то навряд чи зможете розповісти нам, як Гаррі живеться у школі.

— Стосовно цього я справді нічого не зможу розказати. Але згадуючи моє власне перебування у якості учня там, можу запевнити, що Гаррі у школі добре, тому що це були мої найкращі роки в житті.

Я усміхнувся, ніби погоджуючись з його словами. Ні, сперечатися з тим, що Хогвартс був естетично гарною, цікавою локацією, де я міг бачитися з друзями і дізнаватися щось цікаве, я б не став. Але це не відміняло того факту, що британська школа чарівників була дуже небезпечним для пересічної дитини місцем.

— Гадаю, нам варто поквапитися на закупи, щоб Гаррі повернувся до темряви, — запропонував Люпін і подякував за чай.

Дурслі попрощалися, а Вернон затримав мене на порозі будинку.

— Ти впевнений, що безпечно йти з цим… вчителем? — я прямо почув «пройдисвітом», але дядько стримався. Він кинув погляд на чарівника, що чекав на мене біля хвіртки. — Якийсь він дивний. Може, мені варто поїхати з вами?

Приємно вразило, що Вернон, який здебільшого ігнорував мене у повсякденному житті, здається, всерйоз переживав за мою безпеку.

— Не хвилюйтеся, дядьку. Викладачі Хогвартсу справді можуть здатися дещо дивними, але вони хороші люди та кваліфіковані спеціалісти, — я постарався сказати це якомога впевненіше, хоч сам у ці слова не зовсім вірив. Але мені потрібно було заспокоїти пана Дурслі. — Вам не треба мене супроводжувати.

Дядько кинув ще один насторожений погляд на Люпіна і сказав:

— Постарайся не затримуватися допізна.

Я кивнув і підійшов до Ремуса.

— Я готовий, професоре. Як ми добиратимемося до Лондона?

— Ти не проти скористатися потягом? Я намагаюся не трансгресувати у світі маґлів без нагальної потреби.

— Гаразд, — мені й самому не подобалося подорожувати за допомогою магії, це викликало неприємні відчуття і тривожність.

У маґлівському середовищі Ремус почувався досить впевнено: спокійно крокував вулицями, знав, як оплатити квиток і як подивитися потрібний маршрут на мапі. Тому я зробив висновок, що Люпін або мешкав у маґлівському світі, або принаймні часто тут бував.

Діставшись Діагон-алеї, ми пішли звичною для чаклунів, що приїхали на закупи, дорогою. Спочатку відвідали Ґрінґотс, а потім почали обходити магазини за списком. Ключ від сейфу Поттерів я простежив сумним поглядом, але піднімати цю тему не став, не бажаючи знову вислуховувати незручні пояснення, чому і цього року ключа мені не віддадуть.

Люпін був мовчазним і просто ходив слідом, спостерігаючи, як я купляю необхідні для навчання речі. Він не намагався почати розмову чи щось порадити, а я не знав, як до нього відноситися, тому теж не намагався спілкуватися. І у фільмах, і у книжках Ремус справляв досить приємне враження, проте я не знав, наскільки «місцевий» Люпін був схожий на канонного, тож не спішив йому довіритися. Загалом, я майже викинув його з голови, переходячи від однієї чарівної крамниці до іншої, вітаючись зі знайомими вже торговцями і вдумливо вибираючи речі, які планував взяти до Хогвартсу.

Коли я повідомив, що купив все необхідне, Люпін запропонував відвідати кав’ярню Фортеск'ю, і за порцією морозива нарешті сталася наша розмова.

— Гаррі, я приїхав допомогти зібратися до школи, бо хотів побачитися з тобою. Не знаю, чи тобі сказали, але я вчився разом з твоїми батьками, — Ремус несміливо поглянув на мене, але я не знав, чи він просто соромиться говорити з незнайомою дитиною, чи його напружує розмова з сином мертвих друзів.

— Так, мені про це відомо, — я кивнув, відправляючи ложку морозива до рота.

— Я радий нарешті познайомитися з тобою особисто, — посмішка Люпіна була маленькою, але приязною, а від очей розбіглися промінчики зморшок, роблячи їхній вираз теплим.

— Я теж, сер, — стримати посмішку у відповідь не вийшло. На перший погляд Люпін справді здавався милою людиною.

— Ти дуже схожий на свого батька, — очікувано зауважив Ремус.

— Так, а очі мамині, — відповів я миролюбно. Згадки моєї зовнішності трохи дратували, але були хорошою темою для початку розмови, тож я старався відноситися до цього спокійно.

— Тобі часто таке кажуть, еге ж? — з розумінням всміхнувся Люпін.

Я кивнув.

— У Хогвартсі ми не зможемо часто бачитися, бо обидва будемо зайняті навчанням. Але я все ж хотів би зустрічатися з тобою час від часу, щоб спілкуватися. Джеймс… — голос Ремуса на мить здригнувся, — був моїм близьким другом, та й з Лілі я приязно спілкувався. Тож мені б хотілося більше дізнатися про їхнього сина.

Мені ця ідея не дуже сподобалася, бо я хвилювався, що Ремус може запідозрити мене. Але справжній Поттер мабуть хотів би поговорити з другом батьків, тому я зобразив радість на обличчі.

— Звісно, сер. Я теж хотів би з Вами спілкуватися.

— Скажи, як тобі вчитися на Слізерині? — обережно поцікавився Люпін.

Звісно ж, він не міг ігнорувати цю тему.

— Непогано, — я знизав плечима, роблячи вигляд, що дуже зосереджений на своїй вазочці смаколику. — Спочатку було складно вчити купу нових предметів, але я звик.

— Я не про навчання. Тебе… ніхто не ображає там? — відверто запитав Люпін, серйозно поглядаючи на мене.

— По-різному, з усіма приязно спілкуватися не вийде, як не намагайся. Але в мене є кілька друзів, як з мого факультету, так і з інших, — я усміхнувся, намагаючись таким чином його заспокоїти.

— О, ти спілкуєшся з учнями з інших факультетів? — Ремус трохи розслабився.

— Так, з Герміоною Грейнджер та Невілом Лонгботтомом, води обидва з Грифіндору.

— Он як, — здається, професора трохи заспокоїла новина, що я спілкуюся не лише із «змійками». — А як професор Снейп ставиться до тебе?

— Як і до інших. Він вимогливий і суворий, але на його заняттях цікаво. Я навіть інколи допомагаю йому у лабораторії.

— Тобі подобається зілляваріння? — у погляді Ремуса я не помітив неприязні чи засудження, тому чесно відповів.

— Це цікаво. Але я більше люблю чари і трансфігурацію.

— Твоєму батькові подобалися ці предмети, — замріяно усміхнувся Люпін, вочевидь згадавши минуле. — А мама була досить успішна у зіллях. Мабуть це в тебе від них.

Я кивнув, хоча насправді мені було все одно, скільки спільного у мене було з біологічними батьками тіла, яке тепер належало мені.

— Що ж, мабуть, вже варто повертатися. Дядько просив не затримуватися, та й морозиво ми вже з’їли, — я вирішив, що на сьогодні розмов з батьківським приятелем достатньо.

— Авжеж, — Ремус піднявся з-за столу, підхопивши старенький портфель, з яким прийшов на зустріч.

Ми вирушили назад тим же маршрутом, що і до Діагон-алеї: пішки, поїздом і знову прогулялися. Поки ми йшли від станції до будинку Дурслів, Рімус знову порушив тишу, що панувала між нами.

— То родина тітки ставиться до тебе добре?

— Бувають різні ситуації, але загалом так. Вони піклуються про мене.

— Гаррі, — Люпін зупинився і торкнувся мого плеча, нахиляючись, щоб бути на одному рівні з невисоким підлітком. — Нажаль, я не зміг бути присутній у твоєму житті раніше, але тепер маю таку можливість. І мені хотілося б знати, якщо з тобою відбувається щось… погане. Я б хотів допомагати, по мірі можливостей.

— Дякую, сер, але у мене справді все гаразд, — я постарався сказати це впевнено.

Окрім божевільного Темного Лорда, який ледь не щороку намагається відродитися, але звісно по це «Поттер» поки що знати не міг.

— Тоді побачимося у Хогвартсі за два тижні, — ми як раз підійшли до хвіртки перед двором Дурслів.

Я попрощався і пішов до будинку. Що ж, здається, перша зустріч з давнім другом Поттерів пройшла нормально. Повідомивши Дурслям, що я повернувся і подорож пройшла без проблем, я піднявся у кімнату, щоб розібрати покупки.