Зовсім інший Поттер

Провести ритуали, які вичитав у книжці Драко, я зібрався за допомогою Хагріда. Велетень, почувши, що мені треба, сказав, що має все необхідне і у останній день канікул я прийшов до його хижки. Ритуал був аж надто простий — ми сиділи біля розпаленого надворі вогнища і кидали в нього по одній гілочці певний набір трав, намагаючись зробити так, щоб ароматний дим оповивав наші фігури.

Цей ритуал мав зміцнити здоров'я того, хто його проводив, і був дуже добре відомий лісникові. Оскільки його батько був маґлонародженим, на захист пращурів Хагрід не міг сподіватися, тож підтримував себе ось такими ритуалами, не прив'язаними до родоводу.

Другий ритуал був трохи складніший і на меті мав один раз захистити мене від певної небезпеки — отруєння, прокляття чи серйозної хвороби, — якщо мої дії будуть правильними. Для цього потрібно було зробити маленьку ляльку з тканини, яка носилася на тілі (я пожертвував одну з сорочок), покласти всередину кілька сушених рослин, пасмо мого волосся, срібну монетку і окропити кількома крапельками крові. Я зробив ляльку по типу мотанки, вирішивши привнести в ритуал щось від моєї справжньої особистості, і "благословив" іграшку спеціальним закляттям з книжки. Тепер її треба було носити з собою і сподіватися, що одного разу вона мене врятує.

Я сидів поряд з Хагрідом, підкидав сухі рослини у вогнище, слухав, як лісник грає на сопілці, і думав про останній рік. Все, що зі мною відбувалося, здавалося сном, але цей сон був надто довгим і реалістичним. Питання, як я тут опинився, чому саме я і для якої мети, не мали відповіді, скільки голову не ламай. Але я насправді не дуже хотів це знати. Чомусь влаштувати істерику або навпаки, фонтанувати щастям від усвідомлення того, що я не помер, не хотілося. Життя круто змінилося, моє тіло змінилося так, що й не впізнати, а майбутнє було незрозумілим. Але якихось бурхливих емоцій я у собі так і не знайшов. Пам'ятаю, що так вплинула на мене війна — після початку вторгнення почуття наче підрізало. Я міг лякатися (і досить часто, насправді), плакати та радіти в рідкісні моменти, коли ставалося щось хороше. Наприклад, коли до моєї групи приєднався чоловік з повним наплічником шоколадок і консерв, якими він з усіма поділився. Або як тоді, коли до нас нарешті дісталися волонтери і запропонували вивезти стареньких та дітей. Я дуже радів, що зміг відправити маму з окупованого міста, і що вона буде в безпеці. Проте навіть тоді емоції проявлялися слабко, ніби мене огорнуло щільною плівкою.

Зараз нічого не змінилося. Я відчував страх, коли боявся, що мене викриють, і хвилювання у небезпечні моменти. Магія навколо приносила цікавість і нервове збудження. А ще я відчував тиху радість від того, що міг знову ходити, бачити, робити звичні речі, які забрала в мене війна — читати книжки, гуляти на вулиці, не опасаючись наткнутися на нерозірваний снаряд, їсти смачну їжу і спілкуватися з друзями. Я міг ось так сидіти біля багаття і слухати, як потріскують палаючі дрова. Міг вдихати ароматний дим і прислухатися до незнайомої мелодії, що її старанно виводив сопілкою Хагрід.

І мене чомусь абсолютно не хвилювало, що моє тіло тепер скинуло десяток років та має іншу зовнішність. Я все намагався знайти в собі паніку чи гидливість, але їх не було. Якщо спочатку нове тіло відчувалося як одяг не за розміром, дивно сіпалося час від часу і робило зовсім не ті рухи, які я від нього очікував, то зараз я не міг знайти різниці. Руки міцно тримали перо, ложку чи чарівну паличку. Ноги несли всю конструкцію туди, куди бажала свідомість. Очі дивилися на світ крізь скельця окулярів, що були майже такими самими, як у попередньому житті. Губи розтягувалися в усмішці та промовляли кумедні слова заклять. Серце важко і гаряче, або легко і швидко билося у грудях.

Серце билося.

Мабуть, ця обставина витіснила для мене хвилювання з приводу того, яким чином моя душа опинилася тут.

Сонце сідало за обрій, розфарбувавши небо у всі відтінки рожевого і жовтогарячого. Цвіркуни намагалися переграти Хагріда, багаття затишно потріскувало дровами, а маленька ранка на пальці свербіла.

Я був живий, переді мною буквально лежав новий світ і речі на кшталт зміни статі чи нової рідні здавалися незначущими дрібницями.

◦°˚☆˚°◦

З початком весни кошмарів стало менше, я перестав пити зілля для нормалізації сну і мій настрій помітно покращився. Блейз сміявся, що я як ведмідь, впадаю у сплячку взимку і серджуся, коли мене будять. На що Драко заперечував, що я скоріше схожий на мишу або їжачка. Це були дружні жарти, які насправді веселили, а не ображали мене. Я гадки не мав, чи походили тутешні «змійки» на канонних, але якщо так, Поттер багато втратив, не захотівши з ними спілкуватися.

Пансі була у захваті від подарованого мною ловця і попросила навчити її плести такі ж. Заняття з рукоділля для неї якось непомітно охопили більшу частину Слізерину, а через кілька тижнів якимось чином (мабуть, магічним) розповсюдилися за межі підземелля. Снейп тільки піднімав свої чудові брови, помічаючи різнокольорові ловці, прив’язані на сумки учнів. Я робив вигляд, що абсолютно не маю до цього відношення, а Філч з подивом доповів директорові, що з сов'ятника зникло все опале піря, і пожалівся, що деяких сов спробували обскубти.

Я з задоволенням занурився у навчання, відкриваючи для себе нові цікаві речі з чародійних наук. Деякі предмети типу піклування за чарівними тваринами або захисту від темних сил мені не подобалися. Чарівні звірі самі по собі були цікавими, але я не настільки фанатів за ними, як Хагрід чи Ньют Скамандер, за підручником якого ми навчалися. А Квірел викладав свій предмет дуже нудно і монотонно, ще й вибирав найбільш безпечних та нецікавих істот або чари. Ніяких тобі боґартів, перевертнів чи заборонених заклять.

Теорія чарів та трансфігурація теж не особливо захоплювали увагу, більше нагадуючи математику та проектування, чого не показали у фільмах, але були неймовірно корисні. Виявилося, що ефектні помахи паличкою та незвичайні вербальні закляття були кінцевою стадією процесу. До цього ми витрачали велику кількість часу на розрахунки та креслення схем, що було не дуже весело, проте корисно.

Я прикладав максимум зусиль для розучування нових чарів, пам’ятаючи, що на мене чекає попереду. А трансфігурація, на мою думку, була одним із найважливіших аспектів життя чарівника. З її допомогою можна було покращити побут, захиститися або атакувати, навіть врятувати життя, трансфігурувавши потрібну річ. Тому, не дивлячись на нудність і одноманітність цих предметів, я намагався в них розібратися.

Літати так само вправно, як канонний Поттер, я так і не навчився, але хоча б у мене перестали німіти руки та ноги, на мітлі я тримався цілком впевнено. Історію магії також знав досить непогано, бо читав її, як захопливі казки. Улюбленими моїми предметами стали трансфігурація та зілляваріння. В останньому велику роль грав декан, яким я нишком милувався, насолоджувався його оксамитовим голосом та захоплювався рівнем інтелекту. Навряд чи мої почуття можна було сприймати як романтичну симпатію, скоріше це було захоплення фаната — коли приємно знаходитися поряд з об'єктом своєї цікавості, спостерігати за ним, але немає бажання підходити ближче, дізнаватися, що він за людина, щоб не розбити ілюзорний образ, який склався в голові.

Але створення зіль захопило мене і саме по собі. По-перше, з практичного боку це було просто корисно для будь-якого чарівника, вміти самостійно виготовити крем від прищів, добриво для квітки чи ліки від застуди. Для того ж, на кого скоро відкриють полювання, взагалі незамінно. А по-друге, було справді цікаво нарізати, товкти та змішувати дивні на вигляд і запах інгредієнти, поєднувати їх і отримувати неймовірні суміші, здатні як вилікувати хвороби, так і незворотно покалічити.

Снейп все ще чіплявся до мене, але я не міг сказати, що більше, ніж до інших учнів. Однак я став частіше ловити на собі його замислені погляди, які не міг зрозуміти і від того трохи нервував, очікуючи підступу.

До того ж, з наближенням кінця учбового року мене все більше хвилювало питання «двоголового» Квірела. Йти за Філософським Каменем я не збирався, як це зробив канонний Поттер. По всьому виходило, що без Гаррі Квірел не зміг би отримати Камінь, і найкращим рішенням було просто не лізти туди одночасно з носієм Ріддла.

Але мене хвилювало, як далі вчинить «аватар» Темного Лорда. Раптом Ріддл зможе повернутися раніше Турніру Трьох Чаклунів? Або розсердиться, що не зміг отримати Філософський Камінь, і нашкодить учням? Впевненості у тому, що Дамблдор контролює все у Хогвартсі і діти справді під захистом, я не мав. Тому, як би не хотілося, діяти треба було на упередження.

Квірел уникав моїх дотиків, як і в каноні, тому я вирішив зробити те, що було у сюжеті, тільки раніше, не очікуючи квесту, влаштованого викладачами. Професор захисту від темних мистецтв періодично ходив до Забороненого Лісу, вочевидь, пити кров єдинорогів, тому я витратив кілька ночей, щоб відстежити, коли він вирушає на «прогулянку». Підстеріг його біля лісу, ховаючись під мантією-невидимкою і намагаючись морально налаштуватися на потрібні дії. Мабуть, віддаючи мені мантію Джеймса, Дамблдор переслідував якусь іншу мету, але я вирішив, якщо вже він мав дурість поділитися цінним артефактом, використовувати його на власний розсуд.

Мене трусило, наче від холоду, хоча навколо царювала тепла, майже літня погода. Почулися тихі, обережні кроки — повз мене крадучись пройшла постать, одягнута у темний плащ.

Мене ніби об стіну приклало: одна справа, уявити в свідомости, як все має відбуватися, і зовсім інша зробити. Так і не наважившись, я пішов слідом за одержимим, уважно дивлячись під ноги і намагаючись не видати себе.

Квірел часто змінював напрямок, чи то не розуміючи, куди має йти, чи то такий в нього був метод вистежування. Коли одержимий раптом зупинився, я подумав, що він знову вибирає напрямок, але він пригнувся і тінню ковзнув за кущ. Я подивився вперед і побачив білого єдинорога, що мирно щипав траву на галявині. Його грива здавалася сріблястою у місячному світлі, а ріг наче світився зсередини.

Квірел за кущем щось ледь чутно пробурмотів і різко викинув руку вперед. Палички у ній не було, мабуть, одержимий не хотів, щоб його дії розкрилися, якби обстежили чарівний інструмент. Але закляття спрацювало і так — єдиноріг тоненько заіржав, наче заплакав, і повалився на землю. Квірел одразу ковзнув до нього, по-зміїному, наче не мав кісток, і припав губами до кінської шиї. Я обережно наблизився.

Єдинорога було неймовірно шкода, але інакше я б не зміг підстерегти Квірела. Просто кинувшись на нього і спробувавши дістатися до шкіри, я не був впевнений, що все вдасться. Одержимий прикидався тюхтієм, щоб приховати свою сутність і "пасажира" в тілі, і я не знав, наскільки сильним магічно і фізично він був насправді. Тож я не міг дозволити собі безрозсудні вчинки, адже зовсім не був впевнений, що зможу вийти переможцем з відкритого двобою. І тому залишалося чекати, поки Квірел відволічеться, втратить пильність, зайнятий "вампіризмом".

Одержимий припав до шиї єдинорога, міцно вчепившись у його гриву, і це був найзручніший момент. Нахилившись, я торкнувся блідої долоні Квірела і про всяк випадок відскочив убік. Мої здогадки виявилися правильними: одержимий відірвався від жертви, піднявши руку до обличчя, і на весь ліс рознісся його вереск. Рука розсипалася на порох буквально на очах.

Не даючи собі відволіктися чи передумати, я торкнувся другої долоні Квірела, якою він обхопив обрубок першої, і вона теж почала розпадатися. Одержимий замахав кінцівками, що стрімко зменшувалися, і почав бігати галявиною, волаючи:

— Що відбувається? Мій лорде! Допоможіть мені! Я не розумію, що відбувається!

Ріддл спробував щось йому невиразно прохрипіти з-під тюрбану, але я не дослухався. Варто було закінчувати цей балаган, поки на крики Квірела не примчав Хагрід або якась чупакабра з лісу. Тому я підставив чоловікові, що бігав колами, підніжку і додав прискорення стусаном. Квірел ляпнувся у траву і застогнав, я стрибнув слідом, зірвав каптур мантії з голови і поклав обидві долоні йому на обличчя. Шкіра одержимого почала вкриватися червоними плямами, наче від опіків, які розповзлися надто стрімко. Запахло різко і неприємно, наче від ями з перегноєм.

Я не міг витримати цього, відсахнувся, впав на коліна і мене знудило слиною і шлунковим соком. За вечерею, готуючись до неприємної прогулянки, я не зміг впихнути в себе ні шматочка їжі. Але організмові було байдуже — він реагував на те, що мені довелося побачити, як на сильний стрес.

Краєм ока я помітив, як над тілом одержимого з'явилася густа хмара, що обрисами нагадувала людське тіло. Хмара розвіялася з гнівним криком і я відсторонено подумав, що вперше зустрівся з Ріддлом, чи принаймні з частиною його духу. Але сильно в ці думки заглиблюватися було ніколи — я намагався опанувати себе, перешкоджаючи спробам шлунку вивернутися назовні.

Коли стало трохи легше і спазми вгамувалися, все було скінчено. Від Квірела навіть кісток не лишилося, тільки одяг, припорошений пилом.

Витерши губи рукавом, я піднявся, обійшов те, що лишилося від нещасного професора по широкій траекторії, і схилився над єдинорогом. Він був живий, грудна клітина звіра піднімалася і опускалася, але чомусь він не вставав. З різаної ранки на шиї тонкою цівочкою струменіла срібляста кров.

Я не знав, чим допомогти, але й просто піти не міг. Діставши з кишені носову хустку я, як міг, обтер кров зі шкури чарівного створіння. Відкрив коробочку з маззю від саден, яку про всяк випадок взяв з собою. У шкільному підручнику нічого не говорилося про те, як лікувати єдинорогів, але я сподівався, що те, що підходить для людини, згодиться і йому. Ретельно обмазавши ранку, я повертів головою і знайшов потрібну рослину — місцевий аналог подорожника. Зірвав кілька широких листків, трохи пом'яв, щоб виступив сок, і приліпив до рани єдинорога.

Хоч у мене були хороші оцінки з трансфігурації, на заняттях ми не робили такого, що спало мені на думку. Але я кілька разів глибоко вдихнув, згадав пояснення професорки Макгонагал і подумки уявив креслення потрібної схеми. Магія відчулася ніби тепло у сонячному сплетінні, яке пройшлося судинами через руку. Тернова паличка затремтіла у пальцях, але своєї мети я досяг — кілька сухих гілочок перетворилися на міцні, широкі бинти.

Я раніше ніколи не робив перев'язку коню (людям доводилося), але постарався обмотати місце поранення так, щоб втримати "лікувальні" листочки на потрібному місці. На ранок трансфігуровані бинти щезнуть, знову перетворившись на гілочки, але я сподівався, що чарівному звірові до того моменту вже стане краще.

Ледь я затягнув останній вузлик, єдиноріг, що до того лежав, як колода, піднявся і трусонув гривою. Я теж встав, але завмер, не знаючи, що робити. За підручником, єдинороги наче не були агресивними, як ті ж гіпогрифи, але все ж це були дикі істоти.

"Дика істота" зробила крок вперед, тикнулася головою мені у груди і запихкала. У внутрішній кишені мантії лежало яблуко, яке мені пхнув Драко на виході з Великої Зали, мабуть, помітивши, що я не з'їв ні крихти.

Діставши яблуко, я протягнув його єдинорогові на розкритій долоні і той смачно захрупав, обережно задіваючи мою шкіру м'якими губами.

— Апетит є — значить, жити будеш, — усміхнувся я і наважився погладити чарівного коника по гриві. — Не пам'ятаю, хто сказав, але сподіваюся, що слова правдиві.

Єдиноріг трошки постояв, явно насолоджуючись чуханнями і шумно дихаючи мені у вухо. Потім торкнувся губами моєї щоки, наче поцілував, тихенько проіржав і зник у кущах. У моїй руці залишилося кілька волосинок з його гриви і я сховав їх до кишені, пам'ятаючи, що це рідкісний інгредієнт. Вважатиму їх подарунком від чарівної істоти.

Намагаючись не дивитися на останки Квірела, я покинув галявину і поспішив до школи, поки мою відсутність у спальні не помітили. Знайшовши пляшечку зілля Сну без сновидінь, що залишилося після зими, я накрапав прямо у рота з піпетки, яка містилася на кришечці. Після побаченого сьогодні не хотілося, щоб мене відвідали яскраві кошмари.

Зранку професорів розхвилювала відсутність Квірела за викладацьким столом у Великій Залі, але піднімати паніку передчасно не стали. Заняття перетасували так, щоб Снейп встигав проводити зілляваріння та заміняти відсутнього професора захисту від темних мистецтв.

Я абсолютно не розумів, як йому вдається викладати два предмети, по факту, у всієї школи, перевіряти домашні завдання, кількість яких неймовірно збільшилася, ще й готувати ліки для лазарету. Як я випадково дізнався, Снейп не вибивався з сил, самостійно забезпечуючи лікарське крило зіллями, їх купляли оптом кожного року. Але деканові Слізерину доводилося готувати рідкісні ліки та зілля вузькоспеціального призначення.

А ще я почав здогадуватися, чому Дамблдор кожного разу відмовляв Снейпові у призначенні його на посаду Квірела. Знайти зіллявара рівня Снейпа було не так вже й легко. Навіть при асоціальній поведінці він був спеціалістом широкого профілю, а Слізнорт вперто відмовлявся повернутися до Хогвартсу. Захист від темних мистецтв був настільки розпливчастим і неоднозначним предметом, що його можна було довірити буквально будь-кому — теоретикові Квірелу, брехунові Локхарту чи відвертій саботажниці Амбрідж.

Ясна річ, Снейпу було тяжко, що відобразилося на його і так не янгольському характері. Він почав сильніше чіплятися до учнів, діставалося навіть його «обожнюваним» слізеринцям, а інші факультети просто стогнали, ридали, непритомніли і винаходили неймовірні способи опинитися у лазареті, щоб не відвідувати урок зілляваріння.

На мені він відігравався, як міг, будуючи багатоповерхові, але виключно літературні словесні конструкції, однак у мене навіть думки не виникало ображатися. Дивлячись на різко окреслені тінями очі, загострений ніс і втомлений погляд, я з усіх сил стримувався, щоб не обійняти його у відповідь просто посеред класу або не ляпнути якусь дурницю типу «вам варто більше відпочивати».

— Щось лютує наш декан, — простогнала Фіона Керроу, падаючи без сил на диван у слізеринській вітальні після одного з важких занять. Вона вчилася на пару курсів старше, але запам'яталася мені через своє прізвище. — Невже так засмутився через зникнення Квірела?

— Може, вони були друзями? — припустила жаліслива Мілісента Булстроуд.

— Друзями? Зі Снейпом? — пирхнула сестра Фіони, близнючка Аманда. — Йому хіба що флобер-черв'яки друзі.

— Ротика прикрий, — порадив я, сідаючи в крісло так, щоб бачити вогонь у каміні. Мене зачепили їхні слова про Снейпа.

— За своїм стеж, Поттере! — скривилася молодша Керроу. — Яке право ти маєш так зі мною говорити?

— А ти яке право маєш так говорити про декана? — одізвався я.

— Слухай я поважаю Снейпа, як і всі тут присутні, але він вже почав чіплятися навіть до нас! — вступилася за сестру Фіона.

— Деяким з тут присутніх це було б корисно час від часу, щоб не розслаблялися, — скривився я. — Ти розумієш, що зараз декан фактично працює за двох? Два заняття в тиждень, з двох предметів, вдвічі більше самостійних і домашніх робіт, у семи курсів чотирьох факультетів, спецзамовлення для лазарету і, можливо, нічні чергування, якщо його від них не звільнили. Те, що він просто сварить учнів, а не вигадливо проклинає — вже великий успіх. Мені цікаво, чи йому вдається хоч трохи поспати при такому рівні завантаженості.

— Я про це не подумала, — присоромлено опустила погляд Фіона.

Судячи з виразів облич більшої частини слізеринців, про це багато хто не подумав.

— От би допомогти деканові, — зітхнула Мілісента. — Тільки я не знаю, чим. Не можемо ж ми за нього зілля варити і домашку перевіряти.

— Але ми можемо краще старатися зі своїми завданнями, щоб хоча б на нас він не відволікався, — зауважив Драко.

Я вдячно йому всміхнувся.

— І не створювати сварки з грифами, щоб деканові не доводилося нас захищати, — додав Маркус Флінт, обводячи притихлих учнів грізним поглядом. — Принаймні, поки не знайдуть нового вчителя захисту від темних мистецтв.

Слізеринці закивали, погоджуючись з його словами.

— І непогано було б не сварити його за спиною, — попросив я. — Це несправедливо і боягузливо.

— Згоден з містером Поттером, — раптом пролунало за спинами слізеринців. Найбільш вразливі не стримали вереску. — Усі претензії ви можете висловити мені прямо в обличчя.

— Декане, ми… — почав Драко, але Снейп його перебив.

— Не зараз, містере Мелфой, я зайнятий. Старости всіх курсів — до мого кабінету. А також містер Забіні та містер Поттер. Іншим пропоную дослухатися до у вищому ступені розумної думки містера Мелфоя і зайнятися підвищенням рівня своїх знань.

Розвернувшись, Снейп вилетів з вітальні, а ми з Блейзом, тривожно перезирнувшись, поспішили за старостами, що зграйкою кинулися за деканом.

— Містере Поттер, містере Забіні, сядьте он там і чекайте своєї черги, — Снейп вказав на два табурети коло шафи зі склянками, ледь ми переступили поріг лабораторії.

Ми мовчки підкорилися.

Снейп сповістив старост про новий план занять, звелівши розповсюдити його серед учнів, а також оголосив про збільшену кількість обов’язків. Старости повинні були узяти на себе певні функції декана на час його зайнятості з двома предметами, наприклад, більше стежити за першокурсниками, допомагати їм з завданнями та перевіряти їх наявність у ліжках перед відбоєм. Накази Снейпа були продуманими та дієвими, що тільки підкреслило, що він досвідчений керівник. Старости були детально проінструктовані та забезпечені кількома планами дій на випадок нестандартних ситуацій.

— Тепер ви двоє, — Северус поманив нас з Блейзом до столу, за яким сидів, тільки за старостами закрилися двері. — Як помітив містер Поттер, кількість моїх робочих обов’язків збільшилася, а вільний час, навпаки, різко зменшився. Мені буде потрібна допомога у лабораторії, для чого я покликав двох кращих учнів курсу. І якщо з містером Забіні все зрозуміло, у нього це спадкове, то Ваша кандидатура у якості помічника, містере Поттер, здивувала мене самого, коли я порівняв бали у загальному учнівському рейтингу.

Снейп змінив тон на більш діловий.

— Будете приходити тричі на тиждень: вівторок, четвер, субота. По будніх днях після обіду, у вихідний — о девятій. Звісно, я не довірю вам приготування зіль, найпростіше з яких відповідає шостому курсу Хогвартсу. Ви будете займатися підготовкою інгредієнтів.

— Добре, сер, — відповів я за себе та за Блейза.

— Тоді можете бути вільні, — Снейп схилився над якимось пергаментом.

Блейз швиденько вискочив з лабораторії, вочевидь, побоюючись довго мозолити очі сердитому декану.

— Містере Поттер, — холодний голос наздогнав мене на порозі, змусивши озирнутися. — Було надзвичайно мило з Вашого боку відстоювати мою честь у розмові з товаришами, однак я не потребую захисту.

— Я захищав не Вас, декане, а моїх друзів, котрі могли постраждати через свої необережні слова, — видав я, зобразивши невинний вираз обличчя. Це було не зовсім правдою, але зізнаватися було б дивно.

Снейп вигнув брову, але я не зрозумів, повеселило його моє висловлювання, образило чи він просто приняв його до відома.

— Вільні, Поттере, — повторив він і я вийшов, зачинивши за собою двері.

— Поттере, матуся забороняє мені використовувати плебейські вирази, але у тебе сталеві яйця, — з захопленням протягнув Блейз, який звісно ж грів вуха коло дверей. — Ти безсмертний, чи що, так розмовляти з деканом?

— А що я такого сказав? — я почухав носа. — Ніби не образив його.

— Ти або дурень, або відчайдух, — розсміявся Забіні. — Ти ж його дражниш, показуючи, що не боїшся.

— А навіщо його боятися? Не вб'є ж він мене і не покалічить. Дамблдор його не похвалить за нанесення шкоди учневі. Та й не помічав я за ним подібних нахилів.

— Ні, подібним декан займатися не буде. Але він здатен перетворити твоє життя на нижні рівні Азкабану і без фізичного впливу. Я б не хотів звернути на себе його пильну увагу.

— Тобто, ти не радієш, що тепер маєш змогу тричі на тиждень спостерігати за тим, як декан варить зілля високого рівня? — поцікавився я.

— Звісно, радію, — засяяв усмішкою Блейз. — Але мені б також не хотілося побачити твоє ментальне розмазування по стіні лабораторії.

— Постараюся цього уникнути, — я теж не зміг стримати усмішку.

Мабуть, це можна було назвати удачею — три дні на тиждень я матиму змогу знаходитися поряд з людиною, якою захоплююся, вчитися чомусь новому і просто підживлюватися потужною енергетикою декана.

◦°˚☆˚°◦

Залишки тимчасового притулку Ріддла знайшли через тиждень, причому зберегти це в таємниці не вдалося, якщо Дамблдор і збирався це зробити. Громоподібно стогнучи, потрясаючи мантією та тюрбаном мерця, Хагрід увірвався до Великої Зали прямо під час вечері, викликавши у мене невеличке відчуття дежа в’ю по відношенню до подій на Геловін. Дізнавшись у гірко ридаючого велетня деталі, директор оголосив про передчасну загибель викладача захисту від темних мистецтв, не зумівши приховати своєї розгубленості.

Він запросив до школи аврорів, ті оглянули замок та місце «злочину», опитали вчителів, Філча та деяких учнів, після чого зробили висновок, що професор Квірел загинув у результаті неправильно проведеного експерименту з чарами. Учнів таке пояснення задовольнило, хоча обговорювали цю подію ще кілька днів.

Мені стало цікаво, що тепер збирався робити Дамблдор, коли його квест з Філософським Каменем зірвався через відсутність одного з учасників, але я вирішив триматися від цього максимально далеко. Втім, директорові здається було не до того, він навіть для бесіди мене більше не запрошував.

Залишок учбового року пройшов насичено і відносно спокійно. Я встигав і повчитися, і провести час з приятелями, і допомогти деканові у лабораторії. Ми з Блейзом з захопленням стежили за приготуванням надскладних зіль, обговорюючи після перебування у «королівстві» Снейпа побачену роботу.

Відвідавши кілька матчів квіддічу, я визнав, що ця гра справді захоплює, але все одно підтвердив для себе думку, що не гратиму в неї. Проте від душі вболівав за команду факультету та щиро радів разом з усіма, коли збірна Слізерину перемогла всіх супротивників. До того ж, у завершальному матчі мені вдалося зайняти зручне місце, з якого було прекрасно видно не тільки те, що відбувається на полі, але й декана мого факультету. Коли Лі Джордан оголосив про перемогу Слізерину, я став свідком видатної події: Северус Снейп усміхнувся, радіючи за своїх підопічних. Помилувавшись радісним деканом, я приєднався до веселих однокурсників, аплодуючи і вигукуючи разом з усіма слова привітання нашій команді.

Кубок школи, як і у каноні, теж взяв Слізерин, але цього разу директор не став підсужувати Грифіндору, тому востаннє у цьому році учні обідали під зеленими стягами.

Тема з Філософським Каменем так і не спливла, з чого я зробив висновок, що вражений смертю Квірела директор вирішив її залишити, або перенести на наступний рік.

Снейп перед тим, як відпустити дітей на канікули, виголосив стриману промову, у якій привітав «змійок» з відмінним завершенням учбового року і нагадав, що навіть на канікулах не варто розслаблятися. Втім, не дивлячись на суворість і відсутність усмішки на деканському обличчі, від його слів все одно лишилося приємне враження. Відчувалося, що декан задоволений своїми учнями і пишається ними.

Перед тим, як залишити вітальню, Снейп обдарував мене довгим поглядом, який я звично не зміг розшифрувати, але дозволив собі усміхнутися у відповідь. На мій погляд, поки що на факультеті Слізерин для мене все йшло добре.

У поїзді приятелі-слізеринці пообіцяли писати мені літом і вимагали такої ж обіцянки від мене, а на платформі вокзалу до мене з тим же проханням підбігла Герміона. Я обійняв грифіндорку, попрощався з однокурсниками і вирушив на пошуки дядька Вернона, котрий повинен був приїхати за мною у Лондон.

Перший рік у чарівній школі пройшов набагато краще, ніж я сподівався, і у мене було попереду три місяці, щоб відпочити та налаштуватися на наступний, з василіском та домовими ельфами.

◦°˚☆˚°◦

Примітка:

Ось і завершилася перша частина історії про іншого Гаррі Поттера😊

Дякую всім, хто читав і висловлював свої думки в коментарях🧡

Далі я планую викладати другу частину, але скоріше за все не зможу робити це так часто, як тепер. Я повертаюся на роботу після відпустки, а отже на творчість буде значно менше часу😖 і не забувайте про відключення світла, які стають дедалі тривалішими😔 Але я постараюся викладати нові глави якомога частіше.

Зустрінемося у наступній частині😉