Зовсім інший Поттер

Після сніданку я зробив завдання з чарів та прочитав два параграфи з історії магії. Професор Бінс і тут був привидом, однак цілком притомним, як для посмертної персоніфікації мерця. Розказував він цікаво і не тільки про гоблінські війни, правда, домашнє завдання ми відповідали йому вголос або у вигляді маленьких тестів, тому що перевіряти звичні сувої примарний професор не зміг би.

Загалом, я розумів, чому Дамблдор не спішив змінити Бінса на живого викладача — той був чудовим спеціалістом, пояснював матеріал детально, при потребі проводив додаткові заняття і знав майже усе, що містилося у бібліотеці Хогвартсу, ніби магічна версія Вікіпедії. Дрібниці у вигляді примарного існування можна було і потерпіти заради спеціаліста такої кваліфікації. До того ж, я підозрював, що Дамблдор суттєво економив на його зарплатні, бо привиду гроші не потрібні.

Ближче до обіду прилетіли сови з поштою. До мене спікірували одразу три: одна принесла «Щоденний Пророк», друга — листа від Гойла, а третя — невеличку посилку від Герміони.

Я розплатився з поштовими совами і пригостив сову Грега печивом, після чого зібрав те, що вони принесли, і спустився до підземелля. Пробіг поглядом заголовки статей, не побачив чогось термінового і відклав пресу, щоб почитати пізніше.

Гойл питав, як у мене справи і писав, що сходив з мамою до лікарні Святого Мунго, де йому показали прості вправи та призначили зілля для концентрації уваги. Грег висловив надію, що це допоможе йому у навчанні і передав подяку від своєї мами. Я написав коротенького листа у відповідь, де розказав, що вчуся, читаю і просиджую вечори перед каміном у вітальні (я сумнівався, чи варто розказувати про домовленість зі Снейпом), і висловив радість з приводу того, що другу призначили лікування.

Посилку від Герміони я дуже чекав. Всередині лежали клубки різнокольорової вовни, скляні намистинки, кілька мушель та клей. Перед від’їздом дівчинки я попросив купити все це та відправити мені.

Я тепло одягнувся і пішов на вулицю. Назовні було гарно, сніг сяяв у променях сонця, але мені все одно стало трохи не по собі, тому я поспішив до сов’ятнику.

В першу чергу я пригостив Алана печивом і трохи поговорив з ним. Я відвідував його протягом семестру, але не так часто, як хотілося б. Я прив’язав листа для Гойла до лапки пугача і він вирушив у політ, а я почав збирати совине пір’я з підлоги у спеціально взятий мішечок, вибираючи найчистіше та найкрасивіше. Потім спустився до маленького гаю на околиці Забороненого Лісу і у інший мішечок набрав тонких сухих гілочок, після чого поніс свою здобич назад, до підземелля.

Розклавши предмети по ліжку, я зайнявся рукоділлям. Мені давно хотілося зробити щось своїми руками, раніше я просто обожнював таке проведення часу. Але я не знав, як це сприймуть мої друзі, та й часу особливо не було, щоб витрачати його на подібні речі. Я намагався тримати свій навчальний рівень високим, що віднімало доволі багато часу.

Тепер я міг віддатися улюбленій справі, яка добре відволікала та заспокоювала. Я вже приготував різдвяні подарунки друзям (щось просте на кшталт книжок та канцелярського приладдя), але хотів додати до куплених речей дещо особисте.

Знайдені палички я обстругав та розпиляв канцелярським ножем на рівні частини, щоб зробити шестигранні основи для декоративних ловців. Кожну щільно обмотав нитками і почав плести сітку всередині, нанизуючи намистинки та вив’язуючи вигадливий візерунок. Для кожного ловця вибрав свій колір, а візерунки трохи відрізнялися один від одного.

Я колупався до самого вечора і закінчив один ловець, прив’язавши строкаті пір'їнки та петлю, щоб можна було його підвісити. Задоволений зробленою роботою, я зібрав рукодільні дрібнички до коробки і вирушив на вечерю.

Після прийому їжі мій шлях лежав у лабораторію, де прийшлося перебирати різних жуків та сортувати довідники по темах. Але я не засмучувався, з задоволенням занурившись у монотонну, просту роботу. Снейп знову крутився поряд, щось нарізаючи, розтираючи та розкладаючи по ємностях, але цього разу ми майже не розмовляли, окрім простих фраз, на кшталт «принеси-подай». Але мені все одно сподобалося. Повертався до себе я у хорошому настрої і знову легко заснув.

До Різдва я встиг зробити шість ловців, для кожного з друзів. З сумнівами подивився на пір'я та нитки, що залишилися, і склав їх у коробку, проганяючи безглузду думку. Якщо я наважуся подарувати Снейпові дрібничку, зроблену власними руками, цілком можу дочекатися кинутої в мою голову банки з тарганами. І детального пояснення, куди мені варто заштовхати свій подарунок. Тому я упакував шість подарунків і викинув декана з голови.

◦°˚☆˚°◦

Зранку на Різдво я пішов до сов'ятника, щоб відправити друзям подарунки. Повертаючись до спальні, кинув погляд на прикрашену ялинку, встановлену у вітальні. Під нею лежало кілька пакунків у яскравих зелених обгортках. Я раптом згадав, що у каноні Поттеру як раз на перше Різдво надіслали мантію-невидимку, і вирішив перевірити.

На мій подив, подарунків з моїм прізвищем там виявилося кілька. Всівшись прямо на підлогу, я почав розгортати згортки і відкривати коробки. Герміона надіслала мені довідник про амулети, Драко — книгу про родові ритуали, Блейз — набір кришталевих колб, Креб — перо, що виправляло прості орфографічні помилки, Гойл — пакет печива для сов, а Пансі — светр з шерсті чарівного овна. У останньому згортку справді виявилася напівпрозора мантія, але зараз вона цікавила мене найменше.

Я згадав, як святкував останнє Різдво з мамою, як приїхав у гості брат з дружиною і моїми племінниками, як зайшли привітати подруги. Як ми всі разом співали пісні та запалювали бенгальські вогники. Яким щасливим я був і не розумів, наскільки це відчуття швидкоплинне.

Вже через два місяці щасливі спогади затерлися у пам'яті від жахливих подій. Я намагався просто вижити серед таких самих нещасних людей, втративши відчуття часу і не розуміючи, який день настав, забувши, що колись у моєму житті були радісні моменти.

Здавалося, я не скоро зможу відчути дух свята після пережитого. Навіть подарунки для друзів я приготував автоматично, "бо так треба", а не тому що справді хотів стати частиною різдвяної атмосфери. Але, сидячи під святково вбраним деревом, дивлячись на подарунки, які вибрали для мене нові друзі, я відчув, як у грудях розливається тепло, а очі починає щипати.

[Гаррі Поттер плакав на підлозі, біля різдвяної ялинки, над горою подарунків. Декан факультету Слізерин стояв за колонною, не роблячи спроб викрити себе. Поспостерігавши трохи, він розвернувся і пішов геть з вітальні, так само тихо, як і прийшов.]

◦°˚☆˚°◦

Серед подарунків, адресованих мені, знайшовся альбом з колдографіями, правда, без підпису. Чи прислав його Хагрід, чи хтось інший проявив щедрість, було невідомо. Я пролистав сторінки, з цікавістю розглядаючи рухливі картинки, схожі на гіфки. Але особливого емоційного відгуку вони у мене не викликали, адже на чарівних світлинах зображувалися не мої справжні батьки та їхні близькі. Проте, при погляді на колдографію доволі юної Лілі, років п’ятнадцяти, мені раптово дещо спало на думку.

З реалізацією ідеї знову допомогла Герміона. На моє прохання вона прислала рамку для фото: звичайну, деревяну, темно-червоного кольору, без візерунків чи різьби. Вона чудово поєднувалася з рудим волоссям Лілі на колдофото. До вставленої у рамку світлини я все ж додав стильний синьо-чорний ловець снів, зовсім маленький, не більше моєї долоні у теперішньому стані, обережно упакував все та взяв подарунок на вечірню зустріч зі Снейпом.

Після завершення роботи я поклав згорток на стіл перед чоловіком.

— З Різдвом, декане.

— Що це? — Снейп вигнув брову, дивлячись на обгорнуту рамку з гидливістю, що повеселила мене.

— Дрібниця, — знизав плечима я. — Не сподобається, викиньте.

Я зібрався було піти, але мене зупинило «не так швидко, Поттере». Снейп змахнув паличкою над згортком, явно провіряючи його на прокляття, нічого не знайшов і наступним помахом змусив його розгорнутися. Відсунув кінчиком палички ловець, що лежав зверху, і застиг, витріщившись на колдофото. Кілька секунд він просто дивився на зображення усміхненої рудоволосої дівчини, потім стрімко розвернувся, схопив мене за комір і прошипів, нахилившись до обличчя:

— Що Ви собі дозволяєте, Поттере? Захотіли познущатися?

— Я не розумію, декане, — чесно відповів я. Перед тим, як принести подарунок, я намагався уявити реакцію Северуса, очікуючи зневаги, байдужої вдячності або ігнорування, але така експресія мене здивувала. — У чому знущання?

— Навіщо Ви принесли мені це… цю… річ?

— Мені стало відомо, що Ви колись дружили з моєю мамою. Я подумав, Вам буде приємно отримати фото подруги дитинства.

Снейп відпустив мене і відійшов до столу, важко дихаючи. Я відсторонено подумав, що він чудово виглядає: груди здимаються від глибокого дихання, темні очі метають блискавки, вилиці вкрилися легким рум'янцем.

— А це що? — він двома пальцями підняв ловець.

— Ловець снів. Маґли вірять, що він відганяє погані сни. Але частіше його використовують просто як декор, — пояснив я. — Як я вже казав, Ви можете викинути його, якщо Вам не подобається.

— Навіщо Ви взагалі підготували цей подарунок?

— Мені хотілося Вас порадувати. І подякувати за те, що зглянулися на моє прохання, — я зітхнув. — Але, здається, це справді була погана ідея. Вибачте, що потурбував Вас, декане.

Я пішов з лабораторії і цього разу ніхто мене не зупинив. Залишок вечора я провів біля каміну, читаючи книгу, яку прислав Драко і котра виявилася дуже цікавою. Там детально розказувалося про святкові обряди, здатні підтримати рід та конкретного його представника, але також про деякі позасвяткові ритуали. Двійко я збирався провести у найближчий час, справедливо припускаючи, що зайвого захисту для Обраного, що є ціллю номер один буквально для усіх у магічному світі, не буде.

Засинав я, згадуючи розгубленого, сердитого Снейпа, який чомусь, замість налякати, розчулив мене.

◦°˚☆˚°◦

Після зимових канікул Дамблдор раптом згадав про свого кишенькового Обраного і викликав мене на приватну розмову. Не очікуючи нічого хорошого, я намагався виглядати дружньо та безпечно, слухаючи його довгу промову про чудовий світ магії, у якому, тим не менш, на чарівника може чатувати небезпека.

Не більше, ніж у світі маґлів, директоре, де навіть чарівник може віддати богу душу, впавши зі сходів та вдарившись головою.

Нарешті, чи то втомившись говорити, чи то помітивши, що на мене промова не справила потрібного враження, Дамблдор перейшов до конкретних питань.

— Як тобі навчання, Гаррі? Ти саме так уявляв собі чарівну школу?

— Тут чудово, директоре, — я постарався щасливо усміхнутися. — Наче у казці. Я іноді боюся засинати ночами, тому що здається, я знову прокинуся у коморі під сходами, розуміючи, але це все був просто чудовий сон.

— Я радий, що тобі сподобалося тут, Гаррі, — Дамблдор усміхнувся в бороду. — Але тебе, мабуть, трохи засмутило розподілення. Ти ж мріяв вчитися на Грифіндорі, як твої мама і тато?

Цікаво, як на його думку Поттер мав про це мріяти, якщо навіть не знав, хто його мама і тато майже одинадцять років? Або Дамблдора справді не хвилювали такі дрібниці, або він намагався мене на чомусь зловити.

— Звісно, було б чудово опинитися там. але якщо Капелюх вирішив, що моє місце на Слізерині, виходить, це важливо, — з удаваним сумом всміхнувся я, стараючись виразити свою готовність пожертвувати особистими уподобаннями заради системи. Мені було цікаво, чи запропонує Дамблдор змінити факультет, і чим це пояснить, якщо так. Але директор спитав інше.

— А як у тебе відносини з однокурсниками? Знайшов спільну мову?

— Ну… — я показово зробив паузу. — Іноді з ними буває непросто. Але я стараюся.

— Знаєш, Гаррі, сенс розподілення учнів на факультети у тому, щоб зібрати чарівників зі схожою магією і більш-менш схожими якостями характеру. Але це не означає, що тобі треба спілкуватися і дружити тільки з представниками факультету Слізерин.

Ось як, старий лис не відмовився від ідеї витягти мене з-під впливу «зміїного» факультету.

— Виходить, мені можна спілкуватися з Герміоною Грейнджер? — я зробив невинні очі.

— Звісно, мій хлопчику, — усміхнувся «добрий дідусь». — Міс Грейнджер дуже розумна та обдарована молода чарівниця, гадаю, спілкування з нею піде тобі на користь. Але я б рекомендував звернути увагу і на інших учнів, що мають яскраву особистість. Наприклад, містера Рона Візлі, містера Діна Томаса або містера Сімуса Фіннігана. Вчитися, без сумніву, важливо та корисно, однак у вашому віці не варто забувати і про розваги. Юність створена для веселощів.

Еге ж, готовий закластися на паличку з гостролисту, яку я так і не придбав, що ти, хитрий стариганю, був би щасливий, якби я закинув підручники і цілими днями ганяв на мітлі з Візлі і його компанією. До речі, а чому директор запропонував лише учнів з Грифіндору і жодного - з Гафелпафу чи Рейвенкло? Мої підозри стосовно прихованих мотивів Альбуса міцнішали з кожною хвилиною.

— Звісно, сер, — я знову широко усміхнувся, сподіваючись, що не переборщив з виразом радості на обличчі.

Втім, судячи з задоволеного блиску старечих очей, Дамблдорові моя гра захопленого бовдура сподобалася.

— А що ти думаєш про професора Снейпа?

Я навмисно трагічно зітхнув.

— Не думаю, що деканові сподобається, як я його обговорюю.

— Гаррі, все, що ти забажаєш мені сказати, залишиться між нами, — довірливим тоном повідомив Дамблдор, трохи нахилившись вперед.

— Декан складна людина, — я справді підбирав слова, тому що сварити Снейпа не збирався, але й не повинен був обнародувати правдиве ставлення до нього. — До його… стилю проведення занять складно звикнути.

— Згоден, з професором Снейпом непросто. Але я можу тебе запевнити, що в глибині душі він хороша людина і один з найкращих спеціалістів у своїй області.

Так, десь дуже глибоко в душі, без бінокля й не розгледіти. Ще мені стало цікаво, яку область мав на увазі директор: темну магію, зілляваріння, легіліменцію чи психологічний тиск на людей?

— Я вам вірю, директоре, — слухняно погодився я. — Спробую звикнути.

— Я поговорю з Северусом, щоб був м’якіший з тобою.

— Не треба, директоре! — я злякано витріщився на нього. — Не варто турбувати декана Снейпа!

Сподіваюся, Дамблдор повірив, що я боюся вчителя зілляваріння до дрижаків.

— Твоя скромність схвальна, мій хлопчику, однак давай домовимося. Якщо тебе надто турбуватиме поведінка професора Снейпа, ти обов’язково звернешся до мене, — турботливо попрохав Дамблдор.

Ну звісно, вже біжу.

— Гаразд, сер.

— Тоді повертайся до своєї вітальні, Гаррі. Гарного тобі вечора, — директор виглядав задоволеним, тож я сподівався, що мої відповіді на питання та поведінка були такими, як він очікував.

— І Вам гарного вечора, директоре.

Спускаючись у підземелля, я розмірковував про Дамблдора. Я мав надію, що численні теорії фанатів та фікрайтерів про те, що він плете свої інтриги, наче павук, перебільшені. Але навіть якщо Альбус насправді був добрим дідусем, змушеним прийняти кілька важких рішень, моєї довіри він все одно не викликав.

На даний момент малося кілька фактів, здатних кинути тінь на репутацію «великого світлого чарівника». Він допустив загибель подружжя Поттерів і божевілля батьків Невіла. Хто б що не стверджував, на мою думку, всього дві родини серед різноманітності чародійського суспільства можна було захистити трохи краще, ніж запхати під Фіделіус одних і навіть не зробити того самого для інших. У історіях Хагріда та Сіріуса було повно білих плям.

З незрозумілої для мене причини Дамблдор тримав Гаррі подалі від магічного світу, не цікавився його життям всі ці роки і не дав йому необхідних знань про те, як і де йому доведеться жити після одинадцяти років. Він активно нав’язував мені Грифіндор та все, що з ним пов’язано, намагався підштовхнути до певного кола спілкування та відвернути від нинішнього факультету. А ще, судячи з інциденту з совою, він збирався контролювати мою пошту. Це ще не згадуючи, що він шантажем змусив Снейпа служити йому, не займався навчанням Обраного і у майбутньому збирався принести мене у жертву «заради вищого блага».

Дамблдор однозначно не викликав у мене позитивних емоцій і поки не знайшлося доказів, що він не задумав проти мене нічого поганого, я вирішив ставитися до нього, як до ворога і триматися насторожі.