Два кохання Марини

Частина перша. На порозі мрії

Кожна мрія тобі дається разом з силами, необхідними для її здійснення. Однак, тобі, можливо, доведеться заради цього попрацювати.

Річард Бах, американський письменник, філософ, публіцист і пілот

Сумні спогади дитинства

Дзеркало довжиною у повен ріст відображало струнку брюнетку з проникливими темно-карими очима. Хвилясте волосся, розділене боковим проділом й акуратно підколоте ззаду, пишними локонами розсипалося по плечах, стікаючи до середини спини.

Помада кольору перестиглої вишні кидала виклик, манливо поблискуючи на повних губах, а дещо блідувате обличчя вражало майже аристократичними, ніби відточеними рисами.

Жіночні форми, яким з роками додалося пишноти в потрібних місцях, легенько облягала чорна сукня до колін, простого крою, що вигідно підкреслювала всі вигини фігури.

Великі очі блиснули вогнем з-під довгих вій. Вона була красивою і… жаданою. Зараз Марина це знала. Але були часи, коли ця красуня вважала себе хоч і не потворною, але абсолютно непримітною. Не один день і навіть не місяць минув перш ніж вона припинила дивуватися захопленим чоловічим і заздрісним жіночим поглядам.

Якось Марина плентаючись алеєю у довгій випускній сукні, подумки дала собі обіцянку, виїхати з міста і не повертатися, доки не зміниться, не стане абсолютною своєю протилежністю.

З того часу минуло десять років.

До цього класу дівчина потрапила, коли їй було одинадцять. Сім років вона мусила вдивлятися в жалісливі погляди. Ніхто й ніколи не сказав їй жодного поганого слова, але дівчина ненавиділа те німе співчуття і ставлення до неї, таке, ніби вона — душевно хвора…

* * *

Марина народилася життєрадісною дівчинкою. Завжди маючи купу своїх важливих дитячих справ і багато друзів, вона ніколи не нудьгувала і не дозволяла того робити своїм батькам. Непоборна жага до пригод і цікавих відкриттів, щира посмішка і дзвінкий сміх…

Але то було до тої жахливої аварії.

Ніколи не забути їй останнього маминого «я люблю тебе, донечко» і ту страшну, невблаганну тінь, яка туманом лягла в рідних очах та зробила їх такими страшними, що хотілося кричати, бити на сполох, тікати… Але вона не могла. Щось заважало їй. А потім все ніби зникло.

Опритомніла Марина у лікарні. Тіло нило, дівчинка не розуміла де знаходиться і що за люди кружляють навколо неї, але все ж у м’якому ліжку вона почувалася затишно, тому певний час здавалося, що ті страшні картинки, котрі хаотично малювала уява, були лише страшним сном.

А потім довелося зіткнутися з реальністю.

Мама померла.

Тато у комі.

* * *

Розгублену дівчинку забрали до себе дядько з тіткою, що жили в сусідньому містечку. Відтоді її життя перетворилося на постійне очікування повернення татка.

Жодної секунди вона не сумнівалася, що настане день, коли двері відчинить він, такий рідний, обійме своїми батьківськими руками та скаже, що тепер все буде добре. Марина часто провідувала його в лікарні, розповідала про кожнісінький свій день, вірячи, що він і справді її чує. Малювала для нього малюнки, готувала подарунки на Новий рік і День народження, уявляючи, як колись вони вдвох розгортатимуть їх.

Але за два роки тато помер, а разом з ним і блиск в очах його доньки. Життя втратило сенс. Здавалося, безтурботна життєрадісна дівчинка зникла назавжди. Щось в той день поселилося в її душі, і те щось поволі перетворювало її в боязку, дещо відчужену дитину.

Втім, час ішов. Сергій і Ольга, котрі своїх дітей не мали, піклувалися про небогу, як про рідну доньку. Вони змогли притупити Маринин біль, повернути віру у щось хороше. Юне серце почало загорятися новою, ще несміливою надією.

Та певно не судилося.

Одного дня дядько Сергій повернувся додому досить засмученим. Виявилося, що він втратив роботу.

Марині подробиць ніхто не розповідав, але з уривків розмов, що їй вдалося почути, вона зрозуміла, що Сергія підставив його колега, котрий хотів отримати посаду, обіцяну дядьку.

Так, як чоловік пристойно заробляв, тітка не працювала, тому для родини почалися нелегкі часи.

Сергій довго намагався знайти іншу роботу. Але невеличким містечком швидко поширилася інформація про сумнівного працівника, котрий лаштує оборудки прямісінько під носом дирекції. Раз за разом чоловік мусив спостерігати, як змінювалися вирази облич у потенційних роботодавців, коли вони дізнавалися, хто перед ними сидить. За кожним наступним разом він повертався додому у все більш кепському настрої, почав зриватися на тітці, а іноді навіть і на Марині.

Якось дядько повернувся додому напідпитку. Тітка тоді проплакала всю ніч. На ранок Марина побачила, як він ледь не повзав у ногах Ольги, обіцяючи, що візьме себе в руки. І вона пробачила.

Сергій і справді, здавалося, взяв себе в руки. Вже не повертався додому таким злим, не кричав, не гримав дверима і посудом. Але вистачило його, на жаль, лише на кілька тижнів. Певно, отримавши чергову відмову, він зламався остаточно.

Марині навряд вдасться колись забути, як дядько вдруге повернувся додому напідпитку. То було далеко за північ. Тітка одразу кинулася до нього, але той грубо відштовхнув її. Та Ольга не полишила спроб заспокоїти чоловіка і відвести до кімнати, але у відповідь отримала такий сильний ляпас, що не змогла втриматися на ногах. Після цього Сергій почав все перевертати й трощити, то тихо бурмочучи собі щось під ніс, то викрикуючи прокляття так голосно, що на них озивалися диким гавкотом собаки сусідів.

Потім гучно ляснули вхідні двері.

Повернувшись за кілька годин, сказав лише три фрази: «Так не може продовжуватися. Цієї ночі я тебе вдарив. Я не хочу образити ще більше ні тебе, ні Марину, тому йду». І пішов. Як виявилося пізніше, назавжди.

Тітка багато плакала, намагалася його знайти, але все намарне. Сергій ніби крізь землю провалився.

Та одного дня таки «знайшовся».

То був один єдиний дзвінок. Очі Ольги загорілися надією, коли вона зрозуміла, що йдеться про її чоловіка, та вже за мить з них полилися сльози, а з губ зірвався дикий, нелюдський крик.

Телефонували з лікарні. Сергій помер. Серцевий напад. Від народження слабке серце не витримало.

Марині тоді було п'ятнадцять.

Ольга знала, що заради небоги має триматися, тому не дозволила болю заволодіти собою. За місяць вона влаштувалася медичною сестрою, згадавши, що десь глибоко в шафі має припалий товстим шаром пилу диплом.

Тітка вийшла заміж за дядька, ледь закінчивши медичний університет. Сергій, бувши на дев’ять років старшим від своєї новоспеченої дружини, вже на той час мав пристойну зарплатню, і був категорично проти того, щоб Ольга працювала. Молода жінка хоч і марила медициною, але заради коханого чоловіка відмовилася від мрії, котру плекала з дитинства. Схоже, настав час для змін.

Втім, жодна лікарня не мріяла про лікаря, який не пропрацював і року, тому Ольга вдовольнилася обов’язками медсестри.

* * *

Згадуючи всі ці сумні події, Марина пригадала й те, як змінювалася вона сама. Не встигаючи оговтуватися від чергового удару, вона отримувала новий. Це поволі робило з неї боязку, задумливу дівчину, яка не хотіла нікого підпускати до себе.

Втім, коли спочатку її цілком влаштовував цей кокон відчуженості, то з часом дівчина зненавиділа те, ким вона стала, а ще більше — оту жалість, яку бачила в очах однокласників, вчителів та навіть сусідів.

* * *

Отож, зустріч випускників. Далеко не перша за останні десять років, але перша для Марини.

Чомусь саме цього разу дівчині захотілося на неї піти. Ще кілька років тому вона горіла бажанням одного дня з’явитися, так, ніби говорячи: «ось, погляньте на мене — більше ні в кого не виникне бажання пожаліти мене, ніхто не порівняє подумки з промоклим під дощем кошеням». Але якось це бажання кудись зникло. Марина й сама не знала, чому й куди воно поділося. Його змінило небажання бачити когось, хто хоч якось нагадував їй ту, ким вона була багато років, тому дівчина кілька років старалася якомога менше часу проводити в місті, де виросла.

Та останній рік Марина все частіше подумки поверталася до свого минулого, згадуючи, що траплялося там таки чимало й хороших моментів. Нарешті вона припинила тікати від нього, намагатися стерти з пам’яті. Та ба, навіть загорілася бажанням налагодити колишні зв’язки. Тому звістка про зустріч однокласників неабияк потішила її.

* * *

— Як гадаєш, Марина сьогодні приїде? — висока блондинка задумано глянула на хлопця, що стояв навпроти неї.

— Не знаю, сумніваюсь, за стільки років вона жодного разу не була на зустрічі.

— Знаєш, а мені от дуже цікаво було б побачити, яка вона зараз…

— Пліткуєте? — до них підійшов хлопець з округлим обличчям, щедро осипаним веснянками. — Ет, недобре, геть недобре.

— Та хто ж пліткує, Тимуре? — мовив на те Стас.

— Я точно чув, що ви згадували Марину. А її я тут не бачу. Отже, пліткуєте.

— Та які тут можуть бути плітки? Вона в місті буває лише на великі свята, — озвалася блондинка.

— Ну, тоді виходить, що сьогодні якесь велике свято, — дві пари очей втупилися в нього з явним нерозумінням. — Ну і чому ви так витріщилися? Невже забули, що моя мама давно приятелює з Ольгою Костянтинівною?

— І що?

— А те, що мама казала днями, що тітонька чекає на вихідні свою любу небогу.

— Не може бути! Думаєш, на зустріч приїхала? — Надя вхопила Тимура за руку трохи вище ліктя.

— Не розумію, чому вона викликає в тебе такий ажіотаж, — щиро здивувався Стас, за що отримав роздратований погляд.

— Ми могли бути з нею подругами.

— Це ж з чого такі висновки?

— А то тебе хай не хвилює, — майже зашипіла Надя.

— Стасе, Надю, та скільки можна? Одинадцять років у школі помиритися не могли, а тепер оце вже ризикуєте десятий рік поспіль на зустрічі погризтись. Може, одружіться вже нарешті й бісіть одне одного щодня до кінця життя.

Обоє одночасно фиркнули, а на їхніх обличчях мелькнув такий вираз, ніби вони вступили в багно новими черевиками.

Трійка заговорилась і не помітила, як під’їхала автівка темно-синього кольору, а з неї вийшла дівчина в чорній сукні.

— Я все ж думаю, що Марина не приїде. Якщо раніше не приїздила, то й сьогодні теж навряд з’явиться, — мовив Стас, не бажаючи ані коментувати випад Тимура, ані продовжувати діалог в подібному напрямку.

— Чому ж? Вона вже з’явилася, — Марина підійшла до колишніх однокласників.

Всі троє моментально обернулися в той бік, звідки почули знайомий голос. Дівчина спокійно чекала, доки три пари здивованих очей одночасно оглядали її з ніг до голови.

— Знаєте, а я шалено за вами скучила, — заговорила нарешті Марина, усвідомлюючи, що каже щиру правду.

— Ми… теж, — озвалася Надя, а потім раптом кинулася обіймати цю чарівну брюнетку, що одночасно була ніби такою знайомою колишньою однокласницею і геть іншою людиною. Куди лишень поділася та боязка дівчинка з сумними очима, яка, здавалося, майже не вміє посміхатися. Сьогодні перед ними постала впевнена у собі молода жінка, очі якої горіли вогниками, а широка посмішка відкривала маленькі рівні зубки. — Ох, Марино! Ти так змінилася. Просто не впізнати.

— Так, справді, навіть і не знаю, чи точно зараз перед нами саме наша Марина, — заговорив нарешті Стас, легенько цілуючи руку дівчини.

Надя невдоволено покосилася на нього, але промовчала.

— Друзі мої, — урочисто повів Тимур, поклавши одну руку на плече Марини, а іншу — на Надине. — Я дуже радий такій феноменальній зустрічі, але гадаю, ми зараз просто зобов’язані приєднатися до решти.

Четвірка попрямувала в бік входу до школи. Раптом на Марину один за одним посипалися спогади. На якусь мить їй здалося, що вона стала собою колишньою, але це відчуття швидко минуло. Дивно, але якщо задуматися, то стає зрозумілим, що минуле — це лише тінь, що живе в спогадах, яка не здатна змусити ще раз відчути всю ту гаму почуттів, яка поглинала тебе колись.

* * *

— А вгадайте-но, хто зараз зайде у ці двері? — Тимур, як і багато років тому, так і зараз не міг відмовитися від зайвої нагоди для показухи.

— Тільки не кажи, що ти замовив стриптизерок, як минулого року, — озвався плечистий хлопець з дещо нахабнуватим обличчям.

— Що? Денисе, про що це ти? Нікого я не замовляв. Ні минулого року, ні сьогодні.

— Ага, менше пити треба було — пам’ятав би.

— По-перше, я майже не пив, а по-друге, я взагалі тортик тоді замовляв. Не знаю, звідки ті дівчата взялися… Я тут ні причому. Але зараз не про те, — Тимур поклав руку на дверну ручку. — Шановне товариство, радий представити вам Марину Коваленко.

Посипалося море запитань. Дівчина відчувала себе немов на вітрині, але, втім, терпляче відповідала на кожне з них.

— То й куди ж ти подалася після школи?

— Поїхала вчитися на психолога.

— Тобто ти зараз мучиш людей психологічними тестиками?

— Та ні, я жодного дня не працювала за спеціальністю.

— А як тоді?

Дівчина задумалася на хвилю, обмірковуючи, як почати розповідь, а потім дістала з сумочки візитку, яка досить швидко пішла по колу.

— Отже, власниця ресторану «Марина»?

— Нічого собі!

— Назву сама обирала? — у голосі хлопця явно відчувався сарказм.

— Та ні. Так назвав перший власник…