На шепіт у пітьмі

Слабкий та липкий денний сон не зміг остаточно притупити всі відчуття, тому інстинктивно Марана відчула якісь зміни. Серце застукало швидше, ніби відчуваючи небезпеку. Відчуття чужої присутності не давало спокою. І як завжди, промайнуло каркання незадоволеної ворони. Голосне, майже над вухом. Марана повільно повернула голову, розплющивши очі, і побачила Левка, який вже лежав поруч на сіні, розтягнувшись, ніби це його місце.

— Що ти робиш? — злякано запитала вона, вже піднімаючись на лікті та сідаючи. Її голос був трохи захриплий, але в ньому вчувалися непевність і тривога. Марана не розуміла, як він сюди потрапив і головне, навіщо. Перевела погляд до птиці, на яку парубок  не звертав ніякої уваги. До неї доєдналися ще дві, пильно дивлячись, але поки що мовчали. 

Левко усміхнувся, м’яко й безтурботно. Він не підвівся, не відвів очей — його спокій здавався надмірним, майже неприродним.

— Сплю, як і ти. Чому б і ні? Тут так спокійно. — Його голос звучав майже ліниво, але в очах блимало щось гостре, не таке, як у його словах.

Марана застигла, намагаючись збагнути, що саме її непокоїть. Її інтуїція підказувала — щось не так, але вона не могла одразу зрозуміти, що саме. Відчуття тривоги наростало, і хоча вона намагалася виглядати спокійною, її тіло видавало напругу — пальці нервово стискали край темної спідниці.

— Ти не повинен був сюди приходити, — вимовила вона, намагаючись додати голосу твердості.

Левко посміхнувся ще ширше, повільно підняв голову і подивився їй в очі.

— І чому ж ні? Ми ж разом працюємо, та й ти не виглядаєш надто стурбованою. Хіба хтось щось подумає? — сказав він майже глузливо, але під його словами ховалося щось глибше, незрозуміле.

Марана не могла зосередитися на його словах. Її думки збивалися одна на одну, заповнюючи голову тривогою. Вона подумала, що, можливо, він тут через Заріну. Серце застукало ще швидше — чи то від сорому, чи то від тривоги, вона не могла визначити.

— Мені здавалося, ти цікавишся Зариною, — пробурмотіла вона, відвела погляд, щоб не бачити його зухвалої усмішки.

Левко ледь помітно нахмурився, але одразу хмикнув, ніби не очікував такої відповіді.

— Може, й так. А може, й ні. Чому питаєш? Заріна — твоя подруга, так?

— Так, — відповіла Марана, навіть не думаючи що це занадто гучне слово для двох днів спілкування. Проте тіло напружилося ще більше. В його словах було щось нещире, але дівчина не могла зрозуміти, що саме. Її думки блукали між тривогою і намаганнями знайти пояснення, яке б могло розвіяти цей тягар.

Несподівано їхню розмову перервав різкий, майже розпачливий крик, що долинув звідкілясь неподалік. Марана здригнулася, ніби прокидаючись від сну, і одразу зіскочила з сіна, бажаючи якнайшвидше знайти, звідки йде цей звук. Ворони з гомоном злетіли з паркану, залишаючи по собі голосне каркання, та зникли десь у протилежному боці від джерела шуму. 

— Що це було? — Левко швидко підвівся, його очі більше не усміхалися, він став серйозними та зосередженими.

Серце Марани калатало у грудях, поки вона намагался зрозуміти раптову зміну. Крик повторився, цього разу голосніше, наповнений справжнім болем чи страхом. Дівчина та хлопець перезирнулись і, не промовивши більше жодного слова, побігли в напрямку галасу.

Крик розірвав полуденний спокій і наповнив повітря тривогою. Марана разом із Левком бігла на звук, не розуміючи, що відбувається, але відчуваючи невідомий страх. Її серце калатало, як барабан, а ноги ледь слухалися, напруження охопило кожен м'яз. Вони з Левком перетнули стежку до городу і вискочили до місця, де вже збиралися люди. Гомін і метушня здавалися безглуздими, але всі завмерли, побачивши непритомну людину, що лежала на землі.

— Полудниця! — шепотіли старі жінки, стоячи осторонь. Їхні обличчя були блідими, вони боялися навіть підійти ближче.

На землі, серед високих рослин, лежала молода дівчина — Заріна. Її тіло виглядало крихким і блідим, мов неживе, а волосся розсипалося по землі, змішуючись із травою. Поруч стояла Влада, дивлячись на подругу з жахом, але намагаючись, як завжди, приховати свої справжні почуття.

— Заріну вдарило сонце, — тихо сказав Левко, дивлячись на дівчину. Його обличчя зблідло, він ніяково тер руки, мов відчував свою провину.

— Полудниця... полудниця її забрала, — шепотіли старі жінки, їхній гомін ставав усе гучнішим, викликаючи хвилювання серед натовпу.

— Несіть води, — прокричала Влада, намагаючись привернути до себе увагу. Вона присіла біля подруги, потрясла її за плечі, але Заріна залишалася непритомною.

Марана стояла осторонь, не в силах поворушитись. Її погляд повільно ковзав по натовпу — люди метушилися, хтось біг по воду, хтось безпорадно стояв, не знаючи, як діяти. Вона неодноразово вже бачила полудницю, але ніколи не була жертвою її довгих прозорих рук. Для інших то була легенда, хоча звідки Марана могла те знати? Можливо, вона не єдина, хто вже зустрічався з цією моровою дівою. І зараз, дивлячись на Заріну, вона не могла відкинути ці думки.

Навколо, попри спеку, повітря стало важким, наче охопленим дивним холодом, який поволі огортав усе довкола. Марана тремтіла, хоча сонце палило землю. Щось було не так. І вона вже знала, що саме.

Тихий шепіт, що лунав навколо, обволікав Марану, мовби туман. Її серце билося надзвичайно спокійним ритмом. Вона помітила, як повітря затремтіло, немовби вдалині з'явилася спека, але це було щось інше. Небо здавалося темнішим, ніж удень, а сонячний диск майже блідим і надзвичайно великим. Трава зашелестіла, перетворюючись на золотаві колосся стиглої пшениці. Тіло Марани застигло ще до того, як вона побачила те, що насувалося. Легкий шурхіт тканин, майже нечутний, але достатньо виразний, щоб викликати знайомий холод по спині...

Дівчина тяжко вдихнула, на мить замружуючи очі. І коли відкрила, то серед дуже високого колосся, якого не бачила ніколи в житті, між міфічним сонцем і темрявою неба, побачила її. Полудницю. Висока худа постать, майже прозора, мов її тіло зіткане зі спеки та туману. Довге біле волосся струмувало навколо неї, як водограй, а на голові — вінок із сухих трав та колосся. Її бліда, мов крейда, шкіра здавалася дивною серед полуденного світла, а погляд — порожнім, але водночас він пронизував жахом.

Полудниця не рухалася, лише стояла, дивлячись у далечінь. Її очі здавалися скляними, але Марана відчула щось давнє, щось потойбічне, що мало логічне пояснення. Світло, яке відбивалося від білих одеж цієї істоти, викликало запаморочення, ніби гарячковий сон. Вона була неймовірно гарною й водночас моторошною — істота з іншого світу. Вона схилила голову набік, а тонка рука вказала на розпластане тіло Зарини. І більше нічого. 

— Що ти хочеш цим сказати? Нащо з нею так вчинила? — хотіла прокричати Марана, але голос потонув у липкій спеці, перетворюючись на шепіт. 

Полудниця повільно повернула голову, немов відчувши гнів дівчини, і на мить їхні очі зустрілися. Світ завмер. Марана затремтіла, відчуваючи, як холод проймає кожну клітину її тіла. І коли вона вже була готова відвернутися, полудниця зробила крок назад, розчинившись у спекотному мареві. Її тіло наче злилося з повітрям, залишивши після себе лише легкий шелест сухих трав і холодний відгомін.

Марана глибоко вдихнула, відчуваючи, як її трясе від напруги. Вона знала, що бачила. Полудниця вперше їй намагалася щось сказати. Але що саме, вона так і не змогла зрозуміти.