На шепіт у пітьмі

Вечір тихо опустився на село, огортаючи його м’якими оксамитовими сутінками. Вулиці спорожніли, лише поодинокі тіні ковзали вдалині, швидко зникаючи в темряві. Ліс, що стояв осторонь, ніби завмер, спостерігаючи за всім, що відбувається, з відчуттям стародавньої таємниці.

Повітря густе й важке, насичене вологою, ніби передчувало дощ. Небо ще тліло сіро-рожевими відблисками, однак темрява вже впевнено брала своє, здавлюючи простір. Здавалося, що можна втратити дорогу, зробивши один хибний крок. Лише рідкісні жовті вогники з вікон і поодинокі зірки ледь освітлювали шлях.

Марана обережно несла маленьку глиняну лампу зі свічкою та металевою ручкою. Вогонь був схожим на крихітне серце, що билось в густій темряві, осяюючи пітьму на два кроки вперед. Але й цього було достатньо. Пізній час не лякав дівчат — вони завжди збиралися після завершення всіх справ, щоб мати змогу спокійно потеревеніти. До лазні вони йшли останніми.

Подруг у Марани не було — від неї трималися осторонь. Але, як водилося в селі, – вона зналася з усіма. Великі дубові двері бані здавалися особливо непривітними. Від постійної вологи й спеки вони розбухали, тож кожен раз змусити їх піддатися було нелегко. Ледве-ледве вдалося відкрити їх, і на обличчя Марани одразу війнуло подихом гарячого повітря, що вирвався назовні.

Усередині було тепло і затишно. Полум’я з печі м’яко освітлювало дерев’яні стіни, а кілька масляних ламп, що мерехтіли в куточках, додавали приміщенню особливої магічної атмосфери. Марана підкинула дров у піч і відчула, як тепло огортає тіло — ніби м’якесенька ковдра. Дівчина повільно пройшла далі в приміщення.

Невеличка кімнатка для перевдягання знаходилась поруч, це було місце, де можна хоч на хвилинку перевести подих. Зайшовши всередину, Марана знімала одяг, розвішувала його на дерев’яні гачки. Віконце тут було маленьким, й завіски над розбухлими ставнями щільно прикривали його від зайвих очей, та все ж дівчина вирішила перевірити ще раз — добре знала, що хлопці іноді намагалися підглядати.

— Дурні, — пробурмотіла вона, згадавши один випадок, коли якийсь зухвалий юнак хотів навіть залізти через вікно.

Її це непомірно дратувало. Вона ніяк не могла збагнути, що хлопці знаходять у підгляданні за дівчатами. Адже всі люди, чи не так? Так, хлопці трохи відрізняються від дівчат, але хіба вони ще не бачили жодної? Навіщо ж тоді це безглузде підглядання? Дівчина зітхнула й хитнула головою.

Переконавшись, що вікно щільно зачинене та завішане, Марана все ж зняла одяг. Відчуваючи деяке збентеження, вона повільно розплела довгу косу. Волосся спадало м’якими хвилями аж до стегон. Дівчина обережно пригладила його рукою, неначе намагаючись прикритися, перш ніж обережно відчинити важкі дерев’яні двері, вже вологі від пари.

У паркій темряві лазні дівчата говорили неголосно, сміялися, плескотілися водою, аж ось двері злегка скрипнули, і всередину увійшла Марана. Розмови стихли так само раптово, як затихає вітер перед бурею. Хтось відвів очі, наче зустрітися з дівчиною поглядом було поганою прикметою. Інші крадькома переглядалися, але мовчали. Її шкіра, бліда, як сніг під місяцем, і темне, наче воронове крило, волосся виглядали неприродньо серед засмаглих, рожевих від пару тіл. Десь у кутку легенько каркнув ворон, що сів на ґанок перед лазнею. Одна з дівчат щось прошепотіла, проклинаючи птаха. 

«Біла Ворона» — тихо, але досить голосно для Марани, шепнула Рада.  Решта усміхнулися краєчками губ, більше нервово, ніж радісно. Вважалося, що вона приносить нещастя. Марана, як і завжди, зробила вигляд, що не почула. Вона підійшла до чану з водою, зачерпнула долонею і провела рукою по обличчю. Її пальці ненадовго затрималися на щоках, які залишалися холодними, незважаючи на жар від печі. У воді відбивалося тьмяне світло від лампади, але тінь, що коливалася поруч, здавалася чужою, ніби належала не їй. 

Дівчата поступово повернулися до своїх розмов, сміх і шепіт знову наповнили парку темряву лазні. Ніхто більше не зважав на присутність Марани, наче вона була просто тінню, що випадково опинилася серед них. Вона сиділа на лаві спокійно, злегка випрямивши спину, намагаючись зберігати байдужість, яка здавалася їй єдиною захисною оболонкою. Дерев’яний черпак потроху наповнювався теплою та холодною водою, змішуючись, та виливалася на притрушене пилом волосся. 

Погляд дівчини ковзав по знайомих обличчях, затримавшись на Владі. Та, як завжди, була у центрі уваги. Здавалося, навіть тут, у напівтемряві, вона випромінювала сяйво. Її шкіра світилася теплом, а волосся, що спадало хвилями на плечі, виглядало м'яким і живим. Влада сміялася, і навіть її сміх звучав так, наче міг зачарувати будь-кого, хто його почує.

Марана мимоволі заздрісно зітхнула. У Влади було все, чого не було у неї: слава, легкість, природний шарм, який притягував людей, наче магніт, і надприродна краса. Всі любили її, всі жадали бути ближче. Вона була ідеалом, чого Марана ніколи не прагнула, але це все одно кололо їй серце.

Дівчина ненадовго затримала погляд на її губах — тих самих, що так легко знаходили потрібні слова для кожного. Тих, які могли висловити чи не будь-яку емоцію. Усе, чого сама Марана, здавалося, була позбавлена.

«Що має вона, чого немає в мене?» — Ця думка, мов голка, прослизнула у свідомість і залишилася там, викликаючи неспокій і дивне відчуття, яке Марана не могла описати словами. Це було щось більше, ніж заздрість. Щось глибше, чого вона боялася торкнутися.

Дівчина намагалася уникати поглядів, щоб не видавати своїх почуттів. Однак Влада раптом зупинила на ній свої очі. На мить її обличчя змінилося — ніби тонка тінь промайнула по ньому, але вона швидко повернулася до сміху і балачок, немов нічого й не сталося. Цей швидкий момент був настільки непомітним, що Марана майже не звернула на нього уваги.

Коли ж вона знов відчула на собі погляд білявої красуні, то побачила, як  посмішка — не зла, але й не тепла — з’явилася на обличчі Влади, змушуючи серце Марани легенько закалатати в грудях. Дівчина вловила це мимоволі і на мить затримала дихання, вона була не впевнена, що означає цей погляд.

—  Марано, а ти не хочеш піти з нами на вечорниці? — запитала Влада, ледь схиливши голову набік, немов це була звичайна пропозиція.

Всі дівчата враз стихли, кинули на подругу дивні погляди. Їхні очі горіли змішаними емоціями, змушуючи Марану ще більше хвилюватися. Чому Влада раптом звернулася до неї? Чому саме зараз? Відчувши, як її щоки спалахнули, вона спробувала зберігати спокій.

— Я? На вечорниці? — промовила Марана, намагаючись зберегти байдужість у голосі, хоча він виказував її щире здивування. — Ти ж знаєш, що я туди не ходжу.

Влада ледь помітно знизала плечима, її блакитні очі блиснули у світлі ламп.

—  Ну, мені здається, ти непогана дівчина, — сказала, немов не було тільки но цих дивних поглядів і неприязні. — Думала, може, ти хочеш трохи поспілкуватися. Познайомитися з усіма ближче. Вечорниці — це гарна нагода розважитися.

Влада перевела погляд на інших дівчат, які виглядали здивованими, але не показували більше жодних емоцій. Щось у цій пропозиції здавалося дивним. Марана не побачила підступу, адже не могла зрозуміти, в чому саме він може полягати.

— Гаразд, — нарешті вимовила Марана, ледь впізнаючи власний голос.

Влада посміхнулася, наче отримала те, що хотіла. Інші дівчата знову вернулися до своїх справ, але все одно кидали на Марану короткі, загадкові погляди.

А дівчина знов поринула у себе. Її серце калатало від несподіваного запрошення і дивного передчуття чогось недоброго, а може, то був лише страх перед невідомим. Вона намагалася зрозуміти, чому ця зверхня гордовита красуня раптом змінила до неї ставлення, але відповіді не було. Думки крутилися довкола того, що дівчина, яку Марана завжди вважала недосяжною, тепер пропонує спілкуватися. Це здавалося майже нереальним. Але щось залишалося незрозумілим, тінь сумніву не полишала і повзала десь на краю свідомості.