Вступ "Тінь крука"
Важкі шаркітливі кроки повільно вгрузали у вогку, слизьку землю. Трава, що давно не бачила сонячного світла, висіла важкими пасмами, ледве дістаючи колін. Її запекла жага до життя, спільна для всього живого, змушувала чіплятися за будь-що, аби перенести давно дозрілі насіння. Вона дряпала бліду, вкриту пилом і кров’ю шкіру, заплутувалась у вогкій сорочці, що рвалася на клапті, але не здавалася. Так само не здавалась і та, котра все більше втрачала силу, крок за кроком слабшаючи, схиляючись до землі, ніби в поклоні.
Вона вже не відчувала болю в опухлих, побитих ступнях, як і холоду, що проникав в її тіло до самих кісток. Вона ніби оніміла, вдаючи, що все ще зберігає залишки тепла… І переконувала розум, що все під контролем. Куди не кинь оком – нічого, тільки густий, немов молоко, туман, який клубочився навколо. Він був настільки щільним, що простягнута рука ховалася у сірій імлі, наче розчиняючись у ній.
У цій мертвій тиші, яку порушували лише мокрі шльопання кроків, несподівано почувся хрускіт гілки. Одразу за ним – різкий плескіт крил і каркання. Дівчина продовжувала йти, та байдуже волочити своє змучене тіло. Де вона зараз? Що таке це «зараз»? Рідкі думки, як змії, повзли її свідомістю, але швидко зникали, залишаючи тільки порожнечу.
Черговий крок... І раптом важке падіння на коліна. Вона більше не встане. Зробивши кілька кіл над її головою, птах опустився перед нею на землю. Це був крук. Великий, чорний, з очима, що блищали, як чорні намистини, він уважно дивився на дівчину. Схиливши голову, ворон застрибав на місці, трохи підіймаючи крила, ніби намагаючись привернути її увагу. Що він хотів? Чи дійсно він думав, що скоро вже зможе нею поласувати? Ворони, хоч і падальники, часто викльовують очі у ще живих істот. Така доля дівчину зовсім не приваблювала, але встати в неї вже не було сил.
— Вочевидь, тобі пощастило більше, ніж мені, — ковзнула гірка усмішка її пересохлими вустами. Власний голос здався далеким і чужим, ніби належав не їй, а комусь іншому, поки тіло падало у жадану темряву.
«Ось і кінець».
Останнє, що вона почула перед тим, як остаточно зануритися в пітьму, був низький хрипкий голос, який чітко промовив:
— Хатинка, хатинка, повернися до мене передом, до лісу задом.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!