На шепіт у пітьмі

Ранкове сонце починало своє повільне піднесення, розливаючи бліді промені по полях й оселях, ніби розфарбовуючи світ золотавими відтінками. Його тепло пробивалося крізь туман, який ще тримався біля землі, але вже не міг приховати наближення спеки. Марана, як і щодня, взяла важке відро, наповнене прохолодною водою, та пішла до городу. Її кроки здавалися важкими, кожен рух немов додавав ваги, ніби весь світ впав на її тонкі плечі.

Шлях до колодязя здався нескінченним, хоча той і був близенько. Під палючими променями коромисло ставало гарячим, залишаючи червоні відбитки на дівочих шиї і плечах, але Марана вже не звертала на це уваги — звикла. Кожен ранок був схожий на попередній: ті ж самі дії, ті ж самі відчуття. Вода була потрібна, тому роботу не можна відкладати.

Коли перший полив нарешті завершився, руки Марани гуділи від напруги, шкіра пекла від маленьких, але гострих занозів. Дівчина поспіхом набрала ще води, дивлячись, як швидко та зникає в спраглій землі. Занепокоєння росло разом із спекою. Сонце піднімалося все вище, забираючи останні залишки прохолоди. Повітря ставало важчим, і дівчина відчувала, як кожен ковток нагадував про полудень, який стрімко наближався. Кроки ставали важкими, відра дедалі сильніше тягнули руки донизу, викликаючи нестерпну напругу в спині. Але навіть не це було головною причиною неспокою.

Проходячи повз сусідній двір, Марана звернула увагу на кількох галасливих чоловіків, що працювали на даху. Один із них стояв на самому краю, тримаючи дошку та вміло передаючи її товаришу. Він був русявий, з легким золотистим відтінком у волоссі. Сонце ніжно торкалося його коротких пасем, ніби навмисне підкреслюючи їхню особливу привабливість. Сині очі блищали, віддзеркалюючи невимушеність і легкість. Марана знала цього парубка лише на відстані. Це був Левко — той самий хлопець, який завжди був душею гурту.

Його рука легко тримала важку дошку, ніби та нічого не важила. Він жартував із товаришами, його сміх лунав у гарячому повітрі, додаючи йому ще більше світлої чарівності. Дівчата любили Левка за легкість, невимушену усмішку, яка ніколи не сходила з його обличчя. Але Марана відчула дивний тягар на серці, як тільки їхні погляди випадково зустрілися.

На мить вона подумала, що він дивиться на неї, але його погляд швидко ковзнув далі — до Зарини, яка йшла трохи попереду. Левко споглядав на неї зовсім інакше: уважніше, з ледь помітною цікавістю в очах. Це було щось більше, ніж могло здатися.

Заріна, яка завжди була веселою, тепер здалася на диво тихою. Її погляд був зосереджений десь далеко, а усмішка ледь натякала на ту жвавість, яку вона зазвичай випромінювала. Марана помітила, як дівчина навмисно уникала погляду хлопця, і це ще більше збентежило її.

«Мабуть, він їй дуже подобається», — подумала Марана, пришвидшуючи кроки. Раптом стало незручно — ніби вона заважала чомусь, що мало б статися між цими двома. Вони здавалися гарною парою, і від того Марані захотілося зовсім зникнути.

«Вони обоє... такі красиві, — промайнула в неї думка. — Заріна й Левко. А я... я тут зайва».

Погляд знову повернувся до них. Левко сміявся, розповідаючи щось іншим хлопцям, але тепер час від часу звертав погляд до Зарини. Дівчина, здається, намагалася триматися осторонь, але Марана помітила, як нервово вона відвела очі, коли Левко почав наближатися.

«Вони дійсно підходять одне одному». Марана почувалася чужою в таких ситуаціях. Її світ був десь поза цим — у лісі, серед природи, де все було спокійно і просто. Але зараз вона відчула тривожні зміни. Щось у ній самій підказувало: час самотності закінчився. І їй було лячно від цього усвідомлення.

Вона була тут і водночас десь далеко. Її думки знову й знову поверталися до тих дивних поглядів, які вона помітила між Левком і Зариною. Здавалося, ці двоє мали свою таємницю, щось невидиме для інших, але Марана це відчувала. І хоча її хвилювало, що ж це могло бути, вона підсвідомо відкидала будь-які спроби зрозуміти правду. «Ні, це все вигадки, я просто занадто багато думаю», — переконувала вона себе знову. Її серце говорило одне, але розум не бажав слухати, залишаючи її розгубленою і втомленою.

Звідусюди долинали звуки життя села — гавкіт собак, дзвінкі голоси дітей, важкі кроки людей, які починали свій день. Але тут, на городі, під час роботи, усі ці звуки зникали, мов шум хвиль, що розбиваються об каміння. Її власний маленький світ був у думках, у надуманій тиші, що огортала й захищала від зовнішнього світу, від усіх його вимог і тягарів. І хоча вона знала, що цей спокій тимчасовий, навіть мить ставала для неї благословенням.

Через деякий час, коли Марана вже завершувала ранкові обов’язки, до неї підійшла Заріна. Руде кучеряве волосся, охайно заплетене у тугу товсту косу, блищало диким полум’ям на сонці, ніби сам бог благословив його золотими променями. Заріна була втомлена після важкого дня, але все ж усміхалася — як завжди, ніби важка праця не могла зламати її бадьорого духу. Вона сіла поруч із Мараною, підперла підборіддя рукою і тихо зітхнула, дивлячись у далечінь.

— Ти знаєш Левка? — раптом спитала вона, наче між іншим, хоча її тон видавав зацікавленість.

Марана на мить замислилася. Перед її очима став образ хлопця — русяве волосся, сині очі, щира усмішка. Вона відповіла, не дивлячись на Заріну:

— Бачила кілька разів. Він син верховного жреця, так?

— Так, — коротко відповіла дівчина, і її погляд швидко ковзнув у бік даху, де нещодавно працював Левко. — Він часто буває на вечорницях.

На Марану опустилася хвиля незручності. Левко, мабуть, цікавив Заріну більше, ніж це могло здатися спочатку. Її думки почали швидко зміняти одна одну. «Чи подобається він їй? Може, я щось пропустила?» Марана пригадала, як хлопець мигцем подивився на Заріну. Їхні погляди ніби випадково перетнулися, але це було важко не помітити.

«Напевно, він їй і справді подобається», — думала Марана, відчуваючи, як у грудях зростає легке відчуття заздрості або незручності, яке вона не могла пояснити. Але вона швидко зупинила ці думки, розуміючи, що не хоче втручатися.

— Зрозуміло, — лише коротко відповіла.

Закінчивши останній ряд, вона обтерла спітніле чоло й подивилася вгору, на жорстоке світло, що змушувало землю знову вкриватись тріщинками від спраги. Дівчині хотілося зникнути. Сховатися від цих пекучих променів, від нескінченної роботи, яка вимагала більше, ніж вона могла дати. Марана знала, що якщо батько побачить її тут, то одразу знайде нове завдання, і тоді тіло не витримає.

Заріна на мить замовкла, ніби щось хотіла сказати, але в останню мить змінила тему:

— А чого ти вже йдеш? Ще ж не вся робота зроблена. Полудень ще не настав.

Марана трохи нахилила голову, поправляючи хустку. Вона не хотіла сперечатися, але відчувала, що не витримає спеки.

— Скоро стане надто спекотно. Не хочу отримати сонячний удар чи ще щось.

Заріна засміялася, відкинувши назад косу:

— Полудниця прийде? — Вона посміхалася, але відчувалась легка нервозність. — Ти що, досі віриш у ці дитячі казки?

Марана знизала плечима. Насправді, вона ніколи б не змогла відкинути віру в ці історії. Вона знала, що все це існує, і не тільки у просторах її уяви. Дівчина не знала, що її лякало більше — полудниця чи сама спека, яка завжди була до неї нещадною.

— Може, й вірю, — сказала, не дивлячись на Заріну. — Але краще не випробовувати долю.

З цими словами Марана швидко пішла, відчуваючи, як серце забилося трохи швидше після розмови. Вона поспішала до сінника, де знов могла б зануритися у знайому бажану тишу. Тут, під старим навісом, лежала тепла й пахуча купа сіна. Її тіло майже впало в цю м’якість, ніби вона знайшла мальовничий луг серед пожухлого листя. Аромати трави й пилу змішувалися, створюючи відчуття давньої сільської тиші, яка заспокоювала та дарувала можливість відпочинку. Марана закрила обличчя хусткою, намагаючись хоча б ненадовго забути про спеку й турботи. Її очі заплющилися, а думки почали розпливатися, мов брудна вода, що стікає в тріщини висушеної землі.