На шепіт у пітьмі

Холод… Пронизливий і всепоглинаючий, наче сама темрява, заповнював кожну частину тіла. Неможливо було поворухнутись, тіло немовби одерев’яніло, стало важким. Тяжко навіть поворухнутися, укритися ковдрою — не вдається. У вухах лунав набридливий гомін, той нестерпний шум, який виникає в повній тиші. Але найгіршим було відчуття чужої присутності. Хтось був поруч. Невидимий, мовчазний, але він пильнував, дивився. Хотілося відкрити очі, розвіяти страх і переконатися, що нікого немає, але жах скував навіть повіки. Ця ніч, як і багато до неї – нескінченна. Час втрачав своє значення. Здавалося, минули роки, століття, але нічого не змінювалося.

Свідомість повільно тонула у мороці, наче її поглинала криниця, ховаючи в собі всі крики та молитви про порятунок. Ніхто не прийде, нікому немає справи…

Десь далеко, майже на іншому кінці села, почувся хрипкий крик крука. Спершу слабкий, але з кожним покликом він ставав все гучнішим, доки не здалося, що він кричить просто біля вуха.

Дівчина поступово почала звільнятись з важкого полону ночі. Але щось заважало дихати. Її руки, важкі й наче налиті водою, повільно піднялися, щоб прибрати те, що перекривало повітря. Щось давило на груди й повільно там ворушилось, повзло... Страх. Нова хвиля жаху пробігла тілом, підіймаючи навіть найменші волоски дибки.

Не раз нещасна чула про потойбічних істот, які всідаються на грудях та й душать.

«Відкрий очі. Відкрий очі», — повторювала вона про себе. Але повіки ніби камінням придавило. Дівчина не була готова зустрітися з тим жахом, що міг постати перед нею у  всій красі. 

— Киць, киць… — пролунав голос поруч, ще ближче, ніж каркання. — Ось ти де, пухнастику!

Нарешті важкість на грудях зникла — кота підняли. Він пручався, видаючи протяжне «мяуу», але не став чинити особливого опору. І це було добре, бо нові подряпини точно були б зайвими. Дихати стало легше, ніс та груди знову наповнилися повітрям, і сон, який ледве відступив, знову почав вступати в свою владу. Ліжко здавалося таким м’яким, таким затишним...

— Що це таке? Чого валяємося? Невже зовсім совісті нема?!

«О, богине, за що мені це?..» — пронеслося в її голові. Голос матері був різким, ніби удар батога. Марана знала: якщо зараз не встане, то на неї чекають неприємності, і не тільки від матері.

— Та встаю я, встаю! — буркнула вона, все ще роздратована після безсонної ночі. Її очі, важкі й змучені, відмовлялися відкриватися. Вони жадали холодної води, щоб хоч трохи стало легше.

— А це що знов таке? Лишенько!.. — Вже трохи ближче схвильовано запричитала матір.  — А ну геть звідси! Бісова тварюка! Давай! 

Щось дуже близько зашаруділо, можливо, жінка почала махати біля доньки руками. Гучне та різке “Каррр…”, шурхіт важких крил… І той, хто будив дівчину зранку — зник. 

— Ох і розповім я все твоєму батькові! Ти диви мені! 

Може, мати ще довго сварилася б, але шум з кухні відволік її, і замахнувшись рушником, який ледве не прилетів по Марані, вона спритно закинула його на своє округле плече.

—  Налякала!.. Тільки й робить, що жаліється, — пробурмотіла собі під ніс дівчина, нарешті розліпивши важкі повіки. Вона намагалася не зважати на слова матері, хоча десь всередині все одно клюнуло.

З кухні продовжували долітати крики. Святозар, наймолодший з братів, як завжди, плакав. Схоже, це було його єдине заняття — надриватися з ранку до ночі, ще більше виснажуючи матір. Але цей звичний шум хоч і дратував, тепер означав, що у Марани є трохи часу для себе. Часу, щоб втекти хоча б на мить. Все одно насварять, то хай хоч буде за що.

Ледве підвівшись з ліжка, Марана швидко поправила сорочку, [U4] намагаючись приховати розгубленість. Відображення її напівпробудженого тіла у старому, пощербленому дзеркалі зупинило її погляд. Вона ще трохи затрималася, вдивляючись у сріблясту поверхню олов’яного диска. Там була вона — розпатлана, з скуйовдженим волоссям та обличчям, яке здавалося на кілька років старшим від виснаженості та вічної роботи.

«Який жах», — подумала Марана, вже беручись за гребінець, але її вколола ще одна голка сорому. Вона завжди відчувала цей тягар — не дотягує до ідеалу, який вимагала мати, або до того, якою її хотіли бачити інші. І цей гребінець, і те, як важко розплутувати пасма — це все лише підтверджувало думки, які іноді приходили вночі. Може, і правда вона проклята і тому така гидка, як каже мати? І може — не даремно її всі так ненавидять та бояться?

Все, що боліло вночі, наче розчинилося разом із вранішнім світлом. Сонячні промені гострими смугами вдиралися в кімнату, ріжучи темряву, але липке відчуття кошмару ніяк не відпускало. Думки, що не давали спокою вночі, вишикувалися у чергу, як тільки Марана зустрічалася поглядом з власним відображенням.

Довге темне волосся, яке спадало нижче пояса, не хотіло підкорюватись гребінцю. Пальці, що намагалися розплутати пасма, лише додавали роздратування. Невгамовний ворон продовжував свою одноманітну пісню, але вже десь далеко, і це також змушувало Марану стискати зуби. Голова боліла все сильніше, і з кожним наступним рухом здавалося, що мозок сам заплутується разом із волоссям.

З кухні долітали пахощі. Марана сподівалася, що мати сьогодні готує млинці з медом — її улюблені. Хоча тепер, коли думки знову кружляли навколо домашніх обов’язків, голод здався менш важливим.

Одягнувши темну спідницю, верхню сорочку та підперезавшись паском, дівчина швидко приправила зморшки. Цей одяг був настільки звичним, що вона вже й не відчувала його на собі. Весь тиждень ходила у ньому, аж доки він не бруднився і не летів на скриню, де звалювався у купу інших речей. Мати не раз казала, що треба прати частіше, але думка про те, що доведеться занурювати руки у холодну воду, змушувала Марану відкладати це діло раз за разом. 

Вона перевела погляд на ляльку. Округле обличчя з червоною стрічкою хрестом на місці очей, чорне плаття з червоною вишивкою і довге темне волосся — її, зістрижене ще у дитинстві. 

— Ну що, новий день? — звернулася Марана до неї, трохи зітхнувши, але та нічого не відповіла. 

— Ох, і розкажу я все батькові! Ніякої поваги, — знову пролунали слова матері.

Як завжди, її голос здався Марані гострим, мов ніж, який вирізав на її душі нові рани. Але навіть якщо ці слова і робили боляче, вона вже звикла до докорів і більше не відчувала їх так гостро, як раніше.

Марана зневажливо поглядала на хлопців, що збиралися біля криниці. «Жоден із них не змусить мене відчути те, що я відчуваю серед дерев», — думала вона, згадуючи спокій та тишу лісу, які завжди приносили полегшення. Весілля чи парування з кимось з їх села здавалися їй безглуздими, хоча душа прагнула хоч трохи тепла чи дружби, а ще — хотілось мати хоч одну подругу. Але поки не щастило. Та і з її славою того може ніколи і не статися. Хіба що тільки віддадуть заміж за діда сліпого або дурнуватого кого. А дружба… Дружба точно не світить. 

— Іди вмивайся та хутчіш за стіл! — Мати гукала з усіх сил, намагаючись перекричати інші голоси. — Знов десь у хмарах літаєш?!

—  Та йду я, йду! — злісно відповіла Марана. Її дратувало все навколо — кожен гомін, кожен рух, усе, що заважало спокою та тиші.