На шепіт у пітьмі

Серед усіх дівчат, що сиділи поруч, вирізнялася ще одна – весела і життєрадісна Заріна. Її кучеряве руде волосся виблискувало на світлі, а обличчя, вкрите ластовинням виглядало так, ніби сонце залишило на ньому свої поцілунки. Вона була улюбленицею села, кожен знав її завдяки легкому сміху та витівкам. 

Хлопці за нею бігали, мов на мотузці прив’язані, але вона лише посміхалася у відповідь, наче це були безневинні дитячі ігри. Мабуть, саме ця загадкова байдужість робила Заріну ще більш чарівною. Вона не прагнула шукати чоловіка чи заручення, що дивувало інших, але Марана не засуджувала її за це. Навпаки, вона дуже добре розуміла її прагнення до свободи і відсутність бажання знайти собі якомога скоріш чоловіка. 

Заріна наразі сиділа поруч із Мараною, і її теплий голос приносив легке відчуття спокою. Вона була єдиною, хто взагалі хоч інколи спілкувався із Мараною. Може, тому, що вони були сусідками, а може, легкий характер не давав дівчині бути жорстокою з будь-ким. 

— Марано, — лагідно озвалася вона, — допоможеш мені з волоссям?

Марана кивнула, хоч і не очікувала чогось такого. Але після розмови з Владою все наче змінилося. Взявши дерев’яний гребінець, вона почала повільно водити ним по густих рудих кучерях Заріни. Кожен рух був спокійним і обережним, немов цей момент був єдиним у світі, коли можна віднайти справжній спокій.

— Я завжди користуюся відваром для волосся, — промовила Марана тихо, майже пошепки. — Моя бабуся навчила мене робити його. Це відвар із трав і коріння. Він добре зміцнює.

«І нащо я це сказала?..»

Заріна ледь посміхнулася, закриваючи очі. Здавалось, вона відчуває, як гребінець повільно пробирається крізь її неслухняні кучері, і їй це, мабуть, подобається.

— А як ти його готуєш? — поцікавилася вона, піднявши голову.

— Це неважко. Бабуся вчила, що найкраще брати трави, зібрані на сонячних полянах, — пояснювала Марана, продовжуючи свою роботу. — Потім їх сушу і заливаю гарячою водою. Весь секрет у терпінні. 

— А де збираєш?

— Кропиву — у лісі біля річки, ромашку та деревій на узліссі. Лаванда зростає у бабусиному садку. Це все не складно. 

Заріна замружилася, наче насолоджуючись кожною миттю. Її ставлення до Марани наразі було таким, наче між ними ніколи не існувало упереджень. І ці хвилини дарували Марані відчуття, ніби хтось все-таки бачить у ній більше, ніж просто дивачку із села.

Рецепт дійсно був не складний, проте відвари приносили непогані гроші не тільки бабусі, але й всій родині. Розкривати таємниці дівчина просто не мала право, але дуже добре пам'ятала всі складники.   Дві жмені сушеної або свіжої кропиви – від неї волосся блищить та краще росте. Жменя м’яти — від цього є волосся стає м’якеньким і набуває легкого аромату. Ромашка – освітлює. Деревій — допомагає зберегти волосся і лікує від лупи.

Дубова кора для темного волосся або липовий цвіт для світлого  — надають природного відтінку і зміцнюють корені. Горобинові ягоди збагачують волосся і додають блиску...

 Готувати зовсім не складно. Треба лише закип’ятити воду у глиняному горщику, кинути в окріп всі ці трави, а потім варити на слабкому вогні, поки вони не стануть м'якими і вода не потемнішає, постійно помішуючи дерев’яною ложкою.  Зняти з вогню і дати настоятися під кришкою, поки не охолоне. Процідити через лляну тканину або сито, щоб залишився чистий відвар без трав.

Вечір плинув тихо й непомітно, розчиняючись у сміху, розмовах і плескоту води. Дівчата жваво обговорювали хлопців, майбутні одруження, пліткували про те, хто кому подобається.

Але Марана слухала їх краєм вуха. Ця тема була їй чужою, наче належала іншому світу, до якого вона не мала жодного стосунку. Вона не бачила себе дружиною, а тим паче матір’ю. Натомість її уява малювала самотній дім у глибині лісу, де вона могла б жити наодинці, з тишею природи, яка ніколи не запитує і не вимагає.

Вона не втручалася в розмову. Лише зрідка посміхалася чи кидала кілька слів, щоб не виглядати зовсім байдужою. Та думками Марана вже давно відлетіла далеко-далеко, туди, де ніхто й ніщо не змушувало її пристосовуватися до чужих очікувань.

***

Минуло чимало часу. Дівчата одна за одною розходилися по домівках, тихо бажаючи доброї ночі. Коли Марана теж вийшла, ніч уже огорнула село щільною, непроглядною темрявою. Вона підняла світильник, і його тьмяне світло замерехтіло у густих сутінках. Повітря було пронизливо- прохолодним, а звуки, що лунали з усіх боків, з дитинства стали частиною її ночей. Десь поруч, за стінами дерев, розкинулося озеро, і квакання жаб лунало над його берегами, створюючи мелодію ночі. Їхні голоси змішувалися з тонким дзвоном комах, які прокидалися із заходом сонця, і це додавало живого звучання темряві, вже  сповненій криками сов та ворон, що лунали далеко з лісу. 

Величезний круглий місяць підіймався  над селищем, освітлюючи все навкруги яскравим, майже срібним світлом, і тіні від дерев тягнулися далеко в ніч. Зірки тихо мерехтіли на глибокому небі, мов безмовні свідки таємничого спокою.

Десь вдалині перегавкувалися собаки, і їхні голоси долинали як частина щоденної рутини села. Бурко не змусив себе чекати – тільки-но Марана наблизилася до воріт, він радісно підскочив, завзято виляючи пухнастим хвостом.

— Ну що, друже? — м’яко мовила Марана, нахиляючись, щоб погладити його густу шерсть. Пес вдячно пригорнувся до її ніг, і тихо заскиглив, радіючи її поверненню.

Потім, стараючись тихо ступати по скрипучих дошках, Марана зайшла до хати, не бажаючи турбувати нікого з родини. Знявши взуття, тихо прослизнула до своєї кімнати. Простору було небагато – як і в більшості родин у селі, і дівчині доводилося ділити кімнату з молодшою сестрою. Дерев’яне ліжко  на соломі, подушки, наповнені травами, що мати ретельно збирала на зиму, чекали на Марану, даруючи затишок.

Молодша сестра вже давно спала, було чутно її спокійне, рівне дихання. Марана прислухалася до звуків з вулиці – шелест листя й поодинокий стукіт паркану від вітру нагадували про те, що все село разом із нею поринуло в сон.

Вона швидко роздяглася й залізла під ковдру, відчуваючи, як прохолода ночі повільно відступає. Ночі вже холоднішали, як і належало під кінець літа.

Закутана в ковдру, Марана згадала про Владу. Її запрошення на вечорниці залишалося загадкою, яку Марана ніяк не могла збагнути. Що це могло означати? Чому Влада раптом вирішила звернути на неї увагу? Ці думки вперто крутилися в голові. Марана глибоко зітхнула, міцніше закутавшись у ковдру і обіймаючи ляльку. Але повільно дівчина почала тонути в тиші ночі і нарешті пірнула у свої сни.