На шепіт у пітьмі

Босі ноги ледь торкалися землі, лише білі пальчики зустрічалися у миттєвих поцілунках з маленькими гілочками та листям, що опало з могутніх дерев. Біла, напівпрозора сукня мерехтіла таємничим мереживом. Кожен рух давався так легко, так просто, наче дівчина нічого не важила. Як хмаринка чи легкий подих вітру, вона летіла вперед.

Велика галявина, залита місячним сяйвом, розкинулася серед темного стародавнього лісу. Срібне світло огортало кожну травинку, квітку й кущ. Місяць висів високо в небі, як величний господар ночі, заливаючи світлою тінню цей тихий куточок природи. Яскраве сяйво змушувало здаватися, ніби ніч забула про себе, але водночас залишалося відчуття незвіданої таємниці.

М'яка суха трава шелестіла, ніби нашіптувала стародавні пісні, забуті людьми. Сухі стебла лагідно торкалися землі, створюючи килим, на якому природа відпочивала від денної метушні. Повітря було наповнене прохолодою, яка пробиралася до самих кісток, але викликала лише солодке відчуття спокою.

Навколо — квіти. Сині, лілові, ніжні, наче дзвіночки, що дрімали, ховаючись від нічної прохолоди. Їхні пелюстки тремтіли в такт легкому подиху вітра. Але вони ще спали в особливому очікуванні.

Марана впала в траву, у легкі та затишні зелені обійми. Очі її дивились на небо, руки були розкинуті, а на вустах грала щаслива усмішка. Так легко, так вільно й затишно їй було, наче в теплих обіймах матері.

Поступово місячне сяйво набуло яскравості. Наче холодне нічне сонце, воно поглинуло сяйво тисячі зірок. Прокинулися квіти, потяглись синіми голівками до безодні неба. Вони повільно відкривали пелюстки, неначе поклонялись небесному світилу, відчуваючи його нескінченну, старовинну силу.

Усе навколо завмерло. І лише місяць, величезний і недосяжний, панував над блаженною тишею, висвітлюючи кожен куточок галявини крижаним поглядом. Квіти ніби співали свою мовчазну пісню, звернену до гордовитого небесного божества. Відчуття, що щось давнє й могутнє приховано за цим сяйвом, не полишало Марану. Тиша була такою глибокою, що здавалося — навіть час зупинився, підкоряючись їй.

Сила, що прийшла з ніччю. Сила, що колись мала ім'я, забуте в тіні століть. І зараз вона тут, поруч. Тінелія. Богиня ночі та смерті, чиє ім'я відлунювало в кожній квітці, кожній тіні, кожному подиху вітру. Відчуття її присутності заповнювало простір, і все навколо ставало частиною величної нічної симфонії.

Думки про давні часи, про минуле, яке відчувалося настільки близьким, що можна було торкнутися його, завжди приносили Марані спокій. Її душа ніби вкорінювалася в ті далекі епохи, коли природа ще була священною, а богині керували світом. Вона мріяла бути його частиною, народитися тоді, коли кожен жест, кожне слово мали значення, бо від того залежали вітри, дощі й врожаї.

***

Тихий світанок огорнув усе навколо прохолодою. Марана ще відчувала слід свого сну — аромат квітів, яскравий блиск місяця і той спокій, якого не могла знайти ніде, особливо в реальному житті. Вперше за довгий час тіло відчуло справжній відпочинок. Прокинулась сама, ще до сходу сонця, коли небо тільки починало жевріти в прохолодній ранковій ніжності. Скоро співатимуть півні, але сон уже не тримав Марану. Вона знала — більше не засне.

Одягнувшись і тихенько пробравшись повз сплячих батьків, братів і сестру, Марана вийшла на подвір’я. Бурко, її вірний лагідний пес, дрімав у будці, лише трохи ворухнув вухом, відчувши її присутність, але не підвівся. Тиша літнього ранку панувала навколо. Легкий писк комарів порушував спокій, але коли вона звертала на них увагу? Її єство прагнуло втекти до лісу — місця, яке завжди було для неї прихистком.

Рідна хата стояла ближче до озера та лісу, ніж інші оселі в селі. Це був улюблений куточок світу, хоча Марана й мало що бачила. Якби не кумкання жаб, тут би панував абсолютний спокій. З гілки дерева зірвалася у вись чорна птиця, на яку дівчина майже не звернула уваги. Швидкими кроками Марана рушила вузькою стежкою до, старовинних дерев. Там знаходилося її улюблене місце — старезний велетень із товстими, надійними гілками. Дівчина легко піднялася на одну з них, присівши біля самого стовбура і відчуваючи крізь лляну сорочку шорстку кору. Листя шелестіло під подихом ранкового вітерцю, граючись її темним волоссям, що вибилось з коси.

Десь унизу, між кущами, пробігав заєць. Насторожено зупиняючись і прислухаючись, він ніби відчував присутність людини, але не зрозумів, де саме вона ховається, і хутко зник за одним із дерев. Тиша лісу зрідка порушувалася далеким криком сови, яка, здається, вже закінчувала нічне полювання. Можливо, саме вона, а не Марана, налякала сірого. Перше світло сонця торкнулося неба, розлившись яскраво-рожевими і майже червоними барвами.

У селі Марана почувалася чужою, ніде не знаходячи свого місця, але ліс завжди дарував їй відчуття приналежності. Ще в дитинстві вона будувала тут схованки, переплітаючи гілки й листя, облаштовуючи маленькі царства серед дерев. Дівчина любила проводити тут час, збираючи ягоди та гриби або беручи з дому шматок хліба й ховаючись у халабудах на цілий день. Батьки шукали її, турбувалися, але вона ніколи не розповідала, де була. Її часто сварили, та вона знала — якби розповіла, то більше не дозволили б іти до лісу.

Люди побоювалися лісу, вважаючи його небезпечним, і в тому була своя частка правди. Лисиці частенько крали курей і гусок. Хоч і зрідка, але вовки могли загнати одну чи пару вівець із пасовища. Загалом це були старі або слабкі тварини, але люди все одно переймались втратами. Ліс, зі своїми деревами-велетнями, дикими тваринами та духами, яких боязливо називали нечистою силою, змушував поодиноких подорожніх обходити його стороною. Кожна родина мала на подвір'ї собаку. Захист був потрібен не стільки від людей або звірів, скільки від темних істот, що ховалися серед темряви дерев. Люди вірили, що звір бачить потойбічних істот і може їх відганяти. З тієї ж причини з хати не виганяли котів.

У кожному красному куті хати обов’язково був дерев'яний ідол, плаский і маленький, наче насмішка над старими часами і тими ідолами, які колись стояли у центрі села та у храмі. На ньому гарячими шпицями вирізьблювали сонячне коло, обрамлене вогняними сполохами. Це називали іконою, зображенням єдиного божества — Білобога. Його велике уособлення стояло у храмі сонця. Там він розкинувся у всій своїй красі. У декілька людських зростів, широкий, вирізаний вправними майстрами зі ствола дубу, він був молодий та гарний, як справжнє втілення світла та любові.

Старі богині були забуті. Але в дитинстві Марана часто слухала розповіді прабабусі про часи, коли люди поклонялися природі та її стихіям. Біля сіл стояли величні ідоли з дерева та каменю, до яких приносили дари — найкращі плоди, мед, пиво, молоко. Жриці молилися богиням за врожай і захист. Тоді ліс був сповнений магії. Зараз... усе це здавалося лише віддаленим спогадом, що зникав у нових віруваннях. Дехто вже й не вірив у те, що колись було інакше, що було щось, окрім бога-сонця. Єдиного божества, якому досі приносили жертви та шанували.