Гринвіцька Амазонка

2023 р.

Дисплей Стасиного смартфону: Суб, 13-те травня, 07:15

Тієї суботи будильник знову розбудив Стасю о сьомій п'ятнадцять.

Насамперед спросоння рука потяглася до смартфону, перевірилися сторінки соцмереж і прочиталися новини про війну.

Вона регулярно донатила на ЗСУ. Минулого Різдва приємним додатком до зарплати прийшов солідний бонус. Тоді перерахувала аж двісті фунтів.

- Ти шо, з дуба впала? - коли розказала знайомому. - Тарас про це знає? Бо просив позичити сто євро.

- Яких сто євро?... І що, ти позичив?

- Ну, казав, шо дуже гроші треба...

Не хотілося згадувати інші подробиці того випадку… Останнім часом і так була на негативі. Вона чекала. Думала, що от-от… ще зовсім недовго.

В топі гугл-запитів зі словом “коли”:

“Коли закінчиться війна?”

“Коли здохне пу?”

“Коли настане мир?”

Коли? Коли? Коли? Так розпочинався кожнісінький Стасин день.

Переглянувши новини, захотілося хоча б трішечки зазирнути в книгу про амазонок, яку привезла подруга з України - на Стасине прохання. Сама ж Стася їздила туди навідати Тараса і батька восени 22-го.

Було страшно на кордоні. Водій автобуса, мовчазний і беземоційний, наче Харон, перетнувши Стікс, в'їхав на українську територію і спокійнісінько повіз пасажирів далі. Відчувши мовчання простору, на душі відлягло. Вона дивилася на суцільність сірого неба. Того самого, за яким спостерігала з літака: неба Великобританії, Франції, Румунії. Одного і того ж неба. Спільного. Єдиного. Біда була в тому, що воно мало здатність трансформуватися у безодню всепоглинаючого хаосу. Тут і зараз.

Ти або є, або тебе нема… Гірка усмішка найчастіше з'являлася, коли з всеможливих ютуб каналів лунало: "задонатьте на армію". Задонатьте. Пожертвуйте. Акт пожертвування - щедра рука подає милостиню злиденним, a скупа проходить мимо, відводячи погляд. Бувало, сперечалася зі знайомими, намагаючись переконати, що фінансова підтримка ЗСУ має стати обов'язковою, як інвестиція у власну безпеку. У когось не було зайвої гривні на збереження власного життя - мабуть, воно не коштувало нічого. Але для неї, армія виступала в ролі персональних сек'юріті.

Все ж, повертаючись до книги про амазонок, прочитала дві сторінки. Насправді, купила її, буцімто, для сина підлітка.

- Він шо, буде те читать? - скептично висловилася мама, вчителька зарубіжної літератури на пенсії. - В дитини в голові лише футбол.

- Потрібно заохочувати. - наполягала Стася. Насправді, вона шукала привід зануритися у яскравий світ фентезійних персонажів. Багато

знайомих теж так робили - тікали від війни…

Отож, прочитавши дві сторінки, вона скочила з ліжка і мерщій побігла приймати душ і фарбуватися, намагаючись надолужити згаяний час.

Стася дивилася в дзеркало, запускаючи пальці у сонячно-руді пасма, то відкидаючи коси назад, то навпаки, закриваючи скроні так, що ставала схожою на якусь принцесу-нептунівну.

Ясність її жовто-зелених райдужок не могла приховати тіней, що причаїлися під віями і зрадницьки видавали себе втомою від всього наболілого. ЇЇ очима наче дивилася прабабуся. Мудрий, терплячий погляд людини, звиклої до праці - ніби весь рід заглядав у те дзеркало, а за хвилину мав взаємодіяти зі світом навколо. Світ робитиме зустрічний погляд, але чи вийде у нього розпізнати послання Стасиного роду і зреагувати належним чином - цього вона не знала.

Колись прабабуся сказала: " Той, хто не пам'ятає своїх пращурів до сьомого коліна, вважай, що без роду-племені."

А як вона розказувала про них: прабабусь-прадідів. Бувало, сидять обоє на лаві в обідню пору, дивляться в вікно - надворі мете, а коло печі тепло-тепло: то казан вариться, то у сковороді щось шкварчить і чути цибулею або салом смаженим.

От прабабуся і починає про минуле говорити, а Стася, ще зовсім мала, років п'ять їй чи шість, все слухає, не перебиває. Чекає, поки бабуся за нею прийде. Її частенько в село відвозили - батькам щоб не заважала. Поки чекала, займала себе чимось - то кицьку побавить, то насіння полускає. А найбільше любила роздивлятися візерунки на скатерці, що стіл застеляла чи на рушниках, в які дбайливо образи та фотографії обгорнуті висіли на стінах. Ті візерунки мов живі були: ромбики, хрестики та квадратики гуртом об'єднувалися, немов у танці, утворюючи квіточки і листочки, робилися птахами співочими, сидячи на казкових деревах, червоною ниткою вишитими. Інколи прабабуся відкривала скриню і дозволяла їй приміряти якісь сорочечки і спіднички - тоді Стася влаштовувала справжнє фешн шоу.

От вона і вивчила пращурів до сьомого коліна і ремесло їхнє: по жіночій лінії всі були умілими вишивальницями і до швацтва охочі. То ж Стася приєдналася до сімейної справи. Після інституту записалася в школу крою та шиття і машинну вишивку освоїла також. І все у неї гарно виходило: викладачі і однокурсниці хвалили, і клієнти поступово з'являлися. А потім якось перекрутилося в інший бік, і її вишивання збилося ґудзом із впертих ниток різної довжини і відтінків, так і зоставшись нерозплутаним. Тарас надоумив її розвиватися в сфері ІТ - перспективній і прибутковій, так воно якось і рухалося в цьому напрямку.

А ще Тарас підкоригував її мову таким чином, що вона почала говорити майже бездоганно і позбулася сільських штучок, яких у себе в області "нахапалася".

- Коли говориш українською, то хоча б чистою, розумієш?. - частенько казав він. - Не шокай, Стасю, "що" - так вірно.

Вже як причепиться, то не відстане, такий він був: кіностудійний експерт з літературної української, сам - з Полісся.

- Я стараюсь. - казала вона.

- Доречніше буде "намагаюся".

- Так, я намагаюся. - виправдовувалася вона і сміялася з себе.

" Не "положить", а - "покласти". Не "намазать", а - "намастити". - виправляла вона себе, соромлячись цієї сільської говірки. Сама родом була з невеликого містечка і в перші роки навчання в Києві почувалася провінціалкою, особливо на фоні рускоязичних "корінних". Тому взялася за англійську - хоч ніхто не дошкуляв говірками і тим, з якого району Київщини приїхала.

"Досить роздумів. Хоч би не спізнитися". - звеліла собі сконцентруватися.

Може розпустити коси? Та боронь боже…

Стася добре пам'ятає, як пішла з розпущеними кісьми до Маркс-енд-Спенсера і вже збиралася купити мережевний комплект вишневого кольору - сюрприз для Тараса. Ще до того, як все остаточно пішло шкереберть.

Тоді до неї причепився якийсь фрік, прямо там, у відділі жіночої білизни. Хотілося запитати: “ Якого хріна ти робиш у відділі трусів і ліфчиків і мерзенно чіпляєшся до покупчинь?” Але ноги самі понесли її на протилежний кінець шопінг-центру, а потім до залізничної станції.

Так що, дорогенька, ніяких розпущених - лише гулька або хвіст, бо заплетеної коси вона не любила: занадто по-селянськи виглядала з нею.

Стася почала соромитися свого сільського коріння після знайомства з Тарасом. А тим більше, після відвідування художньої виставки, де на одному з полотен Пимоненка він угдедів Стасю в образі селянки, назвавши ту рум’яну босоногу дівчину з картини "точнісінько такою ж як вона, наче дві краплі води." Звичайно, вона влаштувала сцену, а як інакше? І, між іншим, він по-людськи так і не вибачився.

Думки про те, що він був диктатором почали закрадатися вже після її переїзду, особливо за останній рік. Диктатор і сноб. Вона збагнула, що саме цього терміну бракувало для повної характеристики Тараса в Україні, де він насамперед був респектабельним видним чуваком, таким, що інші жінки заздрили, але для більшості - просто “з характером.” Насправді, не хто інший як сноб: впевнена (самовпевнена) в собі особистість, з музичною освітою, фахівець в галузі кіно і телебачення, учасник рок-гурту, який регулярно ставив дружину на місце. Так, вона почала це розуміти згодом, поступово, намагаючись зберегти хоча б оболонку кохання, хоча б законсервувати її якось: подарунки на Валентина, просто подарунки один одному, повідомлення зі смайликами і сердечками…

“Годі! Що за день - як сонна муха сьогодні”. - Вона злилася на себе за подібне філософствування і гаяння часу, а ще її бісила ця поїздка чортзна куди. Зробила гульку, цілком задоволена своїм невибагливим сучасним виглядом, одягла пишну зелену спідницю - для "професійного" образу, створену власноруч, низ якої був розшитий оздоблювальним швом. Одним оком заглянула в ютуб і перевірила останні музичні плейлисти, створені спеціально для неї кмітливим штучним інтелектом.

Дабстеп... ембієнт - щось не по темі сьогодні. Стоп… Ось цей авангардний проект із Швеції - щось цікавеньке для півгодинної поїздки.

Зібравши до торби все необхідне, включаючи книгу про амазонок, зайшла навшпиньки до кімнати Андрійка, який ще міцно спав і ніжно поцьомала його у щічку.

Потім, окинувши свою постать в спідниці і чоботах фінальним поглядом у дзеркалі, ні сіло ні пало, прозвучало подумки:

" Я-не-здам-ся без-бо-ю..!!!"

Подумалося: "До чого б це?"

Оминаючи головну вулицю, вона прямувала до станції затишними провулками повз ряди вікторіанських будинків, навіки зліплених докупи, продовжуючи тихенько наспівувати: " Хто-ти-є і-ким-би-не-була ти, Я-не-здам-ся без-бо-ю..!!!" ..." Я-не-здам-ся без-бо-ю..!!!".

У потязі, задивившись з вікна на урбаністичну панораму, знову почала міркувати. Вона ж росла під "Океан Ельзи". Саме на концерті в Києві за участі "Океану Ельзи", "Скрябіна", "Другої Ріки" та інших гуртів познайомилася з Тарасом.

Вони, як і багато хто з ровесників, такі океанельзівські, романтичні, розпочали стосунки як типова пара кінця нульових: Тарас раніше йшов з роботи майже кожної п'ятниці, Стася іноді пропускала непотрібні лекції в КПІ, ходили з друзями на посиденьки в барах і сміялися за келихами крафтового пива, заїдаючи сухариками.

Деколи збиралися у когось на квартирі, їздили до нічних клубів. Вешталися Контрактовою площею весною чи літом після дощу. Вона тоді була така щаслива… А потім стали жити разом… Потім народився Андрійко - найбільша радість в її житті.

Поступово і непомітно впродовж багатьох років шлюбу, кохання метаморфозувало у сучасність травня поточного року. Чи слухав він зараз "Океан Ельзи"? І, взагалі, що він слухав? Чи слухав хоч що небудь? Постійно робота і робота… і бухло.

"Океан Ельзи" - єдиний порятунок для загоєння ран. Фіксація сучасності. Сучасності, розтягнутої на десятиріччя, а Славко Вакарчук насправді був Девідом Коперфілдом, навіть більше - чарівником, здатним зупинити час. Хіба цей гурт не подобався її батькам?

"Я-не-здам-ся без бо-ю!!!"

Хіба він не подобався Андрійкові? Звичайно, подобався.

"Я-не-здам-ся без бо-ю!!!"

- Ти знаєш хто така Ані Лорак? - згадалося Стасі із розмови з сином про музику.

- Хм…зараз у Вікіпедії гляну. - насупив бровенята Андрійко.

- Ой, це ти до чого, мам? - зморщивши носика, - Динозавриха якась, попса твоєї юності.

- Ага, то я по твоєму - динозавр?! - Стася, приголомшена почутим. - Навіть і не думай! - жбурнула плюшевим ведмедиком в бік Андрійка, але той, регочучи, ухилився, і бідолаха-ведмедик, гепнувшись об стіну, впав на килим.

Якимось чином “Океан Ельзи не належав до періоду динозаврихи Лорак. Він впевнено простягався далі, у майбутнє. Але де буде його місце, років так, через двісті?

“Хто-ти-є і ким-би-не-бу-ла ти…

Я-не здам-ся без-бо-ю!”

Якщо уявити, що ютуб існуватиме через двісті років, то у плейлисти “класики минулого” українських користувачів ШІ підтягуватиме Моцарта, Вівальді, “Океан Ельзи”, “Radiohead” та ін. Але, беззаперечно, відео та інші платформи сьогодення вже перетворювалися на архаїку.

Швидш за все, через два століття ШІ подаватиме інформацію високотехнологічним витонченим способом, отримуючи доступ до музичних творів Моцарта, Вівальді, “Океану Ельзи” та іншої світової класики через бази даних ДНК капсул. Щодо Ані Лорак - вона вже й так відійшла в епоху динозаврів.

У вікні показалися знайомі будівлі, які Стася бачила безліч разів до цього. Тієї ж миті було оголошено:

“ We will now be arriving at Greenwich”.

Стася підвелася з сидіння і стала біля дверей, очікуючи, коли зупиниться потяг.