Глава 2. Сімейна справа

Вікна будинку вирячилися чорними провалами. Кай сидів на паркані, так різко хитаючи ногою, немов намагав-ся забити п'ятою цвяхи. Іноді вниз з тихим шарудінням падали бетонні крихти, які він вибивав підошвою кед. Ка-м'яну огорожу нещодавно оновлювали, але тільки з зовні-шнього боку, внутрішню ж частину нікому колупати не спадало на думку. Кущі троянд ображено здригали листо-чками, їх яскраво-червоні напівопалі бутони нагадували йому хижі пащі.

Обвітрені губи саднили, проте він раз у раз знову за-кушував їх. Очі не відриваючись дивилися на темне вікно на розі будівлі. Світло в батьківському кабінеті згасло бли-зько півгодини тому, коли горизонт уже просмикнувся блакитним серпанком. Повернення додому бачилося Каю ненабагато кращим за пропозицію лягти в труну. Останнє навіть здавалося усе більш привабливим. Втім, коли сім'я дізнається про те, що сталося, труна йому буде забезпече-на.

Ззовні проїхала машина, жовте світло фар мазнуло по будинку, стрибнуло по шибках і загубилося в густій кроні дуба. Механічно заскрипіла камера на воротах, уловивши пересування. Він вивчив її сліпі зони ще в десятирічному віці, та й служила вона загалом для залякування непроха-них гостей.

Легко зістрибнувши з паркану, Кай обійшов будинок, намагаючись триматися в тіні. Ще півгодини – і остаточно розвидніє, а значить перший поверх перейде в розпоря-дження економки, повз яку не прошмигнути й миші. Рівно о дев'ятій сніданок стоятиме на столі, а оскільки сьогодні неділя, його відсутність відразу впаде в очі. Кляті сімейні сніданки.

Вікно їдальні виглядало неприступним, але Кай упер-ся плечем в раму, по міліметру тиснучи на неї. Тихо клац-нуло розхитане кріплення, здаючись під його натиском. Кеди він зняв заздалегідь, щоб не залишити слідів на пар-кеті, який до того ж посилював будь-який тупіт у десятки разів.

Видихнув він тільки у своїй кімнаті, підперши двері стільцем. Право на власний простір не поважав ніхто з Мерфі, а значить про замки не могло бути й мови. За поді-бну витівку зі стільцем йому могло сильно дістатись, аж до того, що батько просто наказав би зняти двері. Але зараз йому треба було хоч трохи особистого простору.

На ліжко Кай лише кинув швидкий погляд. Його маг-нітом притягало до столу, на якому розміреним жовтим вогником дрімав ноутбук.

«Не варто цього робити.»

Але він знав, що все ж таки зробить.

Тонкі пальці легко злетіли над клавішами, пробуджу-ючи комп'ютер і вводячи у пошукову систему запит. Секу-нда завантаження видавалася нескінченною і сповненою тривожного серцебиття. Знайшов.

Стримати нажахане зітхання Каю не вдалося.

З трьох загиблих двоє були глядачами та один – ін-сайдером. Під час паніки його зіштовхнули з трибуни, і приземлився він вкрай невдало, прямо на металеві кріп-лення. Довести до лікарні його таки встигли, а ось врятува-ти – ні. Майже вся стаття присвячувалась йому: відомий у своєму середовищі аудіал, завершив інститут десять років тому, трагічна доля…

Знизу кріпилося фото: радісний парубок міцно обій-має дівчину у фаті, яскраву усмішку видно навіть на чорно-білому зображенні. І дрібний підпис знизу: «Молодята Змігродські». Про решту потерпілих знайшлася лише ко-ротка примітка: ім'я-вік, поранених взагалі не згадали.

На обличчя немов лягла щільна подушка, перекрив доступ до повітря.

– Ні-ні-ні-ні-ні, – тихий речитатив сам зірвався з його вуст.

Рука вп'ялася в обличчя, прикриваючи рота і замика-ючи крик, що рвався зсередини. На коліна капнуло і Кай розгублено облизав солоні губи. Кров із прокушеної губи змішувалася зі сльозами, що беззвучно текли по обличчю.

– Це була просто випадковість, я не хотів, я не…

Шепіт перервався кашлем, повітря не просто застря-гало у легенях, а каменем тиснуло зсередини. Горло пере-хопило спазмом і Кай квапливо звалився на підлогу, підтя-гуючи до себе сміттєвий кошик. Шлунок болісно стиснувся і його знудило.

Коли він підняв голову, кімната застрибала перед очима. Від сліз вії намокли й злиплися. У дитинстві сестра спробувала обстригти їх ножицями, вважаючи, що в хлоп-ців не має бути таких довгих вій. Від гострих лез його вря-тувала няня, добряче відлупцював обох за подібні ігри.

Відштовхнувши ногою кошик, Кай відповз до стіни, притулився до неї спиною і повільно сповз на бік. Умости-вшись, він підтиснув коліна до грудей, продовжуючи без-думно дивитися в стіну навпроти. Темні штори на вікні наливалися світлом, на підлозі самотньо світився ранко-вий сонячний промінь, казна-як пробравшись крізь щільну завісу.

Задушлива темрява затопила свідомість.

***

Кая пробудило гупання і шум у коридорі. Різкий стукіт у двері змусив його здригнутися й поспіхом підхопитися, серце метушливо заметалося в грудях.

– Підйом, переросток, батько чекає нас унизу!

Дверна ручка істерично затряслася, упираючись у спинку стільця і барабанячи по ній. Втім, сестра зовсім не збиралася заходити, і, створивши досить галасу, дала йому спокій. Фрея залюбки б залишила двері навстіж, знаючи, як це бісить брата, але поріг його кімнати вона демонстра-тивно не переступала, бридливо окидаючи її поглядом.

Кай похапцем прибрав сліди нічного безладу, відчу-ваючи, що час стікає, наче останній ковток повітря в зато-пленому трюмі. Батько ненавидів чекати, й у разі запіз-нення міг сам піднятися до нього. І це точно добром не скінчиться.

Годинник показував без п'ятнадцяти дев'ять, знизу лунав дзвін посуду: у їдальні накривали сніданок. Від одні-єї думки про їжу одразу повернулася нудота. Кай швидко-руч прийняв душ і скептично подивився в дзеркало.

Розбита поліціянтом губа опухла, під очима залягли темні тіні, риси обличчя, і так занадто різкі, хворобливо загострилися від безсонної ночі. Волосся іржавою запоною впало на очі, потемнівши від води та нагадуючи кров.

Відчинивши шафку, Кай оглянув його вміст, аби лише не витріщатися на своє відзеркалення. Усередині громоз-дився десяток баночок всіх відтінків помаранчевого. Не дивлячись він витягнув одну з них і проковтнув одразу чотири гірких таблетки, запивши їх водою з-під крана.

На полиці знайшовся старий тональний крем, що на-лежав сестрі ще до того, як вони розділили будинок на дві ворожі держави. Ванни стали роздільними, а кімната сест-ри тепер була в іншому кінці коридору, біля батьківського кабінету.

Половина вмісту засохла, але залишки тюбика цілком вистачило для того, що б прикрити сліди бурхливої ночі. Ось тільки зазвичай під цим мають на увазі дещо веселіше за бійку з поліціянтами та візиту до Інспекції. Долоні, що саднило від порізів, довелося прикрити довгими рукавами, рукавички влітку точно викличуть підозру.

До сніданку залишалася рівно хвилина, і Кай поспіхом вийшов з кімнати. Сходи глузливо вищирялися десятком сходинок. Нога нила після удару не менше обличчя, а при згинанні так стріляло в коліні, що спуск зайняв у нього вдвічі більше часу, ніж зазвичай.

– Ти запізнився.

Холодний тон батька викликав цілу хвилю мурашок по спині. Добігши до самих ніг, вони немов вгризалися в них зубами, разом змусивши відчути огидну слабкість.

– Всього на хвилину, – знизав плечима Кай, висуваю-чи собі стілець.

Сестра крадькома скорчила йому гримасу, прикрив-шись від батька волоссям кольору червоного дерева. Її міс-це було праворуч голови сім'ї, він же як завжди сів лівіше. На другому кінці довгого столу стояло порожнє крісло, яке ніхто не займав уже десять років. Мати загинула під час нещасного випадку на роботі і з того часу будинок завмер у часі.

– Виправдання якось змінюють ситуацію? – густі бро-ви батька піднялися з удаваним здивуванням.

Зашурхотіла газета, яку він недбало зім'яв і відклав убік, повністю повернувшись до сина. Кай відвів погляд. Дивитися в обличчя батька було все одно що занурюватися в крижану ополонку, хоча карі очі більше нагадували гре-чаний мед.

– Вибач за затримку.

– Не вперше. Стеж за собою, Кай. Відсутність пунктуа-льності – перша ознака ненадійного бізнес-партнера, – газета знову зашаруділа, створюючи між ними нездолан-ний бар'єр.

Фрея тріумфально поглядала на брата, нагадуючи йо-му криве дзеркало. Ті ж гострі риси обличчя, медові очі, повні губи, вигнуті в глузливій напівпосмішці. Трохи хви-лясте волосся на півтону темніше було головною відмінніс-тю, помітною лише при яскравому світлі. А ще любов бать-ка.

– Куди лише дивиться «ЕКВАД». Терористи посеред цілого стадіону влаштовують беззаконня, а вони тільки й обіцяють, що розберуться. Сьогодні ж навідаюсь до Інспек-ції.

Склянка Кая перекинулася і з гуркотом упала на під-логу, необережно зачеплена ліктем. Міцне скло витримало удар, повільно погойдуючись у калюжі апельсинового соку. На джинсах розпливлася темна пляма, з якої він не зводив очей. Стиснуті зуби аж скрипнули, так він стиснув щелепи.

– На що розраховували ці ідіоти? Один із загиблих – інсайдер-аудіал, ха-ха. Цілком ймовірно, що він був на од-ному боці з ініціаторами цього бардаку. Варто взагалі забо-ронити цьому збіговиську такі збори. Проаналізуй, Фрея.

Кай обережно підняв очі. Батько передав газету сестрі та взявся за сніданок. Незграбність сина він демонстрати-вно не коментував, кинувши бридливий погляд на пачку серветок, якими той спробував усунути наслідки. З кухні вже поспішала економка з паперовим рушником.

Виделка тихо брязнула об дорогу порцеляну: Фрея по-спішно відклала столові прилади й вп'ялася очима в стат-тю.

– Три смерті, декілька десятків постраждалих, журна-лісти про це базікатимуть весь тиждень, підігріваючи да-ними про терористичні акти за останні десять років. Чис-тих п'ять відсотків – наш мінімум.

– Продовжуй, – батько прихильно кивнув, ледве пос-міхаючись за чашкою кави.

– Смерть інсайдера від рук емпата – ось де наша пер-лина. Емпати небезпечні навіть для своїх. Так і до військо-вих переворотів протягнути ниточку можна, підгодувавши пару писак. З такою новиною акції компанії злетять на всі 30 відсотків. Замовлення від армії зростуть на чверть, а то й на третину, – Фрея хижо блиснула очима, відкладаючи газету.

Батько схвально кивнув, приймаючи відповідь доньки. Він був задоволений і нею, і ситуацією. Як би Мерфі не ненавиділи інсайдерів, весь їхній бізнес будувався на про-тистоянні ним.

– А ти, Каю, що думаєш?

Цокання величезного настінного годинника відгуку-валося у скронях, як відлік до пострілу. І він сам натисне на курок.

– Це маніпуляція на нещасному випадку. Роздмуху-вання класової ненависті, – якомога байдужіше кинув він.

Фрея вдавилася чаєм і почервоніла, з усіх сил стриму-ючи кашель. Її погляд злякано стрибнув на батька. Вираз-но піднявши брову, вона ледь помітно покрутила пальцем біля скроні, даючи Каю зрозуміти, що вона думає про його витівку.

Начхати. Він не мовчатиме хоча б про це. Втрачати йому вже нічого. Батько рано чи пізно дізнається про його здібності і, напевно, докопається до його розмови з Ка-міллою-як-її-там.

– Що ти називаєш нещасним випадком, хлопче? – старший Мерфі так повільно повернувся до нього, що зда-валося, ніби повітря перетворилося на густий кисіль. – Ти настільки тупий і думаєш, що можна просто з'явитися і підірвати чужий мозок? Для цього потрібні місяці підгото-вки. Теракт, ось що це!

Удар долонею по столу змусив смикнутися всіх, навіть економку, що тримала тацю з десертом. Три блюдця з пи-рогом підстрибнули, кавник, призначений батькові, жалі-бно задзвенів.

– Як скажеш, батьку, – саркастично процідив Кай, кинувши всю силу волі на те, щоб цього разу не відвести погляду.

Невдоволено скривившись, чоловік махнув рукою еко-номці, щоб припинила стирчати стовпом і нарешті поста-вила тацю. Приводом провести його очима скористалися всі за столом, не порушуючи тиші, аж поки не грюкнули двері кухні. Аромат лимонного пирога змусив Кая проков-тнути слину, але він принципово схрестив руки на грудях, не збираючись торкатися улюблених ласощів. Втім, приго-товлений він був для Фреї, яка повністю розділяла куліна-рну пристрасть брата.

– Увесь розум дістався молодшій.

– Зате якщо немає мозку, то й інсайдерам нічого буде підривати, – не втрималася від шпильки Фрея. – Кай у цілковитій безпеці.

Батько лише хмикнув, знову втупившись у газету.

– Зв'яжися з журналістами, дочко. Треба добре підго-тувати ґрунт, доки новина гаряча.

– Ми можемо розпочати вже на сьогоднішньому анон-сі нового спорядження. Захист від інсайдерського впливу – заради сім'ї, безпеки, нації, – з пафосом продекламувала вона, помахуючи десертною ложечкою.

Кай поморщився так, ніби в нього одночасно занили всі зуби. Девіз компанії, що займалася виробництвом вій-ськового спорядження, давно став сімейним гаслом у тому числі.

Купували його не лише військові, але й всі, хто бажав захистити себе від впливу інсайдерів. Шоломи захищали від емпатів, навушники від аудіалів, захисні окуляри – візуалів і навіть бронекомбінезони від кінестетиків. Кай досконало знав всю продукцію. Серед цивільних вона не мала особливої популярності, левову частку становили замовлення армії.

– Не забудь додати «неправомірного», бо знову отри-маємо штраф за дискримінацію.

– Я, мабуть, ситий, – пробурмотів Кай, хоча його тарі-лка залишилася повною.

«Ситий по горло вашими маніпуляціями.»

– Не дивно, що ти такий худий. Гідний захисник від інсайдерів… чи захисник інсайдерів?

Люб’язний батьків голос змусив його спіткнутися, але він не став обертатися і відповідати. Це тільки роздратує їх обох і суперечка перетвориться на обговорення його недо-ліків. А в очах Мерфі він й був одним суцільним недоліком.

***

В кімнаті він затримуватися не став. У невеликий рю-кзак полетіли зарядний пристрій, телефон, навушники, два повербанки та недочитана книга. Яскрава глянсова ілюстрація на ній була прикрита іншою обкладинкою, безжально відірваною від підручника. «Основи маркетин-гу» одним своїм виглядом викликали в нього позіхання.

Добре було б ще заскочити на кухню, але для цього треба пройти повз їдальню, а він туди зараз ні ногою. Ба-тько любить сидіти після сніданку з сигарою та обговорю-вати майбутній робочий день із Фреєю. Краще перехопити щось дорогою.

З будинку було всього два виходи: центральний, чиї величезні двостулкові двері можна було почути аж із го-рища, так неохоче вони відчинялися, і чорний хід на кухні. Але це лише двері. Вікна кімнат на першому поверсі були йому вже як рідні.

За свої сімнадцять років Кай навчився ходити так безшумно, що не раз доводив персонал до інфаркту, про-крадаючись повз нього. Так і зараз: сходи навіть не рипну-ли, знайомі до останньої мостини коридори охоче допома-гали йому залишатися непоміченим.

– …відкриття о дев'ятій вечора. Там же дамо інтерв'ю. І передай цьому...

Кай як слід не вслухався в розмову, але на «цьому» се-рце тривожно тьохнуло. Легкі кроки сестри, які неможливо було сплутати з тяжкою ходою батька, попрямували до сходів.

Чорт, що ще?!

– Ось ти де, – Фрея зміряла його незацікавленим пог-лядом, вже зробивши перший крок до сходів і виявивши брата за поворотом. – Батько передав, що ввечері у нас важливе інтерв'ю.

– Не з'явлюся до завтра, – знизав плечима Кай.

Йому доводилося і на декілька діб йти з дому, щоб не муляти родичам очі. Альтернативою було безвилазно сиді-ти в кімнаті, в якій з кожною годиною чужих веселощів ставало все важче дихати.

– Ти не зрозумів. Сімейне інтерв'ю.

– Приїде тітка зі своєю оравою? – розсіяно спитав він. У такому разі не шкода і на тиждень піти з дому.

– В тому числі.

Сестра продовжувала впритул дивитися йому в очі, невдоволено підтискаючи губи. Насилу розліпивши їх, ніби вони були намертво склеєні, вона все-таки процідила:

– Ти теж маєш бути присутній.

– На якого біса?!

– Я дотримуюся такої ж думки, але це рішення батька. Інтерв'ю о дев'ятій. Отож ти маєш бути на місці о сьомій. У пристойному вигляді, – подерті джинси й толстовка з ка-пюшоном зазнали особливо критичного огляду.

Кай насупився, немов ворона під поглядом білосніж-ної чаплі. Такі схожі зовні, але все в них буквально крича-ло: «Ми з різного тіста». Сьогодні Фрея одягла звужені штани кольору слонової кістки та шоколадного кольору корсет на шифонову сорочку. Навпроти маячила чорна м'ята пляма в капюшоні.

– Це тези сьогоднішнього інтерв'ю. Прочитай і не на-роби дурниць, як завжди.

Стопка аркушів, ще теплих після принтеру, зникла в рюкзаку з тією ж байдужістю, що й інший мотлох. Сестра несхвально провела поглядом плоди своєї безсонної ночі та продовжила інструктаж:

– І батько передав… – вона зам'ялася, торкаючись за-бороненої теми.

Не збираючись допомагати, Кай сперся об стіну, схре-стивши руки на грудях.

– Щоб ти випив пігулки перед початком.

– Я вже прийняв денну дозу.

– Значить, прийми ще! Нікому не потрібна твоя істе-рика посеред інтерв'ю, – визвірилася Фрея, не наважую-чись поглянути братові у вічі. Наче панічними атаками можна було заразитися повітряним шляхом.

– Зі мною все буде гаразд, – процідив Кай і рішуче ро-звернувся, не маючи більше бажання брати участь у діало-зі.

– І не запізнюйся! – пролунало у спину.

За час сніданку сонце до білизни розжарило небо і на нього було боляче дивитися. Кай з жалем стягнув толстов-ку, пов'язавш її на поясі й залишився у футболці. Чорний колір притягував сонячні промені магнітом, і спину відразу почало нестерпно пекти.

Дорога до стадіону пішки зайняла три години. Як і вчора, він не став брати таксі або сімейний автомобіль, шифруючись навіть у таких дрібницях. А лізти по спеці в громадський транспорт дорівнювало спуску в пекло, та й з кожним кілометром йому все більше хотілося повернути назад. Витівка починала здаватися все більш ідіотською.

Як там: злочинців завжди тягне на місце злочину?

Але йому треба було побачити. Особисто переконатись, що це не моторошний сон. Кай вперше бачив такий яскра-вий прояв свого «прокляття». Тому до Інституту при «ЕК-ВАД» й зараховували з вісімнадцяти років, коли психіка вже сформована і здатність впливати проявляється все сильніше.

Вхід на стадіон перекривала смугаста стрічка. Поруч чергували два охоронці, зсередини долинав гуркіт навпіл з лайкою. Під час втечі глядачі з м'ясом видрали сидіння та повалили декілька кріплень. Робітники квапливо монтува-ли сцену, де вже сьогодні планувався концерт відомого поп-гурту.

Звуки ремонту глушили крики в гучномовець:

– Ні емпатам! Геть інсайдерів! Вплив від диявола!

– Захистимо громадськість від небезпечних соціопа-тів! Екіпірування кожному бюджетнику!

Кай здивовано підняв брови. Викрики викликали бі-льше питань, ніж ентузіазму. До того ж протестувальники розбилися на два ворожих табори: релігійний, що посила-вся на глузування над церквою, і цивільний, оплачений не інакше як його батьком. Поклик у них був один, а ось аргу-менти різні.

Відвернувшись, Кай потягся у бік парку, похмуро за-грібаючи кедами літній пил. Занадто дорогі для міського бруду, вони швидко вкрилися сірим нальотом, що глумли-во перекрив пафосний лейбл. Відгомони мітингу заглуша-ли навушники, виставлені на максимальну гучність.

Кинувши байдужий погляд на кіоск, завалений всіля-кими снеками, він побрів знайомою стежкою. Сьогодні парк був схожий на вулик, забитий набридливими й гала-сливими візитерами. Надмірно радісні, дратівливо барвис-ті та зайняті своїми бджолиними… тобто людськими спра-вами. Пронизливі крики та верески зависли суцільним маревом над листям, змушуючи Кая продовжувати брести у пошуках усамітнення.

Чим далі, тим більше парк переростав у здичавілий ліс. Зі східного боку він перетинався з недоглянутим во-доймищем, за яким завершувалася офіційна межа міста. Адміністрація слушно вирішила, що сюди туристи вже не забредуть, а отже на доріжки можна не витрачатися.

Кай бував тут майже щодня, не в змозі витримувати ані людей, ані їхній нескінченний потік емоцій. Нутрощі рвало від жалю, злоби та болю, якими його напихали ото-чуючі. Втім, може біль був його власний. Чим більше зрос-тала його сила впливу, тим менше він відрізняв свої емоції від чужих.

Вмостившись на поваленому дереві, Кай нарешті вийняв навушники, скривившись від болю. Від надто гуч-ної музики у вухах стояв нестерпний дзвін, віддаючи у хре-бет і немов просвердливши в ньому отвір. День тільки по-чався, а він вже вимотався вкрай.

– Втома.

Перший камінчик полетів до ставка й безславно пото-нув. Він ніколи не вмів запускати ці безглузді «млинці», але наполегливо позначав ними кожен названий пункт. У дитинстві сестра називала їх «жабами».

– Спустошення.

Другий бульк. Рука здригнулася, і камінчик упав біля самого краю, добре помітний крізь каламутну воду. Кай прикусив губу, зосереджуючись на мерехтливих думках.

– Біль.

Кай люто розмахнувся третім камінцем, навіть не спробувавши запустити його по воді. Він пролетів далі за всіх і з утробним бульканням затонув за десяток метрів від берега.

– Як же мені це все набридло!!!

Несамовитий крик сполохав зграю качок, що з тріском вилетіли з очеретів. Безглуздо покружлявши, вони знов сіли на воду, безладною низкою відпливаючи якомога далі від неспокійного місця.

Звалившись на коліна, Кай здавлено заричав, захли-наючись у своїх емоціях. Пальці глибоко зарилися в пісок, під нігті забилися дрібні камінці. Тіло тряслося в безсліз-ній істериці, що переходила у нестримний сміх.

Зрозумівши, що його зараз виверне, Кай з такою си-лою стиснув зуби, що занила щелепа. Різкі вдихи та види-хи притупили нудоту, натомість викликавши запаморо-чення від надлишку кисню. Очерети біля берега здригну-лися, на мить роздвоївшись. Спробувавши підвестись, Кай раптово закотив очі й знепритомнів.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.