Глава 4. Рожевий перець

Кай сидів у парку, поруч на лавці валявся стос м'ятих газет. Всі сторінки всіяли фотографії з інтерв’ю Мерфі. Деякі листи були надірвані й зім'яті.

Виглядав він на них жахливо.

Декілька фото великим планом, у тому числі, де Кай у подертих джинсах та футболці, на стегнах криво висить брудна толстовка. Типовий вигляд бунтарського підлітка з фільмів. Волосся неохайно стирчить в усі сторони, чітко видно розбиту губу й синець на обличчі. Фрея на задньому фоні здається взірцем елегантності, її темне волосся майже не відливає тією іржею, що така помітна у брата.

«Старший спадкоємець Мерфі з'явився на прийомі в компрометуючому вигляді» – літери сочилися отрутою з жовтуватого паперу.

На другому фото Кай говорить у мікрофон, хижо подавшись уперед. Погляд холодний, майже батьківський, обличчя самовпевнене. «Гучна заява старшого спадкоємця Мерфі» – заголовок ще більш зухвалий, ніж його міміка. Він настільки звикнув прикидатись перед усіма, що сам не помітив, як добре вжився в роль.

Інші статті майоріли криками про ліки та «ін'єкцію «ЕКВАД». Десятки інтерв'ю з лікарями та воєнними. Ще більше «конфіденційних» заяв від Ніколауса Мерфі. Декілька газет хитромудро натякали на нову хімічну зброю, якою корпорація планує труїти інсайдерів. Інспекція від коментарів утримувалась.

Кай згріб усі газети, і, зім'явши їх у величезну купу, запхав в смітник. Його обличчя знущально стирчало з верхньої смуги, коливаючись на вітру. Він не так часто потрапляв у новини, щоб його впізнавали на вулицях. Особисто його знали найбільш проникливі журналісти та працівники батька. До сьогоднішнього дня Залишається сподіватися, що всі довкола розучилися читати.

Поряд пробіг натовп школярів, навантажених пакетами з підручниками. Сьогодні Кай не став забрідати в глибину парку, потребуючи хоч в чиїйсь присутності та зі сторони вбираючи чужі емоції. Радість. Передчуття. Світлий сум, що закінчується літо, а до школи одночасно хочеться і не хочеться повертатися. Йому ніколи не хотілося.

Завтра. Йому здавалося він готовий, але серце все одно тривожно тьохнуло. У запасному рюкзаку лежало декілька баночок з пігулками, рецепт від лікаря, речі на перший час й блокнот, схоплений в останній момент. Все необхідне для навчання та втечі з дому.

Завтра він піде до інституту. Тому що більше йти нікуди. Напевно, варто домовитись про гуртожиток.

Цей ранок Кай провів нишпорячи лікарнями та відшукуючи постраждалих під час його зриву на стадіоні. Навіть сварка з батьком не змогла затьмарити гнітюче почуття провини. Якби це щось змінило – він би давно був у Інспекції та давав свідчення. Але це дасть тільки ще один привід для просування ін'єкції та очорнення інсайдерів. Цього він допустити не може.

Поговорити ні з ким із пацієнтів Кай так і не наважився. Та й що б він їм сказав? «Вибачте, що я божевільний, мені дуже шкода?»

На виході з приймальні лікарні Кай вигріб усю готівку з рюкзака й засунув у прозору коробку з написом «Благодійність». М'яті купюри заповнили сейф догор – вся його готівка, прихоплена з дому. Грошей не лишилося навіть на їжу. Але це була лише найменша частина того, що він міг зробити. Здивовані перешіптування медсестер ще довго долітали до його вух.

На що тепер жити Кая хвилювало в останню чергу. За спиною невідступно маячили примари банківських рахунків, якісь будуть доступні тільки після повноліття, деякі ж були відкриті батьком на його щоденні потреби. Через це Кай відчував себе лицеміром, що кинув недоїдки біднякам та поїхав на захід сонця у Феррарі.

— Синдром самозванця, — промовив вголос Кай, задумливо схиливши голову набік.

Дерево, до якого він звернувся, мовчало. Жінка, що проходила поруч, здивовано обернулася, вишукуючи його невидимого співрозмовника. Пройшла було далі, але сповільнилася й уважніше вдивилася в дивного хлопця, що говорить вголос. Погляд її метнувся до уривку газети, що все ще стирчав з урни.

– Вибачте, ви випадково не Ме...

Перш ніж незнайомка домовила, Кай відвернувся і, підхопивши рюкзак, попрямував у іншу сторону. На ходу діставши кепку, він квапливо насунув її на голову козирком вперед, хоча вона заважала та закривала огляд. Але це все-таки краще, ніж чужа увага.

***

– Вибачте, вільних місць немає. Запис у гуртожиток був відкритий з початку літа, що ж ви так, юначе?

Методистка з жалем похитала головою, вкотре перевіривши список. На пальцях блиснули численні персні, навіть на мізинці красувався мініатюрний метелик.

– У нас дуже багато іногородніх хлопців, місця серед них нарозхват і їм надається пріоритет при розподілі.

– Невже всі студенти вже оселилися? Напевно хтось приїде тільки завтра, до початку навчального дня. Я міг би просто переночувати там, – запитав Кай, крутячи в руках ту саму кепку. Волосся після неї стирчало в усі сторони, й він поспіхом пригладив їх руками перед дверима на кафедру.

Дівчина вкотре похитала головою, зі щирим співчуттям глянувши на нього.

– Усі ліжка розподілені, а хлопці не звітують про ночівлю у гуртожитку. Там й вахтерка студентські лише ввечері перевіряє, щоб сторонні ночами не тинялися. Хто ж знає, чи будуть вони ночувати?

– Окей, а яка-небудь вітальня там є? Навряд чи я сьогодні знайду інше житло.

– Ох, що ж мені з вами робити, студентами…

– Врятувати від ночівлі на вулиці? – щиро посміхнувся Кай, на повну віддзеркалюючи симпатію методистки. Чим приязніше людина ставилася до нього – тим простіше було відчути таку саму емоцію та багаторазово її посилити. Втім, зі злістю все працювало так само.

Зарившись у черговий стос паперів, та бурмотіла собі під ніс:

– Мерфі, Мерфі, де ви тут у нас. А ось і він. Наказ на зарахування надійшов лише декілька днів тому, не дивно, що не вистачило місця. Задали ви мені задачку…

За пів години у Кая на руках був студентський квиток та адреса гуртожитку. Кімнату йому відшукати так і не змогли, але диван у загальній вітальні всяко кращий за паркову лавку, після ночі на якій болить не тільки спина, але й всі нутрощі.

Присадкуватий будинок гуртожитку пахнув свіжою фарбою. Кай глибоко вдихнув, цілком зосереджуючись на запаху. Двері піддалися насилу, скрипом сповістивши всіх присутніх про новоприбулого. Вахтерка ледь кинула погляд на чергового студента, дійсно не запитавши про студентський, хоча Кай вичікувально пригальмував біля неї.

На першому поверсі розташувалася їдальня, невеличка бібліотека і навіть спортзал. На стіні висіла табличка з рекомендацією обов'язкових фізичних вправ для емпатів та інших інсайдерів. Саме в такій послідовності. Знизу синіла приписка маркером: «Більше ніж десять кінестетиків до зали за наявності інших охочих – не пускати!!!» Схильність «тактилів», як їх ще називали, займати всі спортмайданчики була непереборною.

Коротко дослідивши околиці та переконавшись, що тут приткнутися ніде, Кай одразу попрямував на останній, п'ятий поверх. Ліфт прощально дивився йому в спину оголошенням «Тимчасово не працює» з датою розміщення трирічної давності. Ну так, час – поняття відносне.

Майже всі кімнати на поверсі були зачинені, Кай нарахував п'ятнадцять дверей. Навколо панувала дивна для гуртожитку тиша. Чи то серед інсайдерів було не заведено шуміти, чи справді заїхала ледве половина студентів.

Планування поверху було максимально простим: в одній стороні душові, потім довгий коридор з кімнатами, і з іншої сторони вітальня, поєднана з міні-кухнею. Дверцята мікрохвильової печі даремно клацнули, коли Кай спробував їх зачинити, й відразу відкрилися знову.

І абсолютно пусто. Що ж, це йому на руку, а точніше на сон. Він втомився достатньо, щоб заснути при сторонніх, інша справа, що й спокійним відпочинком це не назвеш. Насторожений мозок будив господаря при будь-якому шарудінні, а найлегший скрип дверей викликав наплив адреналіну, заснути після якого вдавалося далеко не відразу.

Два широких дивани в центрі вітальні Кай проігнорував, вмостившись на кріслі в самому кутку біля вікна. Старе і пошарпане, воно давило в спину вилізлими пружинами та затишно поскрипувало. Легкий протяг зараз приємно обдавав шкіру прохолодою, але взимку певно стане проблемою, яка легко вирішиться за допомогою пледа.

Використовуючи рюкзак замість подушки, Кай прикрив очі та почав рахувати, намагаючись дихати повільно і глибоко. Серце поступово затихало, тривога забилася в темні куточки свідомості й затаїлася. Коли рахунок перевалив за чотири сотні думки остаточно затопила темрява.

***

Легкий стукіт не зміг би потурбувати навіть пильну бібліотекарку, але Кая підірвало з такою силою, що рюкзак зісковзнув і гепнувся на підлогу. Спантеличено закрутивши головою, він прикрив очі від небесного світла, що йшло з боку кухні. Поступово очі звикли й розпізнали звичайну лампу холодильника, невдало спрямовану прямо в сторону крісла.

Дверцята грюкнули зачиняючись. Пролунало клацання, потім приємне шипіння. Кай роздивився баночку виноградної фанти та рефлекторно проковтнув слину. У роті пересихало після сну, до того ж нудило. Він проспав не лише залишок дня, а й пропустив прийом пігулок.

Кай потягнувся до внутрішньої кишені рюкзака, але забарився. Нічний візитер продовжував стояти біля холодильника, безтурботно присьорбуючи газовану воду. Серед емпатів психічні захворювання вважалися практично нормою, відвідування психолога було ж обов'язковим для всіх інсайдерів. Але життя з Мерфі вбило Каю в голову одну істину: «Якщо можеш здаватися нормальним – будь нормальним».

Чужий погляд відчувався як крижаний дотик. Холодний, вивчаючий та абсолютно непроникний. Це, як мінімум, свідчило про хороший рівень контролю емоцій.

Кай якомога невимушено відкинувся на спинку крісла, підігнувши одну ногу під себе. Він не збирався розглядати незнайомця нишком, але піднявши очі все одно здригнувся, ніби його зловили на підгляданні.

Погляд у поціновувача фанти був абсолютно прямий, і Кай зіщулився від відчуття, що його сканують. Звідси йому погано було видно колір очей: чи то блакитні, чи то сірі, з темною облямівкою по краю.

Мовчання ставало все щільнішим, з легким ароматом озону, який буває під час дощу.

Кай вичікував, легенько барабанячи пальцями по підлокітнику. Йому нескладно було розпочати розмову першим за необхідності. Але на розмову з ввічливості в нього не було моральних сил, нічого конкретного від незнайомця йому не було потрібно, а дружелюбності, щоб відповісти тим самим, він не відчував. Він взагалі абсолютно нічого не відчував.

Черговий ковток газованої води, очі не відриваючись впиваються в обличчя Кая. Той не витримав першим і, відчуваючи, як внутрішні бар'єри починають тремтіти, відвів погляд. Така пильна увага починала нервувати.

Він регулярно проробляв цей трюк раніше: трохи зміщав кут зору, вивчаючи одяг чи зовнішність співрозмовника. Погляд залишався пильним і уважним, а голова вільно працювала, аналізуючи те, що відбувається, або взагалі складаючи плани на завтра. А головне – зникало відчуття глядалок.

– Мерфі.

– Що? – стрепенувся Кай, який встиг повністю поринути у свої думки.

Занадто темні коріння волосся незнайомця контрастували з вибіленими пасмами: вугільні мазки на сніжній білизні. Художній безлад, який може створити або перукар, або щасливий білет генетики. Незнайомець подобався йому все менше хоча б тим, що Каю навіть при стараннях сестри не вдавалося виглядати наполовину так гарно.

– Згадав, де тебе бачив.

– Круто, – невлад ляпнув Кай.

Куточки чужих губ здригнулися, на секунду намітивши усмішку. Стрілка «Ставлення до дивних типів» моментально здригнулася і стрибнула на шкалу «Триматися якомога далі: самовпевнений виродок». Стильна зачіска та самовдоволення – відразу два червоні прапори для таких як Кай.

Кінцем язика злизав краплі фанти з губ, незнайомець плавним кроком підійшов до крісла, змусивши Кая напружено випрямити спину. Повільно схилившись, «червоний прапор» небезпечно наблизився до його обличчя, вдаючи, що не помічає, як об'єкт його уваги втиснувся в спинку крісла, намагаючись зберегти дистанцію. Навколо здійнявся легкий аромат рожевого перцю, приємний, але тут абсолютно недоречний. Принаймні, так близько.

«Не рухатись. Дихати спокійно.»

Потягнувшись рукою, порушник спокою взяв із-за крісла газету. Кай тільки зараз виявив на підвіконні цілий стос пошти. По щоці мазнуло клаптиком паперу. Внутрішності затопило полегшення і легкий сором: ніхто не збирався його провокувати, він просто сів поруч із чортовими газетами.

– Гівняне фото, – незнайомець примружив одне око, порівнюючи реального Мерфі з надрукованим.

Кай дзеркально повторив рух, своєю чергою вивчаючи непроханого співрозмовника. Риси обличчя чужорідні: мигдалеподібні очі, широкі вилиці. Шкіра трохи смаглява, але не від засмаги. І сірі райдужки, наче прифотошоплені. Можливо, лінзи? У азіатів таких очей не буває.

– Не подумай, що це особисте. Об'єктивна оцінка фотографа та редактора, який вирішив надрукувати це лайно.

– Дякую за експертну думку.

– Звертайся.

На коліна Каю прилетів один з екземплярів газети, яку він вранці запихав в смітник. Фото те саме: блудний спадкоємець тільки-но ввалився в будинок і тут же потрапив під приціл камери, зганьбивши славне ім'я Мерфі одним своїм виглядом.

«Навіть вираз обличчя ідіотський.»

– А ось тут уже цікавіше. Фотографу пощастило впіймати момент, чи ти ретельно спланував цю виставу?

Кай з кам'яним обличчям підняв брову, всім виглядом питаючи: ну і до чого ця розмова?

Ця стріла полетіла не те що в молоко, а ганебно тріснула ще до вильоту, ніким не помічена. Співрозмовник примружився і присів навпочіпки прямо перед кріслом, змусивши Кая трохи нервово піджати й другу ногу. На обличчі, на його гордість, не здригнувся жоден м'яз.

– Так-так, посил приблизно такий. Тільки можеш трохи сильніше брови нахмурити?

– У тебе до мене якісь претензії? – брови на противагу чужому проханню питально піднялися.

– Люблю докопуватись до істини.

– Зараз ти до мене докопуєшся, – відрізав Кай і незграбним рухом перемахнув підлокітник крісла.

Щоб злізти нормально – довелося б майже уткнутися у настирливого дізнавача. Стрибок неприємно віддався у скронях, що трохи нили після сну. До того ж бажання пити нікуди не поділося.

У холодильник він навіть не зазирнув, не збираючись зазіхати на чужі запаси. Ряд горняток біля умивальника удостоївся лише бридливого погляду. Так що воду з-під крана довелося набирати в одноразовий стаканчик, витягнутий з довгого стосу й чия стерильність викликала найменше сумнівів.

Гидкий присмак хлорки та іржавих труб угамував сухість у роті, осівши на язику. У будинку батька стояв фільтр, дозволяючи старшому спадкоємцю присмоктуватися до труб й зовсім не показуватися на кухні. Допивати це було вище за його збезводнені сили, але ковтати пігулки без води він не вмів й в гірші часи. Вони миттєво розчинялися з такою ядерною гіркотою, що можна було заїдати їх цукром.

Обернувшись, Кай здригнувся та відчув, як залишки води окропили його джинси, невдало ляпнувши прямо на дизайнерські дірки в тканині.

– Не нервуйся так. Я не кусаюся.

Акуратно вивудивши пом'яту склянку з пальців, незнайомець відкрив холодильник. Зашипіла мінералка, клацнувши недоторканою кришкою. Вода виглядала крижаною і такою смачною, що Кай мимоволі проковтнув слину.

– І до чого це?

Внутрішні радари вибивали збій та ловили відверту нісенітницю. Не зумівши отримати емоцій від співрозмовника, Кай борсався у своїх почуттях, постійно втрачаючи опору. З агресивними журналістами було просто – будь нахабнішим, самовпевненішим і наполегливішим. Клин клином, лом ломом, зуб за зуб – сценарій дуже простий.

Наміри ж гостя більше нагадували телевізійні перешкоди: емоції якщо й пробивалися, то вкрай розпливчасті та суперечні одні одному. Кай погано пам'ятав це відчуття, адже з останнього спілкування з матір'ю минуло вже сім років. Дискрети завжди з легкістю закривалися від чужого впливу, а при бажанні й взагалі видавали за правду все, що душі завгодно.

Може тому він ніколи й не підозрював її. Мати чудово впливала, переконуючи сина, що той абсолютно нормальний, просто… трохи захворів. Незважаючи на величезну кількість лікарів та тестів. Дорослий інсайдер легко переконає дитину в чому завгодно. А дитину із задатками емпата, який не здатний відрізнити чужі емоції від своїх, й зовсім здатна звести з розуму.

А може, й звів. Звела.

– Вода, – склянка терпляче шипіла у нього під вухом.

– Я здогадався, що не кефір.

– Припини від мене захищатися. Я всього лише налив тобі склянку мінералки.

– Перестань мене аналізувати, – вишкірився Кай.

– Ти поводиш себе як дослідний зразок у психдиспансері. Вважай це моєю професійною деформацією.

Зневажливо смикнувши куточком губ, Кай процідив:

– У такому випадку рекомендую тобі оновити кваліфікацію. Типове серед дискретів почуття власної важливості з тебе так і пре. Будеш трохи менш шаблонними.

Посмішка у відповідь буквально сіяла задоволенням без краплі агресії. Сірі очі з пронизливих стали доброзичливими.

– Вибач.

Перш ніж Кай встиг розкаятися та переконатися у щирості вибачень, опонент продовжив, різко подавшись уперед.

– Просто ти надто мене заводиш, – чуже дихання мазнуло по шиї.

Кай смикнувся назад, відчуваючи, як стільниця вдавлюється в спину, не даючи відступити.

– Якого?!..

– Приглуши емоції, кажу, інакше весь блок перебудиш. А це тобі для пігулок, – багатостраждальна склянка знову тикнулася йому в обличчя.

– З чого ти взяв…

– Або в тебе є таблетки, які приведуть тебе до адекватного стану й ти перестанеш вирувати емоціями. Або вже завтра тобі їх випише психіатр, доки ти всіх навколо не розбурхав. В аптечці житлового блоку є валеріанка, якщо інші емпати ще не випили усе. Там же пластирі, наліпи на обличчя, бо виглядаєш як жертва індіанської посвяти у воїни.

Вложивши нарешті склянку Каю в руки, дискрет вийшов із кухні. Легка усмішка продовжувала тремтіти на губах, насміхаючись над наївним емпатом. Через хвилину в коридорі грюкнули двері й тільки тоді Кай зрозумів, що в нього трусяться руки.

«Якого біса?!»

У чому саме його претензія Кай сформулювати не зміг. Якого біса він приперся до Інституту, повного інсайдерів? Одразу ж натрапив на дискрета, який вибив його з рівноваги одним своїм виглядом? Чи дозволив собі реагувати й так по-дурному вирувати емоціями?

Коли кількість питань перевалила за десятку, Кай підійшов до вікна та висунувся одразу до поясу. Вітер сковзнув по розпаленілим скроням, остуджуючи не тільки голову, але і її вміст. Придушивши спонтанне бажання звіситися нижче, він прикрив стулку, залишивши широку щілину для провітрювання.

Випивши таблетки, Кай знову вмостився в крісло. Пальці ковзали по порожньому зап'ясті. Бусина з браслета лежала в кишені рюкзака, але нанизати її на новий шнурок він не встиг. У голові миготів калейдоскоп з обличчя матері, мертвих тіл на стадіоні, перекошеного люттю рота батька й сірих насмішливих очей. У шалених мерехтливих образів була одна спільна риса – всі вони виводили його з рівноваги.

Заснути знов Кай так і не зміг, до світанку витріщаючись запаленими очима в небо, що поступово світлішало.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.