Глава 3. Під софітами

Коли він опритомнів сонце відчутно зрушило по небу і налилося хворобливим помаранчевим світлом. Тіні витяг-лися, зламаними лініями розкресливши берег. Непритом-ність плавно перейшла в глибокий сон, багаторазово поси-лений накопиченим недосипом і пігулками.

Котра година?!

Схопившись, Кай метушливо обернувся у пошуках те-лефону. Повалене дерево та пісок навколо нього пустував. Ані рюкзака, ані його вмісту. Поки він валявся у відключці, хтось спокійно забрав речі, проігнорувавши їхнього несві-домого господаря. А він наївно думав, що сюди ніхто не забрідає.

Серце пропустило удар, завмерло і важко, тривожно забилося об груди. Інтерв'ю. Він запізнився на сімейне інтерв'ю, анонс або що його бізнес-сімейка там замислила.

Батько його вб'є.

Кинувши байдужий погляд на пісок, він відвернувся і кинувся у бік чагарників. Пробратись крізь них буде шви-дше, ніж повертатися до центрального входу в парк.

Серед вкрадених речей був і телефон, на якому, напев-но, вже сотня пропущених дзвінків. Хоча мобільний більше цікавив його як годинник та можливість викликати таксі. Ось тільки шкода книжку, дочитати до кінця залишалося лише один розділ.

Гілки хльостали по обличчю, декілька разів Кай спітк-нувся, ризикуючи покотитися стрімголов, але часу обирати дорогу не було.

Цікаво, на скільки він запізнився?

Майнула спокуслива думка не з'явитися взагалі, але Кай мужньо запхав її в глибини підсвідомості. Він не буде боягузливо відсиджуватися десь на задвірках, чекаючи прочухана після повернення. Краще відразу обрубати цей вузол і огребти сповна. До того ж чим довше батько чекає, тим більше розпалюється. «Охолонути» – це явно не про нього. Голові Мерфі швидше підійшло б – «Дійти до точки неповернення».

Істерично засигналила машина, коли Кай пролетів перехрестя, не зважаючи на щільний потік автомобілів.

– Вибачте-пробачте, я тут мчу на гільйотину, – іроніч-но пробурмотів він, задихаючись від швидкого бігу.

Ще крок – і ноги заплелися, не бажаючи тримати гос-подаря. Схопившись за найближче дерево, Кай повис на ньому, жадібно хапаючи повітря. Ясна нестерпно нили, у роті з'явився присмак крові. Все ж таки легка атлетика явно не його коник.

Піднявши очі, Кай відчув, як крижана хвиля прохо-дить по грудній клітці й моститься внизу живота. Усі вікна будинку горіли, як новорічна гірлянда. Чорним зламаним вогником залишалася тільки його кімната і кілька житло-вих приміщень. Біля в'їзду припаркувався десяток автомо-білів.

Машини тітки та її чоловіка він впізнав одразу. Вони завжди приїжджали окремо, оповістивши околиці гучни-ми криками про те, хто ж повезе дітей назад. Його п'яти-річні двоюрідні сестри демонстрували роботу генів на сво-єму прикладі, змагаючись у гучності з батьками.

Бабця приїхала з водієм, попри всі правила потягнув-ши його з собою на зустріч. Батько називав того альфонсом і весь трясся від одного виду бабусиного протеже. Її вели-чезний позашляховик недбало м’яв газон, тонко натякаю-чи, що водій аналогічної думки про старшого Мерфі.

Кай геть забув як звуть того білозубого шофера, але пі-дозрював, що вся ця вистава влаштована для дідуся. Роз-лучені років десять тому, вони не припиняли докучати сім'ї регулярними скандалами.

Авто діда демонстративно підпирало позашляховик, тож виїхати без скандалу чи ДТП у бабці не вийде. Знаючи її характер, друге вона із задоволенням поєднає з першим.

Три фургони, прикрашені яскравими логотипами, на-лежали відомим телеканалам. Всі вони стояли порожні, їхні власники давно перебували всередині.

Над головою тихо затріщав ліхтар, неохоче вмикаю-чись. Кай з досадою глянув угору: тінь, що прикривала його, зникла. Витерши вологі руки о футболку, він обереж-но рушив до паркану. Чим довше він тягне, тим більше наростає тривога.

«Добре хоч виспався перед скандалом, – невеселий смішок у голові трохи підбадьорив його. — Переживемо».

Що він чудово умів робити, так це лазити по парканах. Пальці досконало знали всі виїмки, за які можна вхопити-ся. Перекинувши себе на інший бік, Кай обтрусився і за-вмер.

Журналістка хижо вп'ялася в нього очима, непомічена ним за густими кущами троянд.

– Кай Мерфі, старший спадкоємець корпорації!

– Секретна інформація, але у Фреї день народження того ж дня, що й у мене, – холодно відповів Кай.

– Дві хвилини іноді вирішують все, чи не так? – вона підморгнула йому, не прибираючи хитрої усмішки. Руки квапливо нишпорили в сумочці, вишукуючи диктофон.

Її поява порушила всі його плани. Тепер потай пробра-тися в кімнату й привести себе до ладу точно не вдасться. Хіба що спробувати відкупитися невеликою розмовою... а потім з розгону стрибнути в кущі. Нічого підозрілого.

– Ви чули про нещодавній інцидент із нападом на ста-діоні? Ваш батько зробив гучну заяву, ніби-то Мерфі особи-сто візьмуть під контроль цю справу.

– Вже взяли, – процідив крізь зуби Кай, згадавши свою роль у цьому самому «нападі».

Так і не вирішивши, що робити, він продовжував туп-цювати в кущах. Журналістку це, судячи з усього, не бен-тежило, і вона сміливо перегороджувала прохід до будин-ку.

– Отже, ви схвалюєте такий рішучий наступ на інсай-дерів?

– До повноліття у мене немає голосу в раді компанії.

Вивертатися нейтральними відповідями він теж умів майстерно. Батько за таке називав його марудою і тюхтієм, але зараз будь-яке слово може зіграти проти нього.

– Фактично вам належать п'ятнадцять відсотків акцій компанії, ви маєте право вже зараз висловлювати свою позицію…

– Законодавство не дозволяє мені прийняти спадщину матері ще пів року.

Журналістка досадливо скривилася, зрозумівши, що не зуміла спровокувати його на відвертість, і тут же зміни-ла тактику:

– Наскільки відомо, ваша мати, видатна інспекторка «ЕКВАД», загинула під час схожого інциденту. Думаєте, вона б підтримала такий войовничий настрій корпорації?

Кай глумливо підняв брову, не зводячи погляду зі співрозмовниці. Чорна діра всередині неприємно занила, і його мовчання було не стільки бажанням поставити жур-налістку в незручну ситуацію, як спробою впоратися з со-бою. Тривала пауза змусила дівчину нервово переступити з ноги на ногу, але вона продовжувала утримувати диктофон коло обличчя, жадаючи сенсації.

– Коли мама загинула, мені було сім років. У такому віці діти мало що тямлять у бізнес-стратегіях.

Нервово облизавши губи, кореспондентка загаялася, підбираючи слова. Кай чемно обігнув її, зачепивши рука-вом колючі кущі.

– Перепрошую, мені треба бути на прийомі.

Кожен крок наближав його до яскраво освітленого по-рогу будинку. Спину свердлив розчарований погляд жур-налістки і він ледве стримував порив ломанутися в кущі подалі від будь-яких спостерігачів. Але якщо вже відступа-ти з поля бою, то з гордо піднятою головою.

– Кай!

Голос батька гримнув кувалдою, змусивши відчутно здригнутися. Видохнувши, Кай із зусиллям продовжив йти, сподіваючись, що його спина не видає безмежний жах.

– Де ти був, недоумок?!

Старший Мерфі шипів від люті, але продовжував утримувати на обличчі благодушну усмішку. Виглядало це настільки страшно, що Кай нерішуче завмер за крок від дверей.

– У парку, – виправдовуватися сенсу не було, будь-яка його відповідь буде невірною.

– У якому до біса парку?!

– У східному, – з похмурим задоволенням відповів він.

Кай міг би написати цілу книгу про те, як розгнівати батьків, не сказавши при цьому ні єдиного слова проти. І ще більшу збірку про те, як за це можна огребти. Щока фа-нтомно занила, чекаючи повторення старого ляпасу, але зараз його рятував повний будинок гостей. Про те, що буде після, Кай навіть не намагався думати.

– Швидко пішов й привів себе в пристойний вигляд, г-ганьбище, – батько нахилився до самого його вуха, декіль-ка крапель слини потрапили на шкіру, змусивши Кая гид-ливо стиснути зуби. Неприродно рівна спина занила від напруження.

– Спадкоємець Мерфі! А ми думали, що ви ховаєте від нас старшого сина, Ніколаусе.

Голос відомої ведучої висмикнув їх із мовчазної нена-висті, змусивши Кая квапливо натягнути посмішку й поти-снути протягнуту руку. Гостя була схожа на богиню скарбів – нанизані на пальці персні, намисто на шиї, великі сере-жки та навіть крихітна діадема у волоссі нестерпно сяяли у світлі люстри.

– У мене двоє спадкоємців, про що я не втомлююся дякувати долі, – рука батька лягла йому на плече, стиска-ючись кам'яною хваткою.

Фраза пролунала доброзичливо, але тільки не для Кая. Збоку заклацала камера, яскравий спалах відбився в кош-товних каменях, змусивши всіх примружитися. Фотограф винувато посміхнувся і зробив ще один кадр перш ніж зги-нути у натовпі.

– Фрея вчинила справжній фурор. Така ділова хватка! Але всім давно кортить поспілкуватися з Каєм, а ви завжди його від нас ховаєте. Невже він такий скарб?

– Повірте, мою роль у цій сім'ї не можна недооцінюва-ти, – Кай усміхнувся куточком рота і понизив голос до ін-тимного напівшепоту. У голові перелякано гуркотіла кров, але його самоконтроль стрімко сходив із рейок.

– Який переконливий молодий чоловік! – захопилася співрозмовниця, тоді як старший Мерфі скреготів зубами, зображаючи батьківську гордість. – Чому ж ви не потрапи-ли на основну частину прийому? Ніколаус дуже перекон-ливо розповідав про нові вектори розвитку корпорації.

– Кай у нас не дуже цікавиться бізнесом.

– Ох, повірте, ніщо не заманює у бізнес більше, ніж пакет акцій!

Батько з готовністю підхопив манірний сміх гості. Кая відчутно занудило від цієї вистави, і він приречено перевів погляд у зал. Звідти на нього вирячилася сестра, виразно демонструючи, що думає про його зовнішній вигляд і запі-знення. Насилу стримавшись від гримаси у відповідь, Кай відчув, як батько грубо його струснув, зображуючи родинні обійми.

– Ми ненадовго відійдемо, після чого продовжимо обіцяне сімейне інтерв'ю.

Вибору йому не надали. Кай намагався встигнути за швидкими кроками Ніколауса. Хватка на плечах тільки посилилася й він скривився від болю, передчуваючи появу синців.

– Він надумав зі мною гратися… щеня, – бурмотання батька перемежувалося важким пихтінням, поки вони пі-діймалися сходами. – Якби ви не були близнюками, я б вирішив, що Леона тебе на стороні нагуляла.

Ім'я матері різонуло по серцю і Кай відчайдушно сми-кнувся, вириваючись. Батько немов чекав чогось подібно-го. Варто було їм завернути за ріг, щоб випадкові гості не побачили сімейну сцену, як старший Мерфі грубо перехо-пив сина за комір, тягнучи за собою.

У кімнату Кай влетів головою вперед, з розбігу врізав-шись у шафу. Грубий стусан батька примусив його втрати-ти рівновагу. Зверху посипалися якісь речі, зошити й останньою впала стопка книг, засадивши гострим кутом по скроні. Поперек занив від удару туфлею: улюблена пара батька була підкована справжнім металом.

– Швидко переодягнувся у нормальні речі.

– Зараз, тільки струс мозку на місце поставлю, – з останніх сил та залишків іронії пробурмотів Кай. У право-му вусі тоненько дзвеніло і він труснув головою. Дзвін глу-мливо перескочив в інше вухо.

– Не зараз, а негайно!

В обличчя йому полетів костюм, дбайливо розкладе-ний покоївкою на ліжку. Від різкого ривка тканина хрус-нула. Рукав новенької сорочки зяяв рваною діркою. Кай філософськи просунув в неї пальці та поворушив ними.

– Переодягайся, я сказав!

Двері шафи гуркнули й небезпечно нахилилися, коли батько різким ривком відчинив їх. На підлогу безладно полетіли речі, й до цього не дуже акуратно складені.

– Розвів тут свинарник. Сам покидьок, але не смій пе-ретворювати мій будинок на купу лайна!

Кай мовчки спостерігав за розлюченим батьком, при-тримуючи забиту скроню. Біль у ній пульсувала не перес-таючи, відстрілюючи аж до потилиці. Він й так знав, що жодної пристойної сорочки у шафі немає. Його ненависть до костюмів й день генерального прання в економки спле-лися в глузливу комбінацію з трьох пальців.

– Чого ти розлігся, бовдур?!

Новий рик Ніколауса все-таки змусив Кая встати й на-силу натягти штани. Абсолютно нові, трохи звужені до ни-зу – останній писк моди вартістю в пів автомобіля. Піджак зі спеціально підібраними для старшого сина довгими ру-кавами ідеально сів по плечах. Навіть чорна футболка під ним стала виглядати пристойно, хоча й виринула з самих глибин шафи.

Батько безцеремонно зазирнув у комод. Блиснуло діа-мантами, й Кай рефлекторно прикрився рукою. Дорого-цінні запонки відбилися від ліктя та впали на підлогу. Не зреагуй він, й гострі грані каменів вп'ялися б у шкіру.

– Одягни це. І за мною!

Кай слухняно рушив слідом, плутаючись пальцями в незвичних прикрасах. Застібки вислизали, як зачаровані, й від поспіху він ніяк не міг потрапити в потрібний отвір. На черговому повороті зосереджений на вдяганні хлопець не встиг загальмувати та врізався у спину батька. Камінчик блиснув, вискочивши з рук, та покотився по підлозі.

– Дурень криворукий, дай сюди! І це лайно зніми.

На килим посипалися намистини від розірваного бра-слета, прощально тріснув ремінець. Безліч шкіряних стрі-чок, звитих у хитромудрий візерунок, тепер безглуздо сти-рчали в сторони, нагадуючи вбитого восьминога. Кай не кліпаючи дивився на зіпсовану прикрасу.

– Батько, журналісти готові до другої частини інтер-в'ю, перерва закінчена, – тут Фрея зволила помітити брата, моментально углядівши футболку під елегантним піджа-ком. – Треба ж, виглядаєш як нормальна людина… майже.

– І тільки ляпни щось про маніпуляції, я тобі сам не-щасний випадок влаштую, – пригадав Ніколаус ранкову розмову.

Кай продовжував мовчати, уп'явшись вперед без ба-жання вслухатися ані в єдине слово батька. Пальці затис-нули останню намистину з браслета, залишки якого покої-вка безжально змітала в сміття за їхніми спинами.

«Вистава. Це все вистава й нам треба лише зіграти свою роль. Це все не справжнє.»

Свідомість небезпечно похитнулася, втрачаючи зв'я-зок із реальністю. Власна рука здалася йому нескінченно чужою, а намистина в ній неосяжною. Вся його увага ско-нцентрувалася на цьому дешевому камінчику, купленому задешево у туристичному магазинчику.

Повернувся до реальності Кай вже за довгим столом, де розташувалася вся сім'я, сидячи з неприродно рівною спиною й такою ж усмішкою на обличчі. Він її називав «Сімейний оскал номер п'ять: нейтрально-доброзичливий». Тільки сьогодні вранці він у цій же їдаль-ні мріяв провалитися крізь землю.

– Діано, багато хто порівнює заяву піар-служби Мерфі з оголошенням війни. Як керівник відділу ви погоджуєтесь з рішенням брата?

Тітка Кая таємниче усміхнулася, трохи хитнувши щи-колоткою, одягненою в ідеальну чорну туфельку.

– Це в жодному випадку не оголошення війни. Це її запобігання. Ми з Ніколаусом дуже довго йшли до цього. Вся діяльність корпорації Мерфі спочатку була спрямована саме на профілактику інсайдерської агресії та захист мир-ного населення.

Кай смикнув куточком губ. Підміна понять. Інформа-ційна війна. Брудна політика. Він міг підібрати тисячу слів, щоб визначити слова тітки, але жодне з них не міг вимовити вголос.

– Ви обіцяли продемонструвати вашу нову розробку наприкінці зустрічі. Що це буде?

– Революція, – видихнула Діана у мікрофон, зберігаю-чи таємничу напівусмішку. – Про це вам набагато краще зможе розповісти мій чоловік, він же керівник нового від-ділу.

У розмову включилася та сама журналістка, яка зло-вила Кая біля паркану. Зараз вона виглядала ще більш хижо, направивши у свій блокнот витончену пір'яну ручку. Одним рухом вона підкреслила потрібний рядок, виділяю-чи його зі списку питань.

– При одруженні ваш чоловік Рональд взяв прізвище Мерфі. Тепер він отримує стрімке підвищення до голови цілого відділу. Це можна вважати підтримкою традицій Мерфі, що бізнес – справа сімейна?

Діана на секунду затнулась, не готова обговорювати підвищення чоловіка та розраховуючи, що весь фокус ува-ги буде спрямований на таємничу сенсацію. Їй на допомогу прийшла Фрея:

– Мерфі – це не просто кров. Це готовність слідувати вищим ідеалам заради безпеки нації. Вся наша компанія – це сім'я. І вся наша сім'я – частина корпорації.

Фотографи вибухнули цілою серією спалахів, розрахо-вуючи, що ця цитата точно війде до випуску. Журналістка чемно кивнула й знову круто змінила тему.

– Наскільки мені відомо, старший спадкоємець, Кай Мерфі, наполягає на своїй непричетності до справ компа-нії. Принаймні до настання повноліття.

Ферзевий гамбіт. Хід конем. Шах і мат.

Обличчя батька спотворилося, глибинна лють на мить виглянула з очей. Фрея немов проковтнула кислий лимон ще на акценті про старшого спадкоємця. Дядько з тіткою завмерли двома статуями, чекаючи вказівок їх розлютова-ного ватажка.

Кай навіть із деяким захватом оцінив стратегію жур-налістки. А йому-то здавалося, що він не дав їй ані крихти інформації. Спина вмить спітніла, але він нахилився до мікрофона, випереджаючи спантеличену Фрею.

– Не хочу здатися голослівним. Я – Мерфі по праву народження, й ніщо цього не змінить. Мою участь у спра-вах та стратегії корпорації ви побачите на власні очі. І зможете оцінити її розмах. Коли настане час.

Журналісти приголомшено переглянулися, не чекаю-чи настільки гучної заяви від найбільш мовчазного члена сім'ї. Поява Кая на інтерв'ю була їх ласим шматком, й коли бажаний делікатес так спритно ухилився від одного гачка, в нього тут же націлився десяток мікрофонів.

Гуркіт крові у вухах не дав Каю розчути жодного запи-тання. Серце билося з такою силою, що поблизу ставало помітно, як здригається комір піджака. Він сховав тремтя-чі руки під стіл, переплівши пальці між собою так міцно, що ті побіліли. Смілива, гучна… відверто загрозлива заява від того, хто так демонстративно цурався сімейного бізне-су.

У спробах виправити свій промах він натворив ще бі-льших справ. Чим більше часу проходило з прийнятих ним пігулок, тим сильніше всередині розгорялася злість. Запо-вітна помаранчева упакова зникла разом із рюкзаком, а під час візиту до кімнати Каю було не до цього. Апатія змі-нялася чадною, присипаною попелом люттю. І розпалити її до величезного згарища – секундна справа.

«Ну й чорт з вами. За пів року ви мене тут не поба-чите. Протриматися.»

– Спокійніше, панове, ви ще поспілкуєтеся зі спадкоє-мцями Мерфі на конференції в честь їхнього повноліття та вступу до спадку моєї дружини.

Журналісти, немов зграя піраній, відразу ж перекину-лися на іншу здобич. Слово взяв повненький чоловік з ли-синою, що сяяла яскравіше багатьох прикрас у залі.

– Ніколаусе, зараз ви розпоряджаєтеся шістдесятьма відсотками акцій та можете впливати на будь-яке рішення ради компанії. Через пів року ви втрачаєте опікунство, й тридцять відсотків акцій дружини перейдуть до ваших дітей відповідно до заповіту. Ви не боїтеся впустити такий величезний важіль тиску на інвесторів та раду?

Старший Мерфі розтяг губи в добродушній усмішці. Спалахи фотоапаратів посилилися, ловлячи кожен рух засновника корпорації, що була визнаним монополістом у виробництві спорядження проти інсайдерів.

– Як сказала Фрея – наша сім'я та корпорація єдине ціле. І нічиї акції цього не змінять.

Із зали донеслися оплески. Кай вихопив очима бабцю, яка посилено плескала, але навіть у такий момент не забу-вала кидати зневажливі погляди на колишнього чоловіка, що сидів двома місцями ліворуч. Її улюблений шофер від-верто дрімав на стільці, навіть не намагаючись прислуха-тися до того, що відбувається.

Зі звичайних гостей тут були тільки ця нерозлучна трійця та малолітні двоюрідні сестри, яким точно жодної справи до акцій не було. Основну масу складали журналіс-ти, фотографи та оператори.

– Останнє питання, Ніколаусе! Це правда, що Кай Мерфі проходить лікування в психіатричній клініці з діаг-нозом тяжка депресія та тривожний розлад?

Кая немов вдарили по голові. Він поспіхом підняв очі, видивляючись того, хто поставив питання. Ну, звичайно. Його улюблена журналістка. Її очі були спрямовані на ба-тька, як і більшості, хоча частина операторів прозорливо навели камеру на головного героя питання. Гамір посили-вся.

– Ймовірно, ми з вашим інформатором зіштовхнулися в приймальні лікарні. Щоправда, шкода його засмучувати, це був стандартний щорічний медогляд. Якщо вам дуже цікаво, можу показати результати аналізів. Терапевт дуже стурбований моїм зниженим гемоглобіном.

Неголосна відповідь змусила присутніх замовкнути, ловлячи кожне слово. Легка довірлива усмішка та піднесе-на в щирому подиві брова межувалися з глузуванням. З усіх боків почулися схвальні смішки і Кай трохи нервово ним кивнув.

У роті пересохло, й кожне слово дряпало горло нажда-чним папером. Кай відчув важкість у грудях, яка стрімко розросталася: спочатку стиснуло легені, потім налилося свинцем серце, перетворивши стукіт у люті удари по кова-длу.

Насилу посміхнувшись, він вибачився, підкреслено акуратно засунув своє крісло й направився до дверей кухні. Здивовані обличчя здавались надто різкими та насичени-ми кольором, ніби хтось викрутив контрастність на макси-мум. Світло в залі згасло, вдало відволікаючи увагу гостей.

– Саме час перейти до основної, так би мовити, страви нашої сьогоднішньої зустрічі. Увага на екран!

Бусина розігрілася у його долоні. Гладкі грані приємно ковзали по шкірі і він цілком зосередився на цьому відчут-ті. Кай тримався за неї, як за рятувальний трос, ось тільки його корабель йшов на дно разом з ним самим.

Кухня зустріла його шумом та запахом горілої цибулі. Вчепившись руками в краї умивальника, він сунув голову прямо під кран з крижаною водою. Широко розплющені очі витріщилися прямо на овочі, закинуті для промивання.

– Молодий пане, з вами все гаразд?

Кай повернув голову, не виймаючи її з-під крана. На-вколишній світ став на місце, вицвітала страхітлива різ-кість й неприродно яскраві кольори. Вода розмивала об-личчя стурбованих працівників, й він нарешті випростав-ся. За комір линули крижані струмки, змиваючи залишки паніки.

– Вирішив трохи освіжитися.

Куховарка занепокоєно кивнула, не зводячи з нього стурбованого погляду. Хтось із них цілком міг розповісти журналістам про його пігулки. Антидепресанти та заспо-кійливі він ніколи спеціально не ховав, це батько був одер-жимий ідеєю приховати хворобу сина.

Абияк пригладивши волосся, Кай непоміченим повер-нувся до зали. Всі погляди були прикуті до презентації, заради якої батько притягнув проєктор з офісу. Мигцем глянувши на зображення, Кай застиг, забувши відняти руку від мокрого чуба.

– Це нове слово проти впливу. Опісля майже десяти років випробувань ми знайшли спосіб не просто захищати-ся, а й запобігати ударам інсайдерів.

На темній поверхні полотна світилася пробірка, дове-рху наповнена блакитною рідиною. «Ін'єкція ЕКВАД». Зображення трошки рябило й батько вже декілька разів крадькома гепнув по проєктору, явно готуючись влаштува-ти прочухан своїм технікам.

– Звичайно, на нас чекає ще безліч випробувань, але засіб пройшов головну перевірку – ефективністю. Ін'єкція придушує інсайдерські здібності терміном від 2 до 72 го-дин, все залежить від дози та організму емпата або іншого потенційного злочинця з впливом.

– Міністерство охорони здоров'я брало участь у випро-буваннях?

– Наскільки ін'єкція буде безпечною?

– А якщо вколоти її звичайній людині?

– Як давно триває розробка?

– Які побічні ефекти?

Питання та спалахи ринули нестримною лавиною. Ба-тько із задоволенням посміхався й кивав, дивлячись на фурор серед гостей. Завтра ця новина буде головною темою всіх газет та каналів. Світло фотокамер різко окреслювало кожну зморшку на його обличчі, перетворюючи її на уро-чистий візерунок. Якби Кай захотів намалювати цю сцену, він би представив її в цьому хаосі зламаних ліній.

– Для звичайних людей ін'єкція абсолютно безпечна, сприймайте її за ліки, які є в будь-якій аптеці. Ліки проти інсайдерів.

– Який максимально безпечний термін застосування ін'єкції? – дзвінкий голос журналістки перекрив загальний шум. – Чи не призведе вона до безповоротних процесів в організмі інсайдера?

– Люба моя, ін'єкція на стадії випробувань на людях. Добровольцях-інсайдерах, які бажають жити звичайним людським життям. Усі звіти та цифри будуть опубліковані після завершення процедури.

Але журналістка так просто не здавалася, наполегливо подавшись уперед й витягнув руку з мікрофоном. Блокнот самотньо залишився валятися на кріслі.

– Тобто вона буде застосовуватися лише в критичних ситуаціях й «жити звичайним людським життям» інсай-дери зможуть лише під час їх затримання Інспекцією?

Батько кинув короткий погляд на Фрею, саме вона займалася списком гостей та визнала настирливу гостю досить благонадійною. Або просто не змогла відмовити впливовому редактору, який побажав направити свого співробітника на прийом. Фрея відчутно зблідла, але втру-чатися в розмову не посміла. Це не тітку рятувати від не-зручного питання.

– Дівчино, неможливо пояснити принцип роботи щойно презентованого широкій громаді засобу захисту одним словом. Незабаром ми опублікуємо всю інформацію про те, як саме ін'єкція захищатиме людей, – особливо виділив останнє слово, Ніколаус відклав мікрофон, даючи зрозуміти, що інтерв'ю закінчено.

Зал вибухнув фотоспалахами та новим десятком пи-тань, проте Мерфі ввічливо та непохитно розпрощалися.

Коли за вікном майнуло світло фар останнього авто-мобіля, з кухні виглянула економка й квапливо замахала рукою обслузі. Їдальня з приймального залу поступово по-верталася до свого звичного вигляду. Останньою на вели-кий скляний стіл лягла біла скатертина, витягнута з засіків спеціально для бабусі, яка не визнавала неприкриті меблі.

– Що тут знову робить цей папуга? Я ж просив хоча б на офіційні заходи його не тягати!

– Синку, єдиним моїм офіційним заходом будуть по-хорони, – безтурботно відмахнулася бабця, сідаючи у від-сунуте крісло. Її водій білозубо посміхнувся та демонстра-тивно плюхнувся поруч.

На захист бабусі – та зовсім не виглядала на свої шіст-десят, а в напівтемряві їй взагалі можна було дати не біль-ше сорока. Худорлява й підтягнута, з обличчям, обрамле-ним волоссям кольору осіннього листя, вона досі виклика-ла інтерес у чоловіків.

З усіх родичів близнюки найбільше були схожі саме на неї. Широкі плечі батька та блакитні очі дідуся залишали-ся у меншості, брат і сестра успадковували всі риси по жі-ночій лінії Мерфі, проігнорувавши навіть власну матір. Світловолоса Леона колись навіть сміялася, що дітей їй підкинули, настільки вони були не схожі на неї.

– Я чув, що у прокаті вийшов фільм «Бабуся легкої по-ведінки». Ще подумав, коли ти встигла й на зйомках побу-вати, й скрізь свого носа сунути.

Дідусь безцеремонно підкурив трубку, викинувши до-потопний сірник прямо у блюдце з лимонами. Поруч у ча-рці золотився дорогий коньяк, виставлений спеціально для нього.

– Поганий смак на кіно ніколи не значився у родоводі Мерфі. До нашого заміжжя, зрозуміло, – елегантно хитну-вши келихом шампанського, бабуся примружилася, ви-вчаючи колишнього чоловіка крізь сотню пухирців.

– Ти, Сабіра… – миттю спалахнув дідусь, підводячись.

– Ти, Грегорі!..

Сім'я тим часом спокійно набирала їжу в тарілки, не збираючись втручатися в цю вічну суперечку. Кай для ви-гляду плюхнув собі ложку салату, більше розмазавши його по порцеляні, ніж реально з'ївши. Відчуття голоду в нього прокидалося рідко, прибите пігулками й точно не збирало-ся повертатися в присутності родичів. Дивлячись на них упоперек горла вставав не просто ком, а ціла каменюка.

– Каю, передай мені цю чортову вазу, інакше у мене точно буде розлад шлунку від його кислої пики!

– Що? – вирвався з заціпеніння він.

– Вазу! Поставлю її навпроти твого діда та представ-лятиму його на цвинтарі! – рикнула доведена Сабіра.

Кай з сумнівом потягнувся до великої вази з пишними півоніями, не впевнений, що це не жарт.

– І що з твоїм одягом? Чому ти весь мокрий? А це що, футболка? Ніколаусе, ти не можеш простежити за власним сином, щоб той хоча б при журналістах виглядав пристой-но?!

Батько смикнув куточком рота, пропалюючи Кая пог-лядом. Майже допита пляшка коньяку перекочувала до нього, й економка дбайливо відкоркувала нову. В руках у нього давно погойдувався стос паперів, у яких він сховався з головою. Скандалу батьків Ніколаус скоріш за все навіть не чув.

– Він весь у тебе, Сабіро, такий же розбовтаний та нев-рівноважений, тільки без уміння одягатися в гарні витре-беньки, – пробурчав дід, ледь помітний за тим самим буке-том. Півонії дійсно були дуже пишні.

– До зустрічі з тобою мені не потрібні були заспокій-ливі! А розлучися б я на десяток років раніше – то й на психологу би заощадила.

Фрея, поправивши бездоганну сукню й зневажливо глянувши на брата, несподівано піднялася. Келих в її ру-ках був наповнений червоним вином, яке вона не інакше як обирала під колір помади. Вона любила такі прості, але ефектні ходи.

– Я хочу промовити тост!

– Пілтоверський миротворець… – нечутно пробурмотів Кай, знову байдуже уткнувшись у тарілку.

Дипломатичні потуги сестри його дратували, адже йо-му вони ніколи не вдавалися й емоції з нього виривалися завжди у невідповідний ситуації момент.

– Наша сім'я, наша компанія зробила величезний крок у порятунку від небезпеки, що нависла над суспільст-вом. Інсайдери більше не зможуть впливати на життя ми-рних громадян. І ми більше не втратимо нікого з близьких. Мама б пишаласянашими спільними зусиллями, батько!

Задзвеніли келихи, доторкаючись тонкими стінками. Дідусь зловтішно обійшов увагою край столу, де сиділа Сабіра, й залив у себе коньяк. Ніколаус взагалі випив не цокаючись й не відриваючи погляду від стовпчика цифр. Губи його беззвучно рухалися.

– Бідолашна Леона, – похитала головою бабуся. – Бу-ла б ін'єкція раніше, не гинуло б стільки інспекторів. Гово-рила їй – матері не місце на такій роботі. Чули, що сталося вчора на стадіоні?

– Зуб даю, що це було заплановано. У ложі зовсім по-ряд зі сценою сидів депутат. Той самий, що намагався зму-сити інсайдерів проходити щорічну психотерапію. Дарем-но його тоді не послухали. Інспектори навіть не завору-шаться, поки когось ще не вб'ють.

Сабіра не знайшла, що заперечити колишньому чоло-вікові, так що зволіла за краще вдати, що зовсім його не почула. Роботу невістки вона ніколи не схвалювала, а ін-спекторів недолюблювала — сперечатися не було з чим.

– А ще він пропонував хімічну стерилізацію інсайдерів та їхніх родичів, – делікатно нагадала тітка.

Депутат справді був скандальний та славився своїми шаленими пропозиціями, які ніхто вже серйозно не сприймав. Його любили запрошувати на скандальні пере-дачі, але далі його політична кар'єра не просувалася.

– Може воно й корисно було б. Я б відловлював інсай-дерів ще у цих мозгоправів, що в голові колупатися люб-лять.

– Перукарів? – здивовано підняв очі бабусь шофер.

– Психолохів ваших, телепень!

– Тебе самого до психіатра час відправити! Не чіпай Енжела, він, на відміну від тебе, ходить зі мною на прийом до лікаря!

– Тож не я біснуватий на голову на відміну від вас обох!

Кай потер скроні, відчуваючи, як голова все сильніше наливається свинцем. Щира злість родичів била по неви-димому бар'єру кувалдою, а іноді й самонавідними раке-тами з прицільних коментарів у його бік.

– То це я біснувата на голову?! – Сабіра схопилася й тицьнула пальцем на інший край столу. – Онук твій теж біснуватий?

Фрея пирхнула, стримуючи смішок. Медові очі ковз-нули по брату й невинно уп'ялися назад у келих. Зчепивши зуби, Кай подумки порахував страви на столі, перечікуючи бурю в самому її епіцентрі.

– У сім'ї не без паршивої вівці, весь у тебе, – зловтішно перекинув чергову чарку дідусь.

Тітка злякано охнула, притискаючи долоню до рота. Дядько з дітьми пішли нагору відразу після інтерв’ю та так й не повернулися, тож їй не було з ким перекинутися осуд-ливими поглядами. Зверху зрідка долинали пронизливі крики та тупіт. Процес приспання йшов повним ходом.

– Ти мене вівцею назвав, старий баран?!

– Ох, вибач, варто було додати – кудлатою вівцею, – оцінив дідусь волосся онука, що відросло з їхньої останньої зустрічі нижче вух.

Кай прибрав би їх у хвостик, але той виходив коротким та безглуздим, гніваючи й батька, й діда. Втім, і довгий хвіст був для них схожий на червону ганчірку для бика.

В один із таких випадків Ніколаус схопив перше, що трапило під руку й криво відстриг майже всю довжину канцелярськими ножицями, гидливо шпурнувши обрізки волосся синові в обличчя. З того часу перукарська ворож-неча переросла в холодну війну – батько демонстративно ігнорував будь-яку зачіску Кая, а той, своєю чергою, прин-ципово не стригся.

– Відростив лохми, сам як баба, що той, що цей, – Гре-горі гидливо кивнув у бік бабусиного шофера, якому до хвостика теж було далеко, проте старанно вкладене во-лосся явно виходило за межі дідусевого поняття мужності.

Енжел ліниво посміхнувся й заправив блискуче пасмо за вухо, не збираючись соромитись своєї глянсової краси. У минулому він підробляв моделлю для чоловічих журналів, проте бабуся платила краще.

– Навіть дивно, що твій дармоїд не гей!

– А може ви не будете лаятися хоча б раз на рік?

Новий голос змусив приголомшено замовкнути всіх. Навіть батько підняв очі від паперів, холодно втупившись у сина.

– Телепень... – ледь чутно прошипіла з сусіднього крі-сла Фрея, намагаючись сповзти нижче, щоб її не запідо-зрили у співучасті.

Вся сім'я дивилася на бунтаря, й Кай відчув себе шма-точком м’яса в басейні з акулами.

«Ой, дурню. Хоч іноді Фрея буває права.»

– Закрий рота, Кай, – запрошуючи наслідувати його приклад, батько ледве розтискав губи, побілілі від люті. Так зганьбити його перед усією родиною!

– Якщо ти сам не можеш втрутитись, це зроблю я. Все-таки старший спадкоємець.

Переляканий вдих праворуч тільки підстьобнув його. Внутрішнє тремтіння піднялося до самих пальців, але страх це чи злість він не міг розібрати.

– Хлопчисько, ти як із батьком розмовляєш? – дід за-грозливо стиснув виделку, на якій бовтався надкушений огірок.

– Не втручайся, батьку. Здається, наш хлопець сьогод-ні надто посмілішав.

Ніколаус гидливо відсунув від себе повну тарілку, зо-середивши увагу на Кая. Атмосфера за столом відчутно розпалилася.

– Ти не зможеш мені затикати рота вічно.

– Я затикатиму тобі рота доти, поки з нього ллється відверта нісенітниця, – папери відлетіли вбік, зачеплені батьковою рукою.

Кулак грюкнув по столу, змусивши келих затремтіти та плеснути на скатертину. По білосніжній тканині повіль-но розповзалася кривава пляма – бабуся тільки перейшла з шампанського на вино й не встигла пригубити келих.

– Будь-яка моя думка – нісенітниця, – ствердно-насмішкувато кивнув Кай.

– Ти ніяк уявив себе надто дорослим? З'явився на прийом із запізненням у декілька годин, весь в багнюці. Розтріпав цій репортерці купу дурниць. Встряг в інтерв'ю, виставивши себе повним бовдуром. І продовжуєш ганьбити сім'ю, лізучи в розмови старших. Навіть одягнутись нор-мально не зміг, – планомірно перераховував Ніколаус.

– Головна ганьба сім'ї, яка жалість, – Кая несло зі швидкістю, недостойною людини, яка вважає себе най-більш адекватною в сім'ї.

– Думаєш, єхидство зробить тебе розумнішим?

– Що б я не зробив, ви будете незадоволені. В один момент перестаєш намагатися, – Кай дивився на батька, боячись навіть кліпнути, щоб не видати свої справжні емо-ції. Він вже відчував, як маска безпристрасності повільно сповзає з його обличчя.

– То ти у нас життям скривджений? Надриваєшся, а ніхто тебе, бідолашного, не цінує? – цинічно спитав батько.

– Ти можеш скільки завгодно вдавати з себе справед-ливу, але сувору голову сім’ї. Але всі знають – ти ненави-диш мене з того моменту, як загинула мати.

Немов шелест листя пробіг по їдальні й відразу затих-нув. Перший порив вітру перед бурею. Каю не було потреби озиратися, щоб знати – всі потупили погляд, не наважую-чись дивитися ні на суперечку батька й сина, ні правді в очі.

– Що ти сказав?.. – очі Ніколауса звузилися від люті, кадик судомно сіпнувся на ідеально виголеній шиї.

– Це був нещасний випадок на роботі. То чому я?! Чо-му не Фрея, не Інспекція, а я? – його голос таки здригнув-ся, перед очима з'явилася каламутна завіса.

– Твоя мати загинула через тебе! І таких як ти, клятий психопат!

Батько схопився, зачепивши скатертину. На підлогу з брязкотом полетів посуд, злякано верескнула тітка, коли скляний графин розлетівся у неї під ногами.

– Що?.. – спантеличено змахнув віями Кай.

По щоці все-таки потекла ганебна сльоза й він різко її змахнув, не збираючись приносити такого задоволення глядачам.

– Ти думаєш, я не знаю, чому ти так старанно захища-єш інсайдерів?! Зовсім за йолопа мене тримаєш? Ми з Ле-оною з самого твого народження знали, який ти виродок!

Батько вже відверто репетував, височіючи над ним. Прожилки на його скронях налилися кров'ю, а почервонілі від люті очі вп'ялися в обличчя сина. Кай повільно, конт-ролюючи кожен рух, підвівся. Дивитися на батька знизу вгору було нестерпно, відчуття, що на голову зараз обру-шиться кулак буквально тиснув на маківку, змушуючи во-лосся ворушитися.

– Мама ніколи не вважала мене вилупком. Не прик-ривайся нею, щоб мене ненавидіти.

Посмішка розповзалася по обличчю батька, як тріщи-на в землі, звідки виглядало пекельне полум'я. На секунду Кай вловив ілюзорний запах гару, підкинутий його невга-мовною уявою.

– Леона шукала способи тебе вилікувати. Тягалася по мозкоправах, як на роботу. Вона, саме вона започаткувала «ін'єкцію ЕКВАД». Я лише довів справу до кінця.

Останню фразу батько видав із неприхованою урочис-тістю. Підлога під ногами у Кая здригнулася й він несвідо-мо схопився за спинку стільця.

«Ні.»

– Ні.

– У мене в столі є методичка. «Прояв емпатичних зді-бностей у ранньому дитинстві». Заглянь під обкладинку та знайди імена авторів. Але ні, ти ж демонстративно цурає-шся сімейної справи, – слова Ніколауса капали отрутою, пропалюючи кислотні дірки у всіх куточках душі, куди дотягувалися.

«Це неправда.»

Повітря насилу пробилося в легені, густіючи десь у го-ртані.

«Це правда.»

Кай широко розтуленими очима окинув такий знайо-мий зал, ніби дивуючись, що він тут робить й хто всі ці лю-ди. Гості продовжували сидіти потупившись, крадькома поглядаючи на сварку. Вії тітки хижо здригалися, хоча вона намагалася приховати свій інтерес, колупаючи їжу. Фрея зіщулилась у своєму кріслі, намагаючись втиснутись у спинку. Плечі у неї винувато поникли.

«Вона знала.»

– Так ось що сталося півтора роки тому. Батько на на-ші шістнадцять зробив нам різні подарунки. Тобі дісталася інформація.

Сестра підвела обличчя. Провини її в очах було навпіл зі сталлю. Руді прядки в майстерному безладді обрамляли точене обличчя.

– Якщо я хочу стати справжньою спадкоємицею кор-порації Мерфі – я маю бути готовою до того, що мій брат… один із цих.

Кай не витримав та засміявся. Сміх розносився по їда-льні, відбиваючись у вікнах й повертався до нього, скля-ним дощем падаючи на голову.

– Припини істерику, слинтяй! – не витримав Ніко-лаус.

Сміх стих так само раптово, як й почався. Замість ньо-го на обличчі з'явилася посмішка, хижа й неприємна, зо-всім як щойно у батька.

– Напевно, тобі дуже прикро, що у голови корпорації Мерфі, головного символу боротьби з інсайдерами, такий син. Старший спадкоємець – емпат. Одна надія на Фрею, і та гідно впоралася з цією роллю.

– Я не… – голос сестри затремтів, й вона стиснула ку-лаки, намагаючись впоратися з собою. – Я хотіла якнайк-раще для сім'ї, Кай!

«Кай-кай-кай-кай…»

Відлуння розлилося по залі. Кай і Фрея – брат і сестра, невловимо однакові, нестерпно різні. Як він любив її у ди-тинстві. І як ображався, коли їх час від часу розділяли, наймали окремих вчителів, водили на окремі гуртки. Поки Фрея займалася математикою, він говорив із добрим дядь-ком та розповідав, що бачить на черговому малюнку з роз-сипом хаотичних плям.

Тепер все стало по місцях. З нього намагалися зробити нормального, поки він не ввійшов у повну силу. Але нато-мість розхитали так, що емпатичні здібності відкрилися вже у шістнадцять, хоча зазвичай інсайдери починали впливати після повноліття.

«Не даремно та інспекторка питала про досліди. Тільки тоді я не зрозумів питання.»

– По правді, варто було розв'язати цю проблему відра-зу, коли Леона запідозрила неладне в тобі, – знову встряв батько.

– Збіговисько лицемірів, – відвернувся від родичів Кай.

Ця розмова вимотувала його з кожним словом все си-льніше. Внутрішні гальма істерично тремтіли, погрожуючи злетіти до біса. На плечі тиснув тягар звинувачень та об-манутих очікувань.

Обвівши поглядом стіл, основну увагу приділяючи стравам, Кай зупинив очі на тих самих півоніях. Говорити з ними було простіше, ніж з людьми.

– Мама була дискретом. Тільки тому вона вловила мої задатки. Таким же інсайдером, яких ви ненавидите! Ін-спекція сповнена дискретів.

– Не плутай дискретів та інших психів! А Леона була насамперед інспекторкою! Холоднокровною, суворою та законослухняною. Те, що ти зробив з нею... Вона буквально з глузду з'їхала через ідею вилікувати тебе, – батько знева-жливо сплюнув прямо на чисту підлогу.

– Весь у тебе, батьку. Такий самий неврівноважений.

Злість отрутою розплескалася довкола. Від люті у Кая затремтіли руки й він рефлекторно спробував стиснути свій браслет, але пальці обхопили лише худе зап'ястя зі слідами старих шрамів.

– Закрий пащу, виродок, і знай своє місце. Поки ти в моєму будинку, не смій навіть рота відкривати!

– Ніколаусе, легше з хлопчиком… – голос бабусі лунав невпевнено, у сім'ї не було заведено втручатися у чужі су-перечки, особливо батькові.

– Він знатиме своє місце! – схопивши сина за комір, Ніколаус грубо посадив сина на стілець. П'ятірнею схопи-вшись за голову Кая, він з силою штовхнув її вниз.

Тарілка злетіла зі столу ще до поштовху, зачеплена чиєюсь рукою. Удар об стіл припав на чоло, кришталевий келих розлетівся на сотню осколків, які осами вп'ялися в шкіру.

– Батько!

– Ніколаусе!

– Припиніть!

На плечах Кай відчув тонкі пальці сестри, яка намага-лася його підняти. Він би впізнав цей дотик із тисячі. Очі заливала кров із безлічі порізів і він лише намагався відте-рти її, щоб переконатися, що все гаразд із зором. У їдальні піднявся галас із вересків та охів.

– Єдиний психопат, від якого треба захистити сім'ю – це ти.

Слова вилетіли навпіл із кров'ю з розбитої губи. Під-нявшись з-за столу, Кай похитнувся, навіть не відчувши підтримки Фреї, так нестерпно пекло обличчя. Батько ви-глядав приголомшеним та майже винуватим, але одразу ж приховав збентеженість під новою злістю.

– Іди приведи себе до ладу. І не з’являйся з таким об-личчям на вулиці.

– Та пішов ти.

Він стільки разів мріяв вимовити ці слова, але довгоо-чікуваного полегшення вони не принесли. Тільки порож-нечу десь у грудях.

За спиною лунала метушня, коли він виходив із зали. Ніколаус вигукував погрози, намагаючись відчепитися від Фреї, яка висіла на ньому невинним кошеням, що тримає бійцівського пса.

– Пішов геть із мого будинку, виродок!

Крик батька ще довго дзвенів у вухах Кая.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.