Глава 7. Вакханалія

Волосся сестри приховувала синя кепка з логотипом відомого бренду, але декілька каштанових прядок вперто вибивалися назовні. Кай з подивом придивився до незвичного вбрання сестри: спортивна куртка, темні окуляри й навіть кросівки плебейського чорного кольору, який вона не переносила на дух.

– Ти подалася до шпигунського загону? Схожа на гламурну гопницю.

– Подивись на себе, гламурний бомж. Як ти навіть у брендових речах умудряєшся виглядати немов пошарпаний єнот? – прошипіла Фрея.

У руках вона нервово смикала зв'язку ключів. Тихий брязкіт не припинявся ні на секунду.

– Радий, що навіть тут ми схожі, – їдко відповів Кай.

Якщо сестра і намагалася замаскуватися, то вийшло у неї навпаки. Без косметики та яскравого вбрання вона розгубила всі невеликі відмінності, якими так хизувалась. А синці під очима, не прикриті косметикою, моментально підкреслили бліду тонку шкіру близнюків.

– Це тобі, – простягла вона зв'язку ключів, утримуючи її кінчиками пальців.

Кай розгублено підставив долоню. Один ключ був автомобільний, він одразу впізнав його, хоч не сідав за кермо вже майже рік. Другий – незнайомий, з тьмяного металу, явно дуже старий.

– Вважай, це мої вибачення.

– Ключі від моєї машини це твоє вибачення?

– Що я особисто завезла їх тобі, дурень. Батько наказав, щоб жодної твоєї речі в домі не залишилося, – пробурмотіла вона собі під ніс. – Але ти все ще Мерфі й вони належать тобі. А я не хочу, щоб мій брат був ще більшим бомжем, ніж намагається здаватися.

Пальці стиснулися на ключах, хоча понад усе Каю хотілося жбурнути їх у найближчі кущі.

– Думаєш він тебе за це по голівці погладить?

– Батько в курсі. Цього достатньо, – відрізала Фрея.

«Це більше, ніж схвалення.»

У випадку з Ніколаусом «у курсі» – означало його повний контроль над ситуацією. Мабуть, імідж сина він буде підтримувати, навіть якщо той виступає ідейним ворогом корпорації. Тому що Мерфі мають бути ідеальними. Воювати з обірваним бомжем батько не буде, спочатку його одягне й тільки тоді ефектно розгромить.

– Машину припарковано на стоянці інституту. І батько… він сказав купити ще пігулок, я поклала їх у твою стару сумку.

– Як це мило. Боїться, що я рознесу інститут? – губи Кая мимовільно склалися в гірку гримасу. Те, що зі сторони виглядало як турбота про сина – було старанно продуманим іміджевим ходом. І цілком можливо вже сьогодні це буде в газетах.

– Боїться. Ти все одно Мерфі й впливаєш на сім'ю, – продовжувала довбати вона одну фразу.

Зусиллям волі Кай придушив виключно нецензурну риму «Мерфі – Х…фі». Незнайомий ключ вп'явся залізними борознами в шкіру.

– А це що?

– Кай…

– Фрея?

Сестра зітхнула, пом'ялася і почала здалека:

– До нашого повноліття ще пів року. Але за заповітом мами – тобі перейде не лише частина акцій компанії, а й нерухомість.

– Мені нахрен не здалося ваше «сімейне гніздо». Ви скоро замість слів все одно шипітимете, а я за зміями доглядати не вмію, – сарказм сам зривався з язика.

– Не лише будинок. Це мамина квартира. До неї вже завезли усі твої речі. За пів року я відмовлюся від своєї частки.

Кай схилив голову, вивчаючи сестру. Медові очі дивилися трохи убік, не бажаючи стикатися зі своїм дзеркальним відображенням. Вина блимала в її зіницях, але тут же придушувалася рішучістю істинної Мерфі.

– А натомість?

– Відмовся від частки в будинку.

– Тільки в будинку? – прозорливо спитав емпат.

«Краще б я відмовився від гена в ДНК. »

Фрея припинила відводити погляд. Яка б вина її не тривожила, це нічого не змінювало.

– За пів року батько запропонує викупити твою частку акцій. Поки навіть наші юристи не змогли скласти жодних угод, щоб вирішити це до повноліття.

Його сміх змусив обернутися декілька студентів, які виходили з інституту. Сестра сердито зашипіла, відтягуючи його убік. Затягнувши брата за ріг, вона роздратовано поправила кепку, натягнувши козирок майже на ніс.

– То ти згодний?

– Мені начхати на акції, Фрея. Але зараз я не обговорюватиму це навіть з тобою. Як би батько не розраховував, що твоє посередництво допоможе. Сподівайтеся, що я не продам їх опозиції.

– Ти так не вчиниш, – сестра відступила на крок, недовірливо дивлячись на нього.

– Я не знаю, як я вчиню, Фрея, – відчайдушним шепотом відповів Кай. – Ще декілька днів тому я навіть не знав, що опинюся в чортовому віваріумі для інсайдерів!

– Ти справді сподівався все життя це приховувати?!

– Так! Я, чорт забирай, сподівався все життя провести в темній кімнаті будинку, не виходячи та не показуючись нікому на очі!

– То якого біса ти поперся в інститут?! – розкриті очі Фреї відображали хмари, що бігли по небу. У зіницях Кая тремтіло її перекривлене обличчя. – Ти не вперше сваришся з батьком, але навіщо було демонстративно вирушати до інституту?!

Кай стиснув губи, стримуючи правду, що рвалась. Як би він не любив Фрею, незважаючи на всі їхні розбіжності, колись вона була йому близька. Але вона не зможе зберегти його таємницю хоча б тому, що сім'я для неї важливіша за брата. Сестра повністю віддана корпорації. А ця інформація знищить усіх інсайдерів.

– У мене не було вибору!

– У тебе був вибір! Приймати пігулки, а не йти в «ЕКВАД»!

– У мене не було вибору, – тихо повторив емпат.

«Будь ласка, повір.»

Не повірила. Сестра, не отримавши жодних аргументів, тільки сильніше розлютилася на його винуватий тон. Її завжди дратували натяки і прохання, Фрея йшла стопами батька і надавала перевагу аргументам.

– Ти розумієш, що це означає? Що тепер Інспекція впливатиме на сім'ю, Кай! Ти нас підставив!

– Ви мене ненавидите, але все одно чекаєте на допомогу? Ти від батька цієї безглуздої логіки нахапалася?

– Тому що сім'я все одно була з тобою, незважаючи на твою… дефектність!

Кай ледве втримався від рику. Несправедлива образа піднялася до самого горла, здавлюючи його.

– Бути зі мною – це ховати мене в далеких кутах будинку?!

– Вони могли позбавитися від тебе, Кай, – шепіт Фреї був настільки тихим, що його заглушало легке шарудіння листя. – Але тебе виховали, ти офіційно старший спадкоємець, чортів старший спадкоємець! Так тебе завжди називатимуть ЗМІ, хоча я зробила для корпорації у тисячу разів більше!

Відчай та образа сестри вирвалися назовні, затоплюючи все навколо. Каю складно було злитися самому, коли довкола було стільки чужого болю.

– Ти знаєш, що я в цьому не винний.

– Чому… чому ти просто не можеш пити ці пігулки… бути за нас… якби ти був за нас батько б не так сердився… – її голос затремтів. – Він би прийняв тебе, якби…

Не витримавши, Кай ступив уперед, пригортаючи до себе сестру. Спина Фреї відчутно здригалася під його рукою. Вона на цілу секунду дозволила собі уткнутись у його плече, а потім з усіх сил відштовхнула.

– Ти міг цього не допустити. Ти можеш повернутися зараз. Батько прийме тебе.

Дивитись у медові очі, сповнені надії, було нестерпно. На мить Кая захлиснули сумніви. Повернутися в роль жертви, повернутися додому, де треба лише сидіти тихо і чекати на диво… Це завжди легше, ніж намагатися боротися самому. Емоції сестри огортали, приглушували рішучість та злість.

– Фрея, я…

Жаль, мозок відключити не вдалося. Він занадто добре розумів, що на нього чекає вдома. І чого чекає від нього Інспекція, як пішака запхнувши в інститут.

– Кай, я прошу тебе, – тонкі пальці сестри торкнулися його рукава.

Чужа рука, що впала йому на плече, змусила здригнутися обох близнюків. Фрея миттю опустила голову, приховуючи обличчя у тіні козирка.

– Мерфі, я ж просив тебе, – шепіт пролунав у саме вухо. – Припини вирувати емоціями.

– Зникни, – процідив крізь зуби емпат.

Сестра, звузивши очі, крадькома розглядала новоприбулого. Судячи з гримаси – Джиен їй не сподобався. У звичайній ситуації бойова Фрея вчинила б розбірку й прогнала до біса будь-яких непроханих доброзичливців. Але привертати увагу на території інституту було не в її інтересах.

– Подумай про мою пропозицію, Кай.

Спортивна куртка, що приховувала худорляву спину сестри, ще хвилину приковувала його погляд. Тільки коли Фрея зникла за брамою інституту, він стрепенувся і скинув руку зі свого плеча.

– Чого тобі?

– Якщо хочете влаштовувати сімейні розборки – рекомендую робити це якнайдалі від інституту. Міка відчув ваші емоції вже на прохідній.

– Іди до біса зі своїм Мікой! – буркнув Кай, як завжди гостро реагуючи на будь-яке зауваження про свою поведінку.

– Справа не в Міці. А в тому, що ти підставляєшся, – сірі очі залишалися спокійними, ще більші дратуючи емпата.

Злість, придушена сестрою, нещадним вогнем охопила його розум. Дискрет, що стояв поруч, напевно відчув її, Кай навіть не намагався приховувати. Раптом по вогню немов пройшовся прохолодний бриз чужої присутності. Джиен спробував впливати на його злість, приглушуючи її собою.

– Не смій до мене лізти!

Удар, який завдав Кай, не був фізичним. Його емоції з розмаху хльоснули по дискрету, пробиваючи його природний захист. Емпат відчув, як його лють сколихнулася в чужому розумі, а потім все навколо завертілося.

Джиен схопив його за комір толстовки, грубо труснув і притягнув до себе. Капюшон від різкого ривка злетів з голови, волосся відразу впало на обличчя, закриваючи огляд іржавим пологом. Резинка капітулювала у невідомому напрямку.

Пальці Кая намертво вп'ялися в чужі зап'ястя, але сили були відверто не рівні. Злість у сірих очах протрималася ще декілька секунд, а на її зміну повернувся звичний спокій.

– Стоп. Ми один одного зрозуміли. Я не лізу до тебе – ти до мене, – тихо сказав він в обличчя емпату.

Вони завмерли, оцінюючи ситуацію та вичікуючи. Кай прийшов до тями першим, різко відштовхнувши від себе дискрета. Аромат рожевого перцю в'їдався в шкіру з кожною секундою. Джиен слухняно розтиснув руки, більше не намагаючись його утримати. Навколо намертво замкнувся ментальний бар'єр, захищаючи Кая від світу.

– У мене все гаразд із самоконтролем, якщо до мене не лізти, – примирливо буркнув емпат.

– Я помітив, – і перш ніж Кай огризнувся, дискрет продовжив, – ось тільки утримувати в інституті кілометрове коло відчуження навряд чи вдасться.

– Я впораюсь.

– Як знаєш. До кого звернутися по допомогу теж здогадуєшся, сподіваюся.

Емпат різко розвернувся:

– Чого ти до мене липнеш?

– Ти створюєш проблеми, – знизав плечима Джиен.

– Тобі?

– Взагалі.

Розмова стрімко наближалася в глухий кут. Кай струснув головою, відкидаючи волосся з обличчя. Він ніяк не міг пригадати, куди поділася запасна резинка. Вітер тріпав волосся, але куди більше його хвилювало те, що без маскування його дуже легко впізнати.

– Я тебе не чіпав, – повернувся до початку діалогу емпат.

– А я казав, що проблеми це погано?

«Що в нього за дурня в голові?»

Кай спантеличено замовк. Не знайшовши, що відповісти, він пробурчав щось невиразне, накинув капюшон на голову і розвернувся у бік воріт. Джиен його не зупиняв, ось тільки спину продовжував свердлити наполегливий погляд. Мурашки бігли по шкірі штурмовим загоном.

Уже біля самого виходу Кай знайшов у руках ключі.

Де знаходилася інститутська стоянка, він приблизно пам'ятав, для цього треба було повернутися та обійти будівлю. Але побоюючись наткнутися на прилипливого дискрета, Кай вирішив за краще зробити коло навколо всього паркану, оминаючи навчальну територію. Коли нарешті він дістався паркування, то десяток разів прокляв і рожевий перець, і його господаря.

Машину Кай знайшов на самому краю стоянки. Чорний хижий спорткар буквально кричав: «Мій син справжній мужик, а не ганчірка!». Вибирав його Ніколаус. Позашляховик сестри був обраний Фреєю, але тут батько не мав нічого проти.

Кай обережно провів кінчиками пальців по дверях. Йому подобалося водити, незважаючи на всю ненависть до батька – машину він любив, хоч і всіляко заперечував це. Зневажати свою сім'ю, але при цьому радісно приймати її подарунки – це здавалося йому верхом лицемірства. Але залишати автомобіль тут точно не варто.

М'яко клацнув замок, впускаючи його всередину. Емпат квапливо запихався в салон, поки ніхто зі студентів не впізнав його. Тоновані вікна моментально зменшили тривогу, прикривши його від світу.

На сусідньому сидінні валялася сумка, всередині якої він виявив ті самі таблетки, що згадувала сестра. З неї посипалися жовті баночки зі знайомою назвою. Не менше двох десятків – батько вирішив забезпечити його на повну. Запхнув їх назад, емпат не дивлячись закинув сумку на заднє сидіння, де окрім всього іншого вже валявся його рюкзак.

Руки звично лягли на кермо, відчуваючи кожну нерівність та щербинку. З машиною він поводився дбайливо, але під час нападів злості не завжди вдавалося зупинитися. Кай невпевнено торкнувся кнопки включення, автомобіль відразу розмірно загарчав. По спині емпата пройшла хвиля мурашок з насолоди та паніки. На екрані змінювали одне одного інформаційні повідомлення. Кай вчепився в кермо, тремтячими ногами намацуючи педалі.

Він уміє це робити. Він любить водити. Але чому щоразу як вперше?!

«Я впораюсь.»

Ще ніякий спорткар не рушав так плавно. Може саме тому на стоянці ніхто особливо не звернув уваги на його від'їзд. Фрея припаркувала машину в самому кутку, де його прикривали кущі та чийсь фургон.

Кай обережно вирулив на дорогу, знову опинившись біля входу в інститут і невпевнено пригальмував. Там зібралася вся знайома компанія. Він впізнав Іріне та її сусідку з рожевим волоссям, обидві сиділи у білому кабріолеті. Лейла за кермом відверто нудилася, уткнувшись у телефон, а ось її бойова подруга майже вивалилася з машини, активно щось кричачи.

З іншого боку паркану так само виразно скакав Міка, схожий на шалену макаку. Принаймні для Кая.

Емпат нерішуче зупинив машину за десять метрів від веселої компанії. Ховатися від них Кай не збирався, від цього просто тхнуло боягузтвом. Він достатньо довго боявся батька, і тепер наполегливо намагався довести хоча б собі, що страх більше не буде керуватиме ним. Двигун затихнув, і рука нерішуче лягла на ручку дверцят.

На спорткар ніхто не звернув уваги, всі були надто зайняті хто спілкуванням, хто ігноруванням один одного. Тільки Джиен безпомилково втупився поглядом у лобове скло. Він стояв трохи в стороні, ніби запрошуючи підійти. Хоча крізь тонування ледве можна було розглянути риси водія, але дискрет орієнтувався не на картинку, а на відчуття.

Кай різко натиснув на ручку, виходячи. Сірі очі так же впевнено перемістилися на емпата. Кожен крок давався йому важко, він відчував, як з того боку забору на нього вп'ялося відразу декілька пар очей. Він не буде ховатися й критися.

– Спасибі, що допоміг сьогодні… із сестрою, – сенсу приховувати статус Фреї не було, тут тільки сліпий би не помітив схожості. – Але наступного разу я впораюся сам.

– Я просто підійшов нагадати тобі про своє прохання, – знизав плечима Джиен.

Прямий сірий погляд нервував Кая більше, ніж навіть батькові очі. Він щосили зміцнив бар'єр, щоб не видати жодної своєї емоції. Дискрет викликав у нього надто суперечливі почуття.

– А потім поліз зі своїм впливом.

– Не знав, чи впораєшся ти.

– Впораюся, – вперто стиснув губи Кай.

– Добре.

Емпат замовк, не знаючи, що ще сказати. Перш ніж тиша стала надто незручною, збоку пролунало клацання камери. Кай рефлекторно здригнувся, випрямляючись і не дозволяючи жодному м'язу обличчя видати його переляк. Правильна реакція на фотографів давно була прописана у його ДНК.

– Кай Мерфі, старший спадкоємець корпорації, був виявлений в інституті «ЕКВАД». За даними нашого інформатора, відсьогодні він є студентом навчального закладу по типу впливу: емпат. Кай, як ви прокоментуєте своє рішення відправитися на навчання? Як давно у вас виявили здібності? Адже ви ще не повнолітній, як ви опинилися у списку студентів?

Лавина запитань буквально рухнула йому на голову. Задавала їх невисока дівчина з диктофоном, на вигляд ледве на декілька років старша за Кая. За її спиною маячив височенний фотограф, прагнучи зняти емпата під усіма можливими ракурсами. Радувало, що з ними не було відеооператора.

Краєм ока Кай побачив, як ворухнувся Джиен. Думка, що дискрет збирається встати між ним і журналістами моментально привела його до тями.

– Це абсолютно свідоме рішення. Поки що не хотілося це розголошувати, але якщо ви мене знайшли, – усмішка далася йому відносно легко, моментально прилипнувши до обличчя.

А ось прибрати її виявилося набагато складніше. До того ж Кай відчув, як посилився тремор у ногах, хоча поки що вдавалося стояти рівно. Журналістка, зачарована таким теплим прийомом, подалася вперед, майже тицьнувши йому в ніс диктофон.

– Як ваш батько ставиться до такого сміливого рішення?

– Я думаю, він захоче особисто висловитися. Не псуватиму його інтерв'ю.

– Кай, як давно з'явилися ваші здібності? Ви перший інсайдер, який почав навчання у такому юному віці.

Питання було підкріплене новою серією клацань. Фотограф не хотів пропустити жодної емоції піддослідного, і хіба що верх ногами не ставав для особливо вдалого кадру. Кай чесно намагався не дивитися в об'єктив, хоча така відданість роботі заслуговувала на увагу.

– Прояв здібностей дуже індивідуальний для кожного, – ухильно відповів емпат. – Думаю, мій час вирушити до інституту настав саме зараз.

– Такий ранній вплив якось пов'язаний з корпорацією та винаходом ін'єкції?

Відверто провокаційне питання (хоча й інші були не кращими) змусило Кая похитнутися. Збоку ворухнувся дискрет, уже знайомим рухом охоплюючи його плечі. Журналістка охоче захопила наживку:

– Скажіть, це ваш однокурсник? Дозвольте поставити вам декілька запитань!

Кай ковтнув слину і, відчуваючи як з кожною секундою все сильніше підкошуються ноги, квапливо звернув інтерв'ю:

– Вибачте, нам час іти. Я обов'язково відповім на всі запитання журналістів на офіційній сесії.

«Яку я планую приблизно ніколи.»

Кай з такою ж привабливою усмішкою вивернувся з-під чужої руки, і, навіщось схопивши Джиена за передпліччя, потяг його за собою. Дискрет слухняно дозволив себе запхати в машину і навіть зачинив за собою двері. Секундою пізніше там же з’явився й водій, ледь не навернувшись намагаючись якнайшвидше опинитися в салоні.

Журналістка з жалем спостерігала, як спливає її жертва, за її спиною такими ж безмовними стовбурами застигла їхня група. Каю найбільше запам'ятався Міка, чия злість була помітна навіть без особливих здібностей.

– Яка вражаюча гра, – Джиен вільно розкинувся на пасажирському сидінні.

Машина люто заревіла, так різко стартуючи, що фотограф квапливо відскочив убік і мало не впав на бордюр. Втім, це не завадило йому продовжити працювати камерою.

Кай викрутив кермо, різко входячи у поворот. Тіло звично втримало баланс, тільки лікоть торкнувся дверцят, допомагаючи швидше вирівнятися. Джиен квапливо уперся руками в торпеду і кришу, щоб не вилетіти з салону. Зараз він більше нагадував нахабного азіатського кота, якого намагаються витрусити із коробки.

– Слухай, я не любитель масового суїциду, давай іншим разом, – трохи здавлено пробурмотів він.

Не дочекавшись відповіді від водія, дискрет таки намацав ремінь безпеки. Клац, і він вже філософськи клацає перемикачем магнітоли, заповнюючи салон музикою. Тільки від різкого звуку Кай нарешті прийшов до тями й прибрав ногу з газу. Спідометр із жалем сповз із високих позначок, коли він упевнено довбонув по гальмах.

Сумка, яку він запхав на заднє сидіння, з гуркотом упала. Лавина пігулок ринула на підлогу, розсипаючись по салону.

– Відразу видно людину, яка дбає за своє здоров'я…

– Відчепися! – тут же огризнувся Кай, зловлений на такому ганебному проколі. Чортові пігулки, треба було запхати їх у багажник або найближчий смітник.

– Як забажаєш, більше не буду запихати тебе в машину і відвозити в невідомому напрямку, – спокійно відповів Джиен.

Замість каяття Кай відчув бажання побитися головою об кермо. Слова ледве проштовхувалися крізь горло:

– Я був трохи… схвильований. Вибач.

Він нервово тицьнув у програвач, приглушаючи музику. Дискрет продовжував як ні в чому не бувало сидіти поруч, не збираючись вимітатися назовні.

– Тебе кудись підкинути? – з натяком спитав Кай.

– Взагалі мені назад до інституту. Але пошкодуймо своїх однокурсників. Гуртожиток тут недалеко, я сам дійду.

– Я підвезу.

Емпат уперто повернув ногу на газ. Потрібний поворот вони давно проїхали, і Кай рішуче розвернувся через суцільну, вислухавши порцію гудків від незадоволених водіїв. Але це здалося йому набагато меншим злом, ніж зайві п'ять хвилин по об'їзному шляху з таким сумнівним пасажиром.

«Причому я сам запхав його в машину. Нахріна?!»

Коли спорткар пригальмував біля гуртожитку Кай ледве утримався від полегшеного зітхання. Щоки не переставали горіти від ніяковості ситуації, залишалося сподіватися, що волосся частково приховує його збентеження.

– Дякую, – дискрет ледве стримував посмішку, чим ризикував нарватися на смачний стусан при виході.

– Ага.

Дверцята грюкнули, залишаючи Кая одного. Емпат від'їхав так повільно, як зміг, щоб не виглядати ніби біжить з поля бою. Втім, щось йому підказувало, що сьогодні він програв і зганьбився скрізь, де зміг.

Виїхавши на шосе, він повернув у бік району, де колись жила його мати.

Ви завершили читати безкоштовний фрагмент книги. Книга готується до друку у видавництві "КОНДОР". Детальніше не сторінці автора (посилання у профілі)

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.