Пророк і вбивця

— Ну і коли тебе покарають? — запитала я в Авраама, проводжаючи його з мого дому.

— Не знаю. Це може статися через рік або завтра. На небесах час не вимірюється, як у вас. Сподіваюся, цього не станеться. Я не хочу втратити все через якусь дурепу, якій закортіло зруйнувати мені життя.

— Ця “дурепа” — твоя дочка, батьку, — холодно сказав Еснай, прямувавши до машини й відчиняючи двері.

Я не була здивована. Будь-хто, у кого немає ані краплі здорового глузду, здається мені родичем Авраама. Чи це якесь прокляття? Якщо подумати, у їхній родині тільки Еснай має ясний розум. Я згадала, як на початку своєї роботи в поліції, ще до відсторонення, чула історію про Марфу. Говорили, що її одного разу забрала приватна психіатрична лікарня на реабілітацію. Чому саме — не знаю. Але хіба ж у такій атмосфері не здадуть нерви?

— Ти навіть не запитаєш, як так сталося? — Авраам висмикнув мене з роздумів.

— Навіть думати про це не хочу.

— Тоді побачимося завтра. Приходь до нас, я покажу тобі, як зберегти у себе дві скрижалі, якщо раптом у мене відберуть сили. Не хочу, щоб вони зникли.

Я мовчки кивнула, помахала Еснаю й повернулася до свого розваленого дому. Слава Богу, що на вулиці тепло, і стіна виходила у внутрішній двір. Я закрила діру старим матрацом, підперла його тумбою й вирішила нічого не ремонтувати. Той сон забрав у мене всі сили, наче роки життя. Я почувалася так, ніби дійсно жила в тому світі. Просто впаду в ліжко й засну. Головне, щоб це не повторилося знову.

Вам колись снилося, що ви бачите себе з боку? Встаєте з ліжка, йдете кудись, а потім раптом розумієте, що це сон? Я почула стукіт у двері й встала, але, глянувши на свої руки, зрозуміла, що сплю. Вони були напівпрозорі. На ліжку лежала я, і водночас стояла перед собою.

— Рубі!

Вигук змусив мене здригнутися. Це був Каїн.

— Я скучив за тобою. Тобто… постійно думав, як у тебе справи. Як у вас усіх справи. Батько сьогодні якийсь надто радісний, тому я вирішив, що у вас сталося щось дуже погане. По закритій дірці в стіні бачу, що так і є.

— Дуже приємно, Каїне, що ти так щиро турбуєшся, — відповіла я з іронією. — Але ти міг просто прийти, як це роблять звичайні люди.

— Тоді хтось помітив би мою відсутність. Маркус одразу б відчув. Ми в астралі.

— Я вже зрозуміла.

Настала незручна тиша. Мені стало соромно за думки про те, щоб залишити Каїна без сім’ї. Він не зробив мені нічого поганого. Треба просто припинити про це думати.

— Приходила Етель.

— Напівангел, напів… — Каїн задумався. — Я навіть не знаю, ким вона є насправді. У пророцтвах про неї нічого немає. Ми живемо достатньо довго, щоб про нас можна було щось написати, але про неї я ніде не бачив згадки.

— Про неї знає Еснай. І, напевно, Марфа.

— Чому ти так думаєш?

— А чому б Авраамові не поділитися цим із нею?

Каїн розповів мені всі випадки, коли він або його батько стикалися з Етель. У кожній історії він додавав: “У мене мороз пробіг по шкірі”. Вона приходила з такими словами, як: “Я маю завдання покарати вас”, “Ви не повинні жити”, “Я очищаю світ від таких, як ви”. Здавалося, ніхто її ні за чим не посилав. Вона сама придумала собі цю місію. Можливо, це схоже на манію: коли серійний вбивця проголошує себе вершителем людських доль. Але що зробило її такою?

На вулиці вже вечоріло. Небо переливалося багряними відтінками. Я давно не бачила такого гарного заходу сонця. Мені стало так самотньо. Я наче залишилася одна з усіма цими проблемами.

— Якщо буде потрібна допомога, клич мене. Я завжди прийду на допомогу, — сказав Каїн. Він хотів торкнутися мого плеча, але забув, що ми прозорі. Ніяково опустивши руку, він постояв кілька секунд, потім посміхнувся. Його зелені очі нагадували мені літнє зелене поле по серед лісу. Вони виділялись навіть в астралі.

— Що ж, мені час іти. Пам’ятай, ти не одна. Не впадай у депресію.

— Дякую, Каїне.

Останні слова я сказала з болем. Чесно кажучи, я не вірила в чиюсь допомогу.

Так не хотілося йти до Лівінстонів. Майже через силу накинула шкіряну куртку й вийшла у двір. Ранок був несподівано тихим — жодної людини, хоча в такий час зазвичай всі кудись поспішають. Це лише підсилювало дивне відчуття тривоги.

Вчення Авраама звучало десь на фоні, як тихе радіо, що грає не в той момент. Моя увага ковзала між думками про Бафомета. Чому він більше не повертався? Це був лише короткий перепочинок чи щось гірше? Щось набагато страшніше за аварію?

— Він злякався Етель, — раптом перебив мої роздуми Авраам.

— Хто дозволив тобі читати мої думки?! — обурилася я. Здавалося, живу з відчиненими дверима у своїй голові. — Її здібності передались від тебе?

— Я не зобов’язаний звітувати перед тобою. До того ж ти навіть не слухаєш, — огризнувся він.

— Слухаю. Просто мені не цікаво, як зберегти твою скрижаль.

— Але це дасть тобі силу! Ти зможеш перемагати зло, захистити брата!

Його обурення мене не вразило. Здавалося, він сам мріяв про це, але нагоди не випадало.

— Якщо тільки сама не стану цим злом, — відповіла я. — Лазар казав, що у людей дах їде навіть від однієї скрижалі, а ти пропонуєш дві.

— Мені байдуже. Я просто не хочу, щоб вони дісталися ангелам. Ці речі належать нам. В них є достатньо сили, а нам, людям, не дали нічого. Хоть це у нас повинно залишитися. Я не сильно переживаю через те, що залишусь без сил. Мені подобається ідея не хоронити своїх дітей, які помруть від старості, і померти разом зі своєю дружиною. Я, чесно кажучи до зустрічі з Бафометом, хотів відріктися від всього, просто знищити цю камʼяну табличку, але не вийшло.

— Скільки в тебе дітей? — запитала я. Краще знати все заздалегідь, щоб уникнути сюрпризів.

— Троє, — коротко відповів він, але продовжив після паузи: — Всі інші померли.

Його голос став більш м’яким, але від цього сум у ньому звучав ще гірше.

— Просто будь поряд, коли мої сили зникнуть. Я чув, це вже допомагало іншим.

— Тобто мені жити у вас і пасти тебе? — саркастично уточнила я.

— У тебе діра в стіні. Просто вибери собі кімнату, бажано ближче до Ванеї. Будеш слідкувати, щоб у її кімнаті не було сторонніх.

— Може, мені з нею в одному ліжку спати?

— Чудова ідея, — кинув він, і я вже пожалкувала за своїм сарказмом. — Скажу Марфі, хай принесуть друге ліжко.

Авраам вийшов, не давши мені договорити.

В дитинстві я засмучувалась, коли мене не пускали на ночівлі до подруг, але тепер мені і самій спати добре. Я вирішила пройтись по їхньому красивому будинку. Заглядала в усі двері, посиділа в гостинній, роздивилась картини, фотографії.

Усередині будинку панувала атмосфера напруженого спокою. Високі стелі з розкішними люстрами, витканими з кришталю, віддзеркалювали відблиски полум’я камінів, які горіли в кожній залі. Стіни були прикрашені портретами предків Авраама, їхні очі наче стежили за кожним рухом гостей. Бібліотека з нескінченними рядами старовинних книг, більшість з яких містили заборонені знання, була серцем дому.

Тут час немов зупинився. У повітрі висів легкий аромат свічкового воску та старих рукописів, а тиша, яка панувала в будинку, порушувалася лише шепотом вітру, що гуляв між шпаринами вікон. Цей дім був одночасно прихистком і пасткою, приховуючи в собі таємниці, які могли зруйнувати цілі світи.

Піднявшись на другий поверх, я почала шукати кімнату Ванеї. В коридорі, серед всіх закритих дверей була відчинена одна. Точніше трохи привідкрита.

Я заглянула у шпарину. В кімнаті стояв Авраам і Ванея. Вони сварились, але не настільки гучно, щоб це можна було почути з коридору.

— Щоб я не бачив як ти виходиш за межі ферми, — прошипів її батько.

— А якщо вийду, то що? Що ти мені зробиш? Я тут як в клітці!

— Якби ти не вешталась з Маркусом під моїми вікнами, я б може і подумав над тим, щоб тебе кудись відпустити. Так, я знаю, що він стояв під нашим будинком.

— Він приходив особисто до мене, а не щоб комусь нашкодити, тому це не твоя справа, — дівчина склала руки на грудях. Ці слова розлютили Авраама, тому від різко схопив її за руку. Ванея злякалась, та що там, я теж чомусь, хоч схопили не мене.

— Він приходив до тебе, щоб нашкодити мені, як ти цього не розумієш! — Вже у весь голос закричав чоловік. — Якщо ще раз побачу вас разом, підеш жити до них. Я більше ніколи з тобою не заговорю, тобі ясно?!

Дівчина була шокована і не могла відповісти. Авраам труснув її і запитав ще раз:

— Ти мене зрозуміла я питаю?

— Так, — тихо відповіла Ванея.

Я злякано сховалася в одну з кімнат.

Прикривши тихенько двері, я почала слухати кроки. Мені було шкода Ванею всією душею. Зараз прийду і пожалію її.

Але не встигла перевести дух, як за спиною почула:

— Кмх.

Мене наче блискавкою вдарило. Повернувшись я побачила руду жінку. Я одразу зрозуміла хто це. Марфа була схожа на порцелянову ляльку. Така тендітна і на зріст точнісінько як її донька. Марфа була жінкою, чий вигляд заворожував. Її довге руде волосся, схоже на полум’я, спадало хвилями до пояса, відбиваючи в собі відтінки заходу сонця. Шкіра — бліда, майже прозора, здавалося, світилася в темряві, додаючи їй нереальної краси. Великі, мигдалеподібні очі кольору тьмяного срібла могли миттєво змінювати вираз — від лагідності до пронизливого холоду.

Її риси були витонченими, а погляд — пронизливим, ніби вона бачила людину наскрізь. Губи Марфи мали загадкову напівусмішку, яка приховувала її думки й наміри. Вона мала граціозну поставу й рухалася плавно, немов танцювала навіть під час звичайних буденних справ.

— Кімната Ванеї в кінці коридору, — холодним голосом промовила жінка.

— Мене звати Рубі, вибачте що я ось так увірвалась.

— Я знаю, Авраам мені розповідав про тебе. Точніше жалівся, — вона легенько усміхнулась і відвела погляд. Мабуть зрозуміла, що цього не варто було говорити.

— І що ж він про мене казав?

— Що ти розсіяна і незібрана, на свої роки дуже розважлива, але єдина кому він може зараз вірити. Єдина із таких як ви.

— Ви прочитали мої думки, але за останнє…Я і сама собі не довіряю, не розумію як хтось зараз може довіряти мені.

— Довіра Авраама до тебе, Рубі, як тонка нитка — він тримає її в руках, але ніколи не дозволить тобі тримати її з іншого боку. В його світі довіра — це зброя, а не зв’язок. Авраам довіряє тобі лише настільки, наскільки це вигідно йому. Пам’ятай, Рубі, справжня довіра не потребує умов. Якщо довірою маніпулюють, це вже не довіра, а пастка.

Ого, я такого не очікувала.

— Дякую за мудру пораду. Піду поки Ванея не пішла.

— На здоровʼя, не дарма прожила таке довге життя, тепер можна навчити когось, щоб не повторювали моїх помилок.

Я соромʼязливо посміхнулась і вийшла з кімнати. Не знаю, що мала на увазі ця жінка, але це звучало гарно.

Кімната Ванеї була просторою, але водночас затишною, немов створеною для того, щоб в ній можна було заховатися від світу. Стіни, оздоблені світлим деревом, були прикрашені старовинними картинами та тонкими гобеленами із зображенням зірок і птахів. Біля одного з вікон стояв великий дерев’яний стіл, завалений книгами, сувоями і розкиданими картами, на яких залишилися нотатки чорнилом.

У дальньому кутку розташовувалося ліжко з балдахіном, прикрашеним тонкою прозорою тканиною, яка спадала каскадом, створюючи відчуття захищеності. Постіль була білосніжною, але на ній лежав плед теплого коралового кольору. Поруч із ліжком стояв нічний столик із керамічною лампою і кількома підсвічниками.

Кімната пахла деревом, старими книгами і легким ароматом сухих трав, які вона сушила в невеликому мішечку біля вікна. Сонячне світло, пробиваючись крізь тонкі фіранки, надавало простору теплої і трохи чарівної атмосфери, яка повністю відображала характер її господарки.

Зайшовши до кімнати Ванеї, я побачила, як вона сидить у кутку, обіймаючи коліна, і тихо плаче. Її стан вибив мене з колії. Після сумної розмови з Марфою це стало останньою краплею. В моїх очах теж з’явилися сльози. Я підійшла до неї і обережно обійняла. Її тіло було крихітним і тендітним, наче вона раптом перетворилася на дитину. Ванея навіть не здригнулася, коли я торкнулася її. Ми просто сиділи в тиші, обіймаючись і плачучи. Її душила образа, обурення через втрату свободи, якої вона так прагнула, а мене — все й одразу, без жодної причини.

Пізніше я облаштувалася в її кімнаті. З’їздила додому за найнеобхіднішими речами, побачилася з Томмі, подзвонила на роботу й взяла лікарняний. Усе ж таки аварія — це вагомий привід. А ось про те, що сталося після неї, я, звісно, не згадувала.

Ванея майже не розмовляла. Її мовчання різало по живому. Де подівся той яскравий промінчик сонця, якого я побачила в її очах, коли вперше прокинулася вдома на дивані? Тепер вони виглядали погаслими, порожніми. Прізвисько «Зірка» більше не пасувало їй.

Ми побажали доброї ночі й лягли спати. Еснай, що зазвичай був активний і допитливий, теж поводився якось дивно. Але мені вистачило драми на сьогодні.

Закривши очі, я поринула в сон.

Знову цей парк.

Усе виглядало точнісінько так само: неприродна тиша, застиглий повітряний простір і відчуття чийогось присутнього погляду. Я більше не стулю очей, Богом клянусь.

— Не згадуй його в суї, — озвався знайомий голос позаду мене.

Етель стояла там із тією самою посмішкою, якої я вже почала боятися.

— Ну що, побачила, як Авраам «любить» своїх дітей? Любов Авраама — це не дарунок, а вимога. Він любить так, ніби все, що має, належить йому. У його світі кожен, хто потрапляє під його вплив, стає частиною його володінь. Але чи може така любов бути чистою, коли її отруєно жадобою?

— Хто б говорив про жадобу, — кинула я, намагаючись приховати страх.

Етель зробила кілька плавних кроків уперед, заховавши руки за спиною.

— Жадобу до чого? До порядку? До справедливості? — її голос лунав майже ласкаво. — Я вбиваю, бо це мені дозволено. А їм — ні. Ти знаєш, хто такий Архангел Михаїл? Він бореться зі злом, захищає світ від усього, що йому загрожує. Йому судилося вбити Сатану. А мені… — вона зробила паузу, і в її очах промайнув дивний блиск.

— А як щодо Бафомета? — перебила я. — Якщо він і є Сатаною, чому ніхто не захищає дітей, яких він переслідує?

— Наплювати на тих дітей! — несподівано прокричала вона, різко змінюючи тон. — Усім начхати! Ви, люди, не вчитеся на власних помилках. Коли у вас діти були в безпеці? Навіть немовлята вмирають від хвороб. Богу до вас байдуже. Змирись із цим. Але я прийшла сюди не для того, щоб сперечатися.

Вона зробила крок уперед, і її посмішка стала холодною, майже хижою.

— У Авраама скоро не стане цієї дурнуватої каменюки, а я хочу отримати не одну, а одразу дві. І уві сні ніхто не завадить мені тебе вбити.

Моє серце застукало як шалене. Невже це кінець?