Пророк і вбивця

Невже це кінець?

В будинку панувала тиша. Усі спали, і навіть якби хтось захотів мені допомогти, то як подолати цей бар’єр, що розділяє нас? Як мандрувати снами?

Етель стояла переді мною, мов холоднокровна мисливиця. Її обличчя було спокійним, але я помітила дещо дивне. Впевненість у її поставі здавалася натягнутою, наче тонка маска, під якою ховалося щось значно глибше. Дискомфорт.

— Давай швидше покінчимо з цим, — її руки спалахнули синім вогнем, від якого повітря стало важчим.

— Етель, ти добре себе почуваєш? — насмішливо кинула я, роблячи вигляд, що мене не лякає її сила.

Хоча це були лише здогадки, я намагалася тягнути час. Її погляд став гострішим, але вона нічого не відповіла. Замість цього на чолі блиснули краплі поту, а плечі напружилися, наче від болю.

— З чого ти це взяла, смертна? — вона глянула на мене з ледь помітним презирством, але я вловила тремтіння в її голосі.

— Просто виглядаєш кепсько, — я дозволила собі усміхнутися.

Етель стиснула кулаки.

— Я хочу тебе вбити й забрати те, що зробило вас двох сильними. Це не про помсту. Це просто необхідність, тому не ображайся.

Її слова віддавали холодом, але вона не втрималася й кинула в мене заряд енергії. Мої очі мимоволі закрилися, але я відчула, як щось невидиме між нами зупинило атаку. Бар’єр? Що це було?

Вогонь згас, а синє сяйво її рук зникло. Навколо почали проявлятися химерні плями, схожі на розлиту бензинову райдугу. Вони повільно захоплювали небо й землю.

Етель похитнулася, наче втратила рівновагу.

— Що ти зі мною робиш?! — її голос здригнувся, вона схопилася за голову, наче щось розривало її зсередини.

— Я? Я нічого не роблю! Я сама не розумію, що відбувається!

Земля почала тремтіти, в повітрі лунали гулкі хвилі шуму, від яких дзвеніло у вухах. Етель упала на коліна, кров текла з її носа й очей. Вона вже не могла стояти.

— Рубі! — почула я, наче з далекого еха. — Рубі, вставай! Нам треба бігти!

Це був голос Ванеї. Вона намагалася мене розбудити. Але чому Етель так мучилася?.

— Прокидайся, смертна! — уже кричала Етель, її обличчя було спотворене болем. — Шукай рудого зрадника й рятуй свого брата.

Я вирвалася зі сну, відкривши очі. Наді мною схилилася Ванея, її очі блищали від страху.

— Дім, де живуть діти, горить, — промовила вона тремтячим голосом.

Я кинулася вниз, не встигнувши навіть щось відповісти. На вулиці мене зустрів запах диму. Вдалині побачила будинок, охоплений вогнем.

Мені здалося, що в палаючий будинок хтось зайшов. Придивившись, я побачила рудоволосу жінку. Марфа. Лише на мить її фігура мигнула у вогні, і я не встигла й зойкнути, як звідти вилетів Томмі.

— Слава Богу… — прошепотіла я, побачивши, що він цілий.

Краєчок його одягу тлів, але сам він був неушкоджений. Томмі підбіг до мене і обійняв, тремтячи від жаху. Я стояла, не знаючи, що робити. Чи існує якесь заклинання, щоб погасити цей вогонь? Чому такий малий будинок горить так, наче в ньому зберігали тонни бензину?

Раптом полум’я згасло. Усе поринуло в темряву, лише чорний дим затуляв небо. Я повернула голову й побачила Авраама.

— Вони всі загинули, — його голос був тихим, але сповненим болю.

Я мовчала, міцно обіймаючи брата, і дивилася, як Авраам заходить у зруйновану будівлю. За мить пролунало жахливе ридання. Воно було гіршим за ті крики, які я колись чула від Етель.

Позаду почувся дівочий плач. Я обернулася й побачила Ванею, що сиділа на землі, закриваючи обличчя руками. Її щоки блищали від сліз.

— Я не бачила, як вона зайшла туди, але відчула… Рубі. Я відчула, як вона померла. Моя мама… — Ванея раптом закричала, тримаючись за груди, ніби від фізичного болю.

Мій погляд інстинктивно повернувся до будинку. Рудий зрадник. Етель згадувала про нього. Кого вона мала на увазі? Демони такого не могли б зробити. Це або хтось із тих, хто був у домі, або той, хто схожий на нас із Авраамом.

Я зібрала всю силу волі й зайшла всередину. Авраам сидів на колінах, стискаючи руками жменю попелу. Усе навколо було вкрито вугіллям, і вигляд обвуглених тіл змушував мороз іти шкірою.

— Вона горіла зсередини, — промовив він, не дивлячись на мене.

Я знала, що він має рацію. Марфа й ті, хто був у будинку, згоріли наче дрова у вогнищі. Згорівше тіло Марфи наче розпалось навпіл. Я виїзджала на місця злочину і бачила обвуглені тіла, але це... Наче шматочок дерева який підпалюють для вогнища. Одне вугілля навколо. Точніше тіла з вугілля. В мене склалось враження, що загорівся не будинок, а люди в ньому.

— Я зараз приведу Маркуса, — кинув Авраам, різко підводячись, і зник за дверима.

Я вийшла слідом, але нікого не побачила. Ванея саме завела Томмі в будинок. Не знаю, чи Еснай знає про те, що сталося, але нехай це розповість хтось інший. На подвір’ї було тихо й порожньо. Я залишилася одна, розмірковуючи, що робити далі.

Раптом щось зблиснуло на траві. Я обернулася і побачила, як Авраам тягне за ногу непритомного Маркуса.

— Рубі, йди сюди!

Він кинув його на землю. Я підійшла ближче, прикриваючи хлопця від зайвих очей.

— Зараз затягнемо його в ліс і будемо мучити, поки не зізнається, що це він у всьому винен.

— Так не можна, Аврааме! — я почала нервувати, розуміючи, що він говорить серйозно. — Звідки ти знаєш, що це він? Може, це його батько, або хтось інший? Ти розумієш, що я поліцейська? Тобі за це нічого не буде, а мене посадять! Ти знаєш, як це — бути поліцейським у тюрмі?

— Тебе не посадять, — відмахнувся він. — Ніхто про це не дізнається. Твій брат ледве вижив, а тебе навіть не цікавить, як це сталося?

Його рука лягла мені на плече, а погляд пронизав до самісінької душі. Мені здалося, що вибору в мене не було ще з тієї миті, як тут з’явився Маркус.

— Давай просто налякаємо його. Без тортур, — зітхнула я. — Якщо це він, хоча я сумніваюся, то зізнається одразу.

За десять хвилин Маркус уже був прив’язаний до дерева. Авраам вдарив його по обличчю і хлопець миттєво прийшов до тями, розплющивши очі, повні страху.

Мені було шкода його, але злоба через смерть Марфи й інших дітей перекривала будь-яке співчуття.

— Якщо не розкажеш, що сталося, я вб’ю твого брата в астралі, — холодно сказала я. — Він часто до мене приходить. А ти навіть не зможеш його попередити.

Власні слова шокували мене саму. Я ніколи б такого не зробила.

Авраам здивовано глянув на мене, ніби не очікував такого.

— Ми тут ні до чого, — хлопець почав говорити, тремтячи. — Шукайте зрадника серед своїх, клянуся.

Авраам повільно приклав пальці до обличчя Маркуса.

— Ще одна неправильна відповідь — і я підпалю твій мозок, — прошепотів він. — Я знаю, що це тебе не вб’є. Але це навіть краще.

— Я нічого не знаю, будь ласка, не чіпайте мене й брата, — благав хлопець.

— Де твій бойовий дух, Маркусе? — глузувала я. — Де те впевнене обличчя, яке я бачила у видінні, коли ти мені погрожував?

— Що? Я тебе вперше бачу, Рубі!

— Не прикидайся дурнем! — зірвався Авраам і вдарив хлопця.

Маркус розплакався:

— Це не ми! З батьком робіть що завгодно, але раджу шукати ту божевільну Етель. Вона нас усіх кошмарить. На ній і відігравайтесь.

— Етель була зі мною уві сні, коли все сталося. Вона не могла…

— Що? — Авраам повернувся до мене.

— Вона прийшла вбити мене, але я прокинулася через Ванею.

— Ванея? Вона була зі мною у вітальні. Ти вибігла першою.

Тиша повисла між нами.

— У вас перевертень у домі, — прошепотів Маркус.

Я кинула швидкий погляд на Авраама:

— «Етель вже таке робила. Можливо, вона нас надурила…»

Я знала, що він читає мої думки.

— «Може, ти в чомусь і права» — пролунав в мене в голові чоловічий голос.

Авраам, прочитавши мої думки, розв’язав Маркуса.

— Вільний, покидьку, — кинув він і попрямував додому.

Я допомогла Маркусу піднятися.

— Ти казав, що вб’єш Лазаря, якщо я не приєднаюся до вас…

— Це був не я, — прошепотів хлопець. — Хтось хотів, щоб ти стала на бік мого батька.

Маркус сів на коріння дерева,

— Я планую втекти і більше ніколи не підкорятись його наказам. Раджу тобі теж тікати звідси подалі.

Глягувши на Маркуса останній раз я побігла слідом за Авраамом.

— Це вперше, коли ти визнав мою правоту, — сказала я гордовито.

— Вперше й останнє, напевно, — пробурчав він

В домі, похнюпившись, сиділи Ванея і Еснай, обіймаючи одне одного, ніби це могло захистити їх від того, що насувалося. Тиша розривалася лише їхнім важким диханням. Коли двері відчинилися, і в кімнату увійшов Авраам, Еснай піднявся, дивлячись на нього з відчайдушною рішучістю.

— Ми з Ванеєю їдемо звідси, батьку, — голос його тремтів, але слова звучали чітко. — Тут небезпечно для нас. Ми не такі, як ти й Рубі, не безсмертні. Мсти Етель чи Бафомету сам, але чим далі це все йде, тим ближче наша смерть. Мама тобі про це говорила не один раз, але ти її ніколи не слухав.

Авраам навіть не дав йому закінчити. Його рука піднялась вгору, і тіло Есная з гуркотом притиснулося до стіни, небезпечно близько до гострих рогів оленя, що прикрашали вітальню. Ще один невірний рух — і син опинився б на них. Хлопець борсався, хапаючи повітря, але невидима сила стискала йому горло дедалі сильніше.

— Ми про неї більше не говоримо, — відрізав Авраам, не відводячи погляду від Есная. Його слова обпікали, мов розжарене залізо. — І ніхто звідси не піде, поки я не дозволю.

Він перевів погляд на Ванею, щоб переконатися, що вона зрозуміла це так само чітко, як і її брат.

— Чого ж ти її так до стіни не притиснув, як мене? Га? — прохрипів Еснай, дивлячись на Авраама зі зневагою. Його погляд ковзнув до Ванеї. — Боїшся?

Ці слова були, як іскра для порохової бочки. Авраам, втрачаючи контроль, стиснув горло сина сильніше. Хлопець захрипів, намагаючись видихнути хоч слово.

— Батьку, ти його задушиш! — закричала Ванея, кинувшись уперед.

Авраам, ніби прийшовши до тями, різко відпустив Есная. Той впав на підлогу, кашляючи й хапаючи повітря.

— Тобі має бути соромно перед мамою за це, — злісно промовила Ванея, піднімаючи брата. Її погляд, повний презирства, пронизував Авраама.

Близнюки швидко кинулись до сходів боячись що Авраам, засліплений горем, вʼє їх, щоб ніколи не бачити Марфу в їх обличчях.

У кімнаті залишилася лише гнітюча порожнеча, яка, здавалося, тиснула на груди.

— «Я вже давно такого не відчуваю», — пролунав у моїй голові голос Авраама. Його слова були холодні й порожні, як і він сам.

Можливо, це мій телепатичний дар активувався, або ж Авраам свідомо дозволив мені це почути. Але я вирішила відповісти:

— «А чого ти ще не відчуваєш?»

Я повернулася і пішла шукати Томмі, залишаючи Авраама одного у темряві власних думок.

Мій брат залишився живим, і я навіть не знала, кому дякувати за це. Чому він не загорівся, як інші? Це Марфа його врятувала? Треба буде запитати його, що насправді сталося. Піднявшись на верх, я побачила лише відчинені двері в кімнату до Ванеї. Томмі лежав на її ліжку і спав. Мабуть, це стрес так подіяв на нього. Близнюків поруч не було. Я почала прислухатись до кожної двері. В одній із кімнат я почула сварку — це були Ванея і Еснай. Я тихо зайшла, намагаючись не привертати увагу, але вони різко глянули на мене. На мить мені здалося, що вони вважають мене спільницею їхнього батька.

— То ви дійсно їдете? — запитала я, намагаючись тримати голос спокійним.

— Так, і ти нам в цьому допоможеш, — відповів Еснай з ноткою наказовості.

Ванея глянула на мене холодно, її погляд пронизував, наче гостре лезо. Здавалося, вони обидва ображені на мене за щось.

— Ти відволічеш нашого батька, поки ми не втечемо звідси, — сказала Ванея, її слова звучали, як вирок.

— Але куди ви поїдете? Думаєте, зможете від нього сховатися? І чи не розумієте ви, що він залишився сам? Він так само, як і ви, втратив близьку людину.

— Захищаєш його зараз? — різко запитав Еснай, підходячи ближче. — Ми вже давно планували це, не тільки вдвох. Мама теж нас підтримала, але я не можу сказати тобі більше. Якщо захочеш, знайдеш нас.

— Зрозумій, Рубі, ми так більше не можемо, — голос Ванеї став м’яким, майже жалісним. Вона вже почала мене вмовляти. — Він усе життя зосереджений лише на собі. Посумує і піде далі, а ми не можемо більше це терпіти. Наші життя надто короткі, щоб витрачати їх на страждання. Мама подбала про те, щоб у нас було куди йти. Тому просто зроби так, як ми тебе просимо.

Тягар на душі ставав важчим, але я погодилась. Близнюки достатньо настраждались. Хай живуть собі вільно.

«Я вже давно такого не відчуваю…»

Може, справді всі людські почуття з часом притупляються.

Я вже майже дійшла до кімнати Ванеї, коли в моїй голові прозвучав голос:

— «Так, їхня мама була дуже відданою слугою. Не переживай, Рубі, я тепер перед нею в боргу. Душі я забрав, тепер час виконувати обіцянку, яку дав їхній матері».

Це був Бафомет. Цей голос я вже впізнаю серед сотень інших.

— «Що ти маєш на увазі?»

— «Безпека і прихисток. Я пообіцяв Марфі, що сховаю Ванею і Есная від Авраама». Його голос був шовковистим, але кожне слово викликало холод у жилах.

— «Марфа працювала на тебе?» — запитала я, обережно, наче боялась, що Авраам нас почує.

— «Звісно. Ще задовго до знайомства зі своїм чоловіком. Я кожного разу тішився, як він, розумний і хитрий, як хижак, не помічав зради прямо у нього перед очима. Скрежаль не захищала будинок. Це робило заклинання, яке Марфі вдалося зламати. Ти хіба не знаєш, що відьми теж працюють на Сатану? Всі загорілись у тому будинку, крім Томмі. Я залишив його, як нагадування — свій язик потрібно тримати за зубами. Якщо розповіси про це Аврааму, Томмі спалахне, як сірник. Забудь усе, як страшний сон. Томмі в безпеці, поки ти дієш розумно. Відпусти близнюків і живи далі своїм життям. Марфа згоріла, тому Аврааму нема кого підозрювати. Він залишився сам. Не дякуй».

Я нічого не відповіла. Просто сіла на краєчок ліжка біля Томмі і не зімкнула очей до ранку.