Перша частина. Як все починалося Р.1. Початок нового мене

− Ей, куда ти преш? Одоробло сліпе! Не бачиш, що я тут йду! Хм! Чи сиджу? Трясця! Що я роблю навкарачки на тротуарі? − я підняв голову вгору й обімлів. Яке неймовірно голубе небо із зеленкуватим відтінком!

«Та-а-ак! Погоджуся з тим, що вчора я нажлуктився не по дитячому. Ще й сьогодні штормить. І на землі я чогось сиджу, а не сто… Що за..?»

Я підняв руку і вражено розглядав її. Я в шубі, на руці − дивна рукавиця. Такі у прокатних пунктах продають, на костюмовані вечірки. Схожа на котячу лапу! І шуба звідти?

«Стоп. Зараз літо! Яка до собачих чортів шуба і рукавиці? Та я в житті у шубах не ходив. Я що, дебілом став чи то хтось прикольнувся? Точно, то Андрюха! Ну я йому…» − тільки хотів другою рукою стягнути рукавицю, а вона теж у такій же: волохатій, рудій у тонку смужку. Напружився, стріпнув рукою, щоб рукавиця злетіла, а пазурі з рукавиці − скік, і вже зверху.

"Бляха, та вона ще й механізована! Кігті висовуються!"

Я декілька разів напружив руку і декілька разів з рукавиці вилізли пазурі. Клас! Потрібно перевірити, як воно працює, та спочатку ті дурнуваті хутряні вироби здалося б з себе скинути.

Але рукавиці не злітали з рук, хоч ти трісни!

«Що зі мною таке? Сили нема вже навіть рукавицю зняти. Вставай, пияцюго! Більше ні грама, ніколи…» − я захотів піднятися з землі та зразу ж й відчув, що втрачаю рівновагу. Знову гепнувся на всі чотири.

− Мамо, подивися, як котик на задніх лапках гарно танцює!

Повернувся на голос і побачив, що до мене біг опецькуватий хлопчисько. Ну нічого собі! Знову просто на мене валив, як танк!

"Та що вам всім повилазило, що ви не бачите − тут я є! Де його мамця? Треба зараз з нею виховну роботу провести. Зовсім дитину не пильнує" − я відсунувся убік, уникаючи зіткнення, роззирнувся довкола, вишукуючи дитинячу маму і того нещасного котика, який так сподобався хлопчикові.

− Моя ти гарнюня! Хтось тебе викинув? Мам, можна ми його собі заберемо?

Ось тут я сторопів. Бо поки дитятко в мами питало дозволу, раптово чимось чи кимось підчеплений попід пахви, я підлетів вгору. Прямо перед моїми очима постало сіро − зелено – блакитне щось. Обличчя, не обличчя – бо дивного кольору. Волосся мені дибки встало по всьому тілу.

– Ану пусти мене! Пусти, бо я тобі зараз як вріжу! – грізно верескнув я. Насправді те обличчя мене так налякало, що врізати я міг хіба дуба! В стані афекту (гадаю, що мав якраз такий стан) почав щосили шарпатися, щоб вирватися з лап бридотного чудовиська.

Не знаю, скоріше за все я там йому щось приробив, бо в якусь мить зрозумів, що падаю на землю, а дитинисько верещить дико десь збоку:

− Ааааа! Мамо! Він мене подряпав!

Я вже не слухав, чи шпетила там мамця свого малого бевзня, чи ні. Відчув, що основне зараз -за будь-яку ціну врятувати свою шкуру. Чудовисько десь близько і хто його зна, чи наступного разу я  вирвуся з його лап.

«Втікати!»

Хай жере мамцю з продовженням її роду. Головне у моєму житті − то я сам!

Кхм! Тут просто зобов'язаний підказати вам, як жити. Житимете так, як я, і ви − в ажурі! А як я живу?

Кредо всього мого прекрасного життя-буття – «Втеча»! Чудова стратегія, скажу я вам! Коли насувається небезпека (читайте: шлюб, сім’я, діти, обов’язки, аліменти... Ну можна список продовжувати, але все і так зрозуміло, гадаю), втеча − єдино дієвий шлях до порятунку. Щоб не втопитися у сірій буденності життя - втікайте від усіх небезпек!

Все! Далі часу на філософію нема. Мушу бігти! Ні-ні! Дякувати не потрібно!

Я помчав щодуху, аж земля піді мною дрижала. Ще жодного разу я так швидко не втікав, як зараз. Ціль була: сховатися за рогом найближчого будинку.

На швидкості під двісті кеме на годину я завернув за ріг і відчув, як під час того крутого повороту мій зад з ногами закинуло вбік. І понесло в іншу сторону. Вхопився руками за землю, щоб не занесло мене цілого…

«Бляха, що я тільки що зробив? Руками за землю вхопився?"

Від усвідомлення дурнуватості своїх дій я сповільнив, а тоді й зовсім припинив біг. А втікав то я, мов тварина, на чотирьох! Що зі мною робиться?

Точно! Як я раніше не здогадався! Біла гарячка!

«Васю, щоб ти всрався! Допився нарешті!» − втулився знову на землю дупою, з міркуванням, що може мене зараз попустить.

Коли накуришся, то через якийсь час попускає. Може з алкоголем теж так. Так от звідки ті чудовиська, і шуба, і рукавиці взялися. Глюки!

А може мені в лікарню треба податися? Геніально!

"Васю, ти молодець!"

Знову філософсько-ліричний відступ! 

Хваліть себе!

З власного досвіду знаю: як сам себе не похвалиш, ходиш як обпльований! Бо ніхто, повірте, ніхто не цінує вас краще, ніж ви самі. Коротше, всі поняли? Бухнув − молодець! Ригнув − молодець! Геніальна ідея − молодець! Та не дякуйте, кажу! (Дякую в кишеню не покладеш!)

Про що я, такий молодець, тільки що говорив? А! В лікарню зібрався, точно! Поки ще пам'ятаю адресу! А то мало що!

Зрозумів, що сам не дійду! Став на краю тротуару і взявся спиняти поодинокі автівки. Ясен перець, що я − людина! Хай би що мені не ввижалося, але ті, хто на мене дивився, точно бачили перед собою людину!

Тіпун мені на язик, однак ніяка зараза не хотіла спинятися. Тільки я руку підіймав угору, як автівки починали сигналити й мчали далі без зупинки!

"Ну що ж ви за люди такі? У мене тут питання життя і смерті стоїть, а вам якоїсь зайвої амортизації шкода..." − розчаровано прошепотів, спостерігаючи за тим, як чергова залізна тарантайка віддаляється від мене.

"Десь тут ходять маршрутки, мабуть!" − геніальна ідея у моїй голові.

"Васю ти знову молодець!"

Однак глянув довкола й зрозумів, що район міста мені не знайомий. Знову проблема! Де шукати місцеву зупинку?

− О! Кого я бачу! Як добре, що ти живий! Ми вже думали, що тобі вчора каюк прийшов! - біля мене стояв ЧОРНИЙ КІТ! І Я РОЗУМІВ ЙОГО КОТЯЧУ МОВУ! (У котів же котяча мова, чи як? Ну типу, як в українців українська, в німців німецька. О! А в німецьких котів яка мова? Котяча німецька? Ну, потім про це подумаю!)

Так от. Біля мене стояв чорний кіт і говорив так, що я його розумів.

− Слухай, ти ж людина? Правда? − я підійшов до нього так близько, як міг.

Ото мене хапнуло! Ну бачив кота і все. Такого, як у моєї сусідки Людочки. Чорного, лискучого, з жовтими очиськами. Ті очиська не один раз спостерігали картину, коли я з Людочкою...

"Стоп! Стоп! Стоп! Не будемо про це! Це зовсім інший кіт! Та й не кіт то, а людина!

Аж тут котяра видав:

− Валентине, я кіт. Нівроку тебе покоцало, що ти мелеш таке зараз.

Моє психічне здоров'я взяло і нехило так похитнулося:

− Який, в сраку, Валентин! Вася я! ВАСЯ! − я в емоціях хотів ту людину, що називала себе котом, вхопити за барки. Ага! Та ну нафіг! У мене ж котячі лапки! Вони ніжно ковзнули по чорній лискучій шерсті, і я по дурному втулився обличчям в асфальт. Одразу ж зверху на мою голову щось сіло. Чорношерста дупа!

"Тьху-тьху! Гидота!" − я борсався у тій шерсті, випльовував, коли окремі шерстинки лізли до рота, але котяче  гузно було важке, мов камінь. Тиснуло мою голову до землі так, що здавалося моя черепушка зараз трісне, як перестиглий кавун.

"Щоб тебе колька вхопила! Здохну зараз!" - приречено подумав, бо відчув, що мені катастрофічно нема чим дихати.

− Вася, кажеш? Гм! Вася! Казав я Валентину: пильнуйся, бо ми − коти, життя свої, як шкарпетки міняємо. Ну що ж! Дев'ята пара шкарпеток! Остання! Давай Васю, вставай! Поговорити нам треба, і то серйозно! − вчулося здалеку.

Купа шерсті з мене нарешті злізла і я, виваливши язика, хапнув чистого, загазованого тільки діяльністю промисловості, повітря!

− Свобода! Кхе! Кхе! − спльовуючи шерсть, я відчув ейфорію від того, що життя продовжується, стріпався (ну, якщо мені вже глюк твердить, що я схожий з котом, то буду діяти за котячими інструкціями).

Чорний котяра задер хвоста і почимчикував у двір будинку. Я за ним.

"Цікаво, може в мене теж хвіст є?"

Повернув голову та обімлів: "Є!"

Пухнастий, як у білки. І теж вгору стирчав антеною. А я то думав, чого мені в поясниці щось муляло!

Дивно все це! Треба б вияснити, що й до чого. В лікарню я вже й так сьогодні не попаду.

Поки я озирався на свого хвоста, кіт попереду десь зник. Випарувався. Був тільки що і нема! Я заозирався, розуміючи, що скоріш за все, то були мої галюни і насправді чорним котом і не пахло. Тільки хотів порадіти, що вже майже здоровий, як збоку вчувся знайомий голос:

− Залазь сюди! Чого гаву ловиш?

Я глипнув туди, звідки долинав той голос і побачив невеликі двері. Присягаюся, секунду тому їх у тому місці не було. Там звичайнісінька стіна стояла. Та нікуди діватися, пройшов у ті двері за котом. За дверима довгий коридор. Дивно дуже, нема ні вікон, ні електричних лампочок, а в коридорі видно як удень. Я закліпав очима. Якщо це глюки, то прикольні такі! Ще б попкорну, або ковбаски...

В животі забурчало від згадки про їжу. Аж чорношерстий попереду почув. Не повертаючись сказав, що зараз поїмо.

Ну це мене неабияк втішило, не буду брехати.

Ліричний відступ: війна війною, а жерти треба за графіком!

Так от, йшов я йшов за своїм новим знайомим і нарешті у самому кінці коридору побачив ще одні двері. Біля них чорний котяра всівся і лапою натиснув блискучу ручку. Зачинені.

− Зараз відчинять. До речі, мене Баюн звати. Будемо тепер знайомі.

Кивнув до мене головою. Я за звичкою простягнув руку для вітання. Зараза! Забув, що в мене котяча лапця. Кашлянув від незручності та кивнув головою у відповідь. Типу, шалено радий знайомству. Далі кивків розмова у нас не пішла. Не тому, що не було про що говорити, а тому, що двері раптово і зовсім беззвучно відчинилися. Самі. Принаймні я нікого за дверима не помітив

− Заходь, − Баюн кинув то байдужо. Так ніби кожного дня бачив двері, які самі відчиняються. Я підібрав щелепу, і повільно рушив уперед. Може то якийсь форт Буаярт(1)? Точно! Я в реаліті-шоу!

"Васю, ну ти золото просто, а не людина!"

Коли вже я так вчасно зрозумів, що й до чого, то не дам з себе сміятися нікому. Буде їм шоу. Я начепив на обличчя грізний вираз і глипнув, де я впинився.

Ну точно все як у фільмах. Там таких, про гардемаринів! А, згадав: історичних. Кімната величезна. Під ногами − чорна бруківка. Стіни у сірих кахлях. Все таке похмуре, із запахом смерті. (Як вам антураж?)

Посеред кімнати невеличкий квадратний стіл, а просто над ним − залізна люстра, схожа на тарілку, підчеплену за довгий шнурок. Гм... Маркотненько... Та поки ще небезпеки не відчув, треба добре все рознюхати.

______________________________________

(1) Форт Буаяр — популярне пригодницьке телешоу, дія якого розгортається в Біскайській затоці в форті Буаяр. Вперше програма була показана на французькому телеканалі «Antenne 2» влітку 1990 року

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.