Велика шахівниця голодного міста.

Молодик, вправно випустивши кільце диму схиляється над шахівницею, рухає фігури, роблячи рокірування.

– Готово! Ось як тобі така перестановка? Король тепер у безпеці.

– У безпеці, кажеш? – Усміхнувся батько. – Але ж подивись: твій король тепер стоїть під боєм, і тура теж.

– Як так? Це ж вивірений хід! Я ж спеціально готував це рокірування.

– Знаєш, синку, це нагадує мені, як часто в житті ми прагнемо до безпеки, щось робимо, але врешті-решт опиняємося під ще більшим ризиком.

– Як же це?

– От, наприклад як ти, хочеш захистити короля, але не подумав, що переніс його прямо під загрозу. У житті так само: іноді ми намагаємося втекти від чогось, не розуміючи, що наші дії позбавлені ускладнення.

– То що ж робити? – Розчаровано протягнув хлопець. – Просто не діяти?

– Навпаки! Діяти треба, але з розумінням. Кожен хід у шахах, як і кожен вибір у житті, має свої наслідки. Іноді найкраще – не поспішати, а подумати, чи дійсно те, що здається порятунком, насправді таким є.

- - - -

Дощ, наче тугі сльози неба, невтомно стукав по підвіконню, перетворюючи мовчазну ніч на меланхолійну симфонію. Катерина сиділа в кухні, обхопивши долонями горня з холодною кавою, яка вже давно втратила смак і аромат. Улюблений чоловічий халат, трохи зношений від часу, був теплим, але байдужим до її болю, не здатним подарувати те тепло, яке колись давав Олексій. Але він ще зберігав його запах з присмаком надії.

"Де ми схибили?" — ця думка не полишаючи її, звучала в голові рефреном другий рік поспіль. Вони колись були такі щасливі, безтурботні, немов діти, що ще не зазнали горя. І вона, і Олексій. Їхнє спільне життя починалося з метушливого сміху, довгих прогулянок до світанку, нескінченних розмов про мрії.

Дивлячись на краплі дощу, що зустрічаючись та кружляючи скочувались по склу, вона згадувала, танці посеред вулиць, в калюжах. Вони були щасливі та не звертали уваги на здивовані й подекуди осудливі погляди випадкових перехожих. Як він приносив їй каву в ліжко, хоча сам любив зелений чай. Їхнє щастя було таким природним, що здавалося буде нескінченним, але час, зрадив, розвів їхні дороги назавжди.

Спогади приходили до Катерини цілу вічність, доки до кухні не увійшла її подруга Ольга. Єдина з її оточення, хто залишився поруч у важкі часи, та більше - переїхала до Катерини на деякий час. Її енергія та прямота завжди були контрастом до м’якої натури Катерини, а тому чудово доповнювали й допомагали витверезити спонтанні рішення.

— Знову думаєш про нього? — запитала Ольга, підійшовши безшумно, мов пантера, та спостерігаючи за подругою.

Катерина здригнулася від несподіванки, ніби її зловили на чомусь забороненому.

— А? Так. Це не так просто, Олю, — відповіла вона, опустивши очі. — Знаєш, іноді здається, що можна було все виправити, якби... якби ми говорили більше.

— Ви обидва винні, Кать. – Ольга зітхнула, і присівши поруч поклала руку на її плече. – Але життя триває. Треба відпустити це. Чуєш?

— Легше сказати, ніж зробити, — сумно посміхнулася Катерина, проковтуючи сльози які знов підступали.

Двері прочинилися, і на порозі з'явилася Софія, мати Катерини. Літня, але доглянута жіночка виглядала трохи стомленою, але в її очах палахкотів вогник турботи. Вона прочимчикувала навколо столу та сіла поруч.

— Дівчатка, я хотіла б з вами поговорити, — мовила Софія, зітхнувши. – І це прозвучало якось незрозуміло, чи то будуть докори, чи може є якась провина? Що вже вони накоїли?

— Було б цікаво послухати, — відповіла Ольга, намагаючись зняти напруження яке нависло над ними мов темна дощова хмара.

— Ви обоє занадто зациклюєтеся на своєму минулому. Життя — це не тільки радощі, але й труднощі, які треба здолати разом, — звернулася Софія до дівчат. — Ви повинні дати собі шанс знову знайти щастя.

З одного боку ніби стало легше, не докір, не сварять, просто чергова лекція циклу “з огляду на минуле життя”. Та з іншого, враховуючи обставини, була дуже сумнівною доречність такої лекції взагалі.

— Знову знайти щастя? — Катерина різко повернулася до матері блиснувши гнівно очима. Її голос звучав тихо, але був наскрізь просоченим безвихіддю та роздратуванням. — А якщо я не хочу? Якщо це щастя вже не існує? Ти не я! Ти цього не розумієш, мамо.

Софія спокійно подивилася на доньку з теплотою ніжністю та співчуттям.

— Я розумію більше, ніж ти думаєш, Катюша. Я у свій час теж втрачала. Я пережила це. Але біль не має права керувати твоїм життям, не дозволь його зруйнувати. Ти повинна знайти в собі сили жити далі.

— А що, якщо я не можу? — Катерина знову підвела на матір очі що блиснули слізьми. — Здається, я залишила всі свої сили там, у минулому.

— Це лише твій страх говорить, — м’яко відповіла Софія. — Але ти сильніша, ніж думаєш. Ти завжди була непереможною, і лишилась такою!

– Залиште мене саму, – Тихо промовила Катерина, опустивши голову, – мені треба заспокоїтись.

Її мати, що завжди намагалася знайти правильні слова, які зараз лише розбурхали Катін біль, просто мовчки поцілувала її в голову і вийшла. Ольга теж не заставила себе просити двічі та зникла так само тихо як і зʼявилась.

"Як вони можуть це казати? Вони навіть не уявляють, що я переживаю" — подумала Катерина, стискаючи холодну чашку. Поступово її голову наповнювали теплі спогади, в яких розчинялась особистість, вона ставала їх частиною.

Місто вкрите холодними хмарами дощило. Вода потоками стікала по зачинених вікнах, а вологе повітря просочувалося навіть через стіни. Всупереч літу, було достатньо прохолодно, щоб змокнувши замерзнути. На дитячому майданчику, прямо під вікнами Катерининої, а ще недавно Їхньої спільної квартири, стояв Олексій.

Його постать ледь проглядалася крізь пелену дощу. Він дивився на вікна її кухні, слідкуючи за тінню, що майже не рухалася всередині. В його очах блищала туга, змішана з гірким жалем та невимовним болем втрати.

Раптом поряд із ним, прокашлявшись, зупинився безхатько, старий чоловік у мокрому пальті, який простягнув руку:

— Людино добра, я перепрошую, — Прохрипів він – Закурити часом не буде?

Олексій мовчки вийнявши із кишені пачку цигарок, дістав одну, а решту з пачкою простягнув незнайомцю. Складалось враження що він прийняв якесь рішення.

— Дякую вам дуже, добродію, — пробурмотів здивований чоловік, і спритно вхопивши пачку зник за пеленою дощу.

Олексій дістав запальничку і розкурив вже промоклу цигарку. Він ще раз підняв погляд на освітлене вікно, затягнувся гірким димом і затамував подих, ніби востаннє запам'ятовуючи її силует. Його пальці та губи ледь тремтіли, але навряд чи від холоду. Кілька глибоких затяжок допомогли придушити свідомість, роблячи голову ватною, але не витіснили думки про неї.

Олексій зітхнув, та повільно повернувся і рушив у бік озера. Дощ стікав по його обличчю, змішуючись зі слізьми, які він не намагався приховати, бо ніхто не міг їх побачити. Німі свідки, дерева та будинки з поодинокими освітленими вікнами, мовчки спостерігали за цією процесією. Його кроки були важкими, повільними, але рішучими. Дощ, не намагаючись обігнати його, йшов поруч, обіймав, тулився до нього з усіх боків.

– Я у ванну! – Промовила неголосно Катерина, витягаючи з шафи свіжого рушника. – Приведу себе в порядок.

Ольга лише мовчки кивнула головою, а Софія всміхнулася, і повернувшись до Ольги кивнула головою багатозначно підвівши брови, немов кажучи “ну от бачиш! А я казала що вона сильна! От і молодець.”

Нарешті Катерина залишилася сама, а невеличка ванна кімната стала її притулком. Вона сиділа в напівнаповненій ванні теплою водою, яка розслабляла і заспокоювала. Тихе дзюрчання води з крана розбавляло тривоги. Невеличка світлодіодна лампочка ледь помітно мерехтіла.

Її погляд був спрямований на воду, яка уособлювала первісний сум і страх, та на лезо його небезпечної бритви, яку він забув забрати. Тієї якою голився щодня, та по яку не повернувся, як і по більшість речей, ніби уже поспішав.

– Ну ось і все. – Бубонів Олексій цокаючи зубами та повільно заходячи в воду температуру якої переставав відчувати. – Я більше не буду турбувати тебе. Ти тепер вільна. Спробуй стати щасливою.

Поступово вода, хоч і не ставала теплою, розслабляла і давала спокій. Темна і смердюча в застояному озері, вона виявилась напрочуд ніжною і не примхливою. Вона приймала його, приймала таким який він є, всупереч минулому, не думаючи про майбутнє, живучи лише цією миттю. Вона поглинала його, поки він пручався, а потім вони злились в одне.

Катерина відчувала гнилуватий запах, абсолютно не розуміючи звідки він. Лезо блукаючи в теплій воді раптом зустрілося з плоттю. Легко занурюючись в шкіру воно випускало на свободу цівки крові, що так довго шукали виходу і не могли вирватись.

Для неї це був останній контакт із реальністю, останній спосіб відчути контроль над життям чи болем. Кожен поріз – це спроба вирватися з цього нескінченного кола страждань і сумнівів, що розривали її душу та серце.

Втомившись від занурень, бритва опустилась на дно ванної, наповненої бурою сумішшю і лягла спочити поруч з Катериною. Світлодіодна лампочка під стелею, від заздрощів не змогла луснути, але засвітившись яскраво раптом згасла, ніби приєднавшись до тих хто вже відпочивав.

Холодне, змокле місто, намагалося втамувати почуття голоду. Намагалось, але так і не змогло. Як і кожного разу ніч добігала кінця, а почуття голоду залишилось невтамованим.

- - - -

– Виходить, що я поспішив, не подивився на всю дошку...

– Саме так. Шахи вчать не лише грати, а й побачити ширшу картину. Рокірування, синку, має сенс тоді лише, коли ти справді захищаєш важливе, а не обмінюєш одну небезпеку на іншу.

– Ну що ж, урок. Добре, тату. Наступного разу я буду уважнішим.

– І в шахах, і в житті. – Промовляє батько прибираючи одразу дві фігури з шахівниці.