Велика шахівниця голодного міста.

На шахівниці раптом відбулась якась метушня.

– Чекай но, цей ферзь щойно спалив мого слона! – Вигукнув молодик у розпачі. – Це несправедливо! Що це за фігура така?

– Заспокойся сину! Це вогняний ферзь. Він жертвує своїм захистом заради атаки. – Усміхнувся у сиві вуса старенький.

– Ну і як це розуміти? Що тепер? Вся гра і всі мої фігури горітимуть?

– Це залежить цілком від тебе. Тільки ти можеш дозволити йому це. – Дідусь зазирнув у молоді очі які перелякано обдивлялись кожну клітинку шахівниці. – Знайди спосіб охолодити його запал.

– Ну що ж, – трохи заспокоївшись усміхається молодий, – можливо, я готовий до несподіванок.

- - - -

Яскраве вранішнє сонечко, що пробивалося крізь прочинене вікно, починало припікати в потилицю. Молодий чоловік з сірим помʼятим лицем, потягнувся позіхаючи. Ще пару хвилин він сидів на краю ліжка намагаючись зібрати до купи думки в порожній голові що намагалася луснути від болю. Поволі підвівшись непевним кроком, спираючись на все що попадало під руки він попрямував до ванної кімнати.

Данило народився у маленькому провінційному містечку. З дитинства він виявляв кмітливість і винахідливість, але ці якості завжди використовував для власної вигоди. Якщо в школі однокласники забували зошити вдома, він пропонував продати їм сторінку зі своїм домашнім завданням. Він умів знаходити шляхи, як обійти правила, і вважав це своїм талантом.

— Життя — це гра, — часто повторював Данило, — і головне — знати, як грати, щоб виграти.

З часом його принципи — а точніше, їх відсутність — перетворилися на спосіб життя. Університет Данило закінчив з відзнакою, але не завдяки знанням. Хабарі, підтасування, і вміння "порішати" — саме це і стало запорукою його успіху.

Після навчання Данило почав прокручувати різні, частіше нелегальні, схеми близькі до бізнесу. Він швидко зрозумів, що чесність — не найкоротший шлях до успіху та статків. Його компанія отримувала державні замовлення завдяки підкупам чиновників, а клієнти залишалися задоволеними, бо не знали, що за красивими звітами ховається низькоякісний продукт. Гроші текли рікою, і здавалося, що життя щодня стає все кращим.

У тридцять п’ять років Данило мав усе, про що мріяв: елітну квартиру в центрі міста, дорогі автомобілі, кращі готелі, дорогі повії, майже все можна було характеризувати як ВІП. Але з часом посеред блиску розкоші почало проявлятися щось тривожне. Кожна його угода супроводжувалася страхом бути викритим, а кожна нова перемога — приносила відчуття порожнечі та бажання нахєрячитися до поросячого визгу.

Одного дня в його житті сталося диво, на яке він не очікував. На вечірці, організованій для бізнес-партнерів, Данило побачив Олену. Граційна, з ідеальною фігурою, вродлива, з милим обличчям дівчина, скидалася на промінчик сонця, який запалив цю темряву.

Вона була зовсім іншою: чесною, щирою, з чіткими принципами. Її світогляд викликав у нього щире здивування. Вони годинами спілкувались, хоча він більше слухав про класику та сучасних авторів, вдаючи що розуміє, підтакуючи чи багатозначно киваючи.

Олена була трохи засліпленою увагою хлопця, він був такий галантний та уважний як ніхто в її житті. Вона, просочена романтикою, бездумно повірила в нього, бачила в ньому не хитрого злодія та горе-бізнесмена, а людину, здатну на вчинки.

– Чи згодні ви, Данило, – чулося наче в тумані. звичайно він видихнув те єдине чого бажав, – Так! Згоден!

– Чи згодні ви, Олено, – довгі хвилини очікування, кожна мить як тисячі років, – Так! Згодна!

Вона стала його дружиною. Перший час він намагався змінитися заради неї, жити чесно, казати правду. Але стара звичка до легких шляхів заробітку та життя на широку ногу виявилася сильнішою. Коли Олена дізналася, що його бізнес побудований на обмані, це стало для неї шоком. Вона пішла, залишивши йому лише невеличкий, обережно складений листок паперу який пахнув нею, пахнув щастям, пахнув спокоєм.

Та обгортка зазвичай не відображає вбивчий зміст. Всього лише пара фраз, які літера по літері вистрелювали прямо в мозок, розносячи його на друзки.

“Ти мав вибір, я належала тобі. Я вірила, що ти найкращий. Але, на жаль, твій світ — це світ брехні, болю і страждань, і я не хочу бути його частиною. Прощавай”.

Серце шалено колотилось, Данило вперше відчув, що втратив щось важливе, втратив сенс існування, втратив себе, втратив її! Олена була єдиною людиною, яка дивилася на нього безкорисливо. Покинутий нею він безпорадно борсався, намагаючись віднайти сенс свого життя.

Проте навіть ця подія не стала для нього остаточним уроком. Він вирішив компенсувати втрату, ще більше занурившись у роботу, нові проєкти, більші ризики, ще більші прибутки, гучніші вечірки. Він переконував себе, що гроші — це єдине, що має значення. Але в глибині душі він розумів, що обманює сам себе.

Коли в країні почалася економічна криза, його імперія почала руйнуватися. Першими його зрадили ті, хто раніше допомагав йому обходити закони. Кожен із них намагався врятувати власну шкіру. Данило залишився сам на сам зі своїми проблемами.

Після чергового судового засідання, на якому його визнали винним у фінансових махінаціях, він, викуплений своїм адвокатом, повернувся додому. Колись розкішна квартира тепер була в безладі, кругом напівпорожні пляшки, ніщо не на своєму місці. Автомобілі продані, друзі зникли. Він сів у єдине крісло в напівпорожній кімнаті й уперше за багато років згадав своє дитинство. Мати, яка вчила його бути чесним, батька, який працював з ранку до ночі, але ніколи не порушував своїх принципів.

Данило усвідомлював: усе, що він мав, до чого прийшов, чого досягнув — це ілюзія. Його життя було побудоване на брехні, і тепер воно руйнувалося як картковий будиночок. Він втратив не лише гроші й статус, а всіх, все що могло б зробити його по-справжньому щасливим.

Той вечір став для нього точкою відліку. Він прийняв тверде рішення, і почав намагатися, і не без успіху, жити інакше. Спочатку було важко, адже його ім’я стало синонімом шахрайства. Але він вирішив почати з малого. Улаштувався звичайним різноробом на будівництво, де ніхто не знав про його минуле. Згодом почав допомагати іншим: безплатно ремонтував квартири самотнім літнім людям, жертвував свій час і сили тим, хто цього потребував. Став іншим, корисним для інших.

Минуло років зо пʼять. Одного вечора йдучи додому він випадково зустрів Олену. Вона впізнала його, і не звернула з дороги, а зупинилась. В її очах не було ані гніву, ані жалю, ані відрази.

– Привіт сонечко. – Промовив він як раніше і знітився. – Вибач, я не…

– Привіт, все нормально, не переймайся, – відповіла вона спокійним голосом, взявши його за руку. – Чуєш?

– Може кави? – Розгублено озирнувшись запитав він.

– Можна і кави, - Відповіла вона так само спокійно.

Вони розмовляли кілька годин, і Данило вперше розповів їй про все, що пережив. Як мучився і шукав себе. Як намагався, але так і не зміг її забути.

— Я дійшов одного висновку, — сказав він наприкінці. — Життя без принципів — це не свобода. Це пастка, в яку рано чи пізно втрапиш. Я заплатив за це надто високу ціну, але тепер я вільний. Я змінився, на мене тепер можна покластися. Я… ми… якщо… – розгублено почав говорити він.

Олена лише сумно посміхнулася. Він не спитав як вона, з ким, чим живе як пережила все. Чи зможе пробачити його, але в її очах Данило побачив пустоту, яка примусила замовкнути. І цього було достатньо, щоб він усвідомив - він сам, він зустрів лише тінь минулого. Сенс життя так і не повернувся, і не повернеться вже ніколи.

Ще із годину він сидів один за столиком кавʼярні, та в його голові, бʼючись у череп звучало відлуння її кроків, які ставали все тихішими.

- - - -

На шахівниці, погойдуючись з боку на бік, лежав зігрітий промінчиком сонця переможений офіцер. Здавалось що він догоряє, виблискуючи лакованою поверхнею.

– Тату, твій офіцер захопився нападом і спалив сам себе.

– Так, сонце вміє не тільки давати життя, але й знищувати, – Задумливо протягнув старий. – але ти молодець, швидко вчишся, партія за тобою.