Велика шахівниця голодного міста.

Прохолодний, вологий вітер весело насвистував пролітаючи через вузькі провулки та перестрибуючи через калюжі. Похмуре місто, наче не виходило з тіні постійних дощів. Сирість, залишаючи свій руйнівний слід, осідала на старій цеглі будинків, сірому бетоні, на тьмяних вікнах і на обличчях тих небагатьох, хто ще ризикував виходити на вулиці.

У самому серці цього похмурого лабіринту, в закинутому підвалі багатоповерхівки, відбувалось щось дивне. Посеред великого приміщення стояла шахівниця, дивна й ніби жива. Її клітинки ледь помітно пульсували синім світлом, мов серце химерної істоти.

Сивий чоловік, у плащі просоченому дощем, нахилився над дошкою. Поруч стояв багато молодший, в смокінгу і сигарою в руці, худорлявий хлопець із втомленими очима. В обох було одне спільне: їхні обличчя не виказували страху перед шахівницею, яка, здавалося, поглинала все навколо.

— Кінь знову йде, — задумливо промовив старий, обережно торкаючись однієї з фігур. — Він руйнує все довкола. Правила змінюються там, де ступає його нога.

— Та що це знову за чортівня, — пробурчав Володимир, запалюючи цигарку. Він тільки що увійшов до підвалу й одразу відчув, як щось холодне охопило його душу. — Мені сказали, що тут я знайду відповіді.

Старий підвів пильний погляд. Його очі блищали, мов у божевільного, але голос був спокійний та тихий:

— Відповіді завжди приходять через запитання. Шукай, і ти знайдеш. Рухайся, і ти прийдеш.

— Він правий, — втрутився молодший, дивлячись на шахівницю. — Кожен хід тут має наслідки. Але не кожен бачить, як і не всім дано їх витримати.

Володимир наскільки міг зневажливо посміхнувся, глянувши на клітинки дошки що пульсували. У глибині душі він відчував тривогу, але не збирався показувати це, і намагався бути хоч зовні зверхнім.

— І що тепер? Я маю в це грати? — його голос був повен сарказму. Хіба за ради цього він пройшов пів міста відшукуючи підказки які привели його сюди, просто щоб порозважатися з парочкою душевно хворих?

Молодий чоловік ніби не чув запитання і випустивши ароматний дим заходився розглядати стелю, а старий кивнувши промовив:

— Ти вже граєш. Кожен крок і дія — це твій хід. Але кожен твій хід змінює не лише цю дошку та положення фігур, за ним стоять долі, ти приносиш жертви.

Володимир вирішив довести абсурдність цих тверджень, і в першу чергу цим хворим, а вже потім собі. Зробивши рішучий крок до шахівниці він схопив фігуру коня й переставив її. Як тільки шаховий кінь торкнувся дошки - підвал здригнувся. Стіни ніби ожили: поволі вони розчинялись і стікаючи застигали набувши потворних форм. Єдина тьмяна лампа замерехтіла і з тріском розірвалась.

Шахівниця почала оживати й випромінювати червоне сяйво, яке наповнило кімнату. Клітинки на дошці змінювали колір, одна за одною стаючи криваво-червоними. Звідкись долинув звук, схожий на віддалений плач.

— Що? Що це за чортівня? — вигукнув Володимир, озираючись. Молодший чоловік, який досі мовчав, швидко підійшов до одного з отворів в стіні та прислухаючись завмер.

— Вони рухаються, — через хвилину прошепотів він. – Воно робить це.

— Хто вони? Хто воно? Робить що? — закричав Володимир, не в змозі вгамувати панічний страх.

— Місто! Воно живе! І воно вкрай голодне. – прошепотів старий зблиснувши очима та посміхаючись.

Володимир кинувся до отвору, біля якого стояв спокійно пускаючи дим молодик в смокінгу. Побачене ніяк не викликало захват. Посеред міста, на вулицях заповнених сміттям та брудом, поміж калюж наче зомбі бродили люди. Їхні тіла корчились від болю, їхні обличчя спотворювалися, вони видавали жахливі крики, перш ніж розплавившись стекти в калюжі, які миттєво ставали кривавими.

Деякі з них перетворювалися на тіні, які метушились, кидалися в різні боки з плачем і жахливими криками, мов шукаючи того, хто зробив цей хід.

— Твій хід має такі наслідки. — промовив старий. — Ти заставив місто прокинутись. Тепер або грай далі, приносячи йому жертви, або зникнеш разом із ними.

— Чорт забирай! Що тут взагалі відбувається? — закричав Володимир. Але обидва його співрозмовника, як старший, так і молодий, залишались незворушними.

— Місто забирає тих, хто слабший. – Промовив тихо, але переконливо молодий. – Кожен твій хід дає йому силу., годує його. Але врешті-решт воно добереться і до тебе.

Володимир відчував, як серце б’ється все швидше. Він взяв іншу фігуру — тура — і пересунув її. На дошці знову змінився візерунок, і світ навколо здригнувся сильніше. Замість підвалу він опинився на головній площі жахливого міста. Будинки, мов кістяки, зяяли порожніми очницями вікон. Вулиці були залиті кров’ю, а з кожного кута до нього простягались тіні.

Люди повільно рухалися повз і крізь нього, люди з порожніми очницями. Вони повільно наближалися до Володимира, мов неживі, з їхніх уст линули тихі шепоти, слова яких він не міг зрозуміти, і пусті очниці заглядали прямо в душу.

— Це — твій хід, — сказав молодший, з’являючись поруч. Його обличчя було спокійним, але очі блищали. — Кожен твій вибір веде до цього. Це чергова велика жертва вмилостивлення.

— Я не хотів цього! — закричав Володимир. — Це не моя провина! Я про це навіть не думав!

Старий з’явився поруч і простягнув руку до шахівниці, яка тепер висіла у повітрі посеред великої площі.

— Твої кроки — це більше, ніж ти думаєш. Кожне твоє рішення має ціну. Занадто високу ціну, яку ти навряд зможеш платити. Місто — це твоє сумління. І воно пожирає тебе зсередини, поступово, але впевнено, всього, без залишку!

Тіні підступали все ближче. Володимир відчув, як їхній холод стискає його тіло. Він підняв руку й зробив ще один хід, переставивши королеву. У ту ж мить місто завмерло, але лише на мить, перш ніж вибухнути вогнем і криком. Все навколо палало і валилось, ніби навколишній світ був лише декорацією, яка більше не могла витримати власної ваги.

Володимир опинився перед дзеркалом, яке висіло на стіні. У його відображенні він побачив себе — але спотвореного. Одежа була брудна, неголений, перемащений багнюкою з порожніми очима і кривавими слідами на руках.

— Це — ти, — прошепотів старий. — Зважай на те що побачив! Тепер ти отримав свої відповіді, пора платити ціну.

– Пора платить! – Мов відлуння пролунав голос молодого. – Зваж все та вирішуй що буде далі. Продовжуй гру і принось жертви голодному місту, або стань частиною міста назавжди.

Світ навколо завмер, Володимир не міг відвести погляду від свого відображення. Воно важко дихало, ніби повітря ось - ось скінчиться, та простягнуло до нього руку вимащену по лікоть в кров, запрошуючи до себе. Його рішення мало стати останнім. Останнім для нього і вічно голодного міста. В гнітючій тиші він заплющив очі, відчуваючи як кожна краплина дощу, стікаючи з нього перетворювалась в кров, і намагалась нагодувати собою ненажерливу прірву.