Підкорення нечестивих

Світанок ледь торкався горизонту, коли загін Фарука повільно наблизився до Пожаревацю. Тиша, що панувала навколо, була обманливою. Місто здавалося спокійним: люди ходили вулицями, не звертаючи уваги на прибуття османів. Але в їхніх поглядах читалося щось інше — мовби прихована тривога й презирство.

Фарук, сидячи на коні, уважно розглядав обличчя мешканців.

— Здається, все тихо, — промовив один із його людей. — Але я не вірю цьому дивному спокою.

Фарук кивнув, продовжуючи вдивлятися в далечінь.

— Серби хитрі. Вони можуть ховатися будь-де. Слідкуйте за всім, — наказав він.

Коли загін збирався залишити місто, з-за одного з дахів пролетіла куля, яка ледь не влучила у Фарука. Він різко відвернув голову, а потім підняв погляд нагору.

— Ворог на даху! — вигукнув хтось із яничарів.

Вони миттєво зайняли позиції: хтось почав стріляти з мушкетів, хтось виліз на балкони сусідніх будинків. Сербський гайдук, що наважився атакувати, незабаром упав від влучного пострілу. Але його смерть була лише сигналом для інших. З усіх боків почулися кроки та постріли. Сербські гайдуки вискочили зі схованок, намагаючись дати бій.

Фарук спостерігав за битвою, залишаючись на місці. Його очі були холодними, неначе крига.

— Я ж казав, що треба стежити за всім. Серби завжди ховаються, — прошепотів він, більше до себе, ніж до інших.

Незабаром опір було придушено. Османи рухалися далі, залишаючи за собою спалені будинки та криваві дахи. Наступною метою була Смередево — могутня фортеця, що вважалася самим серцем сербського опору. Всередині перебував навіть сам Карагеоргій.

Карагеоргій тим часом стояв на верхівці вежі Смередево, спостерігаючи за горизонтом. Його серце билося швидше, ніж зазвичай. Він чув, як наближаються бойові барабани османів. Вони були десь поруч.

— Готуйтесь! — крикнув він своїм людям. — Це буде наша вирішальна битва.

Тим часом загін Шакура-Алі маршував у напрямку Белграда. Шакур-Алі, рухаючись на чолі війська, звернувся до своїх людей:

— Белград — це остання перепона. Як тільки ми здолаємо його, повстання буде остаточно придушено. Тримайте дисципліну й будьте готові до всього.

Махмуд II спостерігав за маршем зі своєї розкішної карети. Він пишався своїми командирами та їхньою здатністю тримати армію в бойовій готовності...

Боснійці під проводом Імрана підійшли до Ужице. Його обличчя було сповнене рішучості. Він зупинився й звернувся до своїх людей:

— Ці серби відповідатимуть за свої злочини. Ми повинні показати їм, що не дозволимо знущатися над нашим народом.

— Слава боснійцям! — вигукнули воїни, і їхні голоси луною пронеслися над полем.

Щойно боснійці вступили на околиці міста, з кущів відразу ж вискочили сербські гайдуки. Вони відкрили вогонь, але це не зупинило османських солдатів. Імран, тримаючи килидж, кинувся в бій. Його удари були точними, немов стріли. Боснійці прорвалися до мурів і гарматами знищили укріплення.

Скоро над Ужице замайорів османський прапор. Серби, які ще відчайдушно трималися за свої позиції, зрештою здалися, а дехто з них навіть перейшов на бік османів, визнавши неминучість поразки. Перемога в Ужице була настільки переконливою, що боснійцям навіть не довелося йти до Лозниці — гайдуки, немов буря, яка несподівано змінює свій напрямок, самі вирушили туди, підкорившись новій реальності. Вони приєдналися до боснійців, піднісши османський прапор над Лозницею, неначе символ відновленої величі та непохитності Османської імперії.

Карагеоргій, почувши про втрату Ужице і Лозницю, не міг стримати гніву. Він розумів, що опір слабшає.

— Якщо ми втратимо Смередево, все скінчено, — прошепотів він, сидячи на камені. Його руки тремтіли, а криваві сльози, мов ріка, текли по щоках.

Фарук зі своїм загоном поступово наближався до Смередево. Вони знали, що всередині на них чекають не лише серби, але й росіяни, які прибули на допомогу. Коли османи досягли околиць фортеці, на них відкрився вогонь із мурів. Російські солдати, озброєні мортирними гарматами, почали обстрілювати яничарів.

Фарук, тримаючи килидж, закричав:

— Не зупинятися! Проривайтеся вперед!

Яничари почали відстрілюватися, одночасно просуваючись уперед. Фарук наказав підпалити дерев’яну конструкцію фортеці, і незабаром вона почала горіти. Вогонь охопив донжони, а вибух порохового складу зруйнував велику частину укріплень. Російські солдати захищалися до останнього, але їхній опір було згодом зламано. Більшість із них загинули, а ті, хто залишився, змушені були відступити.

— Це був довгий бій, — сказав Фарук, витираючи піт із чола. — Але ми перемогли.

Радісні вигуки яничарів рознеслися над зруйнованою фортецею. Карагеоргій, бачачи, що все втрачено, змушений був остаточно покинути Смередево. Він відступив аж до Белграда, не маючи наміру просто так здаватися. Його серце калатало, неначе барабан, і сумніви розривали його зсередини, немовби отрута проникала в кожну думку. “Чи зможу я врятувати хоча б частину мого народу? Чи це вже точно кінець?” — питав себе Карагеоргій, міцно тримаючись за останні крихти надії.

Після цього османи почали святкувати свою перемогу в Смередево. Карагеоргій був розлючений, він розумів, що залишився тільки Белград. Його душа немов розривалася на частини, а думки переслідували його безупинно: “Чи можу я ще щось змінити? Чи це кінець?” Засмучений, він дивився на поранених гайдуків у Белграді, які все ще прагнули оборонятися. “Ці люди готові віддати свої життя. Але чи варте це того, якщо в нас більше немає союзників?” — думав він.

Шакур-Алі разом зі своїм загоном наблизився до Белграда. Його хода була впевненою, мов марш переможців. Загін Фарука, піднесений духом після перемоги, зайшов до Белграда з іншого боку, готуючи зброю. Фарук повторював про себе: “Ми повинні бути обережними. Серби не такі прості, як здається на перший погляд.”

Карагеоргій розумів, що боротися марно, але він не міг цього дозволити. Його думки роїлися, мовби оси: “Чому? Чому Росія й Австрія залишили нас? Ми віддали все заради цієї свободи.”

Коли османи увійшли до міста й наблизилися до центральної площі, останні гайдуки почали стріляти по яничарах. Декого з них було ліквідовано, але цей опір трохи підняв бойовий дух захисників. Уночі почалася кривава бійня. Гайдуки займали позиції в будівлях, наче загнані в пастку звірі, намагалися перегрупуватися, але їхні зусилля були марними. Один за одним вони падали під ударами яничарів. Тих, хто намагався врятуватися втечею, швидко оточували й добивали...

“Невже це кінець?” — думав один із гайдуків, стискаючи в руках порожню гвинтівку. “Ні, я не можу здатися. Але що я можу вдіяти? Нібито всі сили світу обернулися проти нас.”

Патрони скінчилися, як і бойовий дух сербів. Гайдуки робили відчайдушні спроби чинити опір, але це було безрезультатно. Незабаром вони здалися, а фортецю було здано навіть без бою. Карагеоргій вже втік через міст на Дунаї, залишивши Белград і зайшовши в Австрію. Його серце стискалося, немовби у лещатах, коли він озирався на руїни своєї надії.

На ранок усі яничари приїхали до Белграда. На площі почали святкування: гучний салют сповістив про перемогу. Яничари, хоч і виснажені, але щасливі, сиділи за столами, де подавали кебаб, мюджвер і менемен. Їхній сміх лунав, неначе відлуння звільнення після важкого тягаря.

Хашир підняв келих:

— Це була нелегка перемога. Ми пройшли через ці дев'ять років багато чого. Нібито випробування самою долею.

Імран додав:

— Але серби відповіли за свої злочини та депортацію боснійців. Їхня жорстокість більше не залишиться безкарною!

Хашир продовжив:

— Ми перемогли разом, придушили повстання і звільнили території. І хоча цей шлях був важким, ми довели, що ми єдині й незламні!

Радісні вигуки знову пролунали серед яничарів. Святкування тривало аж до самої ночі. Махмуд II, сидячи за столом, спостерігав за своїми командирами й воїнами. Його очі блищали від гордості, наче зорі в блискучому нічному небі.

Карагеоргій, який прибув до міста Нового Саду в Австрії, назавжди залишився там зрадником, який кинув свою армію напризволяще. Він остаточно довів свою безпорадність без Росії та Австрії... Світло святкових феєрверків османів в Белграді затьмарило ніч, але в серцях тих, хто вижив, залишився гіркий слід цієї війни...