Підкорення нечестивих

Темрява ранку окутала Крагуєваць, немовби тяжкий саван. Тиша була настільки гнітючою, що кожен звук здавався несамовитим криком. Хашир нерухомо стояв на пагорбі, вдивляючись у далечінь, перебуваючи в таборі на околиці міста. Місто, що розкинулося перед ним, виглядало беззахисним, ніби покинуте, як Богом, так і людьми — Крагуєваць. Проте він знав, що це лише ілюзія. Всередині Крагуєваця ховалися сотні сербських повстанців, готових захищатися до останнього подиху...

— Що ти бачиш, Хашире? — запитав Шакур-Алі, підійшовши ближче. Його голос був низьким, але сповненим твердості.

Хашир не відповів одразу. Його очі, мовби шукаючи щось невидиме, бігали по горизонту. Нарешті він промовив:

— Це тиша перед бурею. Місто мовчить, але це мовчання обманливе. Тут криється небезпека.

— Ти сумніваєшся в нашій перемозі? — Шакур-Алі нахмурився, його вицвілі очі, що бачили багато битв, намагалися вловити думки молодого яничара.

— Ні, мій поважний повелителю, — відповів Хашир, хоча його серце переповнювали суперечливі емоції. — Але я відчуваю, що щось не так. Це містечко сповнене зрадою.

Шакур-Алі вдивлявся в обличчя Хашира, ніби намагаючись прочитати те, що молодий яничар приховує. Нарешті він промовив:

— Зрада — це завжди найгірша зброя ворога. Але ми повинні тримати свої сумніви при собі, інакше вони стануть нашою головною слабкістю у цій бійні.

В цю мить до них прибіг один із розвідників. Його обличчя було блідим, мов крейда, а очі палали від страху.

— Пане, — заговорив він, ледь переводячи подих. — Один із наших людей… він… він міг бути завербований ворогами. У нас є підозри, що інформація про наші плани вже могла потрапити до рук Карагеоргія.

Хашир відчув, як кров закипає в його жилах. Зрада серед своїх — це те, чого він боявся найбільше у своєму житті.

— Хто це? — різко запитав він, не приховуючи гніву.

Розвідник лише похитав головою:

— Ми не знаємо напевно. Але є підозри на одного з офіцерів…

Шакур-Алі нахмурився, його руки стиснулися в кулаки.

— Ми повинні це з'ясувати. Збирайте підозрюваних, — наказав він. — Але дійте обережно. Паніка серед наших людей — це останнє, що нам зараз потрібно.

Хашир відчув, як всередині нього наростає тривога. Що як зрадник не просто серед них, а один із тих, кому він довіряє найбільше? Що як це сам Шакур-Алі?

Тим часом у стінах Крагуєваця Карагеоргій збирав своїх командирів. Атмосфера була напруженою, наче натягнута струна...

— Османи знову планують черговий наступ, — промовив він, розглядаючи карту міста. — Але цього разу ми підготували для них невеликий сюрприз.

Один із юних командирів підняв голову:

— Ми маємо атакувати їх першими! Їхні лінії слабкі, ми можемо прорватися через північні ворота.

Карагеоргій похитав головою, його очі блищали від рішучості.

— Ні. Ми не будемо грати за їхніми правилами. Вони очікують нашої атаки, і це саме те, чого не можна допустити. Ми змусимо їх думати, що ми нібито здаємося.

У кімнаті запанувала тиша. Всі погляди були прикуті до Карагеоргія.

— Ми імітуємо відступ, — пояснив він. — Залишимо позаду пошкоджені гармати та частину боєприпасів. Але як тільки османи ввійдуть у місто, ми ударимо по них з тилу.

Командири почали шепотітися між собою, але ніхто не наважувався заперечити.

Коли ніч опустилася над Крагуєвацем, османи розпочали свій новий наступ. Вулиці міста наповнилися криками та гуркотом гармат. Хашир, тримаючи килидж у руці, вів своїх людей вперед. Його серце билося, неначе бойовий барабан, кожен удар якого додавав йому крапельку рішучості.

Але раптом усе пішло не так. Як тільки османи ввійшли в центр міста, з бокових вулиць на них повалилися сербські загони. Хашир зрозумів, що вони потрапили в пастку. Навколо лунали крики, і кров текла по бруківці, немовби річка.

Шакур-Алі, перебуваючи на передовій, отримав серйозне поранення, прикриваючи Хашира. Молодий яничар бачив, як його командир падає і, водночас розривається від болю, адже сербська куля влучила йому прямо в плечі... Але навіть у цю мить він продовжував боротися. Його крик, наче рев звіра, підбадьорював османів, які почали відбиватися ще запекліше...

— Ми не здамося! — вигукнув Хашир, пробиваючись крізь натовп ворогів.

Карагеоргій, спостерігаючи за боєм, зрозумів, що османи не збираються відступати. Він наказав своїм людям зосередити удари на центральних позиціях ворога. Але в цей момент Хашир здійснив неможливе. Зібравши групу розвідників, він обійшов сербські сили й вдарив по їхніх основних позиціях, змусивши їх відступити.

Коли битва закінчилася, і османи нарешті змогли утримати Крагуєваць, а Хашир виснажено лежав на землі посеред закривавленої площі міста. Його руки міцно тримали килидж, на якому ще виднілися сліди крові. Він дивився на тіло Шакура-Алі, яке лежало на ношах. Головнокомандувач був живий, але його стан залишався бути критичним.

— Це ще не кінець, — прошепотів Хашир, вдивляючись у далечінь. — Вороги точно повернуться. І ми маємо бути готові до цього.

Але в його очах був сумнів. Чи справді ця боротьба була правильною? Чи могли вони обрати інший шлях? Він знав лише одне: ця війна тотально змінила його раз і назавжди...