Підкорення нечестивих

У таборі яничарів, розташованому на краю густого лісу, панувала напружена тиша. Багаття горіли тьмяним полум’ям, мов останній промінь світла в темряві. Яничари зібралися навколо Хашира, який, сидячи на коні, уважно оглядав своїх людей. Його погляд був важким, мов хмара перед бурею.

— Наш план простий, але важливий, — почав він, міцно стискаючи руків’я килиджа. — Ми розділимося на три загони. Боснійський загін під командуванням Імрана вирушить визволяти Пожегу, Ужице та Лозницю. Наш корпус яничарів на чолі з Шакуром-Алі візьме Шабаць і рушить далі на Белград. А Фарук із загоном із Неготина вже на шляху до Майданпеку, Пожареваця і Смередево. Ми знищимо сербів з усіх боків, поки ті не встигли оговтатися.

Яничари схвально загули, а дехто вигукнув:

— Слава османам! Ми переможемо!

Імран, сидячи на коні, мовчав, але в його очах палала люта ненависть. Він не міг забути, як серби депортували боснійців із міст, як вигнанці залишали свої домівки під приниженням і страхом.

— Імране, — звернувся до нього Хашир. — Тобі доручено очолити боснійський загін. Я знаю, ти хочеш помститися, але пам’ятай — діяти треба розумно.

Імран кивнув:

— Я знаю, що робити. Ці серби зрозуміють, що таке справедливість.

Шакур-Алі тим часом звернувся до яничарів:

— Наш шлях лежить до Шабаця. Це буде важлива битва. Якщо ми прорвемося там, то відкриємо шлях до Белграда. Будьте готові до всього.

Його слова підняли бойовий дух. Яничари вигукували одночасно, а Махмуд II, сидячи в кареті, мовчки слухав промови своїх командирів. Він знав, що ця кампанія може стати вирішальною.

Боснійці під командуванням Імрана рушили в похід до Пожеги. Їхній марш був сповнений мовчазної рішучості. Імран, їдучи на чолі загону, думав про своє минуле. Перед очима постійно поставав образ депортованих боснійців: старих, жінок, дітей. Він стискав кулаки, відчуваючи, як гнів заповнює його серце.

— Ми не зупинимося, поки не очистимо ці міста від сербів, — мовив він, звертаючись до своїх воїнів. — Їхня жорстокість буде покарана.

Тим часом Фарук із загоном увійшов до Майданпеку. Люди на вулицях ховалися, мовби тіні, що боялися навіть власних кроків. Одні дивилися зі страхом, інші — із презирством. Це збентежило Фарука. Їдучи вузькими вулицями, він помітив кількох сербів, які збиралися в групи й уникали сторонніх очей...

— Щось тут не так, — прошепотів він до своїх людей. — Стежте за кожним рухом.

Невдовзі він побачив, як група чоловіків зайшла в одну з землянок. Вони не виходили до ночі. Фарук наказав схопити їх. Коли їх привели, він кинув на них погляд, немов кинджал.

— Ви хто такі? Чого чекали? Ви — російські агенти? — запитав він різко. — Відповідайте негайно, інакше килидж буде останнім, що ви побачите!

Серби мовчали, але їхні очі блищали від презирства. Це ще більше роздратувало Фарука. Раптом із землянки вибігли сербські повстанці з мушкетами. Вони натрапили на османів і спровокували бій. На вулицях Майданпеку почалася нічна різанина. Османи швидко перебили нападників.

Після бою один із затриманих сербів нарешті заговорив:

— Ми… Ми — секретна банда. У землянках ми зберігаємо зброю і допомагаємо повстанцям. Таких груп у містах багато…

Фарук, не дослухавши до кінця, наказав їх стратити. Його голос лунав суворо:

— Не шкодуйте сербів. Вони всюди. І кожен буде страчений! Це не можна пробачити.

Після цього його загін рушив далі, залишивши Майданпек у страху та мовчанні.

Яничари під командуванням Шакура-Алі дісталися до Шабаця пізно вночі. Темрява огортала фортецю, а лише відлуння їхніх кроків наповнювало порожні вулиці. Хашир, оглядаючи околиці, шепотів:

— Щось тут не так. Таке відчуття, що всі зникли. Це виглядає підозріло.

Шакур-Алі кивнув:

— Будьте пильні. Серби можуть ховатися і чекати моменту для нападу.

Щойно яничари почали заходити до фортеці, як із темряви вигулькнули сербські гайдуки. Вони оточили османів, а з донжонів фортеці пролунали постріли. Бій спалахнув із новою силою. Карагеоргій, стоячи неподалік, спостерігав за всім із пагорба, його сміх лунав, неначе крик хижого звіра, що відчув здобич, лунаючи дико і зловісно:

— Ці османи поплатяться за свої злочини! Ми переможемо!

Але османи були готові. Шакур-Алі віддав наказ відстрілюватися й прориватися до мурів. Хашир, тримаючи килидж, кинувся в натовп ворогів, прорубуючи шлях крізь сербів. Його дії підняли бойовий дух яничарів, і невдовзі вони розбили оборону фортеці, прорвавши мури гарматами...

Серби, побачивши, що не можуть утримати Шабаць, почали панічно відступати. Карагеоргій, розлючений, змушений був відступити, готуючись до укріплення Белграда.

Тим часом боснійці під проводом Імрана досягли Пожеги. Їхній удар був настільки раптовим, що серби не встигли підготуватися. Гайдуки, які перебували в місті, були знищені, а Пожега впала за кілька годин. На площі міста замайорів османський прапор, а Імран, дивлячись на руїни, промовив:

— Це лише початок. Вони відповідатимуть за це все.

Карагеоргій, дізнавшись про втрату Пожеги, відправив війська до Ужице й продовжував масово виселяти боснійців. Його відчай ставав дедалі більшим, але він не збирався здаватися. Сербські фортеці, наче останні бастіони, чекали своєї долі, поки османи маршували вперед. Напруга зростала, і ніч, що мала б стати прихистком, тепер оберталася на темний передвісник бурі, а Фарук разом зі своїм загоном, немовби тінь долі, вже наближався до Пожаревацю, несучи з собою невідворотність...