Підкорення нечестивих

Ніч огорнула степ, неначе чорний оксамит, розшитий зорями. Османська армія, після важкої перемоги у Крагуєваці, зазнавши численних втрат, повільно рухалася вперед, мов ріка, що несе свої води через долини. Яничари, міцно тримаючись у сідлах, їхали без перепочинку. Кожен з них відчував напруження в повітрі, немовби наближення бурі...

На чолі армії на коні їхав Махмуд II. Його феска здавалася короною, що блищала у світлі факелів. Він різко підняв руку, і військо зупинилося. Усі замовкли, навіть коні здавалися нерухомими.

— Яничари! — голос султана прорізав тишу, наче удар грому. — Ми наближаємося до Ягодини. Це місце — притулок для нечестивих, що оскверняють священні землі нашої Ісламської імперії! Вони ховаються за стінами, як шакали в печерах, але їх не врятує жодна фортеця!

Яничари слухали, затамувавши подих. Їхні обличчя, обпалені світлом факелів, були вельми серйозними та напруженими.

— Ми увійдемо в Ягодину, — продовжував Махмуд, — і очистимо її від змовників та сербських русофілів. Кожен, хто насмілився стати проти Османської імперії, заплатить за це кров’ю. Шакуре-Алі, ти поведеш своїх людей і розіб’єш їхні загони. Покажіть цим бунтівникам, що таке гнів османів!

Шакур-Алі, віддавши честь, промовив:

— Ваша Величносте, ми обов'язково виконаємо ваш наказ. Нехай ніхто не встоїть перед нашою могутньою силою!

Слова султана, наче полум’я, розпалили серця яничарів. Вони голосно вигукнули у відповідь, і армія знову упевнено рушила вперед.

На світанку османи наблизилися до околиць Ягодини. Місто зустріло їх тишею, яка здавалася майже глузливою. Яничари швидко зайняли позиції, укріплюючи підступи до міських воріт. Тим часом османське підкріплення, що прямувало до Ягодини, увійшло у вулиці Пирота, почавши шукати можливих зрадників серед місцевих мешканців. Там місцевий капіджібаші, Фарук, організовував допити серед мешканців.

— Ви бачили повстанців? — грізно запитував він у місцевих.

Жінки та старі ховали очі, запевняючи, що не бачили нікого. Але яничари не вірили їхнім словам. Вони знали, що серед цих мирних облич могли ховатися змовники. Невдовзі один із яничарів помітив чоловіка в шайкачі. Це був сербський головний убір, який носили повстанці. Чоловіка негайно схопили та привели до Фарука.

— Хто ти та що робиш у цьому місті? — запитав капіджібаші, наближаючись до полоненого.

Серб відповів зухвало:

— Я вам все одно нічого не скажу. Балкани стануть незалежними, а ваша імперія впаде!

Обличчя Фарука потемніло від гніву. Він вихопив свій килидж і приставив його до горла полоненого.

— Твої слова — це лише вітер, — сказав він, його голос був крижаним. — Якщо ти не скажеш правду, то не побачиш завтрашнього дня.

Полонений затремтів, і його впевненість, наче туман на сонці, швидко розвіялася. Його голос став слабким, і він почав говорити, видаючи всі секрети, які знав про пересування сербських загонів та їхніх зрадницьких союзників із Росії. Його очі, сповнені страху, метались по кімнаті, шукаючи порятунку, але його не було ніде. Його доля була вирішена, і на його обличчі промайнула остання мить усвідомлення того, що його життя більше нічого не варте...

Коли допит завершився, Фарук, який не схилявся до жалю навіть до зрадників, наказав стратити цього негідника на очах у місцевих. Яничари швидко виконали наказ, і полоненого повісили на шибениці, його тіло пішло до землі, мов обірваний шнурок, який не мав жодної вартості. Лишалося тільки одне — показати іншим, що зрадники османської імперії не заслуговують на милосердя...

Місцеві дивилися з жахом і байдужістю. Для них цей момент став нагадуванням про те, чим завершується зрада османам. Яничари, завершивши це темне діло, залишили частину гарнізону в Пироті та вирушили далі, до Ягодини...

А тим часом Карагеоргій сидів у похмурій залі фортеці Смередево, яка залишалася останнім бастіоном під контролем повстанців. Його погляд був суворим, а в повітрі панувала напруга. Зібравши навколо себе командирів і армію, він піднявся й заговорив:

— Серби! Вчора я надіслав листа російському імператорові Олександру I з проханням про допомогу. Але відповідь була невтішною: Росія зараз зайнята війною з Наполеоном і, на жаль, не може нам допомогти. Якщо ми залишимося без підтримки, османи миттєво знищать нас. Але я звернувся до Австрії, і вони не відмовили. Їхня армія вже вирушила і наближається до Ягодини! Ми помстимося османам за роки рабства і неволі! Зараз ми поїдемо туди, і ця битва змінить усе!

Серби відповіли вигуками радості, піднесення відчувалося у кожному куточку фортечної зали. Схопивши зброю, вони зібралися у дорогу. Сівши на коней, і водночас піднявши свої знамена, повстанці вирушили до Ягодини, готуючись до вирішальної битви...

У Ягодині османи зайняли фортецю і готувалися до битви. Вони знали, що серби і їхні союзники не зволікатимуть. Хашир стояв біля воріт фортеці, вдивляючись у далечінь. Його серце билося швидше, ніж зазвичай. Він знав, що битва буде важкою, але йому не можна було показувати страху...

Раптом один із розвідників прибіг із повідомленням:

— Ваша Величносте, ми отримали звістку, що до сербів приєдналася австрійська армія. Вони вже на підході до Ягодини.

Махмуд II слухав спокійно, але в його очах спалахнув вогонь.

— Нехай приходять, — промовив він. — Ми покажемо їм, що таке справжня міць османської імперії.

До міста наближалася армія. Спочатку яничари подумали, що це серби, але згодом побачили знамена Австрії. Гуркіт гармат і залпи штуцерів розірвали тишу. Битва почалася. Австрійці атакували з усіх боків, їхні гаубиці руйнівно били по мурах фортеці. Хашир, зі своїм килиджем у руках, відбивав атаку за атакою. Він був, неначе лев, що захищає свою здобич від інших...

До австрійців приєдналися серби, і бій став ще запеклішим. Османи трималися, але австрійці проривалися все ближче до центру міста. Хашир, стоячи біля воріт фортеці, тримав свій килидж і пильно спостерігав за ворогом, але його серце переповнювала тривога...

Він хвилювався, думаючи про підкріплення, яке повинно було прибути. "Де ж воно? Чому немає ознак того, що наші сили наближаються?" — питання без відповіді мордували його розум. Він поглядав у далечінь, намагаючись побачити хоч найменший натяк на допомогу, але нічого не з’являлося. І ось саме в той момент, коли його серце билося в прискореному ритмі, одна з австрійських гаубиць вибухнула так близько, що удар відкинув Хашира на кілька метрів. Він упав на землю, сильно вдарившись об камінь, і знепритомнів...

Дим огорнув усе навколо, огортаючи поле бою і зводячи стіни фортеці в туман. Бій не припинявся, і вороги намагалися прорвати оборону, попри сильні втрати. Яничари, тримаючи позиції до останнього, відчайдушно билися, але Хашир лежав без свідомості, не здатний більше брати участь у цьому бою, з останнім питанням у серці — де ж його підкріплення?...