Підкорення нечестивих

Хашир на мить завмер у шоці, дивлячись на те, що відбувалося за рогом намету. Його очі розширилися від шоку, коли він побачив кількох австрійських солдатів зі штуцерами, що тихо підкрадалися до намету Шакура-Алі. Карагеоргій, як завжди, стояв на пагорбі вдалині, тихо сміючись, спостерігаючи за їхнім рухом. Хашир миттєво зрозумів: ворог має намір вбити головнокомандувача османської армії, поки той спить, щоб остаточно послабити османські сили...

— Аллах допоможе мені, — прошепотів він, міцно стискаючи руків’я свого килиджа.

Не зволікаючи, він увійшов до свого намету поруч і тихо взяв свою зброю. Рухаючись безшумно, мовби тінь, він підкрався до намету Шакура-Алі, де австрійці вже почали нахилятися над командиром. Різкий рух, і його килидж блискавично розітнув повітря. Перший солдат упав, навіть не встигнувши зрозуміти, що сталося. Інші обернулися, але було запізно — Хашир одним за одним позбавив їх життя, залишивши їхні тіла на землі біля намету...

Шакур-Алі продовжував спати, не підозрюючи про небезпеку, що була зовсім близько. Проте шум бою і крики пробудили інших яничарів. І саме в цю мить пролунав гул штуцерів — підкріплення австрійців і сербів підійшло до Кралєво.

Яничари швидко збиралися, вихоплюючи килиджи та мушкети. Шакур-Алі, дізнавшись про спробу замаху на нього, лише хитнув головою:

— Хашире, ти знову врятував мене. Але тепер нам потрібно захищати місто. Готуйтеся до бою!

Австрійці почали обстрілювати укріплення міста. Штуцери завдавали страшних втрат яничарам, які відчайдушно намагалися тримати оборону. Серби атакували з іншого боку, повністю заливаючи вулиці своїми загонами. Бій був настільки жорстоким, що земля під ногами була вкрита кров’ю. Хашир, із болем у серці, зрозумів, що Кралєво вже не врятувати...

— Ми не можемо так довго тримати місто! — закричав він до Шакура-Алі. — Їх занадто багато!

Шакур-Алі, стискаючи карту, прийняв рішення:

— Відступаємо! Але перед цим — випалюємо землю. Ми не залишимо їм нічого, що могло б дати перевагу.

Яничари почали підпалювати будинки, склади з продовольством і навіть власні укріплення. Полум’я підіймалося до неба, огортаючи все навколо. Вогонь швидко розповзався вулицями, залишаючи місто у попелі. Серби й австрійці, увійшовши до Кралєво, застали лише руїни та згарища. Карагеоргій, дивлячись на це з пагорба, вилаявся:

— Вони втекли… Але їм це не минеться! Наздоганяйте їх!

Яничари, змучені та виснажені, мчали на конях. Султан Махмуд II, що їхав у кареті позаду, підбадьорював своїх воїнів:

— Витримайте ще трохи! Ми не можемо дозволити ворогам так легко знищити нас.

Шакур-Алі оглянувся на переслідувачів і сказав:

— Нам потрібно зробити засідку. Але в нас надто мало людей… Ми не зможемо дати їм відсіч.

Хашир, уважно вдивляючись уперед, але раптово побачив у далечині густий ліс. Він швидко звернувся до Шакура-Алі:

— Ліс! Там ми можемо сховатися й уникнути переслідування.

Шакур-Алі швидко кивнув, і яничари, змінивши напрямок, кинулися до лісу. Вони сховалися за великим яром, а переслідувачі, не помітивши їх, проїхали повз. Хашир із полегшенням зітхнув, розуміючи, що їм вдалося уникнути катастрофи.

Ніч спустилася на ліс, накривши його густим осіннім туманом. Яничари, виснажені до краю, знайшли прихисток у яру. Вони розпалили багаття, прив’язали коней до дерев і готувалися до ночівлі. Шакур-Алі сів біля вогню й промовив:

— Сьогодні ми втратили багато, але залишилися живими. Завтра ми обов'язково знайдемо спосіб перегрупуватися...

Хашир сидів поруч, тримаючи в руках свій килидж. Його очі пильно вдивлялися у полум’я, але думки були далеко. Він згадував обличчя побратимів, яких вони втратили, і думав про те, як довго триватиме ця війна...

Тим часом серби й австрійці, нічого не підозрюючи, отаборилися біля містечка Чачак. Карагеоргій підозрював пастку, але вирішив не зупинятися.

— Завтра ми їх знайдемо, — сказав він, — і тоді вони ніяк не врятуються!

Але османи, сховані у яру, слухали, як шум переслідувачів поступово зникає. У їхніх серцях тліла надія, неначе багаття, що зігрівало їх у цю холодну осінню ніч...