Підкорення нечестивих

Османи разом із підкріпленням поступово наближалися до Валєво. Ніч опустилася на місто, ховаючи його за важким серпанком. Карагеоргій стояв на пагорбі, мовби кам'яна статуя, пильно вдивляючись у далечінь. Зі стін фортеці доносилися звуки підготовки: сербські гайдуки, неначе мурахи, метушилися, встановлюючи гармати та міцно укріплюючи бастіони. Бойові барабани османів вже лунали в околицях, їхні звуки нагадували грім, що наближався з обох боків.

Раптом під'їхав посланець із листом. Карагеоргій узяв пергамент і почав читати. Лист був від самого імператора Австрії, Франца II. У ньому говорилося:

"Доброго здоров’я бажаю, наш союзнику Карагеоргію. Поспішаю повідомити, що наша армія більше не може вам допомагати у зв’язку з безперервною війною з Францією. Ми зробили все можливе, але змушені зосередити свої сили на інших фронтах. Сподіваємося, що ви з нашою армією ви зможете досягти успіху. З повагою, Франц II."

Прочитавши лист, Карагеоргій відчув, як по тілу пробігли мурашки. Немовби земля під ногами похитнулася. Його серце стиснулося від гніву та розчарування. "Якщо ми програємо тут, — подумав він, — нас вже ніщо не врятує. Росія зайнята Наполеоном, а тепер і Австрія нас покидає."

— Ми повинні вистояти, — прошепотів він, дивлячись на фортецю. Його голос прозвучав, наче присяга, і він уважно почав стежити за кожним рухом армії.

Яничари підходили до Валєво крізь нічну тишу. Вони їхали мовчки, чуючи лише спів цвіркунів та тихий шелест осіннього вітру, що розвівав їхні плащі. Холод пронизував їх до кісток, але вони рухалися вперед. Імран їхав на коні поруч із Хаширом, тихо розповідаючи:

— Серби завжди намагаються сіяти паніку серед мирного населення. Вони користуються зрадниками, аби дестабілізувати міста. Але їхні сили — це лише тінь без австрійців та росіян.

Хашир слухав мовчки, вдивляючись у далечінь. Його думки, немов зав’язані вузлом, блукали між тим, що вони бачили попередньо у містечку Чачаку, і тим, що чекало їх у Валєво.

— Нам потрібно триматися разом, — нарешті сказав він, міцно стискаючи руків’я килиджа. — Серби сильні у зраді, але ми сильні в єдності.

Фортеця Валєво прокинулася від звуку гармат. Османи почали атаку. З іншого боку до міста наближалося підкріплення, завдаючи ударів по сербах і австрійцях. Австрійські гаубиці розривали стіни, штуцери стріляли з валів, а яничари, мов хвиля, накочувалися на оборонців.

Карагеоргій, стоячи на вежі, бачив хаос, що розгортався. Його серце калатало, немовби барабан. Він розумів, що їхня позиція хитка, але відступити означало б повну загибель.

— Тримайтеся! — кричав він до своїх людей. — Жодного кроку назад!

На іншому боці Імран, тримаючи килидж, вривався у бій із сербами. Боснійці, що перейшли на бік османів, билися поруч із ним. Їхні удари були точними, неначе стріли. Хашир, ухиляючись від залпів гаубиць, керував атакою. Його голос лунав серед бою:

— Не зупиняйтеся! Ми повинні прорватися до стін!

Сербські гайдуки, намагаючись обійти яничарів, потрапили в засідку й були нищівно розбиті. Оборонці Валєво трималися до останнього, але османи поступово брали місто в кільце. Карагеоргій, побачивши це, зрозумів, що поразка неминуча.

Коли останні австрійці відступили до центрального донжона, османи підірвали пороховий склад всередині фортеці. Вибух розніс усі укріплення, і фортеця Валєво впала. Карагеоргій, стоячи на пагорбі, бачив, як вогонь поглинає місто. Його обличчя застигло в гримасі розпачу.

— Ми програли, — прошепотів він, скривджено стискаючи кулаки. — Але це ще не кінець.

Шакур-Алі зібрав своїх воїнів на центральної площі Валєво. Його голос був гучним, наче грім:

— Сьогодні ми довели, що османи непереможні. Ця битва — наша перемога, і ми підемо далі, щоб завершити розпочате.

Імран, який стояв поруч із Хаширом, гордо підняв голову. Боснійці, що билися разом із яничарами, дивилися на нього із захопленням.

— Серби відповідають за кожен свій злочин, — сказав Імран, і його слова прозвучали, мовби обіцянка.

Османи, хоч і виснажені, рушили далі, залишивши Валєво в руїнах. Але цього разу вони вирішили таборитися у полі, щоб хоч трохи відпочити після важкого бою. Вартові патрулювали табір, поки інші занурювалися в сон. Тим часом Карагеоргій зі своєю армією відступив до Лозниці. Його обличчя палало від гніву.

— Боснійці зрадили нас, — сказав він своїм людям. — Ми змусимо їх сильно пошкодувати.

Уночі Карагеоргій увійшов до Лозниці й наказав переслідувати боснійців. Мирне населення стало жертвами його гніву. Депортації та гоніння охопили Лозницю й Ужице, але це лише посіяло ще більше ненависті серед боснійців.

Фарук тим часом прибув до Неготина. Ніч була глухою, а холодний вітер гуляв вулицями, мовби намагаючись підслухати, що відбувалося за стінами місцевої в’язниці. Фарук, капіджибаші Пирота, стояв перед групою підозрюваних, яких ув’язнили за підозру в зраді. Його погляд був різким, немов лезо, що пронизувало кожного з них.

— Ви союзники сербів? Чи, може, ви самі і є ними? — запитав він, його голос лунав, наче грім у тісній кімнаті.

Ув’язнені мовчали, боячись зустрітися з його очима. Дехто з них тримав голови низько, намагаючись уникнути погляду. Нарешті один із них, переляканий, промовив:

— Ні… Ми… Ми не маємо до цього жодного стосунку.

Фарук різко ступив уперед, його плащ змахнув, немовби крила хижака. Він заричав:

— А чому ж тоді ви шепочетеся на вулицях? Чому нишпорите там, де майже нікого немає? Що ви ховаєте? Ви поплатитеся, якщо не відповісте! Говоріть правду, без роздумів і брехні! Я знаю, що ви винні!

Голос капіджибаші звучав дедалі гучніше, змушуючи ув’язнених тремтіти. Нарешті один із них, не витримавши напруги, відповів глухим тоном:

— М... Ми співпрацюємо із сербами… І передаємо їм інформацію. Серби… пл...планують атаку на Видин через Неготин…

Слова були вимовлені уривчасто, але цього вистачило. Фарук зціпив зуби, його обличчя стало темним від гніву.

— Ви зрадники! — крикнув він. — Ви не варті милосердя!

Не роздумуючи, Фарук наказав стратити всіх. Його рішення було швидким і безжальним, але він розумів: Неготин був сповнений зрадників і змовників. Це місто стало небезпечною точкою, тому капіджибаші вирішив залишитися тут, особисто охороняючи кожен його метр, щоб запобігти подальшим змовам...

На світанку яничари прокинулися, та дізнавшись про те, що сталося вночі Імран, почувши про переслідування і депортацію з міст своїх земляків, миттєво вибухнув гнівом.

— Вони заплатять за це! — закричав він, міцно стискаючи килидж.

— Не поспішай, — спокійно відповів Хашир, поклавши руку йому на плече. — У нас є план... І вони відчують, що таке справжня османська відплата!