Підкорення нечестивих

Яничари, виснажені довгими переходами та битвами, прокинулися в сирому яру. Нічний вітер залишив на їхніх плащах краплі роси, а туман, мов примара, розвівався над головами. Кожен подих здавався важким, але холодне повітря будило їх і додавало сил. Шакур-Алі стояв у центрі яру, нервово тримаючи в руках карту. Навколо нього зібралися яничари, що мовчки слухали.

— Ми повинні дійти до Чачака, — промовив Шакур-Алі. Його голос, хоч і тихий, звучав, неначе грім у ранковій тиші. — Але захопити його спрожогу ми не можемо. Ворог добре укріпився.

— А скільки нам чекати підкріплення? — запитав один із яничарів, піднявши руку до килиджа.

Махмуд II, що стояв осторонь, втрутився:

— Підкріплення буде не скоро. Ми не маємо часу чекати. Потрібно діяти саме зараз.

Усі замовкли. Напруга, немовби нитка, тягнулася між солдатами. Раптом Хашир, який стояв трохи осторонь, упевнено зробив крок уперед:

— Дозвольте запропонувати. Ми можемо спершу вирушити в розвідку. Наш невеликий загін з’ясує слабкі місця укріплень і, можливо, навіть плани ворогів.

Шакур-Алі задумався, його погляд ковзнув по картах.

— Доволі розумно, — сказав він. — Хашире, візьми невеликий загін і вирушай негайно. Решта чекатимуть на звістки.

Після цього яничари обережно залишили яр. Їхні кроки були майже беззвучними, а вітри лісу розвіювали їхні плащі, наче крила хижих птахів. Хашир міцно тримав килидж у руці, відчуваючи, як напруга пронизує його тіло. Він знав: найменша помилка, і вороги їх помітять.

Коли вони наблизилися до околиць Чачака, яничари прив'язали своїх  коней. Яничари, немов тіні, рухалися через кущі. Кожен крок здавався нескінченним, а кожен звук — великою загрозою.

Невдовзі вони побачили укріплення. Серби, розташувавшись на валу, тримали мушкети напоготові. Їхні обличчя були напруженими, мов струна перед розривом. Карагеоргій, стоячи на пагорбі, уважно стежив за військом. Його погляд був крижаним, наче вітер ранкового степу.

Яничари почали уважно вивчати укріплення. Хашир, визираючи з-за кущів, помітив слабкі місця: декілька незахищених ділянок біля східної сторони. Але раптом він відчув, як хтось стоїть за його спиною. Його тіло напружилося, а рука вже тягнулася до килиджа. Повільно обернувшись, він побачив чоловіка. Той не тримав зброї, а лише підняв руки вгору.

— Не стріляйте, — прошепотів він. — Я не ворог.

Хашир уважно вдивлявся в його обличчя. Це був молодий чоловік із чорними очима, що блищали в сутінках.

— Хто ти? — холодно запитав Хашир, не опускаючи зброї.

— Моє ім’я — Імран. Я боснієць, але серби змусили мене стати гайдуком. Я ненавиджу їх і готовий допомогти вам.

Хашир ще мить дивився на нього, намагаючись вловити брехню в його голосі. Але очі Імрана світилися чистою чесністю.

— Якщо ти справді проти сербів, то допоможи нам увійти у місто, — сказав Хашир, нарешті опускаючи килидж.

Імран пояснив, як найкраще обійти укріплення. Потім він раптом побіг до вулиць Чачака. Прибігши до сербів, він з криком повідомив:

— Османи прорвали оборону на східній стороні! Вони вже у місті!

Серби з несамовитими криками кинулися до східних воріт, але саме в цей момент яничари напали з іншого боку. Загін Хашира прорвався через слабкі місця укріплень і вдарив у центр міста. Бій розгорнувся на вузьких вулицях Чачака.

Карагеоргій, побачивши хаос, лютував:

— Зрадник! Імран нас зрадив! Відступаємо, це пастка!

Серби почали тікати, а Карагеоргій попросив австрійців тримати місто. Однак частина австрійців вирушила разом із сербами, залишивши у Чачаку лише невеликий гарнізон.

Але австрійський гарнізон не міг довго чинити опір. Боснійці під командуванням Імрана і навіть деякі місцеві мешканці, що ненавиділи сербів, об'єдналися проти австрійців. Вулиці Чачака перетворилися на справжнє поле бою...

Хашир, тримаючи килидж, вривався до груп ворогів. Він рухався швидко, неначе вихор, завдаючи удару за ударом. Будинки падали під обстрілами, а в повітрі стояв запах диму та крові.

Австрійці зрозуміли, що їх кинули напризволяще, і почали тікати. Але яничари переслідували їх до останнього. Коли останній ворог впав, Чачак нарешті був у руках османів.

На площі міста, посеред руїн, зібралися яничари. Шакур-Алі поклав руку на плече Хашира:

— Ти знову довів свою відданість. Чачак наш тільки завдяки тобі.

Махмуд II, сидячи у кареті, звернувся до воїнів:

— Завтра прийде підкріплення. Ми вирушимо до Валєво та оточимо його з обох боків. Ця перемога — лише початок.

Яничари радісно вигукнули. Ця новина підняла бойовий дух яничарам, і вони почали маршувати до Валєво. Вийшовши з кривавого Чачака, вони йшли далі, поки Імран розповідав про жорстокість сербів.

— Серби змусили мене воювати за них, — говорив він із гіркотою, ніби намагаючись вивільнити тягар із душі. — Їм байдуже, що я мусульманин і взагалі боснієць... Вони не бачать у нас людей, а лише знаряддя для війни...

Яничари слухали, немовби заворожені. Кожне його слово пробуджувало в них ненависть до ворога. Хашир, їдучи поруч, відчував, як гнів прокидається в його серці.

— Вони навіть воювати самі не можуть, — додав Імран, дивлячись уперед, наче його очі бачили минулі битви. — Їм завжди потрібні союзники — росіяни та австрійці. Якби не вони, серби давно б впали.

Махмуд II, сидячи у своїй кареті, спостерігав за маршем. Його погляд був важким, мовби камінь, але в ньому світилася впевненість. Він знав: попереду ще багато випробувань, але його війська повинні вистояти.

У цей самий час Карагеоргій разом з армією увірвався у Валєво. Серби та австрійці почали зміцнювати фортецю, готуючись до бою. Карагеоргій, дивлячись на роботи, здавалося, плекав плани, наче майстер розставляє фігури на шахівниці...

Яничари, все ще в дорозі, бачили здалеку, як сонце заходило за обрій, немов залишаючи землю під владою крові й вогню. Османське підкріплення рухалося надто повільно, неначе саме повітря противилося їхній ході, але з кожним кроком вони ставали ближче до облоги Валєво...

Тим часом у Пироті Фарук, капіджибаші міста, отримав наказ терміново вирушити до Неготина. Підозрювали, що місцеві мешканці могли співпрацювати з ворогами. Сівши на коня, Фарук вирушив у дорогу... Вечоріло, і темрява накрила землю, наче чорна хмара, ніби сама ніч стала свідком того, що мало ось-ось відбутися...