Зірки знають краще

Йому потрібно було покинути Рому. Нехай шукає безпечний шлях додому самостійно, нехай зрозуміє, що такого вночі не існує і все одно доведеться телефонувати комусь з класу.

Проте не зміг. Або ніч була така холодна, що хотілось вогню цього емоційного хлопчика. Або алкоголь вдарив у голову. Стоп. Він не пив. Отже, перше.

Вирішив покурити. Ліхтар, що освітлював будинок Мартіна, допомагав зрозуміти, що дощ не закінчувався, хоч і був невеличким. Волосся майже повністю вологе, цигарка в зубах. Каптур не вдягнув, і не любив їх насправді. Вони відволікали від реальності та закривали огляд вулиці. Гуляти вночі було його поганою звичкою і знаходити шляхи безпеки доводилось навіть в таких дрібницях. Тепер поганою звичкою ставало рятувати голову одного інтелігента столичного. Сука. Ну от для чого той приїхав сюди? Так легко жив, не прив’язуючись до людей. Як сильно б Даня не намагався відгородитись від кучерявого хлопця, поки виходило погано.

Цигарки, до речі, теж погані. Звичайні Дан не дуже любив, але електронку зарядити не встиг. Стелла так сильно розізлила, що з власної квартири він вилітав. Тепер давився цим непотрібом, щоб хоч якось заспокоїтись.

“— Мала в тебе?

— Так. Ми в студії.

— Слідкуй за нею. Головою відповідаєш.

— Почув.”

З Веттом завжди було просто. Він розумів навіть пів слова, почутих деінде. У лицемірному світі підлітків, де всі один одного зраджують, мати справжнього друга — це сила.

*

В іншому світі вони б ніколи не дізнались про існування один одного. Великі мегаполіси, далекі країни за морями та океанами. Індія з тисячами жителів на маленьких територіях, де кожен день зустрічаєш нове обличчя або нову проблему. Дощовий Лондон, де за парасольками не видно очей і душі. Романтична Франція, Париж. Тут закохані не помічають нікого, окрім самих себе.

Проте ці троє народились тут. В маленькому містечку, в Україні. Де серед старих п'ятиповерхівок знаходять один одного маленькі діти, щоб забути про самотність хоча б ненадовго.

Батьки Андрія та Дані дружили завжди. Знаєте, як буває? Познайомились ще до народження дітей, а потім змусили їх разом грати в бадмінтон у лісі, на пікніку. Разом ганяти пташок у парку, разом дорослішати і взагалі все-все робити разом. Їм не було нудно, навпаки, вбачали підтримку один в одному. Життя непередбачуване, батьки занадто далеко від дитячої реальності.

Коли Лісовий був маленьким, чоловічою красою від нього не дуже віяло. Пухкенькі щічки та зелені очі, які сяяли яскравіше дерев у спекотні дні літа. Дорослі бачили в цьому щось миле та природнє, а однолітки намагались ображати. Жартували над зайвою вагою, а Даня не міг себе захистити. Тоді ще не міг.

Одного разу старші хлопчаки з дитячого майданчику висипали пісок Дану на голову. От тоді вже Ветт не витримав і сам вдарив одного з нападників.

В результаті пісок з пісочниці був в очах кожного з учасників битви, усіх насварили і ще декілька днів вулиця самотньо завивала із вітром. Малих закрили вдома, як покарання.

Проте після цього булінг припинився, а Андрій став до Дані ще ближчим.

Як з'явилась у їх історії Стелла... Лісовий погано пам'ятав. Вона ніби завжди була поряд. Як щось незмінне, стабільне і просте. Звичка, яка будується роками. Охороняти, допомагати, стати підтримкою, якої в самого від дорослих ніколи не було.

Тато у постійних відрядженнях. Мама працює в нічну зміну. Вдень їй потрібно переробити всі справи, відпочити. Дан відразу засвоїв урок: її не потрібно обтяжувати зайвими проблемами. Все зможе самостійно. Саме тому всю турботу, яка накопичилась за роки відсутності батьків, віддавав Стеллі.

— Ти пам'ятаєш, як ми познайомились? — Запитує білявка одного разу, лежачи у хлопця на колінах.

— Не дуже, якщо чесно. Мені іноді здається, що ти приклеїлась до мене в дитинстві, і вже не відлипнеш ніколи.

— Дуже смішно. — В жарт б'є хлопця у груди і все ж розповідає історію. — Я втікла тоді з дому. Мені було дев'ять років. Тато знову напився, кричав голосно. Вперше я не витримала сидіти вдома, і втікла на вулицю. Страшно було, в нас на районі завжди купа п'яниць і собак безпритульних. А я і тих, і тих досі боюсь! Але Ветт побачив, що я плачу, і підійшов до лавки, на якій я сиділа. Маленькими рученятами до болю затискала іграшку, яку колись на день народження дарувала мама. Він нічого не запитував, просто сів поряд. Навіть дивно, правда? Зараз він єдиний, хто вміє підтримати мене словом, а тоді не міг навіть щось сказати.

Потім з’явився ти, забрав мене до себе. У Андрія завжди хтось вдома був, а ти вже тоді часто залишався один. Ти теж самотній був, Лісовий? Тобі потрібен був друг. Я це тільки зараз розумію. Знаєш, Дан… Ваша підтримка стала для мене найкращою. З нею я досі жива. Напевно, дивно звучить, проте це так. Купа дівчат хотіли б опинитись на моєму місці, стати частиною життя поганих хлопчиків. Але вони не знають, через що я пройшла, щоб опинитись тут. У твоїй квартирі. І я б проміняла це на нормальні стосунки з мамою або татом.

Даня на це ще сильніше притиснув дівчину до себе. Для нього вона назавжди залишиться маленьким мишенятком, яке плакало від кожного злого погляду у свій бік. Зараз же вона вже доросла, і він спостерігає за поглядами хлопців на неї. Знає, що всередині душі готовий довірити Стеллу лише Андрію. Але навряд чи у них щось складеться, вони двоє з того типу людей, які ніколи не оберуть бути щасливими і піти проти системи.

Стелла мріє залишитись тут і прожити життя в маленькому містечку. Ветт же підкорити столицю. Їх шляхи б ніколи не перетнулись, насправді. Та це вже інша історія…

*

Надовго поринути у думки та спогади Дан собі не дозволив. До того ж, Рома вже почав відходити далеко. Потрібно було наздоганяти. Хлопець вперто йшов вперед, через дощ і темну вулицю, тільки б не звертатись за допомогою до Дані. Це бісило, але при тому ж викликало посмішку на обличчі. Бажання завжди робити все самому і не просити допомоги було і в ньому самому. Ця єдина схожість з Кассом… Приваблювала.

— Можливо, ти вже перестанеш дутись на мене і хоч раз послухаєш? Нам потрібно обійти цю вулицю, я не гарантую, що тут буде тихо і ніхто не буде чіплятись.

— Знаєш, я вже навіть хочу потрапити у якусь халепу, аби тільки побачити цю твою примарну небезпеку, про яку ти торочиш днями і ночами! — Злиться Рома, обертаючись до Лісового. Від швидкої ходи дихання збилось, а очі бігали навколо.

Даня ж дивився кудись повз Касса. І те, що помітив, не сподобалось:

— Що ж, вітаю, така можливість в тебе зараз буде. Чомусь зірки часто чують твої фантазії і підкидають нам розвиток сюжету. — Обережно стискає рукою плече Роми, і відсуває його вбік. Подалі від перешкоди, що чекає хлопців зараз.

— Що ти маєш… — Договорювати не довелось. Він вже і сам помітив компанію, яка голосно кричала і йшла прямо на них. — Ну і що? Ти ж в нас великий-могутній Дан. Зможеш вирішити проблемку.

— Досить прирікати. Просто стій мовчки.

Коли компанія все ж помітила їх, тікати було вже пізно. Темрява не змогла б приховати двох школярів, які ще самі до кінця не розуміли, у якому світі живуть.

— Хто тут у нас такий гарненький? Гуляти вночі по чужих районах погана ідея. — Голос був приємний, навіть лагідний. Але надії на нормальне закінчення розмови це не давало. Дані так точно.

— Це не чужий район, у нас тут друг живе! — Не втримався від нового вибрика Рома.

— Мовчи. Просто мовчи. — Прошипів Дан, і завів хлопця собі за спину.

— Друг? Ти напевно не вкурсі, що приналежність території не визначається наявністю будинку в ньому. Лісовий, ти вже поясни своєму товаришу прості речі. Але якось після нашої з ним розмови.

Все у душі захололо. Господи, ну от навіщо він взагалі поручився за цього пацана? Ну Дану що, живеться нудно? Проблем і так вистачає, за Стеллою потрібно часто наглядати. Тепер нова проблема у вигляді цього новенького.

— Можливо, якось домовимось? Я відповідаю за нього, і...

— Дан, без образ, але ти переді мною не звітуєш. Йди собі, а? — Досить по-дружньому відказала компанія.

І, напевно, варто було просто піти. Назад, до Мартіна. Або завітати у музичну школу. Купити дві пляшки пива, для нього і Ветта. І шоколадку Стеллі. Відпочити, не паритись.

Проте саме в цей момент, серед п'яного бидла і сяючих зірок, хлопець зрозумів. Рому він не покине. Не сьогодні. Не в будь-який інший день.

А рішення було лише одне. Тікати. Завтра за це Дан отримає по шапці, та думати не було часу. Шлях простий – бігти.

Тому він хапає кароокого за руку і різко тягне за собою. Це місце Лісовий знав добре, адже, на їхнє щастя, тут жив староста класу, у якого кожні вихідні збирались друзі. Тепер їх чекає лабіринт гаражів, щоб вибігти на власну вулицю, і сховатись у будь-якому під’їзді. Там вже ніхто не зможе дістати втікаючих.

Взуття хлюпало у калюжах, а вітер йшов їм наперекір. Кучері Роми розтріпались, але він не звертав на те увагу. Нарешті до нього дійшла уся серйозність ситуації. Лише холодна рука в руці хлопця, що стискав її сильно-сильно, давала можливість залишитись у реальності, а не зануритись у вирій думок.

Сховатись від негоди та купи-купи людей, що кричали їм услід, допоміг дім Дані. Міцні руки дістали з кишені ключі і запустили нового друга всередину.

— Взагалі-то я вже можу і додому піти… Ми поряд живемо, не забув?

— Щось я не бачу і краплі страху у твоїх очах. — Кричить у відповідь, піднімаючись сходами все вище. Гучно видихнувши, Рома пішов також.

Через маленькі віконечки між поверхами було видно, що ті, хто за ними бігли, стоять під під’їздом і чекають. Вони знали, де живе Дан. Проблема.

— Ну що, все ще хочеш додому? Йди, не тримаю.

Не тримає значить? А зараз і перевіримо… Тільки кароокий повертається, щоб відійти подалі від Дані, як той хапає його за руку. Знову.

— Я пожартував. Стій тут.

— Та що ти собі дозволяєш взагалі? — Не витримує Касс.

— Нічого такого. Просто ти мій, зрозуміло?

— З якого це дива? Ти абсолютно нічого хорошого не зробив, аби поводитись зі мною, як з власною річчю.

— Один мій дзвінок і вже завтра ти не встанеш з ліжка. В поганому сенсі.

— А буває в хорошому? — Рома розумів, що Дан має на увазі бійку, у якій кароокий точно програє. Проте бажання сперечатись не вгавало.

— Буває. Якщо будеш поводити себе нормально - покажу. Але поки що ти лише випробовуєш мою психіку на міцність.

— Не хвилюйся, з психікою в тебе все добре. Ми тільки що бігли від купки відморозків, але тебе це не турбує! Хвилюєшся лише за моє ставлення до своєї пихатої особи.

— Тому що на них мені все одно. А на тебе - ні.

— Що…

— Замовкни. Хоч раз у житті, постій тихо. — Перериває Даня і притягує Рому ближче.

Губи стикаються з губами швидко, Касс навіть не відразу зрозумів, що відбувається. Це не схоже на ніжність, а більше на бажання володіти. Це не схоже на кохання. Навпаки, тут є мрія вижити. В темному світі, який скоріше змусить стати на коліна, ніж віднайти подих свободи. І в самих собі, у своїх думках знайти бажання жити. Тонка нитка зв’язку з’єднує їх один з одним. І сила тоді проявляється.

З поцілунком стало легше розуміти реальність. Вони поділились власним повітрям один з одним. Даня і Рома стали Всесвітом, який розіб’ється на друзки, коли прийде час.