Зірки знають краще

Ранок почався не з кави. Запізнитись у нову школу він не мав бажання, навпаки, хотів прийти раніше.

Люди були важливі для нього. Він не уявляв, як це. Залишитись одному, без друзів і компанії. Не мати змоги поговорити з кимось і погуляти. А ще більше він боявся не самотності, а засудження. Що його не приймуть. Зроблять вигляд, що не існує.

Отже, переїзд у нове місто був для Роми вбивством. Матір самовпевнено наставляла його з криками: "Ти що, тупий? Там такі ж діти, як і у твоїй школі. З кимось познайомишся". Вона дійсно вважала, що для підлітка легко знайти когось серед таких самих злих і невпевнених у собі дітей. Особливо у випускному класі.

— Навіть не поснідаєш? — Здивувалася жінка. Бігуді на її волоссі намагаються утворити святковий образ для першого дня на роботі.

Та Рома не розумів для чого так яскраво заявляти про себе. Бо сам же скоріше вб'ється, ніж одягне щось світліше за чорний колір.

— Не поснідаю. Часу немає. Побіг. — Розмовляти не хотілось. Швидко взув кросівки і вибіг на вулицю.

Свіже повітря змусило ранкову нудоту відступити, а тремтіння рук стати спокійнішим. І не лякати й так потрощену психіку хлопця.

Даню він помітив одразу. Той виходив з під'їзду навпроти, як тінь охороняючи дівчину, що йшла на декілька кроків позаду. Він обережно притримав для неї двері, а потім злісно обійшов, закриваючи від погляду перехожих. У такий час це були школярики в білих сорочках або літні люди з собачками.

Лісовий не звернув на нього ніякої уваги, на щастя. Занадто зосереджений був на "мишенятку".

Стелла не викликала відрази, як такої. Скоріше жаль. Чомусь йому здавалось, що вона була стервою, яка ховала у серці власну історію жахів, від яких захищатись доводилось часто.

Даня ж був схожий на шляхетного принца. Або на гопника з району, який своїми болотними очима контролював всіх. Сірий спортивний костюм, хоч і зберігав у таємниці більшу частину тіла, все одно гарно виділяв широкі плечі та сильні руки. Рукава були підкатані, а велика кількість браслетів на зап'ястях, змушувала серце забитись швидше. Прикраси він обожнював. Навіть при тому, що мама завжди злилась на їх наявність у хлопця.

Думка про те, що вони живуть по сусідству, дійшла пізніше. Коли Рома шарудів у школу, пинаючи камінчик перед собою. Або тут живе не Даня, а Стелла? А він просто зайшов за нею... Це було б набагато краще, ніж кожен ранокденьвечір бачити самовпевнену пику героя-рятівника.

Школа ж нічим не відрізняється від шкіл в інших регіонах України. Невеликий двір зі стадіоном і баскетбольним полем, відгородженим окремою сіткою. Клумби з квітами, які скоріше знижували статус закладу, ніж додавали престижності. Охоронець. Його вже обліпили дівчата зі старшої школи, адже на перервах не випускали на вулицю, покурити тим більш. Доводилось домовлятися.

Поглядом Рома швидко знайшов сірі пасма Стелли. На прощання вона обійняла Даню і підійшла до компанії тих самих дівчат. Вони нарешті відлипли від дідуся-охоронця і по черзі чмокнули подругу в щоки.

— Дан, я напишу після факультативу! — Крикнула вона хлопцю, який вже заходив всередину будівлі.

Дан... Ця дивна форма імені зовсім не клеїлась з образом людини, яка вчора відверто шуткувала над Ромою, дивилась на зірки та відмовлялась пити. Він був Даньою! Просто Даня, з великими очима зеленого кольору, щирою посмішкою та емоційністю, якій можна позаздрити.

Завібрував телефон в кишені. Повідомлення: "Розклад скинула тобі на пошту. Перед початком уроків зайди в 204 кабінет. Там твоя нова класна керівничка. Віддасть документи і учнівський.".

Це була мама, яка думала, що без неї він взагалі ніяк би не впорався. Це все вона повторила йому разів десять, ну що за фігня?

Зі злістю закидає телефон подалі в рюкзак і відкриває двері. Прохолода коридору щільно в'їдається у шкіру.

— Привіт! Ти новенький, так? — Рома обертається. На нього дивиться хлопець. На перший погляд і не скажеш, що він з 11 класі. Кучеряве волосся, довгі джинси, що тягнуться по підлозі, збираючи бруд. Стиль американський підлітків зовсім не вписувався в атмосферу старих районів цього міста.

Але нашого героя зачепило. Відчувалось щось рідне, з його дому. В Києві так одягався кожен другий.

— Так. Ти з мого класу?

— З твого. Мене Мартін звати. — Ага, тобто тут дивний не тільки стиль, але і ім'я. Чудово. — Я староста класу, отже, ще побачимось.

Вони посміхнулись один одному, і розійшлись в різні сторони. Мартін побіг до компанії дівчат, куди нещодавно підійшла Стелла. Сміючись і перекидаючись жартами, вони виглядали, як безтурботні діти. Так і не скажеш, що дехто з них плакав вночі і просив про допомогу.

Але по ньому теж не скажеш, що він хотів себе вбити. Це звичка. Створювати вигляд нормальності.

У 204 кабінет він потрапив вже під час першого уроку. Спочатку шукав туалет. Потім шукав кабінет. Тепер же чекає, поки Яніна Миколаївна нишпорить по паперах.

Спину пропалював погляд Стелли. Звісно ж, урок у його класного керівника був саме з її класом. 10-А, бунтівний і неврівноважений, на уроках Яніни сидів тихо. Читав якесь завдання з англійської мови і навіть не відволікався на телефон. Жінка дійсно виглядала суворо. Рома навіть вирішив перевірити, чи не потрапив він до неї в групу з англійської, але не встиг.

— Яремченко, куди пішла? Розмовляти не навчили? — Вчитель підняла голову, та і голос теж.

Хлопець же не встиг навіть зреагувати. Вже за секунду в нього врізалась сіроока, майже збиваючи з ніг. Він хотів відійти, скерований поштовхом, але помічає, що коліна малої дрижать і рівновагу не втримає.

Стелла майже падає, коли сильні руки підхоплюють її, не даючи розбити голову.

Далі починається метушня. Учні кричать, встаючи з місць, Яніна Миколаївна спочатку кричить на них, потім на Рому, який в останній момент плює на всіх і просто виносить дівчину із задушливого кабінету.

Перекладає на лавку, не сильно б'є по щоках, але до тями вона все одно не приходить.

Телефон, що стирчить з кишені її джинс, заманює. Він хоче зателефонувати... Кому? Не знає родичів, сестер або братів. Але знає, чорт його забирай, Даню. Все в цьому місті зводиться до його присутності, хоч і не фізично, але духовно точно.

— Ну і що ти тут з нею розлігся? — Вибігла за ними вчителька. — Тягни її в медпункт.

І Рома поніс. Обережно, притримуючи за талію, щоб не зробити боляче. Стелла не викликала злості, лише бажання допомогти. Маленька, вбита морально. Тепер він розумів Лісового, який так безапеляційно завжди захищав її.

У медпункті дівчина все ж прийшла до тями, з іменем якоїсь Алі на устах. Тут вже хлопець не витримав і все ж запитав у жінок, як можна покликати сюди Даню Лісового. Ще досі слабка дівчина з подякою подивилась на нього, передаючи свій телефон, щоб здійснити дзвінок.

— Стелла у медпункті. Приходь. — Ці три прості слова дались йому складно. Вдихнувши повітря, наповненого їжею з їдальні, повертається в кабінет і сідає на підлогу, поряд з кушеткою.

Цікаво, він впізнав його голос? Відкидає бажання, щоб впізнав, на другий план і звертає всю свою увагу на діалог викладачів позаду:

— Доведуть ці підлітки самі себе! Спочатку палять за гаражами, потім не сплять до ранку. Ото і гепаються без свідомості.

Та потік їх думок перериває стукіт у двері. Навіть не схоже на Дана, взагалі-то він не настільки культурний.

— Всюди ти. Це вже починає набридати. — Чується зверху і Рома закидає голову, щоб зрозуміти. Над ним стоїть дуже розлючений хлопець. Але це не важливо, адже зелені очі притягують так загадково, що власного погляду не відірвати. Болото. В яке ж болото його занесло...

З силою Даня відтягує його від Стелли. Слабка рука дівчини випадає з долоні Роми, і дівчина нахмурюється:

— Дан, не треба. Він допоміг мені. — Хрипить вона, адже ще не відійшла від втрати свідомості. — Аля не бере слухавку. І в школу не прийшла. Знайди її.

Він лише мовчки киває, виходячи з кабінету медсестри. Ні, скоріше навіть вилітаючи. Іскри палали навколо нього. Занадто емоційний. Занадто відкритий до чужих проблем. І занадто розхвилював самого Рому.

— Стелло, тобі потрібна моя допомога? Я можу...

— Не треба. Мене заберуть дівчата, я вже написала їм. — Перебила вона, а потім, трохи помовчавши, продовжила. — Біжи за ним. Я бачу, як ти дивишся на нього. Дан він... Складний. Але тобі потрібно зрозуміти його, аби вижити тут.

Щось було у сірих оченятах, що змусило його ворушити кінцівками. І побігти, наздоганяючи хлопця вже в холі. Це нормально? Спочатку кричати про ненависть, а потім так відверто бігти за ним? Допомагати?

З іншого боку, він був винен Дані. Той вчора врятував його майже від смерті.

Та йдіть до біса, це лише виправдання. Рома побіг не через заборгованість. Він побіг, тому що захотів. І нехай зірки вибачать його за цю слабкість.