Зірки знають краще

Сьогодні складний день. Палав один ліхтар, а небо освічували зірки. Зірки щасливі. Вони є одна у одної. Утворюють сузір’я, радіють та вмирають разом. Зорепадом. У нього ж ніби не було нікого. Один. Завжди один. Навіть трохи бісив напис на будинку поряд: "Лайф в кайф". Він ніякого кайфа не відчував, лише гіркоту найдешевшого пива і початок кінця.

Телефон, що лежав поряд постійно здригався від повідомлень та дзвінків. І не вимкнеш же, мама тоді пів міста на ноги піднімати буде. Якщо вже не підняла.

— Лайф не в кайф, я бачу? — Чує голос позаду, з нотами сміху та веселощів. Ну от. Навіть тут, серед старих районів, він не знайшов спокою та самотності.

Та чи не він тільки що просив у зірок собі людину на вечір? Не він. Якась меланхолійна і слабка частина його душі, але не серйозна і сильна людина, яка зараз втікає від проблем. Точно не вона.

— Пиво, до речі, не смачне. Нафіг пити, тільки травити себе.

Сідає поряд, на бордюр. В ніс відразу потрапляє смачний запах фруктових одноразових цигарок. Захотілось роздивитись, що ж за хлопець цього вечора так сильно бажає знайомства. Та повертатись не став. Цей персонаж свою гордість не віддав. Поки…

— Я сам розберусь. Ти...

— Даня Лісовий. Можна просто Даня. — Посміхається і ця посмішка бісить до глибини душі.

— Йди до біса, просто Даня.

— Це мій район. Я тут кожного знаю. І моя мета, щоб якийсь придурок не наштовхнувся на проблеми.

Виставляє ноги в старих кедах вперед і він дивиться на короткі джинси, що не прикривають і частини ноги. Зима. І роздягнений. Ми що, в 2017 застрягли? Та відірвати погляд від оголених кісточок вже не в силах. Це алкоголь так в голову вдарив чи холод?

— В тебе телефон розривається, може, піднімеш слухавку?

— А ти може закриєш рота хоч на хвилину? — Нарешті повертає голову в його бік і ловить погляд похмурих очей. Зелені. Як ліс в рідному місті нашого героя. Або як болото.

У випадку цього приставучого «Просто Дані» точно болото.

— Слухай, я тихенько тут пересиджу і піду додому. Мені не потрібні нові друзі, знайомі і собутильники.

— Так, ну випити я люблю, але не твоє ось це пойло. — Даня штурхає плечем так, що хлопець похитується у бік. — Не приписуй мене до алкашні, це образливо.

— Образливо, це коли людина не чує, що потрібно залишити іншу людину у спокої. А те, що ти можеш виявитись алкоголіком… Ну, приємний бонус.

— Вааау, ми вийшли на новий рівень? Тепер я вже приємний бонус, а не просто Даня?

Чорт. Ця розмова дійсно перестала набридати, навпаки, цей Даня вмів знайти спільну мову навіть з таким депресивним і небалакучим співрозмовником, як він.

— Як тебе звати?

— Не скажу. — Вперше за вечір посміхнувся. Захотілось зіграти з ним в цю дивну гру слів.

І знову на ноги Даньки дивиться, притягують увагу. Краще б сховав їх кудись. Натягнув джинси до самого низу. Що завгодно. Аби не дивитись.

— Ти шо, Волан-де-морт?

— Що? — Не зрозумів хлопець.

— Гаррі Поттера не дивився? — Прикладає руку до рота у подиві. Це було помилкою. Тепер нова гіперфіксація захоплює розум, адже на руках так чітко видно вени, а ще на вказівному та великому пальці є кільця. Бажання доторкнутись до нього сильніше за бажання вбити себе. Вперше за вечір щось перемогло його, та що там, вперше за рік.

— Не люблю фентезі. Люблю сидіти і спілкуватись з малознайомими людьми холодною зимою. А ти?

— Жити люблю. І зірки.

Різко піднімається і дивиться зверху вниз на нього. Думки читати вміє, чи що?

— І що тобі подобається в зірках? — Робить вигляд, що не здивувався і прямує до смітника. Майже повна банка пива летить туди. Пити перехотілось.

— От зараз на небі є сузір’я Великої Ведмедиці. Воно одне з найяскравіших і сяє саме взимку. Усі ці зірки існують разом, аби утворити спільний візерунок. Не сваряться, не кидають один одного, як люди.

Поглядом намагаюсь знайти на небі те, про що він розповідає, але виходить погано. Уроки астрономії я прогулював.

Тоді він стає позаду мене і сам бере мою руку. Піднімає вгору і показує скупчення зірок одна за одною. Гарячий подих обпалює мені щоку, і це точно не вітер. Ми занадто близько стоїмо.

Як ті зірки, що зустрілись і більше не покинуть один одного.

Чи станемо ми небесними тілами, які знайдуть вихід і освітять космос і землю своїм світлом?

Не знаю за мою душу, та його світла точно вистачить для нас обох.

Отже, я ненавиджу кохати. Але кохання врятує світ. Я знаю

Мрії розлітаються, як залишки листя разом з вітром. Вони чують кроки позаду і одразу обертаються.

Рома, саме так звати хлопця, що ще хвилину назад страждав від несправедливості світу, відходить назад. Спина Дані закриває його майже повністю.

Та він все одно бачить дівчисько. Маленьке та майже роздягнене. На її щоках розтерлась туш, а погляд бігав від одної постаті до іншої. Спочатку він подумав, що дівчина злякається і їх, але в один момент вона зривається бігти. Бігти прямо в обійми нового знайомого.

Стук підборів здригає район, адже тиша майже смертельна. Мала притискається усім тілом до курточки Даньки, а до Роми лиш долітає слабкий запах ванільних парфумів.

— Мишенятко… — Шепоче він їй у волосся, перебираючи пасма. І дійсно, дівчинка була схожа на мишеня, яке загубилось в жорстокому світі. Або навпаки. Тікало від когось сильніше та агресивніше.

— Дан, слава світу, це ти. Забери мене звідси, будь ласка. Я не витримую. — Голос тремтів. Як і руки, якими вона хапалась за плечі хлопця.

Рома не міг зв’язати і слова. Вечір, який мав стати останнім в його житті, перетворився на балаган і трагедію масштабів Всесвіту.

— Стелло, все добре. Я поряд. Ходімо до мене, все розкажеш. — Він зняв з себе верхній одяг, передаючи дівчині.

Стелла ж з недовірою кинула погляд сірих очей на Романа, ніби це він винний у її проблемах. А потім, одягнувшись, швидко схопила свого друга за руку. Без варіанту відпустити.

— Ми підемо. Вибач, що так вийшло. Не гуляй до ночі. Якщо мене не буде поряд, тебе ніхто не захистить. — Сказав Даня і попрямував у той бік, з якого повернувся.

— Залиш хоча б номер! — Кричить, знаючи, що відповідь не отримає.

— Ти навіть ім’я не сказав, атдихай мальчік. — І знову рже. Ну що за людина? — Якщо зірки захочуть, ще зустрінемось.

Через декілька хвилин поряд вже не було і душі. А Рома і далі стояв на місці, переосмислюючи цей день. Звук цокання підборів і досі відлунював у голові.