Не свята Магдалина

Конвоїри сумлінно продрихли весь шлях до фурдиги, що не могло не тішити. Коли заголосила сирена, вони мляво заворушилися, белькочучи щось незв’язне, наче пробуджені темними чарами незграбні почвари. Замизганий блювотинням спецодяг й полопані в бельмаках капіляри надавали їм схожості з повсталою нечистю. Магдалині цих довбнів було навіть трішечки шкода — десь на пів шишечки — позаяк вона приблизно уявляла, яка паскудна участь на них чекає. Шизанута педантка їм такого проколу точно не подарує.

Кнур першим зібрав докупи кисіль, що замінював йому мізки, і заволав на напарника:

— Стьопа, грьобаний ти мудило! Якого хріна ти тут усе заблював?!

— Чого одразу я?! Пішов ти в сраку! — огризнувся плямистий, стискаючи долонями макитру, щоб вона не розкололася навпіл.

— Хіба що в твою, — гигикнув тельбатий. — Давай, роздупляйся! — наполегливо поштурхав напарника за плече. — Куніна нас обох роз’їбе, якщо побачить цей срач. — Він поквапом скинув куртку, накрив нею найбільшу калюжу, намагаючись сховати сліди шлункового виверження. — Що, бляха, з нею? — спантеличено хрюкнув, вгледівши непритомну черницю в зариганому підряснику.

— А я звідки знаю! — Плямистий підповз навкарачках до неї, намацав пульс і з полегшенням видихнув. Але щойно спробував відтворити в пам'яті ланцюжок подій, щоб збагнути, що коїлося останні кілька годин, він нажахано вирячився на Кнура: — Толік, я нічого не пам'ятаю. А ти?!

— Я теж, — промимрив під носа тельбань, чухаючи у задумі муддя. — Тільки те, як ми їхали на цвинтар, а далі все, мов у тумані.

Задні дверцята відчинилися, в отворі з'явилася усміхнена пика водія. Він озвався до пасажирів до огидності бадьорим голосом:

— Приїхали! Вигружаємося!

— Іди-но сюди, мамкин-бариго! — гримнув на керманича Кнур. Він вхопив очманілого коротуна за комір спецівки й затягнув усередину. — Ти що за лайно Федишину підсунув? Через твої «вітаміни» він мало не зажмурився! Дивись, як усе тут обхезав. Стьопка хоч і торчок, але я тобі за нього сраку порву!

Магді насилу вдалося втриматися від сміху через спробу тельбаня обіграти все так, наче він тут єдиний святий, а всі довкола кончені виродки.

— Якого хріна, бро?! Ти також закидався таблами. Може, це твоя риганина! — обурився плямистий, якого витребеньки напарника вже добряче дістали.

— Кому ти тут заливаєш?! — перемкнув Кнур увагу на нього, випускаючи з рук Клопа. — Усі знають: я нормальний мужик, а не довбаний нарік!

— Ти грьобаний балабол! Ось хто! — визвірився Гепард, тицяючи в тельбаня тремтячим пальцем.

— Ану повтори, що ти сказав?! — гаркнув той і здушив пальцями його горлянку. — Ходімо на вулицю, побазаримо, як мужики!

Скориставшись моментом, подільник Магдалини непомітно стягнув її руки пластиковими хомутами за спиною, удаючи, ніби оглядає її. Коли дізнався від неї, що перстень знову лежить у шлунку, він вколов їй снодійне і також вистрибнув з автозака, щоб розборонити тих двох пришелепків, які розпалилися не на жарт. І заразом потрапити під гарячу руку, щоб ні в кого не виникло підозр щодо його розтовченого писка.

Собачий гавкіт відволік вертухаїв від штовханини. Коли вони помітили наближення спецпризначенців з вівчарками на припоні, то миттєво охололи й витягнулися в струнку. Більшою мірою обшарпанців жахала поява на вивантаженні управительки. Зграя церберів також неабияк стрьомала своєю присутністю, але не так сильно, як пані Ірена. М'яка усмішка на чутливих вустах не віщувала нічого хорошого. Так само, як і вигляд фельдшера з пацючницею, що пленталися позаду «сталевої пані» з понуро опущеними головами.

Конвоїрам було невтямки, якого дідька управителька вирішила особисто зустріти якусь там дрібну сошку, проте точно не збиралися запитувати про це в неї. Як то кажуть: менше знаєш — краще спиш. Чи то пак — довше живеш. Чорний пакет, перекинутий через плече очільника спецпризначенців, красномовно на це натякав. Гротесності цій гнітючій картині акомпанувало гучне завивання сирен — це могло означати тільки одне: поки вони моталися на цвинтар, у «Чорному Едемі» сталася якась нездорова херня.

— Не бажаєте мені пояснити, що тут відбувається?! — зі сталевими нотками поцікавилася у підлеглих пані Ірена, солодко їм усміхаючись. Скляний погляд вп'явся в старшого надзирача, який уникав дивитися їй у вічі. — Не змушуй мене чекати, Валигін. Ти ж знаєш, я цього не люблю.

Тельбатого мало не вхопила кандражка, бо він поняття не мав, як доладно пояснити ситуацію, не підставившись. В голові майнула геніальна думка — спихнути все на першохідку. Валигін зліпив зі своєї мармизи винуватий вираз і улесливим голосом відрапортував:

— Пані управителько... Прошу вибачення за наш неохайний вигляд. Річ у тім, що ув'язненій стало зле після поховання дядечка. Дорогою назад Марію знудило просто в кабіні. Певно, через нерви чи отриману травму в... — він ледь не вдавився останнім словом, бо поняття не мав, чи встиг живодер розповісти очільниці строгача про різанину в лазареті. — Кхм-кхм. Психологічну травму, — виправився напівправдою. — Ми з Федишиним трохи поцапалися через те, хто з нас має мити автозак від ригачки.

М'яка усмішка управительки перетворилася на звірячий вишкір. За її клацанням пальців, що нагадало постріл, чоловік у халаті, мов ошпарений, вскочив у розчахнуті навстіж дверцята. Пані Ірена неквапливо обійшла конвоїрів, маючи намір зазирнути всередину автозака. У ніс ударив нудотний сморід блювотиння з домішками медикаментів і ще чогось, дуже схожого на наркотики. Жоден м’яз на вишколеному обличчі не сіпнувся, щоб виказати огиду. Хіба що прижмур став хижим.

Нечупари нервово затупцювали, розуміючи: їм добряче влетить за гармидер, який зараз прискіпливо оглядала «сталева пані».

— Марченко, доповідай! — пролунав агресивний наказ.

Гаврилова сполотніла ще більше, очікуючи разом з усіма на відповідь фельдшера. Щокатий пацюк визирнув з її пазухи, щоб дізнатися, хто й навіщо його розбудив. Рука власниці запхала голову Квачика глибше в цицьки, з наміром захистити улюбленця від жорстокості світу. Якби пацючниця знала, що утне на її зміні альфачка, нізащо би не вийшла сьогодні на роботу...

— Наче все добре... — якось не надто впевнено відказав вусатий збоченець, боязко притиснувши вухо до грудей мамки. — Схоже, вона просто міцно спить.

— Так і є, — підтвердив здогадку фельдшера водій. — Я вколов арештантці снодійне.

Управителька повільно озирнулася на зведеного брата, який стояв позаду неї. Очі спалахнули небезпечним вогнем, з наміром доробити те, що не вдалося в дитячій кімнаті. Вона б так і зробила, якби мала під рукою пляшку з сірчаною кислотою. А краще — бочку, щоб навіть кісток не залишилося. Але спостерігати за його потугами налагодити нікчемне життя, яке вона методично робила дедалі нестерпнішим, їй було в рази цікавіше.

— Це багато що пояснює, — натякнула на сторонні запахи в автозаці, які вчула. — Навіщо ти її приспав? — зацікавлено запитала у бридкопикого недомірка, схиливши голову набік.

— Щоб довезти сюди живою. Сон — запорука здоров'я! — пояснив Леонід, закладаючи руки за спину, щоб не було помітно, як вони затремтіли у безсилій люті. А тоді недолуго пожартував, ведучи небезпечну гру з психопаткою: — Якщо сон не вічний. Інколи так буває, пані управителько, що навіть здорові з вигляду люди не прокидаються, — вколов її спогадом про події десятирічної давнини.

Зухвалість дрібного КЛОПА сколихнула в ній потужну хвилю обурення. Управителька провела кінчиком язика по верхній губі, наче смакуючи кров’ю, щойно випущеною з розпанаханої від вуха до вуха шиї. Саме туди вп’ялися її очі, що кольором нагадували гартовану сталь.

Кадик випробувача долі сіпнувся в нервовому спазмі. Вуста розтягнулися в примирливій усмішці. Керманич збирався було підняти руки, демонструючи капітуляцію перед її схибленістю, але передумав. Хтозна, як зведенка відреагує на показове мавпування перед підлеглими, які й гадки не мали про їхнє рідство. Тому він просто смиренно опустив очі додолу, вдаючи повну покору.

— Кхм-кхм, — неохоче привернув до себе увагу управительки Марченко. — Вибачте, що відволікаю вас, пані... Думаю, саме час віднести черницю до лазарету. Для неї буде значно краще лежати на чистих простирадлах, а не в цьому розпліднику растаманії й антисанітарії.

— Дозвольте мені це зробити, — спробував перехопити ініціативу керманич, наперед знаючи відповідь садистичної лярви. — Євгеній Петрович навряд чи впорається із цим зі своїм запущеним ревматизмом.

— Хіба тобі немає чим зайнятися, Льончику? — уїдливо вишкірилася Куніна до хирлявого недоумка, дивлячись на нього, як на обридливу комашку. — Поки не вилижеш язиком до блиску автозак, ти звідси нікуди не підеш. Гаврилова складе тобі компанію, — ласкаво усміхнулася молодшому братику доброчинниця, скоса поглянувши на пацючницю, яка здригнулася усім тілом. — Може, хоч тоді почнеш серйозніше ставитися до роботи. І щоб заохотити підлеглу бути стараннішою, «сталева пані» простягнула до неї руку: — Дай мені Квачика. Я поверну тобі його, коли ви впораєтеся із завданням.

Гаврилова заціпеніла, нажахано дивлячись на розкриту долоню в білій рукавичці, схожу на інструмент для катувань.

— Ну ж бо, Оленочко. Я не кусаюся. На відміну від моїх улюбленців, — промуркотіла пані Ірена, натякаючи на вівчарок, які при згадці про них утробно загарчали.

Пацючниця неохоче витягла сонну тваринку зі сховку. Квачик, наче відчувши переляк своєї матусі, судомно вчепився кігтиками в манжет її куртки, жалібно пискаючи.

Коли психопатка перехопила наїжачену тваринку, спостерігачі мимоволі затамували подих. Напружено очікували, що вправна маніпуляторка міцно стисне пальці, щоб розчавити гризуна, або жбурне його на асфальт і розтопче. Але те, що сталося, було в стократ гіршим.

Управителька обережно, майже благоговійно піднесла Квачика до по-дитячому радісного обличчя. Її пальці почали ніжно пестити спинку пацюка й чухати за вушком, ледь торкаючись настовбурченого хутра.

— Який миленький... — засюсюкала вона з ним. — Дивись, Гаврилова, він більше мене не боїться.

Пацючниця бачила з якою хворобливою ніжністю Куніна притулила Квачика до парцелянової щоки, примруживши очі від удаваного задоволення. Бідолаха завмер, паралізований парфумами, що тхнули шафраном та смертю.

— Давай не будемо відволікати твою мамцю від роботи, — продвжила спілкуватися з пацючком. — Ходімо провідаємо Адама з Євою. Покажу тобі, як треба їх годувати. Тобі ж подобаються змії, чи не так? — Пані Ірена зазирнула тваринці в очі, а тоді перевела погляд на конвоїрів, про яких мало не забула. Коли наблизилася до них, вона співчутливо всміхнулася: — Ви, певно, втомилися хлопчики і хочете відпочити після круїзу на кладовище. Але, нажаль, я поки що не можу відпустити вас додому. — Куніна виставила вказівний палець і почала наспівувати лічилку: — Еники-беники їли вареники. Еники-беники — бац! — палець застиг на Валигіні, який мало не пустив шептуна від переляку. — Ти будеш копачем! — радісним голосом перевела надзирача на нову посаду.

Двійко спецпризначенців вхопили тельбаня і поволокли до свого фургона. Тоді пані Ірена вказала на сполотнілого Федишина:

— А ти будеш помічником фельдшера. Принеси з медблока ноші й допоможи Євгену Петровичу віднести черницю до моєї кімнати.

Плямистий прожогом кинувся виконувати наказ, радіючи, що йому вдалося уникнути жорсткішого покарання. Управителька неквапливо йшла слідом за ним, лишаючи за спиною зарюмсану пацючницю і ще двох кретинів, з якими планувала розібратися пізніше. Цокіт підборів наче відраховував час до початку фієсти. В голові вже визрівала ідея покарання для живодера, який насмілився зазіхнути на її улюблену іграшку. У медблоці було повно інструментів, здатних допомогти їй у цій справі. Очі виблиснули гарячковим блиском в передчутті нових розваг.

— О, так, цей старий дурень дорого заплатить за те, що він утнув, — просичала вона, уїдливо посміхаючись.

Пригадавши, що в кімнаті для шлюбної ночі досі триває ремонт після останніх розваг із її колишньою дружиною, пані Ірена вирішила поки що покласти Магдалину в лазарет. Так було навіть цікавіше, позаяк там вона зможе знову поспілкуватися з Марією, яку вже перенесли з карцерної шконки на м’яке ліжко.

Управителька сповістила про це Федишина, який саме повертався до автозака, і попрямувала до свого кабінету, несучи пухнасту іграшку своїм улюбленцям. Їхню ходу супроводжувала весела пісенька: «Квачику-квачику, дай-но калачика», що лунко відбивалася від стін.