Не свята Магдалина

Стерильно-білі двері, що вели в обитель вусатого таргана, плавно відчинилися, ледь чутно рипнувши петлями.

«Змазки на них він зажлобив, чи що?» — підтиснувши губи, роздратовано подумала педантична очільниця, перш ніж увійти в кабінет.

Марченко відволікся від заповнення карток й з острахом поглянув на візитерку, яка, здавалося, вся іскрилася від напруги. Було очевидно: ця психодилічна вампірка ще не наситилася витонченими тортурами і тепер прийшла по його душу. У штанях все стислося від передчуття неминучого.

Куніна впевнено перетнула поріг, демонструючи йому білу рукавичку з яскравою цяткою крові на пальці.

— Квачик відмовився бути вечерею, — пояснила вкляклому цицькойобу причину візиту, скрушно зітхаючи. — Зроби щось із цим.

Радіючи такій вдачі — бодай на мить відтермінувати вирок — вусань миттєво підхопився, мало не перекинувши стілець, і огорнув управительку плебейською турботою.

— Пані Ірено, сідайте у моє крісло! — улесливо забелькотав під вуса, ведучи її до стола й метушливо готуючи антисептик.

Ледве дихаючи, він узяв її руку, обережно стягнув рукавичку, сиплючи медичними термінами про ризики від укусів гризунів та необхідність негайної обробки.

Поки Марченко був зайнятий саморекламою, управителька з холодною цікавістю роздивлялася його капище розпусти. Вільною рукою потягнулася до органайзера вагінальної форми, що стояв на столі, і витягла звідти червоний фалічний маркер.

— Твій кабінет — справжня кунсткамера, — чи то похвалила, чи то дотнула метушливому збоченцю.

Всміхаючись кутиком вуст, вона покрутила його у пальцях і з відразою жбурнула у нього. Марченко зблід, відчуваючи, як повітря в кабінеті стає густим від загрози. Анус стисся з такою силою, що йому навіть стало боляче сидіти. Бурхлива уява миттєво підкинула видиво, де його власна дупа перетворюється на бісів органайзер.

— Оскільки ти дійсно цінний співробітник, я дозволю тобі самому вирішити, яке покарання для себе обрати, — промуркотіла Куніна до фантазера, повільно витягуючи шухлядку і кладучи на стіл гумовий джгут. — Твій прутень явно заважає тобі думати про роботу, — скрушно похитала головою. Очі хижо примружилися, розбираючи співрозмовника на молекули. — Отже, у тебе є два варіанти. Перший: ти власноруч, прямо зараз, накладаєш собі кровоспинний пристрій під самий корінь зла. Туго, як я люблю. І фіксуєш на гумі дату й час. Або... — Вона навмисно зробила паузу, насолоджуючись тим, як у фельдшера затремтіло підборіддя. Плавно, мов змія, нахилилася до його вуха, обдавши запахом вишуканих парфумів. — На твоєму великому пальці ноги з'явиться інша бирка. З номером і датою смерті.

— Але ж... — спробував заперечити він, чудово усвідомлюючи наслідки цих тортур.

— Вирішуй швидше, дорогенький. Я смертельно втомилася і хочу спати, — показово позіхнула, а тоді перевернула догори дриґом піщаний годинник, який, певно, був єдиною нормальною річчю в цьому розсаднику хіті.

Приреченець потягнувся тремтячими пальцями до джгута. Колекція іграшок, якою він так пишався, тепер витріщалася на нього з усіх кутків, немов глузуючи з його безпорадності.

— Чудовий вибір, — втішилася усміхнена садистка, зручно вмостившись в кріслі, збираючись насолодитися ганебним видовищем. — Сміливіше! — поквапила старого дурня, — Мій час дорого коштує, а твій надто швидко спливає. Тобі варто було купити більший годинник.

Загнаний в пастку тарган підвівся на ватяних ногах, відчуваючи тиск від ошалілого погляду навіженої хижачки. Його пальці, які зазвичай вправно маніпулювали інструментами, тепер стали чужими й незграбними. Марченко повільно розстебнув ремінь: масивна пряжка, з гравіюванням уробороса, з брязкотом зустрілася зі стільницею, миттєво втративши символічність всевладдя. Коли справа дійшла до ширинки, сполотнілий володар «кунсткамери» кожною клітинкою шкіри відчував принизливу експозицію власного безсилля.

На противагу загнаному в пастку цицькойобу, управителька напувалася його страхом, підсилююючи напругу імітацією плин часу:

— Тік-так, тік-так, тік-так...

Під прицілом налитих темрявою очей покаранець неохоче обгорнув холодною гумою «корінь зла». Коли петля затягнулася, різкий біль прошив усе тіло, й шкіра миттєво налилася багрянцем.

— Тобі личить цей колір, — хрипким голосом прокоментувала пані Ірена побачене.

Вона засовалася на стільці, відчуваючи неконтрольований прилив збудження.

Крізь пекучу завісу сліз Марченко підвів погляд на настінний годинник, на циферблаті якого були зображені пози з камасутри, де роль стрілок виконували тонкі позолочені прутні. Зараз ця вульгарна дрібничка перетворилася на знаряддя страти: стрілка безжально відраховувала секунди до появи некрозу.

— Поквапся! — просичала змією психоделічна вампірка, підганяючи цицькойоба зіграти останній акорд на своїй чоловічій гідності.

Напівпритомний фельдшер хворобливо потягнувся тремтячою рукою до того самого фалічного маркера, що валявся на столі. Здираючи голівку зубами, він вивів на рожевій гумі криві цифри, що запустили відлік часу добровільного кастрування, про яке вусатому таргану боязко було думати.

— Молодець, — втішено промуркотіла Куніна, збираючись покинути кабінет. — Побачимося завтра в лазареті. Добраніч.

Виконавиця правосуддя плавно підвелася на ноги, дратуючись через вологу в трусиках, вміло ховаючи емоції під маскою холодного спокою.

— Заждіть... — видавив Марченко з себе болюче прохання. — Пані Ірено, коли ви дозволите мені зняти джгут?

Відповіддю йому був по-дитячому мелодійний сміх та цокіт підборів, що віддалялися від нього. Очі фельдшера, приреченого на фантомні страждання, нажахано розширилися: до нього дійшло — ніколи! Рівень цукру в крові різко підскочив, і він втратив свідомість...

Пані Ірена впевнено крокувала своїми володіннями, коридори яких спорожніли після відбою. Вона пройшла повз вікно, за яким Клоп із пацючницею, зціпивши зуби, відмивали автозак — запахи хлорки та приниження приємно лоскотали ніздрі. Перш ніж навідатися у лазарет управителька вирішила подзвонити старому другу, щоб прояснити декілька деталей. Забинтований палець розблокував сенсорний екран і натис на номер у швидкому наборі.

— Доброго вечора, моя люба. Яка мета твого дзвінка? — заклопотаним голосом поцікавився чоловік.

— Вітаю, Іраклію. Хочу дізнатися, як пройшло поховання дядечка.

— Доволі весело і колоритно! — пожвавився співрозмовник. — Шкода, що тебе з нами не було, дитино. Упевнений, тобі би сподобалося спостерігати за змаганнями наших випускників за його спадок.

— Не сумніваюся, — м'яко всміхнулася уважна слухачка. — Хто виборов квиток у світле майбутнє?

— Марія, якій ти милосердно дозволила приїхати на поховання. Мушу зізнатися, ця дівчинка мене приємно здивувала. Даремно ми поставили на ній хрест...

Куніна нетерпляче перебила розпорядника, який обіймав цю посаду від моменту заснування сиротинця, зі саркастичною назвою «Діти сонця»:

— Надішли мені відеозапис, я залюбки його перегляну, коли знайду вільну хвилинку.

— Звісно-звісно. Вже надсилаю на твою електронну адресу.

— Дякую. А тепер розкажи мені в трьох словах, що тебе найбільше вразило, — пролунало люб'язне прохання.

— Те, як Марія відгризла настоятелю Матвію середній палець. Немов заявляючи світу: Сам ти пішов, клятий виродку! — захихотів Іраклій, проявляючи свою справжню сутність.

«О так, це цілком у її стилі — глумитися навіть над мерцями!»

Куніна сповнилася гордощами за свою дівчинку, яка, як ніхто у цьому гадючнику, могла позмагатися з нею у патологічній витонченості. І хоча їхні методи різнилися — вона вершила правосуддя чужими руками, тоді як Магдалина не цуралася закривавити власні — вони ідеально доповнювали одна одну. Крижану порожнечу всередині управительки огорнуло приємним теплом.

— Ви поховали дядечка з дотриманням усіх ритуальних норм? — уточнила в Іраклія, намагаючись збагнути, навіщо її дівчинка так ризикувала, контактуючи з трупною отрутою.

— А як же, дитино. Адже для нас це надважливо! Ми доклали чимало зусиль, щоб настоятель Матвій відійшов у засвіти з усіма атрибутами святості. Його вихованці трохи зіпсували загальну картину, але на те була остання воля покійного, — скорботно зітхнув розпорядник.

— На руці настоятеля були якісь прикраси? — м'яким тоном запитала допитувачка, ледве стримуючи напад гніву через балакучість старого чорта у рясі. — Нічого не зникло?

— До початку поховання все було при ньому. Однак під кінець процесуального оплакування смертне ложе, так би мовити, зазнало певних градацій. Тому я не впевнений, чи не загубилося щось у тому хаосі.

«Яка витончена евфемізація мародерства» — вишкірилася на почуте управителька.

Вона повільно підійшла до вікна, розглядаючи своє відображення у темному склі.

— Мене не цікавить «хаос». Мене цікавить перстень із чорним агатом на безіменному пальці дядечка. — В її тихому голосі вчувався шерхіт шматування паперу. — На тій самій руці, де тепер бракує середнього пальця. Сподіваюся, перстень не «градуював» до твоєї кишені?

— Що ти, як можна, дитино. Я ніколи не претендував на місце очільника сиротинця. Моя скромна посада цілком мене влаштовує.

Втомленій управительці набридла ця беззмістовна розмова. Врешті-решт, вона могла дізнатися про події на цвинтарі від Магдалини, яка безпосередньо брала участь у церемонії прощання.

«Якої там бути не мало!!!» — вжалила в мозок обурлива думка.

Її нігті торкнулися скла і зі скреготом опустилися до підвіконня, уявно здираючи з неслухняної нареченої шкіру.

— Дякую за приділений мені час.

— Прошу-прошу, дитино. Я завжди радий спілкуванню з тобою, — єлейним голосом відказав Іраклій, чекаючи, коли «ткачиха» завершить розмову. — Можливо, я ще чимось можу тобі допомогти?

— Так. Відбери для мене серед ваших вихованців трьох претендентів для влаштування на роботу, і надішли мені поштою їхні резюме. — У професійному тоні забриніла сталь. — Сподіваюся, цього разу в них буде більше мізків, ніж лайна в головах. Не люблю, коли в мене закінчуються чорні пакети.

— Розумію-розумію. Безлад у відділі кадрів мене також засмучує. Я докладу максимум зусиль, щоб не підвести тебе знову, — солодким голосом запевнив її Іраклій.

Не прощаючись, Куніна завершила дзвінок і тепер прямувала в лазарет. Спокій заклопотаній очільниці «Чорного Едему» міг тільки снитися. Обшарпана кімната зустріла її стерильною тишею. Муміфікована першохідка витріщилася на неї, мов перелякане козеня — розумна дівчинка. Вона усміхнулася Марії кутиком вуст і спершу підійшла до ліжка чемпіонки «Арени» — улюблениці товстосумів, позаяк її нареченої ще тут не було.

Коротко стрижена брюнетка не спала: Софія дивилася в стелю застиглим поглядом бувалої, для якої удар був єдиною мовою спілкування зі світом. Чіпкий погляд управительки ковзнув по тугій пов'язці на її ребрах, щоб оцінити масштаби пошкоджень бойової одиниці. Затримався на багряній плямі, що почала проступати крізь бинти з правого боку. Напруження м'язів означало, що чемпіонка знає про її присутність, хоча й вдає, ніби облущена штукатурка — єдине, що її наразі хвилює.

— Ти регенеруєш занадто повільно, Сонечко. Це може порушити графік боїв на Арені, — докірливим голосом озвалася до ігнорщиці пані Ірена. Зелені очі вороже зиркнули з-під довгого чуба на неї. — Чим ви думали з Магдою, коли вирішили влаштувати бійку в цеху, яку ніхто не замовляв? Це було... непрофесійно.

— Це був її план, — сухо відказала Софія, яку нудило від присутності управительки значно більше, аніж від запаху антисептиків. — Ваша наречена хотіла зробити вам сюрприз до весілля, я ж просто допомогла їй у цьому, — криво всміхнулася.

— Як мило, зважаючи на обставини, — безтурботно захихотіла володарка строгача, наче вона теревенила з подружкою про не варті уваги дрібниці на піжамній вечірці. — Мушу визнати: ваша вистава мені сподобалася. Особливо твій фірмовий аперкот у щелепу Магди — це було майже мистецтво. — Куніна випросталася, задоволена тим, як під ковдрою напружилися до межі м’язи професійної кікбоксерки. Вона знала: найкращий спосіб роздратувати чемпіонку — це похвалити за красивий, але програний бій. — Відпочивай, Сонечко! — по-свійськи поплескала її по щоці, роздраконивши цим жестом навіть більше, аніж збоченим викривленням імені. — Мені потрібно, щоб ти швидше повернулася в стрій. Попереду великі ігри!

Посміхнена маніпуляторка плавно перетекла до ліжка першачки. Нажахана дівчина сполотніла до кольору ковдри, якою була вкрита по самісіньке горло.

— Бідолашна дитина. Не варто мене боятися, тепер у тебе все буде добре. — Пазуриста долоня невагомо, мов материнська, торкнулася тендітного плеча арештантки. Знявши рукавичку, Куніна наче скинула маску «сталевої пані», випромінюючи турботу про неї. — Мені так прикро, що тобі не вдалося особисто провести дядечка в останню путь. Але є й гарна новина. — Вона на мить замовкла, насолоджуючись тремтінням козеняти. — Завдяки Магдалині ти стала офіційною власницею великої спадщини. Відтепер увесь цей «родинний затишок» належить тільки тобі. — Марія нервово сіпнулася, наче від ляпаса. Управителька вп'ялася нігтями в її плече, нахилилася до вуха, шепочучи з хворобливим захватом, наче ділилася з нею сакральною таємницею: — Сподіваюся, ти розумієш, дитино, наскільки важливо підтримувати «родинні зв'язки» і щоб ця пекельна кузня й надалі співпрацювала з «Чорним Едемом». — Розуміння невідворотного та поцілунок психопатки у щоку довів напруження в лазареті до апофеозу. Зіниці Марії нажахано розширилися, серце пропустило кілька ударів, через що вона відключилася. — І справді ніжна квіточка, — залилася Куніна тріумфальним реготом.