Слобідські та інші бувальщини.

Пекельна образа.

Оповідання. Рибак Емір Іванович.

Присвячується пам'яті Івана Ланди — родича Рибакового роду, (він то повернувся з війни) Василя Дякова, брата нашої мами Марії, її батька Івана Дякова, та його братів Григора, Кирила Дякових, що не повернулись з війни.

1 частина

Тієї неділі стара Рибачка - Дяков Тодоска дозволила собі посидіти на призьбі хати. Хоча й по церковному календарю була Петрівка, та й тепло ніжило тіло, але вона накинула собі на плечі овечого кожуха.

– Що той кожух мені помішає, - подумала вона. Хоча он малі діти майже голі та босі бігають по соші — шляху. То що їй до того. Бо їй здавалося, що все ж звідкіль то прохолодою тягне, як від річки, чи ставка з кригою.

– Я не розумію, що то робиться, чи то дійсно тут похолодало, чи то її кров вже не гріє. Хіба я так постаріла? Бог його знає Сидить вона, й думу свою гнітючу та нескінченну по шматочках в голові розкладає. Все думає, чого ж воно справді так.

— Он у Сивунів — три хлопці, на війну, на фронт в 1944 році пішли, сов'єти, як повернулись, то їх мобілізували, то і всі з тої клятої війни повернулись. Та хай здорові, та щасливі будуть. Хіба вона їм щось поганого хоче.

— А її три сини: Іван, Кирило та Григір, як мобілізували їх сов’єти й пішли вони на той чортячий фронт, та ні один з них не повернувся. Безвісти пропали.

– Що то за безвісті? Як це так? Це ж тут в нас недалеко, на території західної України. Десь під Станіславом — (Івано-Франківськ), чи за Станіславом, там вони пропали. Пропали й ніхто не знає де. Чи то їх вбило, чи покалічило. Військові — командири кажуть, що не знають. Забрати то вони знали як забрати, а де ті ділись, то не знають. То шо то за таке командування? На погони зірок начіпляли, а пасти свою худобу, чи то Боже, прости мене грішну, керувати ними, куди ви їх послали, шо вони робили, де стріляли, де вони поділися — не знаєте. То шо ви за такі гнилі командири? В нас ось — корів, чи телят, або овець і кіз краще пасуть, а це ж живі люди.

– Адо, вже два місяці, як війна скінчилася, аби хто де обізвався, де її сини ділись. Може ще й живі. Господи Всевишній поможи їх повернути додому, хоч якими вони є зараз на світі. Якщо й ранило якогось хлопця, то ж можна

його підлікувати, вилічити в тому шпиталі.

Судження, про те, що її сини можуть бути ще живі, трохи просвітлила її навантажену гіркими роздумами голову. Та тут же її серце запекло й стиснулось. І здається шо воно ось-ось в неї зупиниться. На її синів, хоч папір з печаткою прийшов, шо вони безвісти пропали. То ше є якась надія, на щось краще. А на внука Василя, її хатнього улюбленця так і не має нічого. А Василько й рядочка не написав і ніхто ніякої вісточки про нього не дав знати. Он по соші майже щодня повертаються хлопці, чоловіки з фронту, з війни. То я ж до кожного з них кидаюся.

— Моїх не бачили? Не зустрічали? Може виділи ще живими?

Може де поранені у шпиталі. Може ж ви все ж їх бачили, та забули, то згадайте. Я вас благаю! Господом Богом прошу згадайте! Кажіть, кажіть, не бійтесь, як є то вже й, так воно буде. Щоб я знала всю правду, якою б гіркою вона б не була. Мені хоч трошки легше стане, бо буду знати шо з ними є. Бо ж четверо з хати пішли, та всі безвісти пропали.

– Не знаємо, не бачили...

– Там таке, вуйно, робилось, що ми світу білого не виділи. Кожен з нас Богу молився щоби живим залишився.

— А тут команда командира: — Вперед! Й мусиш зірватися з місця, та бігти туди звідки в тебе стріляють. Стріляєш і ти. Кричиш, наче божевільний. А де ділись твої сусіди, друзі чи товариші, то ти й не знаєш після наступу, чи відступу.

Хлопці, чоловіки — ветерани війни, які в запеклих боях були, якось ніяковіють перед бабою, бо вони ніби винні тепер, що живі додому повернулись. А от її дітей, внука немає.

— Ви не одні такі в селі вуйно, не переживайте ви так. Не журіться. Та ж не журіться. Ще мало часу пройшло. Більше триста чоловіків з села пішло, а додому повернулось стільки, що на пальцях можна порахувати. То ще може з

часом і деякі повернуться додому й вони в тому числі. А хіба їй від цього легше від того що сусідські хлопці не вернулись. Її серце за всіх болить, бо ж майже всі, кого мобілізували, хто пішов на ту дурну війну, не вернулись — безвісти пропали. Це, слово: безвісті — стискає її серце.

Одна й та ж думонька у голові Рибачки. З тим словом: — безвісті, — вона лягає спати й з ним встає на світанку, з ним вона з чимось порається, щось робить. Та й ось на призьбі під хатою вона з ним сидить.

— А може ще прийдуть, а може ще вернуться. То ж безвісті. Не вбиті. І то легше трохи стає їй від цих думок.

От так сидить Тодоска, й думає, та все на сошу поглядає.

— Та може ж надійде котрийсь з її хлопців-синів, чи внук.

Може я таки й котрого та дочекаюсь. Не може ж бути, щоби я не дочекалась. Колись і до мене щастя світле завітає — котрийсь з них додому прийде…

На базі оповідання брата Віктора та спогадів самої бабусі Тетяни Кирилівни.