Слобідські та інші бувальщини.

Бабині кури.

Кури: це прямі потомки динозаврів.

Петро у селі вважався добрим господарем. Хату побудував чудесну: міцну-кам'яну, надійну, дах її з цинкової бляхи. Окрім неї й сарай, і погріб, і криниця: добротне та медяне.

- Мені, крім того, що корова доїться: молоко дає, ще й треба щоби вона була гожа, - все віджартовувався Петро серед односельців.

А в нього в господарстві все дійсно було чудове і корова, і телята, і свині разом з тими будівлями.

- Як у мене може бути щось негоже коли таку гарну жінку маю, - постійно говорив він.

Петрова Марія і справді була на вроду красною дівчиною. А вийшовши за нього заміж, ще файнішою стала. Петро всю важку роботу робив сам. А дружина в хаті тримала порядок, за одягом слідила: прала, десь щось зашивала, ґудзики пришивала й квіти садила, та їх доглядала. Ходила в гарних вишиванках, та спідницях, в строкатих хустках, та в новеньких черевичках, чобітках. І так виглядало, що цьому ладному життю не буде ні кінця ні краю.

Та якось непомітно у Петра закінчились дрова. А дров у нього завжди були цілі гори. І все нарубаних, перепиляних, наколених дров: полінце до полінця. Цілі штабелі з граба, акації, берези, сосни, вільхи, садових дерев, то можна було думати, що їх ніхто не перепалить в печі, чи грубах роками.

І хоча Петрові вже за 80 років і всі люди кажуть йому: - діду, - він все ще сам працював і в садочку за яблунями, грушками, вишнями, черешнями, сливками, горіхами, та інше, доглядав, розчищав, прищеплював. Та й в городі орав, боронував, садив картоплю, буряки, кукурудзу, квасолі, горох, гарбузи, підгортав, прополював їх, та й урожай збирав по осені. Тримав худобу: корову, теличку чи бичка, а для них і сіна треба накосити, перевернути його, зібрати, принести чи привезти, скинути й скласти в копну, чи на горище сараю. Гній з під них потрібно вичищати, а ще з під свиней, і їм треба їсти дати й доглядати за ними. Петро був невгамовний, моторний, бадьористий для своїх літ в себе, в господарстві.

Правда Марія помагала Петру з грядками на городі: з цибулею, часником, петрушкою, кропом, огірками, помідорами, болгарським перцем, полуницею, та збирала стиглу смородину, аґрус, рвала дозрілі вишні, черешні, якщо не була чимось іншим зайнята. Варила вареня з цих ягід, готовила салати різні й на зиму в слоїки закривала.

Та якось одного дня вранці Петро вийшов з хати якось дуже повільно й сів на ослоні під хатою, та більше не вставав ні до якої роботи.

- Петре, ти що спиш тут під хатою, недоспав чи що? - запитала спершу Марія.

- Ні, не сплю, - відповів Петро й більше не обізвався до дружини на її сварки до нього, щоби він брався до роботи, якої хватало: не початий край.

Відтак зранку він повільно вставав з ліжка, вдягався, вмивався, й зверху накидував куфайку на плечі й мовчки сидів під хатою цілий день, аж до вечора.

- Тебе щось болить? - питала його Марія.

- Та ні, не болить, але нічого не можу робить, - відповідав Петро й так день за днем продовжував сидіти під хатою.

Коли онуки вже зі своїми дітьми приїжджали до них, то дід вже не розказував нам історій про те, як він був військовим моряком. Та як він на підводному човні у війну в морські походи ходив на полювання німецьких чи румунських морських суден, висадок морського десанту, чи розвідників на сушу. Дідусь вже не вгощав саморобним домашнім вишневим вином, міцною слив'яночкою, чи хлібною самогонкою відмінної якості, які в нього ніколи не переводились. Дід Петро просто мовчки сидів під хатою.

На всі їхні запитання в нього була лише одна відповідь: по його лиці з очей котились зрадливі сльозинки, одна за одною.

- Пийте чарку діду Петре, може тоді розговоритесь, - казали онуки йому.

Дід брав у руку келішок з міцним напоєм, підносив його до рота, починав пити, та запирхав, відкладав ту чарку вбік й знову сидів мовчки. Так дід Петро ціле літо просидів всі дні під хатою. А осінню, на зиму його вже не стало.

Бабка Марія залишившись на господарстві лише сама, із живності, залишила собі лише кури.

Восени, коли сім'я онуків їхала до себе в інший регіон України, вона віддала їм кілька курок, бо вже і їх їй стало важко тримати.

Ці бабині кури пробули у них в курнику разом з їхніми курми, аж до наступної осені. Але вдень вони ходили окремо від їхніх курей й жили якось уособлено. Ще через рік відкрилось питання про переїзд не тільки курей до них, але вже самої баби Марії. Вони забирали бабусю Марію до себе разом ще з кількома курми, що залишились у неї з тої партії чи осередку, що раніше рік назад в неї взяли. Половили курей й помістили їх в мішки, а по приїзду до себе, вже вночі випустили їх в їхній курятник.

А ранком, відкривши курник, сім'я разом з бабусею Марією побачили цілковите диво. Бабині кури, які в них вже цілий рік прожили, прибігли до тих бабиних курей, що вони привезли. Птахи почали ніжно горнутись одне до одного, тулились голівками, дзьобиками, ніби обнімаючись, як люди й почали кудкудакати. Вийшовши з дітьми й бабунею Марією з хати вони майже годину дивились на таку ніжну, теплу зустріч курей одного осередку, на їхню зворушливу радість побачення. Відтак ці птахи ходили окремим гуртом від їхніх курей доки їм судилось на цім світі жити.

Так, що народна приказка, про куцу курячу пам'ять, не відповідає дійсності. І це підтверджено прикладом цього оповідання. По оповіданню брата Віктора.

Литва. 17. 09. 2023 року.