Слобідські та інші бувальщини.

Український танець гопак на підлозі. ІІ ч.

Про діда Дяков Івана — добра пам'ять.

Останній раз Іван повернувся в Слобідку аж з під Миньковець, тодішнього Дунаєвецького району.

Поховається мій орлик кілька днів від представників німецької окупаційної влади: поліції — шуцманів, старости до тижня, а там вже й дома ночує. Не дуже й боїться, що його найдуть помічники окупантів, щоби й далі від них ховатись. А Григір, староста, зустріне десь того в селі на манівці й знову своє торочить, наче пес гарчить: - Іване, ти знову втік? Дивись мені, довго не набігаєшся. Як закриють тебе шуцмани, чи німці в управі волості Вушиці, то не тікати, ти жити не схочеш.

- Та ж, як би не було, а воля і свобода, це не тільки твоя вічна молодість твого життя, а й вічна гордість, гідність твого роду та свого українського народу. Просили ми з мамою разом і Федора Колєсніка, сусіда свого, що головою кооперативу був у селі, щоби якось змінити рішення Григора до Івана з висилкою на роботи до загарбників-німців. У межі з Колєсніком живемо. Коли що треба, то вони допомагають йому по-сусідськи. Федір, це мудра людина, він першим свою землю в колгосп здав і йому, як першому піонерові, поручили завідувати господарством. Він завгоспом при совєтах став, хоча й був одним з багатих селян села. У Сибір його не вислали, й він добре за колгоспу жив. Все своє майно й хату зберіг. А окупаційна німецька влада землю селянам не роздала, все залишили, як було, тільки назву поміняли: кооператив замість колгоспу. Федір так само тепер залишився завгоспом, бо керує збором урожаю з полів, ще і яєць, молочних продуктів, відгодівлею худоби, птиці кооперативом, й постачанням цієї сільськогосподарської продукції окупаційній владі в волость, до повіту в Вушицю.

- Федоре, поможи нам. Переговори з Григором. Нехай не рушає, не бере Івана в Німеччину, - зверталася я до нього.

- Ой, Тетяно! Та я до цього ніякого відношення не маю. Я все по землі, по господарству маю справу. Та ви самі бачите, що я ні з німцями, ні зі старостою ніяких справ не маю. Я, що? Я, де виорати, де посіяти. Ви самі Тетяно, просіть Григора. Ходили? Підіть ще раз. Григір, то добрий чоловік. Він послухає. Знаєте, нехай Іван сам піде. Так-так! Нехай добре попросить. Григір його послухає, бо ж вони ж товаришували.

Колєснік все давав поради як залагодити справу. Та я ж зрозуміла, що він практично нічим не допоможе. Не допоможуть і його поради, бо один раз Іван уже ходив просити про це Григора. Так Іван наполегливо просив старосту, що вони знову посварилися. Григір, ніяк не поступався Івану, й стояв на своїй думці. Як затявся на своїх висловах, то й не збирався зрозуміти Івана. А Іван не стримався й виговорив йому все те, що він думає про нього й стали вони ще заклятішими ворогами.

Найшла коса на камінь. Тепер Іван тільки прислухається, коли знову будуть забирати молодь в ту кляту Німеччину, чи не стукають у двері шуцмани. Бо люди добрі переказують, що Григір почав згадувати про старшого сина нашого Василя, що вчився в військовому училищі при совєтах на офіцера. Напевно за більшовиків воює. А хіба ми знаємо де він? Може пропав, чи може загинув у війні, хто зна.

- Згадував Григір Паранько й Іванового брата Василя. Він колективізацію рвучко проводив в селі при совєтах. Василь багатих людей села розкуркулював. Комсомольці-активісти привласнювали їх добро в спільний колектив, в колгосп: земельні й лісові ділянки, худобу та збіжжя, а сім'ї допомагали відправляти в Сибір. Василь був комсомольцем, активістом. Скільки ми від нього наплакались. Скільки мама Тодоска напросилась, щоби Василь полишив ту комсомольську компанію, лишив ті гнилі книжки читати. Та ще й той допомагав репресивним органам з райцентру останнє зеренце хліба відбирати у людей. Можливо й тепер той Паранько за це Іванові таким методом чи способом так віддячує, мстить. Але ж це не він таке робив й не підтримував такі дії...

- Іван, тим часом обминув на подвір'ї у Федора Колєсніка вгодовані коні приїжджих празникових, що їли овес з опалок. Зайшов в сіни будівлі. Погупав чобітьми об відшліфовану водою та ногами й взуттям пішоходців кам'яну плиту перед порогом хати, обтрусив з них порохи. У хаті стишилось. Там різко замовкла голосна бесіда празникових. Іван постукав у двері й відчинив їх. У світлиці відбувалася небуденна гостина. Се пан завгосп гостить своїх вишуканих візитерів.

- Добрий вечір, шановне панство! - вимовив гість, з лукавою усмішкою на своїх файних козацьких вусах, до присутніх у великій кімнаті хати.

- Не один десяток пар очей за святково накритим празниковим столом напружено, та з явною підозрою, прошивали колючими поглядами козака. В хаті густо вирували запахи свіжого спеченого хліба, домашньої ковбаси, свіжини з картоплею, не говорячи вже й про те, що на столі є й повні тарілки нарізаного засоленого й копченого сала, гарненьких, пузатих голубців, гижки, тобто холодець в тарілках, вареники в великих мисках, що ще парували біля полумисків зі сметаною.

- О, сусіде! Заходьте! - з полегшенням заспівав досить радісно сам господар - Колєснік.

- То мій сусід. О, то мій сусід. Ми по доброму з ним. Проходьте, проходьте Іване!

- Молода дівка у строкатій сукні, що сиділа за святковим столом в компанії німців, старости та шуцманів, щось зашкваркотіла по-німецьки на вухо одному, що сидів справа від неї, певне старшому з них. Вона перед цим гризла жовтуватими зубами найбільше, червоне яблуко з дека, що прикрашав стіл, й тримала його у випещених пальцях руки. Крайній, статного виду, засмаглий шуцман міцно тримав праву руку на карабіні.

- Маріє, чуєш, дай-но швидше чарку Іванові! - звернувся Федір до дочки.

- Сідайте, сідайте Іване, - без перестанку туркотів йому господаренко.

Гості комірника села мовчки й здивовано дивились на неочікуваного одвідувача, аналізуючи нову, невідому особу, що появилася в хаті.

- Іване, ви може щось хотіли? - процокотав хазяїн дому.

- Він ще зразу встав із-за стола, як той зайшов й стояв біля Івана. А лицар, обвів чітким та ясним поглядом всю компанію і зупинив його на Григорові, старості села. Та той так гнівно свердлив його своїми очима, наче свердлами по брусу. То був недобрий погляд людини з якою не поспілкуєшся, не домовишся.

- Шкаралупник він і є шкаралупник, - згадав влучне слово Лесі Українки до свого ровесника Григора, Іван.

То тоді він повернувся до ґазди оселі й окликнувся до нього:

- Хотів Федоре. Хочу у тебе затанцювати танець-гопак на підлозі.

- То сусід жартує. Він любить жартувати! - знову вдавано й весело дзвенів словами біля Івана завгосп села.

А той, не звертаючи уваги на їжакуватих представників окупаційної влади, тим часом театрально розкинувши руки, вже майстерно бив себе долонями по грудях, по ногах вище колін, та по халявах чобіт й по закаблуках чобіт. Він різко присів й пішов навприсядки по підлозі світлиці шпарити гопака, український танець.

- О, Іван, то добрий танцюрист. Краще нього в селі ніхто гопак не танцює, на руках колесо крутить, та і як стрибає.

Через кілька хвилин майстерно виконаного Іваном козацького танцю гопак, організатор бенкету проторохтів:

- Гаразд, добре Іване, гарно ви танцюєте, та ще й так довго. Вставайте, підіймайтеся, ви й так нас добре розвеселили. Дякую вам сусіде.

А його сусід-танцівник, вистрибнув тоді вгору з присіду розкинувши руки й ноги в сторони, потім ударив долонями по міцних грудях, по ногах та халявах й по закаблуках чобіт, й знову розвернув руки в сторони, та гідно поклонився в сторону празникових пана — комірника.

- Ну Федоре, то я, пішов!

- Та чого ж ви так Іване?! Празник сьогодні, сідайте. Сідайте. Ось, пийте чарку, - весело гомонів господар оселі, киваючи очима та неуловимим кивком голови жінці, щоб та відчиняла гостю двері для виходу.

Іван, помітив це, але не подавав знаку, те що бачить й чує.

- Сідати не буду. А ось чарку, чарку то я вип'ю.

Він належно взяв й легенько перехилив, з гідністю, протягнуту завгоспом чарку самогонки. Ніжно витер свої хвацькі козацькі вуса.

- Піду я. Жінка дома чекає, - з достойністю промовив Іван.

- Бувайте здорові! - трохи тихіше витиснув він з себе, не звертаючи ні на кого уваги.

- Гарно у тебе Федоре на підлозі танцювати. Так хотілось мені було на Празник на підлозі потанцювати. Ось і станцював. Вузькувато трохи в тебе в хаті Федоре. Не сцена звичайно. Але вже як є, так є. Прощавайте!

- Німа сцена. Ніхто йому більше слова не сказав. Він вийшовши з хати на окіл й тільки тоді почув гул розсердженого осиного гнізда празникових завгоспа й його самого - каркання.

- Я певне на цім Празнику був лишнім. Але окупанти хай знають: українці мають свою культуру, хоча б от ось цей наш український танець гопак, який так вміють файно танцювати, - з якимось явним задоволенням впевнено прорік в сіру осінню прохолоду надхожого вечора Іван, вже на волі, на околі, на свіжім, не загидженім повітрі. Та й добре ще те що я ще поглузував з господаря й його гостей, що такий танець як гопак потрібно не цій підлозі танцювати, а на належній сцені...

P.S.

Всі, майже всі, хто пішов на радянсько-німецький фронт воювати, то загинули. Більшість просто безвісти пропало у перший місяць перебування на передовій фронту. На Прикарпатті пропав і Дяков Іван, безвісти.

А тих, кого німці відправили на роботи в Німеччину, всі повернулись додому. Те, що вони там бідували, важко працювали, й не доїдали, голодували, це безперечний факт й ніхто цього не заперечує. Але всі вони вернулись додому живі й здорові...

Але, як кажуть: земля народом сильна, та видно що нашому народові не поталанило з багатьма керівниками, а тим паче з керівниками-більшовиками.

- Шляхи Господні несповідимі, - каже нам старе мудре народне прислів'я...

По оповіданню брата Віктора.