Бути старшим братом

“Яка на смак шкіра на його шиї? Прихопити її краєчком зубів — чи залишиться слід наступного дня? Ні, ні, у нього високий рівень культивації, синець встигне загоїтися, так шкода… Чи він вигнеться у моїх руках, як лук, від цього укусу?”

***

Коли шановний наставник (за сумісництвом — рідний дядько) декілька місяців тому попросив Лань Січеня завітати до нього на приватну розмову — заклинатель очікував почути щось про додаткові заходи підготовки до майбутнього візиту адептів союзних кланів. Натомість Лань Цижень виглядав дещо напруженим, його рука мимоволі тягнулася до підборіддя, однак сіпалася назад — наставник вперто боровся з невідомо де й коли підхопленою звичкою.

“Січень. Вандзи вже виповнилося п’ятнадцять.”

Лань Січень терпляче очікував на продовження розмови. Його дядько нервово кашлянув:

“Тож цей наставник хотів би запитати дещо… Чи не було так, щоб ти чув у своїй голові чиїсь чужі думки? Можливо, щось, про що б ніколи не подумав самостійно?”

Збитий з пантелику, заклинач заперечливо похитав головою:

“Наставнику… цей шановний не зовсім розуміє, про що ви говорите.”

“Вандзи — твій рідний брат. Ви зростали разом, тому цілком можливо, що скоро між вами з’явиться Зв’язок крові.”

Приблизно так Лань Січень дізнався про це загадкове явище: коли між братами чи сестрами одного покоління — особливо в сім'ях з високим рівнем духовного обдарування — виникає незримий ментальний місточок. Шанс на його появу з’являється приблизно, коли молодшому учаснику виповнюється хоча б п’ятнадцять років.

Дуже корисне явище: навчитися спілкуватися без слів на відстані, з часом — навіть передавати візуальні образи. Це підтримка, опора, допомога у найскрутніших ситуаціях. То чому ж його дядько настільки стурбований?

“Січень, мушу тебе попередити: цей зв’язок не завжди передає лише думки, направлені цілеспрямовано. Розум молодшого може, гм, направляти певні послання мимоволі, особливо сформовані під впливом сильних емоцій. Звісно, настанови нашого ордену значно допомагають юним адептам у опануванні своїх поривів, однак… Це може бути інколи несподівано і неочікувано для старшого у ланці.”

“Зрозумів, наставнику. Цей шановний буде пильнувати за можливим розвитком Зв’язку крові з Вандзи.”

Лань Цижень сам був молодшим братом їх батька, який усамітнився після смерті дружини. Його перестороги в цьому випадку варто було прийняти до уваги.

Декілька місяців Січень пильно прислухався до своїх думок, вишукуючи бодай натяк на зв’язок з Вандзи. Марно. Всередині його ментальної бібліотеки розуму було тихо — все впорядковане і каталогізоване виключно за його смаками.

Хто ж знав, що це не тиша — а лиш затишшя перед бурею?

***

Лань Січень відчував себе так, немовби прямо у його голові вибухнуло бойове заклинання. Він гарячково хапав повітря ротом, стискаючи в руках покривало; про настанови ордену Гусу Лань щодо внутрішнього спокою за будь-яких обставин у той момент якось не згадалося зовсім.

“Вандзи?”

Неможлива, шалена, сповнена вируючого почуття думка точно не могла бути його власною. Ні за яких обставин. Ні. Неможливо. Але…

У його свідомості тепер відчувалося якось…інакше. Немовби поруч з’явилася чиясь присутність. Не прямо тут — наче за тонкою стіною. І ця присутність тільки що передала йому образ… цього.

Заклинач помотав головою, намагаючись хоча б у такий просторічний спосіб відволіктися від просто-таки брутально впихнутих йому в голову образів чиєїсь шиї з легкою засмагою, відкинутої, запрошуючої до… Так, не допомагає. Змивши водою залишки сну, він налаштувався для медитації. Звичні дихальні вправи та зосередження на циркуляції потоків енергії зрештою допомогли відійти від початкового шоку і подумати тверезо.

Отже, Зв’язок крові з братом все-таки встановився. Вочевидь, сильні емоції допомогли пробити блокаду холодності, якою Вандзи оточив себе ще з дитинства. Це добре, з цим можна буде працювати і вдосконалювати.

Але ж вищі сили… про що саме думав у цей момент його брат! Лань Січень відчув, як спалахують щоки при одній згадці.

Наступного дня, проходячи повз навчальні аудиторії, де відбувалися лекції для запрошених гостей, шановний адепт клану Лань змушений був похапцем відвертатися від відчиненого вікна, біля якого сидів, стримуючи позіхання і сперши голову на долоню, адепт з клану Юнмень Дзян, Вей Вусянь. Той самий, щодо чиєї шиї у молодшого брата Лань Січеня посеред ночі виникло стільки незручних запитань.

***

“Хочу підійти прямо тут, посеред аудиторії. До нього, який так недбало сидить, малюючи на папері якісь знаки для талісманів. Задерти його голову ривком за підборіддя, щоб його очі дивилися на мене і лише на мене, не відволікаючись ні на що інше. О, Небеса, Вей Їн, переді мною на колінах, одна думка про це змушує плутати марення з реальністю! Впевнений, цей рот зміг би вмістити…”

“Вандзи. Дай мені врешті-решт спокійно допити чай. Будь ласка.“

“Брате… пробач, я…”

“Нічого. Зосередься на лекції. Я знаю, що ти це вже знаєш, однак… спробуй відволіктися на щось більш нейтральне.”

***

Наступні декілька днів Лань Січень постійно боровся з бажаннями, не зовсім (точніше, зовсім не) гідними спадкоємця славетного клану, який славиться достатньо суворими вимогами до морального виховання своїх адептів.

Найсильнішим було кинути все й відправитися у відлюдництво кудись подалі звідси. У далеку пустелю, на острів у океані, та хоч у Поховальні кургани — головне, подалі від палких, сповнених неприхованої хіті, думок його молодшого брата щодо адепта Вея. Поки що допомагали Нічні полювання, однак навіть за лі від Гусу Лань до нього іноді пробивалося чергове обпалююче одержиме прагнення Вандзи притиснути деякого нахабу до більш-менш рівної поверхні і здійснити з тим щось геть несумісне з честю й мораллю (про здоровий глузд думка вже навіть не з’являлася). Звідки стільки ентузіазму (і прагнень) в п’ятнадцять у відлюдькуватого, замкненого підлітка…

І це при тому, що Лань Січень знав — Вандзи не робить це навмисне. Де там — він навіть примудрився вельми обережно, не вдаваючись в подробиці, обговорити з братом цю незручну ситуацію: врешті-решт їм потрібно було опанувати можливість ментального зв’язку для чогось більш корисного. Дивлячись на почервонілі вуха Вандзи, Січень усвідомлював, що його щоки палають від сорому не менше — однак що ще залишалося? Марні намагання: попри тривалі медитації та занурення у холодне джерело, його вперше закоханий по вуха молодший брат примудрився пробивати його ментальний бар’єр збудженими мареннями навіть звідти! Все, що Лань Січень тепер міг вдіяти з цим — відправити у зворотній бік докірливо-розуміюче-втомлене “Вандзи”, і отримати у відповідь сповнене усвідомлення провини “Пробач, брате”.

Як Лань Вандзи при цьому міг тримати незворушне обличчя, знаходячись поруч з об’єктом своїх одержимих марень — оце для Січеня було найбільшою загадкою. Ну от як так? Йому самому до подібного самоконтролю було ще вельми далеко. Власного вистачало лише на поспішне приглушення чужих нешляхетних думок, дуже невчасних під час обговорень зі старійшинами клану.