Бути старшим братом

Далі йому мислилося не надто тверезо — і не вино в цьому було винним.

Вандзи щось там уявляв про чиюсь шию? Це було слабким відгоміном почуттів порівняно з тим, як його рот відкривається під владним напором жорстких губ да-ге, які підкорють і захоплюють, не залишаючи можливості вхопити повітря і не оминаючи ні куточка — а одночасно його вигинає від ніжного доторку язика Яо-ді збоку до шиї та його губи, які обережно прихоплюють шкіру. Через якийсь час сила змінює ніжність, його дихання тепер змішується з диханням молодшого побратима, а на шиї тепер точно залишаться синці, як найщиріше клеймо бажання — і від цієї різниці голова йде обертом.

Він незчувся, коли був обережно позбавлений практично всього верхнього одягу: Мен Яо акуратно розстебнув застібки, явно не довіряючи терпінню свого да-ге. Натомість, не припиняючи залишати поцілунки на його шиї, пальці Міндзюе з неочікуваною ніжністю виплутали з його зачіски гуань і шпильки, розпустивши волосся та масажуючи корені волосся, втомленого від стриманості.

Коли рука його да-ге доторкнулася до вузла, який скріплює білу стрічку з візерунками хмар — особливий предмет для кожного представника ордену Гусу Лань — Лань Січень зробив те, що йому вважалося найбільш правильним: сягнув рукою до Мен Яо і перехопивши його тендітну долоню, спрямував її вгору, до стрічки. Притримуючи смужку тканини від падіння, доки побратими обережно розплутували вузол, він спостерігав за виразом їх облич і бачив там щире захоплення — неначе вони приймали участь в сакральному ритуалі. Що ж, певним чином так і було, адже вільно торкатися налобної стрічки могли лише найбільш близькі йому люди. І Лань Січень бажав бодай цим жестом показати побратимам, наскільки те, що відбувається зараз, з ними, є для нього важливим.

Його обережно потягнули до спальних покоїв, відгороджених ширмою із зображенням гірського пейзажу — Січень сам розписав її для Міндзюе в подарунок ще до війни з кланом Вень. Відчуваючи тепло долоней, які стискали руки, запрошуючи і направляючи, він пішов би з ними куди завгодно.

"Не хвилюйся, ер-ге, у шатрі повішені заглушуючі талісмани. Тож…ти можеш не боятися, що хтось зовні нас почує.

І не стримуй себе, якщо є бажання. Слухати твої стогони, ер-ді — цей шановний і не мріяв отримати колись подібний розкішний дарунок!"

Спокушаючому баритону Міндзюе неможливо було не піддатися: Лань Січень на мить уявив, як будуть переплітатися їх голоси, сповнені млосного задоволення, під склепінням шатра — і відчув, як останні побоювання випаровуються, наче вранішня роса під сонцем. Він так цього хотів, що був готовий на все, аби цей образ втілився у реальність. Навіть якби не було талісманів.

На ньому зараз залишалися тільки білі штані, на яких вже встигли висохнути сліди від нещодавньої кульмінації під впливом думок брата — однак член, який натягував полотно так, що було майже боляче, вже встиг залишити нові мокрі плями за час їхніх палких поцілунків у вітальні. Його побратими вже завершили роздягатися по дорозі до спальні. Лань Січень потягнувся до зав’язок, щоб позбавитися останньої перешкоди, але його тремтячі пальці були ніжно перехоплені Мен Яо:

"Ер-ге, прошу, дозволь мені!"

Його побратим обережно розплутав зав’язки поясу і усадив його на широке ліжко із завбачливо знятим покривалом. Долоні,які стягували штани, обхопили його бедра і стиснули їх з жадібністю, однак Мен Яо опанував себе і завершив справу. Тепер на Лань Січеню не було нічого і це було не надто звично: традиції ордену передбачали відповідне вбрання навіть під час сну. Він мимоволі обхопив себе руками, прикриваючи власну оголеність, однак теплі широкі долоні, що лягли на спину, та тонкі пальці, які повернулися на бедра, змели відчуття непроханого сорому як сильний вітер здуває хмари з небес.

"А-Хуань, що ти, не треба соромитися. Якби ти лиш знав, настільки прекрасний…"

"Наче небожитель, який спустився у земний світ з небес… Повірити не можу у нашу вдачу, да-ге. Така досконалість у кожній лінії — і все лише нам одним!'

"Демони, тепер у мене з’явилося надто сильне бажання загорнути тебе, ер-ді, у десять, двадцять шарів ханьфу. Щоб ніхто навіть краєчком ока не міг побачити подібну вроду. І вуаль, обов’язково."

"Да-ге, ти такий палкий, не варто лякати А-Хуаня своїми привласнювальними намірами! Погодься, як добре, що шати Гусу Лань достатньо закриті. А ти ще скаржився на їхні суворі правила!"

Веселий сміх Мен Яо, дзвінкий наче переливи флейти, зачаровував і манив скуштувати кожен клаптик горла, що видає подібні божественні звуки; помітити його поцілунками, відчуваючи, як відлунює всередині вібрація. Лань Січень не став відмовлятися від задуманого і ривком підтягнув того за плечі. Їх оголені тіла притиснулися ближче — не розділити. Сміх в горлі Мен Яо скоро змінився не менш спокусливими стогонами:

"Ох, ер-ге, який ти нетерплячий! Да-ге, я вже й не пам’ятаю, хто кого тут мав спокушати…"

"А чи є різниця? Головне, щоб всім було однаково добре."

Н’є Міндзюе, який вже сидів на ліжку, притягнув їх обох ближче до себе, вклавши голову на плече Лань Січеня для кращого споглядання за дійством. Той відчув, як його сідниці доторкнулися до гарячої кам’яної твердості: збудження його да-ге… відзначалося. Як взагалі подібна величина здатна поміститися там, всередині? Лань Січеню здавалося це неможливим… однак за сьогоднішній вечір він вже встиг зламати стільки кордонів і був настільки розпалений діями побратимів, що думки більше стосувалися суто фізичних обмежень.

"Ну як тобі, ер-ге, славетний меч клану Н'є? Вражає, еге ж? Запевняю тебе, що вправність нашого да-ге з цим видом зброї не поступається його майстерності з шаблею!"

"А…Ем…я не знаю, чи…як…"

"Не хвилюйся…ммм. Ох, ер-ге, прошу, відпусти мене на хвилинку, потрібно дещо принести. Повір — якщо до справи підійти ретельно й зважено, жодного болю — якщо, звичайно, цього не хочеться! — не має бути. Лише насолода."

"Швидше там."

"Звичайно, да-ге, звичайно."

Поки Мен Яо вислизнув кудись, Лань Січень розвернувся до його да-ге, прагнучи вивчити, якою є на смак його шкіра. Міндзюе не перешкоджав намірам, лиш тверді пальці блукали по тілу Січеня, стискуючи, мнучи, натискаючи у чуттєвих місцях, наче прагнучи виліпити його з первісної глини заново у людську форму. Щоб не відриватися від власного цікавого заняття, хапаючи ротом повітря у спалахах гострого задоволення, Січень майже впивався губами в тверду поверхню, під якою перекочувалися натреновані м’язи, слухаючі низькі стогони побратима. Руки Міндзюе схопили його за сідниці, поваливши на ліжко, а потім розпластали під розгаряченим, кремезним тілом, ніби хижак — спійману здобич, втискуючи коліно між бедрами.

"Да-ге, не так швидко, ер-ге поки що не готовий прийняти тебе. Ти ж не хочеш йому нашкодити? Терпіння, трохи терпіння: поки що обійдешся звичним варіантом, залиш солодке на десерт. Ось олія — ледь знайшов її після минулої ночі! — а я допоможу ер-ге, трохи розслабитися. Ми зробимо все належним чином, і можу заприсягтися, що після цієї ночі ти більше не будеш страждати від витівок твого молодшого. Хіба що тільки надихатися, ха-ха!"

На цьому моменті долоні Мен Яо обережно розвів його коліна трохи в сторони і він відчув, як до його напруженої мужності ніжно-ніжно доторкнулися губами. Від цього легкого дотику руки згребли у жмути простирадло. Припіднявшись на ліктях, Січень міг без перешкод спостерігати, як його член щезає глибоко у горлі Мен Яо, який зігнувся над ним навколішки — і він міг тепер з повним правом переконатися у тому, що попри зовнішню покірність, його побратим зараз вправлявся з його збудженням з повним контролем. То прискорюючи рухи так, що очі Січеня закочувалися догори і він майже втрачав свідомість, то сповільнюючись, вириваючи у нього стогони і благання — Мен Яо явно знав, як довести його до краю блаженства.

Погляди тримали їх разом, наче незримі пути; Січень знав, що це видовище закарбується у його пам’яті краще за настанови ордену. Він багато разів відчував, як підступає екстаз — але Мен Яо притримував потік його енергії, скручуючи у незриму пружину, що поколювала іскрами, обіцяючи в майбутньому вивільнити всі відчуття, які накопичилися — і Січень вже був не впевнений, що переживе цей момент. Він лише сподівався, що його побратим знає, що робить.

Тим часом Н’є Міндзюе, який довгий час не відриваючись, сповненими голодної жаги очима спостерігав за їх взаємодією, нарешті ожив і відкоркувавши флакон з олією — запах був ледь вловимим, однак приємно лоскотав ніздрі — плюснув на долоню, розмазуючи по шкірі. Провівши кілька разів по напруженому члену, він навис над Мен Яо і припіднявши його за стегна, з силою ввійшов одразу на всю довжину. Було схоже, що для того подібне вже було далеко не новим: заклинатель лиш прогнувся у спині, приймаючи “меч” очільника клану Н'є по самісіньке руків’я — і одночасно насунувся глибше на член свого ер-ге. Н’є Міндзюе затиснув Яо між колінами Січеня, виходячи і входячи, знову і знову — відчувалося так, ніби побратим брав їх обох одночасно. І це було неймовірно. Владно. Чудово. Їх спільне задоволення і стогони заповнювали простір спальні густіше, аніж дим від пахощів.

Січень відчув, що ще трохи — і накопичена в ньому, збурена кипляча ци розірве його духовні меридіани на клапті. Мін Яо, вочевидь, знав, що він відчуває, і обережно, по крихті, почав розпускати тугі кільця енергетичного затиску, яким стримував його збудження. Ще краплина, ще… І Січень вигнувся, ніби переламуючи хребет навпіл — настільки осліплюючим було те, що він відчував прямо зараз. Його енергія ринула до побратимів і ймовірно ця іскра розпалила не тільки його багаття: крізь затьмарення, спричинене кульмінацією він ще зміг розчути хрипкий крик да-ге та відчув, як на нього навалюється обм’якле тіло Мен Яо. Далі його свідомість поринула кудись під напором чужої енергії — чи то в небесні простори, чи то в обійми сну.

***

"Ні в демона не розумію: чому нікому з нас у голову не прийшло спокусити ер-ге раніше?"

"Яо-ді, знаєш легенди про небесних фей? До яких неможливо доторкнутися смертному, доки вони того самі не побажають?"

"А, так, дійсно. Да-ге має рацію: наш ер-ге справді сприймається як піднесений небожитель, що якимось дивним чином спустився з хмар до нашого грубого світу — і не потребує ні сна, ні їжі, ні…"

"Ну, гхм, все ж потребує."

"О, так. Я вже думав, що амулети не витримають енергетичне збурення. Подвійна культивація — то вже захоплює як вихор, а тут враження було, що навколо взагалі всезнищуючий ураган. І не скажеш, що до нас ер-ге дійсно не знав, що таке фізична близькість."

"Тепер, підозрюю, знатиме краще за нас самих.

Буде привід освоїти нові вершини. Ер-ге, прокидайся, нас все ж до смерті цікавлять твої враження!"

Лань Січень розплющив очі і звірився з відчуттями: пройшло не більше палички часу з моменту, як він знепритомнів, дійшовши до кульмінації. Все відчувалося… інакшим: немовби з його плечей скотився камінь, про існування якого він навіть не здогадувався. Він відчував себе оновленим, всередині вирувала духовна енергія, поколюючи спалахами найтонші меридіани. І це все — завдяки його побратимам? О, Небеса, чому справді їм трьом не спало на думку зробити це раніше?

Гаразд, він не знав нічого, окрім теоретичних настанов — які були такими ж далекими від реальності, як і хтиві марення Вандзи. Це неможливо передбачити, доки не спробуєш на собі. Як описати обмін енергіями, якщо не є частиною цього шторму? Як сліпий може зобразити райдугу — і як зміг би її уявити, не бачачи? Все ж золоте ядро вирізняє заклинателів від звичайних людей: це не зверхність, скоріше — усвідомлення необхідності додаткової уваги до партнера. Інакше й справді може бути все, що завгодно — від викривлення ци до вибуху.

Побратими, які очевидно, були більш призвичаєними до енергетичних збурень подібного роду, вже прокинулися і очікували на його слова. Лань Січень лежав поміж ними — Н’є Міндзюе праворуч, Мен Яо ліворуч — і відчував себе ніби в оці урагану: навколо шатра міг палати цілий світ, однак тут він був у повній безпеці. З тими, кому довірився і кому довіряє. З тими, хто став частиною його душі. З тими, кого він кохав завжди, не знаючи, як відкрито висловити свої почуття, вважаючи лише дружніми — і кого заново роздивився лише тепер, очима людини, що усвідомлює своє кохання і знає, що воно взаємне.

"Дякую вам."

"І це все? Хм, я очікував чогось більш, ммм, описового."

"Потім. Хоч цілий трактат у поетичній формі. Цей шановний все ще має до вас одне нешанобливе прохання. І одну незавершену справу."

Першим зрозумів, до чого він хилить, його да-ге — і його щирий сміх розкотився по ліжку, де вони лежали:

"Яо-ді, от як у нього виходить загорнути просте речення “візьміть мене вже й пошвидше” в таку елегантну дипломатичну формацію? Ер-ге, ти точно з небожителів, смертним подібне не під силу. Якщо цьому навчають в Гусу Лань — підкажіть, хто цей наставник, я скерую до нього всіх адептів Цинхе Н’є!"

Мен Яо лиш кліпнув очима, усвідомлюючи сказане, пирхнув раз, другий — і його сміх приєднався до сміху Міндзюе. Лань Січень більше не міг стримуватися сам, і приєднався до них, відчуваючи, як радість наповнює його зсередини.

Вони й справді були тими самими. Інших йому не треба.

***

"Ер-ге, впевнений, що хочеш саме так спробувати у свій перший раз? Наш да-ге може бути дещо завеликим для тебе…"

"Ні. Я хочу так. Міндзюе…"

"Яо-ді, слухай, що твій ер-ге говорить. Не хвилюйся, в мене достатньо терпіння, щоб протриматися, скільки ер-ді потребуватиме."

Лань Січень зараз стояв навколішки на ліжку, в проміжках між відповідями вкриваючи поцілунками шию Мен Яо, який розкрився під ним, вигинаючись від доторків — однак його молодший побратим вперто не втрачав тверезої голови навіть у подібних обставинах. Енергія вже циркулювала між ними, сповнюючи кров збудженням. І наразі Лань Січень твердо вирішив, що бажає все ж спробувати, наскільки терплячим — і витривалим є його да-ге. При одній думці, як його член — навіть не “нефритовий жезл”, а справжня “нефритова колонна” — зануриться всередину так само глибоко, як нещодавно у Мен Яо, його тіло здригалося від гострого збудження. Він був готовий — навіть усвідомлюючи, що робить це вперше.

Він почув, як флакон з олією був відкоркований знову за його спиною. Через деякий час до його відкритого напоказ входу доторкнулося щось... не настільки велике, як він встиг собі уявити. Палець, змащений в ароматичній олії, штовхнувся всередину, але майже відразу відступив.

"О, Небеса, такий тісний і тугий! Нічого, ер-ге, трохи терпіння нам обом не завадить. Яо-ді, приєднаєшся до нас чи будеш далі лежати?"

"Пфф, ах, да-ге, заздрість тобі личить! Побачимо наступного разу, наскільки тебе вистачить, щоб отак просто лежати під ер-ге!"

Палець Міндзюе потроху просувався далі, розширюючи прохід, ретельно змащуючи його олією. Скоріше за все в ній були якісь речовини, які розслаблювали м’язи — з кожним поштовхом Лань Січень відчував, як приймати вторгнення стає все легше. Болі не було, лиш відчуття деякої незручності.

"Твоя олія, Яо-ді — справжня знахідка!"

"Звичайно! Без неї цей шановний не зміг би пересуватися вранці після особливо запеклих поєдинків. Все ж да-ге справді має добрий клинок. Ніжніше! Навіть олія не панацея. Ер-ге ще не звик."

"Я звикну… ах!"

Палець натиснув всередині на точку, від якої по тілу Січеня неначе розійшлася блискавка. Міндзюе вдоволено видихнув:

"Що, подобається?"

"Дуже!"

"Тоді тримайся. Ще трохи — і буде взагалі чудово. Не лише тобі, а й мені."

Пальців, що входили всередину, стало два, потім три. Його да-ге все ще продовжував розслабляти м’язи за допомогою олії, доторків та ци. Лань Січень вже зовсім звик, більше того — йому, розпаленому бажаннями і уявою, хотілося отримати від да-ге все, що той може віддати.

"Да-ге! Я…ах…будь ласка…прошу тебе…більше!"

Міндзюе стиснув пальці на його стегнах, почувши ці прохання. Потім він гмикнув і, підтягнувши з узголів’я одну з подушок, підсунув її під поперек Мен Яо, який вже ледь не звивався від збудження в міст під палкими поцілунками свого ер-ге:

"Так буде краще, еге ж? Яо-ді, а ну, направ його, куди потрібно. Обхопи колінами — нічого ер-ге сильний, витримає."

Ноги Мен Яо схрестилися на попереку Лань Січеня і він зрозумів, що побратим спрямовує в себе його член. Це відчувалося інакше, ніж горло — тугіше, набагато тугіше, проте для нього, палаючого і готового, це було саме тим, що потрібно.

Коли Міндзюе-ге почав входити всередину, тримаючись за литки Мен Яо, з горла Січеня мимоволі почали виринати стогони. Вони стали єдиним цілим. Одна сутність, розділена на три тіла. Сутність, яка бажала брати й віддавати взамін. Накрити собою, закрити від всього світу — і бути накритою, захищеною.

Поштовхи розхитували його, наповнюючи, роблячи цілісним. Стогони Мен Яо, які минулого разу були заглушені, тепер додавалися до загальної мелодії — і жоден, навіть найкращий інструмент чи артефакт не був здатен відтворити подібне диво. Ци струменіла між ними, накочуючись та йдучи морською хвилею. І в певний момент — не раніше, не пізніше, а саме тоді, коли необхідно — закрутилася хвостом міфічного дракона, закрутивши їх трьох у свій вихор. Міндзюе вивільнив сім’я всередину нього — це відчувалося більше, як потік енергії, аніж щось матеріальне — і в свою чергу Яо ввібрав в себе все, що віддавав йому Січень…