Бути старшим братом

Примітка від автора: писалося на 1 квітня, але редактура зайняла трохи більше часу. Часовий період і вік героїв може не зовсім співпадати з каноном

Лань Січень любив спостерігати за поведінкою людей. Своєрідне полювання за нюансами міміки як відображення думок, що вирують в голові. Іноді це майже непомітна складка тривоги в кутиках очей, миттєвий відблиск ідеї в розширених зіницях, солодке примруження повік, коли на думку спало щось приємне. Іноді на поверхню проривається зблідлою шкірою страх чи розчарування, виражене у мимовільному похитуванні головою.

Корисно для стосунків — як для ділових, так і особистих. Навіть маючи ментальний Зв’язок крові з Ванцзи, йому було швидше вгадати напрям думок брата по обличчю (дешифрувати цю загадкову карту хоча б частково могли лише декілька осіб, і Січень серед них справедливо вважав себе найкомпетентнішим з усіх). Передбачити за непомітною зморшкою на лобі дядька ступінь його невдоволення ситуацією — чи справді, чи лише для зовнішнього політесу (останнє, на подив, супроводжувалося ледь відчутним сіпанням краєчків губ — він почав розпізнавати це, лише подорослішавши, коли самому довелося вдаватися до подібних виражень емоцій).

Проте існували й ті, хто не був настільки зрозумілим навіть для Лань Січеня, очільника ордену Гусу Лань та досвідченого заклинателя. Ні, не ті, хто ховався за непорушним спокоєм: на тихій поверхні озера рух карпа в глибині помітно краще за все. Непередбачувані розуми, чий вир думок був хаотичним навіть для господаря: маленькі діти…чи от Вей Вусянь, приміром. Або кмітливі маскувальники: сховати тривоги чи гнів за ввічливістю (його спільна з А-Яо тактика), гнівом (якби не декілька сцен взаємодії Дзян Ван’їна з сестрою та названим братом, підгледених у Хмарних Глибинах та під час війни — Лань Січень розділяв би суспільну думку щодо його ворожості всьому сущому), чи безтурботністю (а краще — віялом).

З певного моменту Лань Січень почав трохи більше уваги приділяти не лише тому, що відбивається на обличчі, а й мові тіла. Ні, він і раніше був обізнаний, що тривога і напруження відбивається на поставі, нахилі голови, положенню ніг; це базові речі! Тіло більш чесне, аніж слова — хоча розпізнати під шатами заклинателів хоч щось нелегко. Але без шат… У млосному вигині спини, напруженні жил на спітнілій шиї, тремтінні рук, жадібних — чи ледь відчутних, але не менш спокусливих поцілунках можна було віднайти натхненну поезію, запис якої не витримав би найміцніший, захищений знаками папір. Хіба що втілити у музиці…хоча ні, краще творити неповторні, кожного разу кращі, аніж попередні, шедеври разом з його коханими. Жестами і тою самою мовою тіла. Кінчиками пальців, темпом рухів, захланним шепотінням, стогонами, які не стримуються більше.

Він сподівався, що їх мова залишиться нерозгаданою вічно. Особливо — для сторонніх, яких вона геть не стосується.

Проте навіть вивчити людину досконально зовні й зсередини іноді замало, щоб не очікувати від неї сюрпризів. Це трапилося вже не вперше за ті три дні, що пройшли з його візиту до Цитаделі Грішних.

Взагалі — в рамках обміну досвідом серед молодших адептів Гусу Лань та Цинхе Н’є: два тижні спарингів, спільного патрулювання та Нічних полювань під керівництвом наставників. Але зокрема сам Лань Січень, як очільник ордену, був трохи персоною зависокого статусу, щоб супроводжувати подібну делегацію всі два тижні. Він аргументував це перед старійшинами необхідністю обговорення деяких договорів з очільником клану Н’є; на його вдачу, резони були визнані гідними.

Що ж, наради з Н’є Міндзюе справді відбувалися. Але найважливіші — за дверима особистих покоїв. З обов'язковою присутністю радника Мен Яо.

Поведінка цього самого радника трохи бентежила Лань Січеня. Його побратиму було властиве гарне почуття гумору; і Січеню, і Міндзюе неймовірно подобався його сміх (щиру посмішку Мен Яо взагалі хотілося відразу зцілувати, щоб була на пам’ять серед суворих мовчазних стін Хмарних Глибин). Але майже-усмішка, що де-не-де з’являлася на обличчі коханого була не типовою: промайне, позначиться на кутиках очей веселим вигином, зіниці ворухнуться трохи вгору, туди ж тонкі брови — і зникне без сліду й пояснень. Що настільки веселило А-Яо без видимої причини? Які думки в цей час спливали на поверхню свідомості, які роздуми?

Якби це було занепокоєння — Січень би зрозумів: кмітливий розум побратима постійно тасував, як стос паперу, тисячі невидимих подій у політичному болоті орденів, співставляючи, аналізуючи, відсікаючи шляхи розвитку. Пост радника очільника клану Н’є підходив побратиму, як меч — до вправної руки: клан Ланлінь Дзинь чимало втратив через зневагу Дзинь Гваншаня до власного позашлюбного потомства. Наразі Мен Яо вже давно відмовився від ідеї знайти місце серед золотих півоній: як він стиха зізнавався у розмові лише між ними трьома, “коритися батьку — принизити самого себе, коритися брату — випробовувати на міцність спокій зміїного кубла”. Краще — стати поруч з тим, чиє благополуччя найважливіше.

Але Мен Яо було весело. І це не було пов’язане з діями побратимів, інакше той давно б поділився задля спільної радості. То що ж це?

От знову. Придушена посмішка, це точно вона. Да-ге ще не повернувся з тренування адептів; спитати?

— А-Яо, який спогад тебе так радує останніми днями? Ти дуже цікаво посміхаєшся.

Реакція його побратима на, здавалося б, невинне запитання, була неочікуваною для Лань Січеня: Погляд Мен Яо зупинився на ньому — і заклинатель аж захлинувся пирханням, яке поступово переросло у відкритий регіт. Бідолаха аж зігнувся, зминаючи у долонях покривало. Січень розгублено завмер поруч на ліжку, не розуміючи, що коїться.

— Яо-ді? Що з тобою? Начебто я не сказав нічого такого…

— Ха-ха-ха, ні, ер-ге, ти…зараз, я, ха-ха, чекай, чекай!

Мен Яо глибоко вдихнув. Видихнув, заспокоюючись, тамуючи сміх. Повторив. Лань Січень чекав — а що залишалося?

— Ер-ге, все, все, зі мною все гаразд. Хоча й думав, ще трохи — і не витримаю. Ні, ну це ж треба! "Канарка, яка на світанку осяває світ своїм співом”, ой не можу! Знав би він!

Нічого не зрозуміло, але дуже цікаво. Січень розгублено дивився на веселого надміру побратима, осмислюючи сказане — і без особливого успіху.

— А-Яо? Я не…

— Я теж, ер-ге, повір! Геть не розумію, за що мені це все? Особливо після того, як… Ер-ге, Небеса, я тепер взагалі не розумію, як ти не отримав викривлення ци раніше!

Думка, яка застала Лань Січеня зненацька власною абсурдністю, здається, все ж мала раціональне підґрунтя.

— Яо-ді…це Зв’язок крові? Це…Дзинь Цисюань?

— Якби Сюань-ге вчинив подібне — я б не полінувався навідатися до нього у резиденцію і все-все розповісти його дружині! Гарантую, вона б оцінила по заслугам!

Оцінила що? Молодша пані Дзинь, Дзян Янлі — що вона могла б оцінити так високо? Чи навпаки?

— Оцінила — що?

— Поеми. Пафосні, банальні, пересичені абсурдними метафорами любовні поеми!

Поеми. Лань Січень знав вже давно, ледь не з самого початку їх знайомства, що Мен Яо і поезія — дві речі, які краще не залишати наодинці в кімнаті. Особливо, якщо поезія погана. Цитування стовпчиків відомих поетів у відповідності до урочистостей — ще якось (ввічлива посмішка А-Яо маскувала добре його нудьгу), але не аматорські твори, і тим паче — не любовна лірика. Справа була не в несприйнятті — його побратим чудово розбирався у метафорах та прихованій грі словами й образами. І в цьому була й проблема: начитаність і обізнаність та нещирі схвалення були несумісні.

Лань Січень лиш декілька разів ризикував процитувати власні вірші в його присутності — і кожного разу очікував повне втоптування в пилюку. Що ж, на щастя, його творіння були сприйняті не так погано, як він боявся. Не без зауважень (спочатку Мен Яо був надміру обережним до його творчого его, далі поступово розслабився), але й без ввічливої посмішки. Не всім так щастило.

Але хто б це міг бути, якщо не Дзинь Цисюань?

— Поеми про канарку?

— Ох, якби ж то лише про неї! Сяйво волосся на зимовому сонці — є; очі, наче зелень трясовини — є; повний набір кліше, якщо коротко!

— Але хто? І про кого? Кому присвячені ці вірші?

Мен Яо стиснув губи і зітхнув.

— Я не надто хотів розповідати, особливо да-ге, все ж делікатна справа і не моя зовсім… Але справді не витримую вже! Ще трохи цих шедеврів у моїй голові — і на одного мого не-брата серед правлячої гілки Ланлінь Дзинь точно стане менше.

— Твого не-брата?

— Молодшого. Мо Сюан’ю. От за що мені це все? Чому не Сюаню-ге?

Лань Січень чув про несподіване рішення Дзинь Гваншаня признати одного зі своїх численних позашлюбних нащадків. Вже років з вісім минуло, як той з’явився у Ланлінь Дзинь. Здається, тому зараз близько сімнадцяти: сім'я матері відправила хлопчика до Золотої вежі ще малим.

— А-Яо, то у тебе з ним сформувався Зв’язок крові? Лише зараз?

— Ні, два роки тому. Але лише зараз це стало настільки незручним. Хоча й не так, як було в твоєму випадку з Ванцзи…а краще б так!

Проблеми десятилітньої давнини тепер сприймалися Лань Січенем не як щось жахливе, о ні. Було, що вже приховувати, багато незручностей й сорому, однак саме завдяки цьому він нинішній здатний утримувати абсолютно спокійний вираз обличчя за будь-яких обставин…окрім як наодинці з коханими. Та й Ванцзи, вирішивши всі непорозуміння з Вей Вусянем (Небеса, який же довго ці двоє кружляли навколо один одного, доки не осіли на прикордонні земель Юнмень Дзян, взявши під опіку залишки Венів!), більше не мучив його палкими образами, зосередившись на їх фізичному втіленні.

То поетичні тортури для А-Яо з боку Мо Сюанью мають ту ж природу? Ох ці молодші брати!

— Геть не смішно, ер-ге! Перше кохання, особливо нерозділене — це щось страшне: жодної логіки, все бачиться ідеальним ідеалом, гідним оспівування — і разом з тим всі ці оди співаються не об'єкту закоханості, а цьому нещасному!

— Ти пробував з ним обговорити це?

— Так, але… Він обіцяє сьогодні, а завтра все з голови вилітає. Парадоксально, але ніяк не можу зібрати в собі достатньо злості, щоб нагримати на цього телепня, як слід: розм’як, мабуть, з роками, стаю сентиментальним.

Що ж, можливо, поцілунок від Січеня це не виправить, але точно підтримає шляхетну мотивацію коханого побратима. Та й ці усміхнені губи не поцілувати — лиш згаяти час!

— То кому ж А-Ю присвячує свої скромні спроби? Хто ця загадкова “зеленоока канарка”?

Закочені до стелі очі, глибоке зітхання — але й трохи збентеження, на що вказала прикушена губа.

— Я спочатку не розумів. Кажу ж — закоханим все бачиться інакше. Але зайшовши в покої Мо Сюанью одного разу, встиг побачити, як цю ж бездарну поему, про яку так натхненно мислив уночі, він записує на шовковому віялі. Ретельно вивіряючи кожен штрих.

— Віяло? Гарний подарунок коханій…

І тут Лань Січень нарешті зрозумів, на кого вказують зібрані разом начебто не зв'язані деталі. Та годі. Не може бути.

— Ти не жартуєш.

— Анітрохи. От тепер сиджу і не знаю, чи то сміятися, чи ридати. Боюся навіть уявити, як на це відреагує да-ге.

На те, що зведений молодший брат Мен Яо зітхає за його власним зведеним братом? І пише тому поеми. На віялі. Оспівуючи “канарку, що співає на світанку”... Цю “канарку” раніше опівдня підняти з ліжка вдається нечасто!

Тепер вже й сам Лань Січень не втримався від сміху.

— Міндзюе може отримати спотворення ци. Від сміху. Дуже небезпечна ситуація.

— Ер-ге! Ну а мені що робити? Як віднадити цього поета від натхненної туги за Саном-ді? І чи не стане від втручання ще гірше?

Лань Січень скоріше б уявив зворотню ситуацію: Н’є Хвайсан, прихильник високих мистецтв на противагу бойовій майстерності (хоча подароване на день народження бойове віяло із вшитими загостреними пластинами опанував з неабияким ентузіазмом, не зважаючи на бурчання да-ге), пише любовні поеми, захопившись черговою красунею чи красенем. А ще краще — втілюючи натхнення у ілюстрації чергового “весняного збірника” (Вей Вусянь іноді дивував талантом відкопувати найприхованіші таємниці…добре, хоч рідко піднімаючи їх з могил). Як і де перетнулися їх шляхи з Мо Сюанью? Можливо, на черговому бенкеті у Вежі Карпів…

Але щоб розгледіти за маскою “пана-нічого-не-знаю”, слабкосильного незграбного заклинателя когось, гідного поем — сприйняття Мо Сюанью дійсно унікальне. Н’є Хвайсан, наскільки було відомо Січеню, за багато років так і не знайшов, кому довірити власне серце: гострий кмітливий розум легко розпізнавав за фліртом нещирі наміри. Можливо, занадто, воліючи радше відштовхнути і помилитися, аніж підпустити когось ближче — і бути зрадженим.

З передпокою почувся звук розсунутих дверей: Н’є Міндзюе нарешті повернувся.

— Думав вже, що до опівночі не завершу. Як завжди: коли немає бажання — повно охочих на двобій, коли є — нікого не знайдеш. Що я пропустив?

Лань Січень допоміг побратиму зняти тренувальні обладунки, доки Мен Яо підігрівав воду в купальні за допомогою талісманів.

— Ммм, нічого критичного. Хоча… цьому шановному вдалося з’ясувати, що бентежить А-Яо останнім часом.

— О? То він не просто так сіпався посеред ночі, як вжалений? Хороша робота, ер-ді. То в чому проблема?

— В поезії.

Н’є Міндзюе гмикнув.

— А-Яо і поезія? Настільки поганий автор, що він не може його забути ні вдень, ні вночі? Нам починати хвилюватися?

— Як щодо любовних поем, які йому через Зв'язок крові нав'язує його молодший брат? Закоханий по вуха?

Як і передбачав Січень, це викликало щирий регіт.

— Ці молодші брати! А-Яо, мої щирі співчуття, нарешті і тобі випало це відчути на собі! Поеми…хоч не як ер-ге!

Обличчя Мен Яо не виражало особливої радості: аргумент був не вагомим, погане віршування було для нього нестерпнішим за хтиві сцени.

— Краще б це. Бо там хоч засіб відомий. А як впоратися з його віршованими мареннями про Ідеального Сана-ді, я геть не уявляю.

— Сан-ді? Тобто…мій молодший?

— Саме так.

— "Ідеальний"?

— Його голос був нещодавно порівняний зі співом канарки на світанку.

Суха констатація фактів викликала ще одну хвилю реготу — Н’є Міндзюе ледь не пірнув з головою прямо у гарячу воду купальні. Проте, витерши сльози, що набігли на очі, той несподівано зазначив.

— Якийсь він був замислений останнім часом. Ну, він і в інший не надто спостережливий, але… Не розминутися з колоною на галереї — то занадто навіть для Хвайсана. І віяло десь придбав, із золотим краєм і китичкою.

— Да-ге, ти помітив його нове віяло???

— Він з ним постійно ходить вже два тижні.

Так, гаразд, щоб за два тижні Н’є Хвайсан жодного не змінив віяло — то справді сталося щось незвичайне. Настільки, щоб навіть побратим, абсолютно байдужий до зайвої розкоші, помітив. Невже молодший брат А-Яо все ж примудрився заклопотати своїми почуттями не лише одну голову?

Мен Яо, усвідомивши, що пропустив щось важливе в Цитаделі під час роз’їздів по краю у справах (і явно подумки зробивши помітку щодо нагадування не надто спостережливим підлеглим, про які новини слід повідомляти в першу чергу), ледь не впустив набір ароматичних олій для у воду. Звук, з яким на кам'яні плити купальні були поставлені склянки, був дзвінким і дратував вухо.

— От і роби Сану-ді добро, от і отримуєш віддячення! Замість того, щоб на віяло милуватися, краще б оцінив цей метафоричний жах, що інший негідник декламує у моїх думках! А ще краще…

Гучний плескіт води обірвав натхненну промову: вистачило одного легенького поштовху руки Н’є Міндзюе по спині Мен Яо, що якраз присів на бортик. На щастя, особиста купіль очільника клану була глибокою достатньо.

— Да-ге! Знову одяг міняти! Я і так достатньо чистий!

— Цей очільник змушений вдаватися до особливих заходів, щоб підтримувати душевну рівновагу свого радника. Ер-ді, тобі точно не зашкодить трохи розслабитися у теплій воді.

— Теплій? Та в ній можна черепаху зварити!

Лань Січень поспішно скинув халат з плеча: хоч вода й була гарячою (купелі Цитаделі Грішних підігрівалися за допомогою підземних гарячих джерел), вони все ж не звичайні люди, Міндзюе-ге не буде зважати на те, що йому звичніше крижаний спокій озер Хмарних Глибин: розділяти купіль з побратимами йому не вперше.

Спершись руками на край кам’яного басейну, Мен Яо покірно схилив голову набік, доки кремезні долоні Н'є Міндзюе з чітко вивіреною силою почали розминати м’язи на спині, натискаючи на давно вивчені точки. Дно купелі було точно під ногами, тож Січень зісковзнув у воду і наблизився до побратимів, регулюючи тепло тіла за допомогою ци.

— Гадаю, Сан-ді має власні резони для роздумів. Все ж він ледь не вдвічі старший за твого брата. Можливо, сприймає його захоплення, як щось ефемерне.

— Я не так часто навідуюся до Вежі Карпів, але Сюань-ге згадував, що А-Ю дуже й дуже впертий в своїх переконаннях. Він примудрився здійснити подорож до Їліня, щоб попросится в учні до Вей Вусяня, ледь отримавши власний меч; добре, що тому вдалося довести, що примарна культивація — не та річ, яка доступна п’ятнадцятирічному недовченому. Зараз він вперто налаштований вразити “вчителя” при наступному візиті до Їліня, тому поглинає літературу про талісмани й ритуали, як суха земля дощ, забуваючи про їжу й сон… І при цьому А-Ю вистачає натхнення на паршиві поеми!

— Хвайсан теж впертий у досягненні своїх цілей. Проблема в тому, щоб він зацікавився хоч чимось корисним!

Очевидно, Н’є Міндзюе натиснув на якусь больову точку занадто сильно; Мен Яо вигнувся було, однак змусив себе розслабитися з різким видихом. Звичайна реакція тіла на больове подразнення, хоча схоже було, що разом із повітрям його побратим відпускає на волю власні переживання.

— Він цікавиться! Але я геть не впевнений, що подальші відносини між цими двома можуть бути охарактеризовані, як корисні. Що, як А-Ю зрозуміє, що надумав собі зайвого, побачивши свій ідеал у всій красі? Або Сан-ді вкотре вирішить, що в його житті вже достатньо близьких людей для довіри? Я не хочу довіку вислуховувати поетичні скарги на розбите серце, або потерпати від меланхолії розчарованого життям Хвайсана у Цитаделі!

Лань Січень зітхнув: попри зовнішню холодну маску, за близьких його побратим хвилювався щиро й віддано. Мо Сюанью — не лише кровний родич, а й дитина, дивлячись на життя якої у Ланлінь Дзинь Мен Яо бачив себе незбулого: ту ж непевність у власному положенні, ті ж прагнення сподобатися новій родині (якщо цей клубок змій під прикриттям півоній можна так називати взагалі). А ще й Зв’язок крові. Але й Н’є Хвайсан йому геть не чужий, хоча А-Яо ставився до нього скоріше, як до брата. Молодшого, звісно, хоч різниця у віці була всього рік. Для радника вельмишановного очільника Н’є забезпечення благополуччя спадкоємця клану Н’є було серед пріоритетних завдань; для побратима і коханого цього ж очільника воно було так само важливим.

Тому “не хочу” означало радше не небажання, а відчай від того, чому Мен Яо не знає, як зарадити. Внутрішнє напруження від цього накопичувалося повільно всередині, накладаючись на відразу до поганої поезії; і тепер Н’є Міндзюе доводилося витісняти пальцями застій енергії із закручених меридіанів. Спотворення ци? Ще ні, але могло статися. Могло б. Тому, що є вони. Мен Яо не має залишатися з усім цим наодинці.

— А-Яо, не хвилюйся. Не треба було тримати все це в собі. Ми знайдемо спосіб: не будемо ж сидіти й спостерігати, як ти кривишся, вислуховуючи черговий поетичний шедевр. Може, там все не так погано? Принаймні, твій брат творить це від щирого серця. Хоча “канарка”, це, звісно…

— З цією “канаркою” поговорю особисто. Якщо його загнати в кут — то цей негідник швидко кидає свої жарти та хитання головою. Най сам і розгрібає, що накоїв. Повчить твого молодшого канонам поезії, чи ще чомусь цікавому.

На мить Лань Січеню здалося, що його побратим все ж якимось чином обізнаний про таємні літературні захоплення його молодшого брата. Все може бути: навіть знайоме може бути непередбачуваним. Все ж Н’є Міндзюе очільник клану. Але напевно, це всього лише співпадіння. Хоча…спосіб ладнання з хаотичними наслідкам Зв'язку крові для молодших братів виявився вельми вдалим.

Сягнувши розпареного, розім’ятого масажем плеча, він ніжно притиснув губи до випуклої кісточки. Не втримавшись, прослідував поцілунками до вуха, що виглядало з-під темного мокрого волосся.

Мен Яо здригнувся; руки Н’є Міндзюе зупинилися в районі попереку, якраз там, де дві заглибини біля крижів.

— Хіба ер-ді не подобається масаж? Можливо, варто розім’яти ще одну частину, трохи нижче, гм?

Вигинаючись під доторками язика Січеня до шиї, їх побратим видав лише стогін. Але відповіді від тіла було цілком достатньо — принаймні для тих, хто цю мову опанував за роки в досконалості.

— У спальню? А-Яо буде складно втриматися на воді, якщо він не торкається дна.

— Ні — якщо ти його підтримаєш.

— Краще з берега.”

Повітря зовні води здалося обпалююче холодним, але це була лише ілюзія. Січень підтягнувся на руках і вилізши на край, розвернувся до басейну та поклав руки Мен Яо на власні бедра.

— А-Яо… Ми тут, ми з тобою.

Ох, тепер і його тіло вигнулося, немов прагнучи впасти на кам’яні плити купальні: від доторку ніжних губ до голівки та язику, що окреслив контур, чи від тонких пальців на попереку, що вчепилися міцно, підтягуючи ближче? Неважливо. Зараз це не важливо. Однаково добре й те, й інше.

Переконавшись, що Мен Яо надійно закріпився між колінами Січеня, Міндзюе ввійшов у нього, поклавши руки на кам’яний край. Від поштовху вперед Мен Яо насунувся глибше на член Січеня, розслаблюючи горло. Рух назад — і все повернулося на попередні позиції, наче хвиля, разом з хвилею. Січень зрозумів, що якщо не знайде опору зараз — та хоча б вчепившись у передпліччя Міндзюе — то ризикує справді завалитися назад: від насолоди тіло геть не трималося на місці.

Він бачив обличчя Н’є Міндзюе — з напненими на лобі жилами та привідкритим ротом, яким відхоплював густе, насичене водяною парою повітря. Натхненні, палаючі очі — той же шал, що й в його улюбленому бої з шаблею. Бачив, як вигинаються крилами лопатки Мен Яо, а розпущене мокре волосся обліплює їхні кінцівки, переплітаючи немов водоростевою сіттю. Як вібрує від придушених стогонів горло, яке охоплює його. Відчайдушне чіпляння пальцями на попереку, печаткою на шкірі до самих кісток — він і сам тримався за Міндзюе з усієї сили, лишаючи подряпини й синці. Ритм, римування рухів і стогонів, акценти, натхнення, почуття, прагнення, явні й неявні метафори — ось поезія, яку оцінюють всі вони рівною мірою і через край. Найкраща і найпрекрасніша з усіх поем твориться зараз.

Січень скінчив першим: все ж у повітрі відчуття менш послаблені, аніж у воді. Проте й його побратими відстали ненадовго.

— Це було прекрасно.

— Краще й не скажеш. Єдина метафора, що спадає на думку у цій ситуації.

— Хей, хіба у голові ер-ді ще залишилися якісь думки? Погано, вельми погано…

— Ні-ні-ні, жодних думок, виключно поетичні порівняння!

— Краще, ніж канарка.

— Продекламуєш про неї Сану-ді на світанку, доки я його буду витягати на тренування.

— Неодмінно. Відчуваю, це його надихне.

Що ж, бути старшим братом — це ще й знати, як впоратися з викликами, кинутими наступними поколіннями.