Петро Гузiк "Нелегка це робота, бути кiлером"

Сергій серфив сторінки даркнету в пошуках чогось цікавого та незвичного. За вікном давно панувала ніч, попільничка обабіч монітора була переповнена недопалками, а на столі серед хаосу з порожніх пачок чіпсів і бляшанок енергетиків виднілися сліди його життєвих пріоритетів. Він почухав ребра крізь діряву й давно не прану футболку, відчуваючи себе тою самою людиною, про яку колись у школі казали: "Ну, цей точно доб’ється чогось великого".

Його погляд зачепився за дивне оголошення:

"Робота Вашої мрії!"

Ви плануєте змінити своє життя? Вам набридло, що Ви не вирішуєте у власному житті? Тоді спробуйте себе в ролі професійного кілера! Всього за 66.6 доларів Ви отримаєте унікальну книгу-посібник, яка навчить Вас цьому ремеслу.

Поспішайте! Кількість обмежена!

Сергій вдивлявся в екран, мружачись, наче намагався проникнути в глибини власного мозку та знайти там бодай одну розумну думку. "Професійний кілер"… звучить круто. Як у фільмах. Як у тих іграх, які він проходив сотні разів, щоб уникнути реального життя.

Йому давно хотілося змінити своє нікчемне існування. Йому тридцять п’ять, і він живе життям звичайного офісного планктону: без друзів, без подружки, без мети. Він один із тих людей, які вранці запихають у себе каву й мріють про успіх, але до вечора максимум, на що спроможні, — це вибрати новий серіал на Netflix і не заснути на першій серії.

А тут такий шанс! Усього 66.6 баксів — і ось він уже легендарний убивця. Жінки падають до його ніг, а шановані люди шепочуться за його спиною, бо бояться навіть глянути в очі.

"Пфф, заїбись, беру."

Він клацнув "замовити", і екран майже миттєво видав коротке повідомлення:

"Ваше замовлення підтверджено. Очікуйте доставку завтра."

Сергій моргнув. Жодних заповнень форм, жодних номерів карток чи підтверджень. Нічого.

— Ну, звучить максимально безпечно, — буркнув він, але ентузіазм не згасав.

Його переповнювало якесь піднесення. Це знак! Це доля! Це…

— …або якийсь їбучий розводняк, — пробурмотів він, потягуючись у кріслі, яке видавало звуки, наче теж намагалося втекти з цього лайнового життя.

Щоб відзначити цю історичну подію, Сергій потягнувся до холодильника. Там, крім пляшки теплого пива та банки кетчупу невизначеного віку, було лише відчуття безнадії. Він узяв пиво, зробив ковток і знову плюхнувся в крісло.

Що робить чоловік у ніч перед тим, як стане легендою? Вбиває час. У його випадку — буквально. Сергій відкрив улюблений порнохаб, погортав категорії, і його вибір ліг на "MILF".

З монітора на нього глянула блондинка, яка явно не підозрювала, що її глядач тільки що замовив підручник із вбивств.

— Ну що, мала, давай, зроби мій вечір… бо завтра я стану безжальним хижаком, — пробурмотів він, спускаючи шорти.

А поки що він просто черговий невдаха, який дрочить о третій ночі перед своїм запльованим монітором.

Сергій прокинувся від настирного вереску будильника, який, здавалося, спеціально поставив собі за мету добити його залишки нервової системи.

Дев’ята ранку. Дідько! Він знову проспав!

Від різкого усвідомлення цього факту Сергій підскочив… точніше, спробував, але заплутався в шортах й мало не врізався лобом у край столу. Лежачи на підлозі, він відчув щось дивне у своїй правій руці. Свій член.

Розплющивши очі, він зрозумів: заснув так і не довівши справу до кінця.

— Ну, класика, — пробурмотів він, зітхаючи. Надто вибагливим він був у пошуках ідеального ролику. Треба ж, щоб сюжет, акторська гра, ракурс…

Він засунув член в труси, підтягнув шорти й шкутильгаючи, поплівся в душ.

Відкрив кран.

Крижана вода.

— Матір вашу, — Сергій миттєво згадав, що так і не викликав майстра полагодити бойлер.

Ну нічого, є перевірений метод. Він дістав пачку вологих серветок і провів ранковий ритуал, який його давній знайомий-далекобійник називав «купання хвойди»: спершу обличчя, далі під пахвами, і наостанок — чоловіча гідність.

— Ну от, майже свіжа людина, — сказав він сам собі, вдихаючи тонкий аромат чистоти.

Потім настав час вибору одягу. Величезна купа речей на стільці терпляче чекала свого часу чи кінця світу. Сергій навіть не пам’ятав, що з них чисте, а що просто «не надто смердюче».

Понюхав одну футболку.

— Ні, тут запах ніби я працював на фермі.

Взяв іншу.

— О, ця ще більш-менш.

Натягнув її на себе, затягнув ремінь на джинсах, які втратили форму ще рік тому, і почав перевіряти кишені.

— Ключі? Є. Телефон? Є. Гаманець? Десь тут… ага, є. Цигарки? Це ж єдине, що тримає мене при житті.

Вибіг із квартири, стрімголов помчав униз по сходах (бо ліфт знову не працював, сучий металобрухт), і вилетів на вулицю, де його чекав вірний кінь — старенький «Опель», якому б давно пора дати спокій і відправити в утиль, але ні, він продовжував цей безглуздий забіг під назвою «Сергій і його незламна віра в те, що ця машина ще витримає».

Смикнув дверцята.

— Бляха, знову заїдає…

Вставив ключ у замок, почав крутити, смикати, шепотіти щось схоже на молитви, погрози й обіцянки. Скрипнувши, дверцята все ж відкрилися.

— Ну от, домовилися ж…

Заліз у салон, вставив ключ у запалювання і… Машина мовчала.

— Ти серйозно?!

Сергій натиснув на газ, повернув ключ ще раз, і нарешті двигун ліниво заревів, ніби теж запитуючи:

«Може, ну його нахуй цей день?»

— Ти прямо знявся з язика, друже…

Зробив глибокий вдих, втупився в лобове скло, і тихо промовив:

— А тепер їдьмо, кляте лайно, нас чекає велике майбутнє.

Що ж, якщо і є місце, де він зможе реалізуватися, то це точно не його задрипаний офіс.

Як і очікувалося, він потрапив у корок на мості, спричинений аварією. Як і очікувалося, він запізнився в офіс майже на годину. Як і очікувалося, його шеф це помітив.

А от що було несподіваним — це те, що Сергій ще не послав усе це лайно під три чорти й не втік у гори, щоб жити життям самотнього мисливця. Але ні, він стояв у душному, тісному кабінеті, і вкотре слухав, як його начальник — гладкий, лискучий, ніби спеціально змащений олією корпоративної переваги, — читав стандартну лекцію:

— Сергію, Сергію… Я ж не розумію, як можна бути настільки безвідповідальним? Ви знаєте, скільки людей зараз шукають роботу? Знаєте, як вам пощастило працювати в цій компанії?

«О, блять, оце ж реально щастя! Як виграти мільйон… боргів.»

— Ви запізнюєтесь, ви нехтуєте дисципліною! Вам узагалі важлива ця робота? Ви ж не хочете бути, як ті невдахи, що тиняються в пошуках копійки?!

«Нє, ну дійсно, а ким ще я можу бути?»

Сергій придушив бажання позіхнути й чесно сказати все, що думає про цю роботу, свого начальника й особливо цю тісну конуру, де повітря нагадувало суміш дихання перегару та корпоративного гноблення. Натомість він просто опустив голову й, ніби побожний послушник, уважно спостерігав за годинником на стіні.

Зазвичай, якщо не перебивати й не показувати ознак життя, нотації тривали не більше десяти хвилин.

«Ну ж бо, жирний пупс, давай швидше, я тебе благаю...»

— Ви вільні, — нарешті буркнув начальник. — Повертайтеся в офіс і добре подумайте над тим, що я вам сказав.

Сергій підняв очі, натягнув вираз «мене щиро хвилює ваша думка, пане бос», чемно кивнув, розвернувся й вийшов, міцно стискаючи кулаки в кишенях.

«Добре подумаю, ага.»

Із такими думками він поплентався до свого столу, на ходу намагаючись вирішити, що його більше демотивує: шеф, корки чи життя загалом.

Від кабінету боса Сергій поплентався до міні-кухні, щоб хоч якось втамувати свою моральну травму.

Кава. Йому потрібна кава.

Він узяв пластиковий стаканчик, натиснув на кнопку автомата, і той почав плюватися чимось, що за паспортом мало бути капучино, але за фактом більше нагадувало розведене горе.

Потягнувся до коробки з пончиками…Порожньо. Ну звісно ж. Пончики у цьому офісі — як єдинороги: всі про них говорять, але ніхто ніколи їх не бачить.

Він сьорбнув кави, відчув, як невиразна гіркота обпекла язик, і відкрив стрічку новин у телефоні, коли раптом…

— Обережніше, придурок!

Крик вивів його із задуми. Він підняв голову й побачив її.

Злата. Героїня його еротичних снів.

Біла атласна блузка, яка випробовувала свої шви на міцність, утримуючи шикарний бюст. Вона принципово не носила бюстгальтери, і це було… божественно. Сергій завмер, як загіпнотизований, спостерігаючи, як її груди колихаються під тонкою тканиною.

«Святі соски, які ж вони ідеальні…», — промайнуло в голові.

Він настільки зосередився на її декольте, що навіть не одразу зрозумів, у чому справа.

— Подивись, ти зіпсував мені штани! — Злата роздратовано хапала паперові рушники й намагалася витерти кавову пляму з вузьких штанів, що сиділи на ній, як друга шкіра.

Сергій тільки зараз помітив, що тримає порожній стаканчик, а його ранкова рідина життя тепер прикрашає її стегно.

«Ну, хоч якось доторкнувся…», — подумав він, хоча насправді хотілося провалитися крізь землю.

Він витягнувся у струнку, втягнув живіт, щоб виглядати хоч трохи презентабельніше, і спробував найсексуальнішу посмішку, яку він запозичив у акторів порнофільмів.

— В знак вибачення можу пригостити тебе обідом.

Злата повільно підняла на нього очі. Спочатку здивовано, потім… з таким виразом, ніби щойно виявила таргана в тарілці.

— З тобою? — вона фиркнула й театрально закотила очі. — Та я краще помру, ніж дозволю, щоб мене бачили в твоїй компанії. Ти жалюгідний невдаха. Це твоє прокляття. На тобі природа точно відпочила. А тепер геть з дороги!

Вона пройшла повз, різко штовхнувши його плечем. Сергій стояв у ступорі.

Його наче облили відром холодного презирства… Але він усе ще не міг відірвати погляду від її сідниць, що апетитно похитувалися при кожному кроці.

«Ну й стерва… яка ж гаряча стерва.»

Його его було розтоптане, але інші частини тіла продовжували вважати цю зустріч досить приємною. Перед роботою він пішов в туалет, і ... від душі подрочив.

День вирішив бути таким же гівняним, як і ранок.

Сергій завалював усі строки, тому мусив пропустити обід, щоб встигнути зробити хоч щось перед загальними зборами. Його пальці безупинно клацали по клавіатурі, видаючи суміш крижаного жаху та пасивної агресії.

На додачу до всього, колеги на його поверсі різко стали борцями за здоровий спосіб життя, тому курити доводилося бігати на поверх нижче. Інакше хтось обов’язково закотив би очі й зробив би глибокий, сценічний вдих, ніби від сигаретного диму у них миттєво відмовлять легені.

«Та подавіться своїм здоров’ям», — бурчав Сергій, запихаючи в себе недоїдений бутерброд, на швидку руку зроблений із позавчорашнього хліба і шматка сиру, який за кольором починав нагадувати його життя.

Збори ось-ось почнуться.

Витерши масні пальці об штани, він попрямував до свого столу, щоб забрати підготовлені матеріали.

І ось тут почалася повна жопа.

На столі не було нічого.

Точніше, там було все, крім його роботи.

— Блядь! Та де ж вони?!

Він озирнувся. Схилився під стіл, ніби заглядаючи в безодню своїх невдач. Порожньо.

У конференц-залі вже лунав бадьорий голос боса, який вітав підлеглих. Сергій чув сміх Злати, її дзвінке щебетання з подругою, яка працювала на верхньому поверсі й також була з когорти тих, кому природа дала все, крім людського співчуття.

І тут його погляд випадково впав на офісний шредер.

Купа паперових стрічок у кошику для сміття. Серед них лежала титульна сторінка його презентації. Ціла. Наче спеціально залишена, щоб він знайшов.

— О, та ви що, серйозно?!

Сергій повільно підняв очі, усвідомлення накрило його, як хвиля після корабельної аварії.

Хтось не просто вирішив стерти його роботу в порошок. Хтось зробив це знущально. Спеціально. Залишив доказ.

«Якого біса я в це життя взагалі вляпався?» — майнуло в голові, поки десь у конференц-залі сміялася Злата.

Сергій ще не до кінця оговтався від того, що його працю відправили на зустріч із неминучим у шредері, але часу ридати не було. Він схопив пачку випадкових паперів, поклав зверху титульний лист своєї (тепер уже примарної) презентації й вирішив імпровізувати.

Що могло піти не так?

Зіщулившись від власної тупості, він швидко попрямував до конференц-зали.

Там уже йшло шоу одного актора. Презентацію вів Антон.

Антон. Головний мачо офісу. Сергій ненавидів його всіма фібрами своєї душі.

Антон був уособленням того, ким Сергій ніколи не стане. Штучна засмага, ніби він повернувся з відпочинку на Балі.

Спортивне тіло, немов його зібрали на замовлення з індивідуальними характеристиками “статевого божества”. Остання модель BMW, яка паркувалася прямо біля входу. За чутками, Антон перетрахав усіх жінок у компанії, а ті, кого він ще не зачепив, стояли в черзі, немов на Black Friday у секс-маркеті. Ну і, звісно ж, у нього були всі шанси стати заступником директора, тому що… бо життя несправедливе, от чому.

Сергій тихенько прошмигнув у напівтемний зал, намагаючись злитися з меблями. І вже майже досяг свого місця, коли відчув, що його ноги раптово втратили контракт із реальністю.

Хтось підставив йому підніжку.

У наступну мить Сергій летів у прірву приниження.

Він гримнувся на підлогу так гучно, що в презентації Антона завис слайд. Папери злетіли в повітря, як зграя наляканих голубів, розкидаючись по підлозі в хаотичному танці офісного сорому.

І тут почалося.

Вибух колективного реготу.

Глядачі оцінили цей спектакль страждання і видали оплески, яких не отримував навіть останній мотиваційний спіч боса. Сергій почервонів так, що його можна було б прийняти за томат, якби не жалюгідність у погляді.

А потім він почув це. Тихий, зневажливий шепіт Злати:

— Ну і чмо. Чому його не виженуть?

Сергій зціпив зуби і почав повзати по підлозі, збираючи папери, ніби жалюгідний офісний гоблін, який загубив свої скарби.

Антон зверху кинув погляд, повний переможного презирства, і усміхнувся.

Сергій усім нутром відчув, що цей день ще не дійшов до дна.

— Добре, Антоне, як завжди добре.

Бос кивнув своєму улюбленцю, який, мабуть, міг би просто вийти й показати футболку з написом “Я – найкращий”, і цього було б достатньо, щоб отримати підвищення.

А потім його погляд перескочив на Сергія. І тут почалося справжнє мистецтво приниження.

— А тепер послухаємо доповідь нашого менеджера з продажу, який, усе ж таки, знайшов час на збори.

Сергій підвівся, нервово обтягнув футболку, яка за всіма ознаками просилася в смітник ще рік тому, відкрив рот і...

Геть. Усе. Вилетіло. З голови.

Сергій запанікував. Ні, не просто запанікував, а впав у стан такого мозкового ступору, що його IQ в ту мить можна було виміряти температурою його холодних долонь.

Він зробив вигляд, що уважно переглядає папери, хоча насправді це було просто жонглювання випадковими листами в надії, що на одному з них якимось чудом написані відповіді.

— Еее… за останній… еее… квартал, ми, наша компанія…

— ГОЛОСНІШЕ! — хтось крикнув з протилежного кінця столу. — НІЧОГО НЕ ЧУТИ!

В залі знову вибухнув сміх.

Сергій почервонів настільки, що міг би влаштувати флешмоб із червоним маркером.

Його руки зминали папери, ніби він сподівався, що якщо знищити докази його тупості, то й тупість зникне.

— Продажі зросли, кількість клієнтів збільшилася, тому… еее… в нас усе добре.

Знущальний регіт колег. Ось воно, визнання! Але не того формату, про який мрієш.

І тут його погляд повернувся до неї. Злата.

Вона відкинулася на спинку крісла, і, немов у сповільненій зйомці, його погляд магнітом притягнуло до її блузки. Напіврозстебнутої. Тонка біла тканина ледь утримувала дві найкрасивіші речі, які він бачив у цьому офісі. Він забув, де знаходиться, хто він такий, який зараз рік і чому в нього ще немає інфаркту.

Його мозок подав капітуляцію.

Він би віддав руку, нирку і, можливо, частину своєї душі, аби мати змогу впасти обличчям у ці налиті, пружні груди, вдихнути їх аромат, облизати їх...

Крізь марево похоті, крізь цю солодку гіпнотичну пастку, він раптом почув голос боса.

— Це ми і так знаємо.

Блядь.

— Який відсоток продажу за кордоном? Які компанії першими купують наш продукт? Нам потрібні цифри, а не “все добре”.

Бос передражнив його, і зал знову зареготав. Сергій стояв, як ідіот, розуміючи, що втратив не лише презентацію, а й рештки гідності.

І це ще був тільки обід.

Збори нарешті закінчилися.

Сергій, немов побитий пес, плентався до свого столу, намагаючись не звертати уваги на те, як колеги радісно розходяться, ніби щойно відвідали найкращу корпоративну вечірку, а не публічну страту одного невдахи.

Останнє китайське попередження.

Якщо до завтра не буде готовий звіт повністю – він може попрощатися з роботою.

Ну, зате безробітним бути простіше: не треба принижуватись перед босом, можна просто принижуватись перед життям.

Сергій потер скроні, закрив ноутбук і вже збирався піти, коли його погляд випадково зачепився за напівпрочинені двері.

І там була вона.

Злата.

Вона стояла біля ліфту, сміючись, притиснута до могутнього плеча Антона.

З іншого боку цього ходячого секс-ідола обвивалася Марта – ще одна розкішна жінка, яка знала, що їй ніколи в житті не доведеться тримати щось важче за хуй.

Сергій застиг.

У той час, як він сидітиме в своїй смердючій квартирі, обклавшись недопалками і безнадією, у когось буде розкішна нічка.

Антон раптом зупинився, розвернувся, посміхнувся.

— Гарна доповідь, чемпіоне. Продовжуй у тому ж дусі, і в нас усе буде… еее… добре.

Злата і Марта засміялися.

Антон весело підморгнув і, обійнявши двох дівчат, зник у ліфті, справжній альфа-самець, якого в цю мить чекала п’ятизіркова оргія.

Сергій стояв, червоніючи від сорому, ненависті і чогось, що могло бути виразкою шлунка.

— До сраки все це.

Він грюкнув ноутбук, зірвав папери зі столу і вийшов із офісу, тупо мріючи про те, щоб у цього Антона хоч раз у житті зламався стояк.

На стоянці його чекав ще один ніж у спину від долі. Під двірником стирчав жовтий папірець. Штраф за неправильне паркування.

Сергій завис на місці, відчуваючи, як реальність нахабно і знущально натякає йому, що він офіційно досяг дна.

— Ідеальне завершення дня, пиздець.

Він зіжмакав квитанцію, кинув її на сусіднє авто, бо нахрін такі сувеніри, сів у машину і грюкнув дверима так, що дзеркало затремтіло від переляку.

Запустив двигун. Натиснув газ.

І поїхав додому, сповнений люті і відчаю.

Сергій увійшов у під’їзд, і першим, що кинулося йому в очі, був пакувальний пакет, що стирчав із його поштової скриньки, немов обгризений ніготь на палець долі.

— О, ще один штраф чи реклама пластикових вікон?

Підійшов. Смикнув. У руках опинився пакунок, загорнутий у дешевий шурхітливий целофан. Сергій здивовано кліпнув, намагаючись зрозуміти, що за чортівня.

Розірвав упаковку. В руках опинилася книга.

Не якась там жалюгідна брошурка, а грубезна ,чорна, в шкіряній обкладинці мерзота, що виглядала так, ніби її здерли з жертви, яка волала до богів, але боги були зайняті переглядом серіалу.

Людське обличчя, застигле в безмовному крику, натягнуте на обкладинку, створювало атмосферу, в якій спокійно себе міг почувати тільки психопат або бухгалтер.

Металеві заклепки.

Тиснений готичний шрифт, що волав «ПОСІБНИК КІЛЕРА».

Сергій витріщався на неї, як гопник на веганське меню.

— Чорт.

Він завмер, поки його втомлений, виснажений, а головне – порожній, як гаманець після зарплати, мозок намагався згадати, чому він тримає в руках книгу, яка більше пасувала б маніяку, ніж людині, що не може вирішити, що з’їсти на вечерю – пельмені чи пельмені.

І тут, згадав. Даркнет. 66.6 доларів. «Робота твоєї мрії!»

Звичайно. Це ж та сама дурня, яку він купив учора вночі, длубаючись у носі та прокрастинуючи замість сну. Сергій покрутив книгу в руках, ніби це був тест на інтелект, який він провалив ще в дев’яностих.

На обкладинці не було автора – логічно, бо яка розсудлива людина підпише книгу про професійні вбивства своїм іменем?

Дрібним шрифтом внизу значилося:

«Найкращі методи знищення людей від класики до інновацій.»

— Ну що ж… нарешті, хоч щось корисне в пошті, а не черговий рахунок за комуналку.

Сергій сунув книгу під пахву і почвалав сходами, як істинний герой власного лайнового трилера.