Таверна місячного кота

Локація: ліс, що горить

Персонаж: друїд/волхв/відун

Предмет: материне сарі

Емоція: примус

У давню давню давнину, коли річкою текла сметана й лилося пінне молоко, світом правили коти...

"Які коти? Ти про що?"— запитаєте ви. А я у відповідь запитаю у вас: "А чому коти такі розумні й самостійні?" А все тому, що колись вони були як ми з вами, й панували навкруги. Лише ніхто цього не пам'ятає... То ж послухайте краще історію про одного з них. Про котика Бантіка. А якщо точніше, то про те, як він всім збрехав, що він Друїд.

У великій і могутній країні Котоїна, у мальовничому місті Кототоп, де проживали найхитріші котики на всій планеті, була одна таверна, яку прозвали "Місячна".

Там збирались випити найрозумніші котики з усього світу, щоб похизуватися своїми вміннями хитрощів, спритності, гострого розуму й милих оченят.

Та в один прекрасний вечір, усі завмерли біля одного персонажа. У нього була довга сива борода, зв'язана в пучок внизу, й дерев'яний посох немов заокруглений гак на кінці, що був прикрашений дзвіночком, жолудями, кольоровою тканиною та камінчиками. Він був одітий в довгу білу свиту. Справжній мольфар. Що хвацько щось розповідав, у такий спосіб він викликав такий ажіотаж серед публіки.

"Ну що ж, любі друзі! Оповім я вам про недавню лісову пожежу. Як я всіх хоробро рятував... Як лапи й хвіст пообпікав..."

— Малий, неси скоріше новий келех. Горло промочити треба.

Гучна таверна настільки сильно зосередила на ньому свою увагу, що було чутно як дзижчить комар.

"Пішов я значить у ліс назбирати сон-трави для свого відвару, й заодно ягід на узвар для своєї ненаглядної. І от іду я стежкою, слухаю як щебече десь мій обід, дивлюсь як вітер гойдає верхівки сосен, милуюся лісовою красою...."

— Ну, ну? І що далі? — публіка вимагала продовження.

А Бантик допивши, те що було в келеху сказав:

— Малий, ти ж хочеш дослухати? Знаю, хочеш то ж іди-но й принеси мені ще пійла, а я продовжу.

" Так от в один момент своєї подорожі я бачу дим! Пожежа! Хтось підпалив ліс!" — вигукнув Бантік сьорбнувши йогурта з келиха, який тільки що знову наповнився. І впевнено продовжив оповідати далі.

"Але поки в цьому лісі господар я! Я цього не допущу! — з такою гордістю він це промовив, що аж стукнув палицею по столі. —Я виліз на найвище дерево, підніс свій посох угору й сказав:

"Ну ж бо небо, виклич хмари

Не жартома тебе прошу,

Бо горять лісні пожари

Треба найхудчіш дощу!"

І знаєте? Все як загриміло й посіріло! Небеса стали аж чорні, а вже за мить почалась гроза! Я буквально змусив природу послати нам дощ!"

— Ну даєш! О це так герой! — з захватом почала кричати публіка.

— А далі сталося найгірше, друзі... — перервав гамір котик.

"Поки я злазив із дерева, то здалеку я роздивився..."

Та не встиг він закінчити думку, як двері в таверну відчинились. На вулиці стояла темна темна ніч, і падав дощ... Як раптом блискавиця, і всі побачили у дверях темний силует, з чимось довгим у руці.

— Ах ти ж негіднику!!! — закричав жіночий голос, у середину таверни увірвалась Джулія, дружина Бантіка. — Я ж тебе просила, піди до сусіда попроси солі, а ти? По барах швендяєшся?

— Любове моя, заспокійся прошу!

— А що це за таке лахміття на тобі? Боже за кого я вийшла заміж? Де ти взяв гроші? Знову певно щось виніс з хати? Та? Відповідай!

— Герою не потрібні якісь там папери.

— Ти герой? Та ти з ліжка не годен злізти, бо боїшся, що стрибнеш не на лапки. А ну марш до дому! Позорище. Опозорив мене на весь Кототоп, — скрикнула Джулія, і вперіщила чоловіка, качалкою по голові.

— Нікуди я не піду!

— Я з тобою довго бавитись не буду, — промовила лагідно киця, й взяла свого ненаглядного за вухо та потягла до дому.

Ось така от історія друзі. Але чи правду розповів нам Бантік, чи лиш хотів випити, про це вже ніхто не дізнається. А ви як гадаєте?

Більше творів Маркус Броді