Ліхтар

Слава Ісусу Христу!

— Навіки слава Богу, — відповіла Вероніка Лук’яну і всміхнулась. Вона сіла в старий «Пежо» 90-х.

***

Червоний «Порше» мчав дорогою. Водій, помітивши чоловіка у священницькій рясі, що стояв обабіч, зупинилася біля знаку на в’їзді до міста «Верхній Брід».

— Добрий день, отче, ви до «Броду»? — привітно запитала жінка років п’ятдесяти. — Сідайте, я вас підвезу.

Вона недбало переклала свою сумку на заднє сидіння й жестом запросила сісти поруч.

— Ви, отче, мабуть, приїхали на місце отця Луки?

Священник кивнув, коротко підтвердивши її здогад.

— Бідолашний, яке горе з ним сталося… Ой, і чого це я одразу про сумне заговорила? Я Анна, міська голова цього чудового містечка.

— Ігор, — відрекомендувався священник.

Містечко справді захоплювало: Ігор дивився у вікно на краєвиди своєї нової парафії й милувався ними. Верхній Брід оточували густі ліси з одного боку, а з іншого, за кілька кілометрів, виднілася шахта — вона врятувала це місце від занепаду. Дорога до міста ідеально заасфальтована, обрамлена доглянутими узбіччями й освітлена сучасними ліхтарями. Саме місто складалося з чотирьох великих кварталів. Центральний квартал утворювали старі двоповерхові будинки з червоною черепицею, у яких розмістилися всі будівлі місцевого самоврядування. Квартал «Великі Сосни» вважався районом новобудов. Тут ще зводили чимало споруд, але вже стояли три заселені п’ятиповерхівки зі скляними балконами — їх місцеві називали «скляшками». У цьому районі жили переважно шахтарі та дрібні підприємці. Спочатку Ігор подумав, що містечко занедбане, але до кінця дня зрозумів свою помилку. «Східний» квартал вражав: приватні будинки з доглянутими газонами, декоративними деревами та білосніжними парканами, а ще парк, що простягався вздовж усього кварталу. Найбідніший квартал поближче до шахти «Болота» — тут деякі будинки вже покосилися від старості.

На схід від центру міста височіла церква: куполи з позолотою виблискували під сонячним промінням. Сучасний кам’яний храм звели коштом місцевих меценатів на місці церкви, знищеної вогнем у 2001 році під час пограбування. Тоді вона була одноповерховою, із двосхилим дахом, а бічні прибудови — односхилими, увінчаними на кутах невеликими ліхтарями з куполами. Інтер'єр храму прикрашав чотириярусний іконостас, створений у другій половині XIX століття. У 1970-х роках поруч добудували кам’яну дзвіницю, яка єдина вціліла після пожежі. Нинішній храм обладнали системами охорони та пожежогасіння. Подвір’я навколо церкви вражало око — ландшафтний дизайнер постарався на славу. Обабіч стояла плебанія: маленький одноповерховий будиночок із садом вишневих дерев і чайних троянд, огороджений парканом, що відмежовував його від території храму, ніби розділяючи людське від Божого.

Наступного ранку, другого дня перебування в містечку, до дверей Ігоря постукали. Він одягнув уже свою звичну рясу й вийшов на ґанок. Там стояла огрядна жінка років шістдесяти — ошатно вдягнена, з акуратно зібраним волоссям і торбинками в руках.

— Добрий ранок, — привіталася вона.

Ігор, ще сонний, глянув на годинник — дев’ята. Після вчорашньої екскурсії містом він дуже змучився й хотів спати. У перший день приїзду він оглядав усе, намотавши чималий рахунок у місцевого таксиста. За мить він отямився, і сонливість наче рукою зняло.

— Доброго ранку, — відповів.

— Пробачте, що так рано, ви ж із дороги. Я Алла Степанівна, але всі кличуть мене просто Степанівна, — представилась жінка. — Працювала домогосподаркою в отця Луки, і якщо… — вона на мить замислилась, — якщо ви не проти, хотіла б і надалі.

Ігор розгубився. Степанівна додала:

— Я касир цього храму, ще й готувала їжу для отця.

— Гаразд, — відповів Ігор, пропускаючи її в будинок. Жінка одразу попрямувала на кухню. «Це не входило в мої плани, але доведеться змиритися», — подумав він, зачиняючи двері.

— Отче, — озвалася Степанівна, — ви вмієте водити машину?

— Так, але своєї немає.

Вона глянула на нього й усміхнулась.

— Ви не так зрозуміли. У гаражі стоїть церковна машина. Громада купила її для отця Луки десять років тому. Стара, з 90-х, але справна. Він рідко їздив, тож вона немов із салону. Якщо знадобиться кудись поїхати, вона ваша.

— Зрозуміло. Сьогодні лише другий день тут, я ще не знаю вашої громади. Як люди ставляться до церкви?

— Не сказала б, що всі тут релігійні, — відгукнулась вона, — але церкву поважають і дбають про неї. Не знаю, — усміхнулась жінка, — чи то віра в них така, чи гріхи душу тиснуть.

— «Хто з вас без гріха, нехай першим кине камінь», — процитував Ігор (Христос і грішниця — епізод із Євангелія від Іоанна, 8:2-11).

— Правда, отче, свята правда, — кивнула Степанівна.

По обіді на подвір’ї храму з’явився садівник, ретельно підмітаючи територію.

— Дай Боже щастя, — побажав Ігор.

Чоловік років двадцяти п’яти повернувся до нього. Він рухався скуто, ніби невидима сила його стримувала. Повільно, із затримкою, він відповів:

— Дай Боже, дай Боже.

Степанівна вибігла з кухні:

— Валерику, ти вже закінчив?

Хлопець кивнув.

— Добре, синочку, ходімо додому.

— До побачення, — попрощалася вона з отцем. Хлопець махнув на прощання, Ігор відповів тим же.

— До побачення, — промовив він услід.

Як тільки вони пішли, священник відчинив двері гаража. Там справді стояла машина — «Пежо 605» 1990 року випуску, темно-зеленого кольору, у гарному стані. Ігор одразу відчинив дверцята з пасажирського боку й заглянув у бардачок, сподіваючись знайти хоч якусь підказку в Лук’янових речах. Машина прибрана, без жодних сторонніх предметів — наче щойно після чистки. Він зрозумів, що спіймав облизня: нічого цікавого.

Зайшовши до хати, Ігор попрямував до спальні, яка колись належала його попереднику. Він відчинив комод і переглянув його вміст: кожен аркуш, квитанції, старий любовний лист від племінниці — щире зізнання хлопцеві, на ім'я Віктор. «Чому священник зберігає якийсь лист підліткової закоханості?» — промайнуло в голові Ігоря. «Нічого, нехай, — сказав він собі, — хоч якась зачіпка». І поклав лист у кишеню штанів.

Ігор не дуже хотів ночувати в цій спальні, але що йому лишалося? Він мав розібратися з тим, що творилося у цьому місті. Нова постіль і покривала лежали на ліжку, деякі цінні речі Луки вже зібрані та відправлені — чи то родичам, чи на благодійність. Від попередника залишилися лише ікони. Ігор зняв їх: його не так лякала їхня кількість, як гнітило відчуття обману — ніби він сам стає частиною чужої гри. Він хотів хоча б у спальні не почувався священником.

До недільної служби залишалося два дні. Ігор ретельно вивчав кожне слово, яке мав виголосити на проповіді. Хвилювання холодком пройшло по його спині.

Зранку в неділю церква Святого Миколая заповнена людьми — ніде було голці впасти. Стільки людей тут збиралося хіба що на Великдень чи Різдво. Місцеві прийшли, щоб поглянути на нового священника. По місту пішли чутки, що до них прибув новий отець, і до того ж вродливий. А Ігор завжди казав, що цікавість — це перша сходинка до пекла. Через свою цікавість до пригод у минулому він нерідко опинявся в скрутних ситуаціях.

Священник глибоко вдихнув, обернувся обличчям до вівтаря і почав:

— Благослови, Владико, в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, повсякчас і на віки вічні.

Ігор не раз чув від знайомих, що в нього гарний голос, але в храмі, серед цих високих стін, він звучав так, наче самі стіни його підсилювали. Хор церкви проспівав «Амінь». Божественна літургія пройшла так, як розписано в записнику Ігоря. Він не помітив жодних недоліків у своєму виконанні. У своїй проповіді згадав отця Луку і помолився за його душу, щоб вона знайшла спокій у небесному раю.

— Отець відійшов до Бога надто рано. Хвороба забрала чудову людину, гарного пастиря і наставника цього міста.

Хор проспівав «Вічна пам’ять». Після служби люди, добре відомі в місті — мер, директор школи, місцеві депутати — підійшли до отця, щоб познайомитися і подякувати за прекрасну недільну літургію. За півгодинки храм уже спорожнів. Ігор вислухав безліч похвал на свою адресу і вже мав повертатися до будиночка. Йому давалося надзвичайно важко все це пережити, але, зачиняючи двері біля вівтаря, він помітив бабусю, яка сиділа на лавочці. Вона елегантно вдягнена: хустинка та костюм ще з її молодості, які й досі зберігали пристойний вигляд. «Здається, мода повертається», — подумав Ігор.

— У вас усе добре?

Вона наче злякалася.

— Так, отче, я вже йду.

— Ні, не треба. Храм Божий відкритий для кожного стільки, скільки потрібно. У вас щось сталося?

— Моя внучка… — очі бабусі засльозилися. — Вона зникла, а цей «мент» Дикий каже, що вона десь із подружками загуляла. Але ця дитина вже два тижні не виходить на зв’язок. Як Лук’ян помер, я не можу знайти її, розумієте?

— Лук’ян?

— Отець Лука. Він рідний дядько Софійки по матері, — жіночка витерла очі хустинкою. — Мій син одружився з його сестрою. Коли Софійка народилася, її мати померла через рік — рак. То ми її виховували разом із сином, а дядько всім, чим міг, допомагав. Два роки тому мій син загинув на шахті. Він механіком працював, трос обірвався. Казали, що це нещасний випадок. Тоді Лука взяв опікунство над своєю племінницею. Шахта допомогла внучці: зобов’язалася виплачувати компенсацію за батька до її повноліття і ще виділила кошти на навчання. Їй уже сімнадцять, і цього року восени вона навчатиметься в інституті. Моя внучка відмінниця, і Лука порадив їхати до столиці. Вона так раділа! Але коли дядька знайшли непритомним у церкві, потім швидка, лікарня… Сказали, що нічого не змогли вдіяти — у нього виявили ваду серця. Софійка тиждень мовчала, а коли його забрали батьки на поховання на малу батьківщину, вона змінилася. Усе повторювала, що дядька хтось налякав.