9.
Вся ніч — від моменту, коли Бабай переступив поріг квартири, і до останнього зойку, заглушеного звуком увімкненого свердла — розтягнулася в один суцільний, непробудний кошмар. Час зламався, перетворився на липку масу, що тягнулася, обвивала, душила.
Сніжана сиділа в кутку кімнати, обійнявши себе за плечі. Її тіло ще пам’ятало кожен звук. Дзижчання інструменту, що роздирав тіло. Сухий тріск, коли тріснув череп. Бризки гарячої крові на обличчя. І головач — спосіб покарання, про який бабуся промовила з такою легкістю.
Вона думала, що готова. Після всіх відео, що показала їй бабуся. Після зізнань. Після маски. Але ніщо не могло підготувати її до реальності. До того, як насправді кричить людина, коли їй знищують тіло.
Падре викликав «людей». Вони прибули швидко — чотири чоловіки в чорному, з кам’яними обличчями. Вони працювали точно, швидко і вочевидь не вперше. Тіло Бабая зникло в пластиковому мішку. Кімната поступово очищалась від крові, речей, запахів.
Наталя Денисівна про щось говорила з Падре, її голос був холодним, діловим. Сніжана не чула слів — лиш бачила, як ворушаться губи. В голові стояло гудіння. Все здавалося віддаленим, як у фільмі, що його дивишся, ховаючись за прозорою плівкою.
Лиш коли вони залишилися вдвох, вона повільно встала. Ноги тремтіли, але вона дійшла до душу. Замкнула двері. Ввімкнула воду на максимум.
Коли гарячий потік хлинув по її тілу, вона стояла нерухомо. Кров з рук і стегон стікала, перетворюючись на рожеву піну. Здавалося, вона ніколи не змиється повністю. Вода не могла змити те, що закарбувалося в пам’яті. Вона почала терти себе мочалкою до болю, до почервоніння шкіри і все ж відчувала себе брудною.
В дзеркалі її відображення здавалося чужим. Волосся прилипло до щік, очі порожні. І лише одне відчуття не зникало:
Страх, що це лише початок.
Після душу, Сніжана загорнута в рушник зустрілася у коридорі з бабусею. Та була мовчазна, з тією ж застиглою маскою спокою, яка тільки ще більше лякала. Але Сніжана навіть не глянула в її бік. Її кроки були важкими, мов налиті свинцем. Повністю ігноруючи присутність Наталі Денисівни, вона пройшла повз, відчинила двері своєї кімнати й, не озираючись, зачинила їх за собою на ключ.
Кімната зустріла її тишею й напівтемрявою. Нічне місто миготіло поодинокими вогниками десь далеко за вікном. Вона повільно впала на ліжко, втомлено, наче зламана лялька. Обійняла себе руками, немов намагаючись склеїти розтрощене нутро, зберегти останні залишки цілісності.
І тільки тоді, коли залишилась на самоті, без свідків, без камер, без слів — вона дозволила собі плакати. Гарячі, німі сльози покотилися щоками, залишаючи на шкірі солоні сліди. Її плечі тремтіли від стриманого ридання. Це був не просто плач — це був крик душі, зломлений, приглушений, беззвучний.
Її тіло ще пам’ятало гарячу кров на шкірі, звук дрилю. Її розум намагався викинути це, але пам’ять вперто трималася за кожну деталь. Вона вперше по-справжньому усвідомила, що світ, який вона знала, давно вже розсипався. Все, що лишилось — уламки.
Врешті, виснажена, вона заснула. Без мрій, без спокою. Заснула в позі ембріона, міцно обіймаючи себе, ніби намагаючись утримати частину, яка стрімко зникала в мороці. І з кожною хвилиною сну щось з неї відходило. Щось важливе. Щось, що вже ніколи не повернеться.
...Сніжана стояла посеред темного коридору, стіни якого здавалися безкінечними. Світло миготіло десь згори, вириваючи з мороку лише шматки простору. Вона була голою, під ногами щось слизьке. Вона опустила очі. Кров, густа, ще тепла. Вона розтікалася, наче жива істота, і здавалося, що дихає разом з нею.
— Допоможи мені… — пролунав голос.
Сніжана обернулась. На столі лежала вона сама. Закривавлена, з розбитим обличчям, зі зв’язаними руками. Її очі — її власні очі — благально дивилися вгору.
— Будь ласка… не треба… — просила вона.
— Ти знала, на що йдеш, — почулася відповідь. Голос бабусі, але холодний, чужий.
Та стояла над тілом у масці свині, стискаючи в руці свердло, що використав Падре. Її пальці були в крові, а обличчя — спокійне, майже лагідне.
Жінка увімкнула інструмент.
—Це ж заради справедливості, правда? — прошепотіла вона, нахиляючись до дівчини, — Ми ж нічого не почали першими. Ми просто відповідаємо.
Крик, її власний крик, розірвав темряву. Але звук раптом змінився — став сміхом. Спотвореним, диким. Сміялася бабуся — у масці.
Стіни коридору почали стікати кров’ю. Підлога провалювалась. Руки, тисячі рук тягнулися з темряви, хапали її, стискали, здирали шкіру, але вона… сміялася. Відчуваючи біль і владу одночасно.
— Тепер ти знаєш, як це — бути всередині темряви, — шепотіла маска.
І тоді вона прокинулася. Раптово, рвучко, з клубком у горлі, мокра від поту на тілі. Її очі ще шукали себе — себе справжню. Ту, що ще могла вийти з гри.
Але темрява все ще дихала десь поряд...
Коли вона остаточно звільнилася від залишків кошмару, кімнату вже заливало сонячне світло, занадто яскраве, майже знущальне. Промені торкалися її обличчя, але не зігрівали — вони лише нагадували, що світ і далі живе, хоч усе всередині неї тріщало по швах.
Сніжана скинула з себе футболку, мокру від поту, ніби скидала з тіла залишки ночі, що ще прилипали до шкіри. У дзеркалі вона не впізнавала себе — темні кола під очима, волосся сплутане, а в очах… щось зламалося. Щось згоріло. Вона відімкнула двері і вийшла з кімнати.
Квартира зустріла її тишею. Занадто глибокою, мертвою тишею. Кімната бабусі була порожня, постіль акуратно застелена. Зал, де ще кілька годин тому кричав Бабай, де дзижчав дриль, і де стіни носили відлуння болю — тепер виглядав бездоганно. Чистий килим. Занавіски підняті. Жодної краплі крові, жодного натяку на те, що тут творилось пекло.
Це було найстрашніше — абсолютна стерильність, мов доказ того, що все могло бути лише сном. Хворобливим, гнилим сном. Але її тіло пам’ятало. Нюх ловив запах дезінфектора, гіркий, задушливий. І ці стіни… вони ніби дихали. Тиснули на неї. Дивились. Засуджували.
Паніка підкралась нишком. Серце забилося швидше. Їй захотілося втекти. Просто втекти куди завгодно, аби тільки не бути тут.
Вона швидко прийняла душ, вдягнулась, схопила ключі від авто і вислизнула з квартири, не озираючись. Поспішаючи, дівчина не побачила конверт зі своїм іменем котрий лежав на столі.
Місто спостерігало. Воно не говорило — лише дивилося. Байдуже. Величезне, кам’яне створіння з тисячею вікон-очей, що ніколи не моргали. Його обличчя було маскою: усміхненою десь у вітринах кав’ярень, байдужою у бетонних фасадах, чужою в дзеркалах автомобілів.
Сніжана їхала вузькими вулицями, а місто наче грало з нею. То підставляло їй тінь під колеса, то злегка притискало світлофором, затримувало дверима маршрутки, випльовувало потоки людей, що не помічали її зовсім. Вона — ніби фантом за склом, не більше.
І кожна будівля, кожен перехід, кожна реклама на сірих щитах здавалася їй частиною єдиного організму — мов гігантське тіло, в якому вона була просто уламком пилу. Місто було не мертвим, ні — воно жило, пульсувало, дихало разом із електрикою і шумом моторів. Але воно не співпереживало. Воно тільки вдягало маску співучасті: миготливі кольори вітрин, гучні вуличні пісні, посмішки на обличчях перехожих — усе це було лише гримом, за яким ховалася порожнеча.
Сніжана стискала кермо до болю в пальцях. Відчувала, як місто ковтає її, не зупиняючи свого механічного руху. Воно не цікавилося, хто вона, куди їде, що несе в собі. Воно лише спостерігало. Спостерігало — і мовчало.
В голові ще лунав дрижачий звук дрилю, змішаний з криками. Звуки злились у симфонію жаху, що ніколи не вщухала.
І вона відчула: їй не втекти. Ні від міста, ні від себе.
Зрештою, вона дістала телефон і, трохи вагаючись, натиснула на ім’я: Петро. Гудок. Один. Другий. Автовідповідач.
— Привіт, це Петро. Залиште будь ласка своє повідомлення.
Сніжана мовчала, тримаючи телефон біля вуха ще кілька секунд після сигналу. Потім просто поклала його на сидіння — наче чекала, що голос з того боку повернеться, скаже їй, що все буде добре.
Вона не зчулася, як день за вікнами авто непомітно перейшов у вечір, наче розмазана фарба на брудному полотні. Небо з кожною хвилиною темнішало, втрачало свою глибину й об’єм, залишаючи тільки сірість, що поступово перетворювалася на чорнильну порожнечу.
Сніжана летіла темною дорогою за містом. Тут, у майже повній темряві, де фари вирізали вузький тунель світла в чорноті, а поодинокі фігури інших авто зникали так само швидко, як і з’являлися — мов привиди, мов розмиті згадки про реальність.
Її серце билося рівно. Вона не боялася. Вона — відчувала. Темрява була поруч — сиділа на пасажирському кріслі, вдивлялася в неї, дихала разом із нею. Її холодні пальці торкалися шиї, грудей, колін, нашіптуючи: «Ти моя. Я в тобі. Я — це ти.»
І найжахливіше було не те, що ця присутність її не лякала — навпаки. Їй було добре. Їй подобалося це. Відчуття безмежної влади. Спогад про вчорашній погляд Бабая, повний страху. Його хрипи, безпорадні рухи. І головач…
Серце тремтіло не від жаху — від захвату.
Вона різко вивернула кермо, ковзнула по дорозі, і з силою втиснула педаль газу в підлогу.
Mercedes загарчав і помчав ковтаючи асфальт, мов би пес, що надто довго сидів у клітці. Його двигун ревів з злістю, з жагою погоні, наче метал теж відчував її спрагу — рухатися, не зупинятися.
Попереду з темряви почав вимальовуватись знайомий силует міста — котре наче гігант, що спить із розплющеними очима, байдужий до всього, що відбувається навколо. Його вогні блищали, як очі хижака, що спостерігає. Його бетонна шкіра дихала холодом.
Воно чекало на неї. Таке ж мовчазне і порожнє, як її душа. Таке ж темне.
Квартира зустріла її важкою, глухою тишею. Сніжана мовчки пройшлась коридором, клацаючи вимикачами. Тьмяне світло ламп облизувало стіни, але не проганяло відчуття чогось незримого, що ховається в кутках, за шторами, в порожнечі між кімнатами.
Ні звуку. Ні тіні. Ні натяку на присутність.
Вона набрала номер бабусі. Мобільний мовчав, і за мить сухий, байдужий голос повідомив:
— Абонент поза зоною досяжності.
Сніжана відчула, як щось важке повільно осідає в грудях.
В кімнаті Наталі Денисівни ще відчувався аромат її парфумів . Все стояло на своїх місцях: ліжко, журнальний столик. Але коли Сніжана відчинила шафу, перед нею відкрилася порожнеча. Вішаки хиталися, ледь торкаючись одне одного, створюючи дзвінкий, неприємний звук.
Вона мимоволі обернулась, і лише тоді помітила конверт. Білий, важкий папір, трохи зім’ятий лежав на столі.
Тримаючи його в руках, Сніжана розірвала край і дістала аркуш. Її пальці затремтіли, коли вона впізнала почерк — вивірений, красивий, з твердим натиском на кожну літеру.
«Сніжано.
Ти вже бачила мене справжню. І не відвернулась. Можливо тому, що в твоїх очах я побачила її — темряву. Ту саму, що багато років тому поглинула мене. Вона ще молода в тобі, ще тиха — але вона росте.
Не злись. Я не залишаю тебе. Я просто йду назустріч собі. Тій, ким я була до тебе.
Це не втеча. Це повернення.
Не шукай мене.»
Рядки обпікали. Пальці стиснули аркуш. Вона стояла посеред кімнати, відчуваючи, як порожнеча навколо набирає форми. Вітер за вікном завивав, немов намагався щось сказати, прошепотіти через скло.
І раптом, мов простий факт: вона була тепер сама. І тінь, що народилась у ній минулої ночі, вже нікуди не зникне.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!