Петро Гузiк "Pussy Бабусі"

Наталя Денисівна допила коньяк, відчуваючи як приємне тепло розтікається тілом, змиваючи шрами пам’яті. Спогади ще бились, наче демони, але вона звично загнала їх у знайомі клітки. Там, у пеклі минулого, їм і місце.

Після душу, вона дістала з шафи сукню кольору бордо, що підкреслював її талію і додавав образу впевненості. Взула туфлі на високих шпильках — беззбройною вона не ходила ніколи. У дзеркалі зупинила погляд на власному відображенні, посміхнулася ледь-ледь, поправила сережку і рушила.

На стоянці вона злегка відкинула волосся назад, сіла у свій чорний Jaguar і виїхала в місто, що вже прокинулося, але ще не отямилось.

ТРЦ прийняв її мов королеву. Консультанти в елітних бутиках мовчки знімали з плічок нові колекції, її кредитна картка працювала, як зброя масового ураження. Парфуми, секс іграшки, шовкові сорочки, кілька комплектів білизни з французького бренду, туфлі ручної роботи — усе, що треба для справжньої вистави. Бізнес, особливо інтимний — потребує інвестицій.

Після чергової покупки вона зупинилася у кав’ярні на другому поверсі — замовила чорну каву з невеликою кількістю кориці. Дим з сигарети закрутився в повітрі химерним візерунком, і саме в ту мить вона відчула його.

Погляд.

Холодний, обережний, як дотик, що лишає слід.

Вона не одразу повернула голову. Спершу вдала, що роздивляється інтер’єр, і тільки краєм ока помітила силует. Високий чоловік у костюмі кольору вугільної хмари, що спирається на тростину. Його постава була ідеальна, наче у генерала, що пам’ятає кожну битву. Вона зустрілася з його очима — і серце зробило оберт.

Він зняв капелюха.

Обличчя Алекса майже не змінилося.

Срібло в скронях тільки додало йому тієї небезпечної елегантності, яку Наталя пам’ятала. Його очі були того самого кольору, що і небо над Вероною у квітні. Він підійшов повільно, не поспішаючи, тростина відбивала ритм, ніби метроном у театрі, де сцена от-от запалає.

— Наталя, — його голос був низьким, зі смаком часу, що додає ціні кожному слову.

Вона облизала губи, не знімаючи сонцезахисних окулярів.

— Алекс, — видихнула вона.

Крім спогадів поява Алекса пробудила спрагу...

… Вона прийшла неочікувано, наче тінь, що ковзає за спиною у вузькому провулку. Вона не мала запаху — але пахла. Пахла спогадами. Кров’ю. Панікою. Пеклом. Крики жертв, їх гарячі, пульсуючі нутрощі в її руках. Кров яка покриває ніби друга шкіра, така приємна, така густа, липка. Її шкіра пила ту кров, ніби молоко матері. Це була друга шкіра, яка знала кожну її тріщину, кожен її спазм.

Ейфорія після убивства, відчуття від того що ти щойно забрав життя було рівноцінне оргазму. Вона була всесильною. Вона була богинею смерті.

Вона згадала його руки. Вони були сильними, сильнішими за клятви. Він знав, де і як торкнутись. Його дотик був цілющим лезом. Він не питав — забирав. Але завжди лишав частину себе. Якщо біль — то на межі. Якщо вогонь пристрасті — то до попелу.

Наталя відчула, як серце прискорюється від передчуття.

— Дозволиш? — запитав Алекс, вказуючи на порожній стілець біля її столу.

Його голос — низький, злегка хриплуватий, все ще мав ту саму владу над простором, як колись.

Наталя не відповіла одразу — просто кивнула, ковтнувши повітря, в якому запахло минулим. Алекс розстебнув піджак — під ним ховалася бездоганна сорочка, небесного кольору, що контрастувала з його поглядом — важким, темним, сповненим присмаку гріха. Він сів, повільно, наче кожен його рух мав ритуальне значення, закинувши ногу на ногу з впевненістю людини, яка звикла до влади.

— Не очікувала тебе побачити після стількох років, — сказала вона, ковтаючи трепет у горлі.

— Справи Сім’ї, — відповів коротко. — А ти взагалі не змінилася.

— Ти теж, Алексе, — її голос був хрипким від кави і цигарок.

Наче не роки пройшли між ними — а лише одна важка ніч. Та, після якої вона не змогла спати тиждень.

Підійшов офіціант і поставив перед чоловіком чашку еспресо. Алекс взяв, але не пив одразу — він просто дивився.

Його погляд не блукав. Він пірнав. Прямо в її очі.

Вона відчула жар між ніг від того погляду — навіть попри роки.

— Як тобі спокійне життя? — запитав, стиха.

Вона засміялася. Але сміх вийшов сухим, тріснутим, як старе дзеркало.

— Воно не спокійне, а прісне. Мені не вистачає… того, що ми робили, — її голос став нижчим, повільнішим, наче кожне слово відкривало старий рубець, — тієї темряви.

— Влади? — уточнив він, нахилившись трохи ближче.

Вона не відповіла. Але її очі — вони кричали: так.

Кров ще пам’ятала. Ті ночі, ті сцени, ті тіла, розчинені у болю й шаленстві. Її тіло ніколи не брехало — воно зараз зраджувало її знову.

Алекс зробив ковток кави, повільно. Його пальці — довгі, сильні, з масивними, старими перснями — мимоволі торкнулися краю чашки, як він колись торкався її шиї.

— В мене ще є день до рейсу, — сказав він тихо, і в його голосі з’явилась стара тінь пропозиції. — Хочеш, поглянути на товар для дона?

Це слово, таке брудне й знайоме, засвербіло десь у серці. Вона знала, що за ним стоїть — і що може знову пробудитись у ній.

Наталя провела язиком по губах.

— Де і коли? — її голос був твердим.

Складські приміщення на околиці міста стояли похмурими, мов декорації з фільму жахів. Розтрісканий асфальт, облізлі стіни, калюжі, в яких плавали уламки життя. Вдалині курився дим — чи то з найближчої фабрики, чи з чогось, що краще не знати.

Чорні позашляховики, вишиковані вздовж паркану, виглядали, наче надгробки. Вони виблискували, мов панцирі комах. Біля воріт стояли охоронці — кремезні чоловіки, з холодними очима, руками, що звикли до ваги зброї. Один із них, побачивши Алекса, негайно підвівся й мовчки відчинив перед ним двері, схиливши голову у привітанні. Повна, беззаперечна повага.

Всередині пахло вогкістю, металом і потом. А ще — страхом. Цей запах був найбільш живим.

Наталя увійшла повільно, наче ступаючи в храм. Її підбори цокали об бетонну підлогу, немов відбиваючи відлік часу, що залишився для тих, хто був за ґратами.

Ряд кліток тягнувся вздовж стін: залізні, холодні, мов клітки для хижаків. У них сиділи люди — майбутні «актори» фільмів Вінчетті. У когось з розбитої губи капала кров, інші обіймали коліна, намагаючись стати меншими. Хтось стогнав, молився чи просив про допомогу. Хтось — кричав, лаявся, бився об ґрати. А хтось — уже мовчав, дивився пустим поглядом у стелю, в нікуди, прийнявши роль жертви.

Їй стало душно, і хоч в приміщенні було сиро, тіло вкрилося липкою плівкою поту.

Вона відчула збудження, давнє і таке рідне.

Наталя йшла повільно, розглядаючи обличчя, погляди, шрами, зламані нігті, синці на скронях. Це не просто товар. Це — сировина для кошмарів. І вона знала, як її перетворити в золото.

Алекс, мов тінь, стояв осторонь, не порушуючи її ритуал. Його обличчя залишалося незворушним. Але очі — стежили уважно.

Вона зупинилась біля клітки, де двоє чоловіків лаялись і трясли ґрати. Один — років тридцяти, високий, із татуюваннями і розбитим носом. Інший — товстун, в хорошому костюмі, з очима загнаного звіра.

— Оцих двох, — сказала Наталя, голос її був твердим, ніби вона замовляла вечерю.

Пальці з криваво-червоним манікюром повільно змахнули у повітрі, позначаючи жертву.

— Дамо їм шанс покричати по-справжньому.

Алекс коротко посміхнувся — у цій усмішці не було нічого людяного — і сказав охоронцям щось німецькою.

Двоє дужих чоловіків відчинили клітку, мов двері на ешафот. Залізні руки схопили полонених, закували в кайданки, вивели з приміщення. Один із них пручався, кричав:

— Ви не маєте права! Пустіть! Я вас посаджу, ви всі сядете! Ви знаєте хто я!?

Другий спробував дати відсіч, але отримав потужний удар у щелепу.

Наталя стояла нерухомо.

Її лице було маскою.

Але з-під маски проступало дещо інше. Внутрішній хижак прокинувся.

Алекс підійшов ближче. Його рука ковзнула під її лікоть, торкнувшись ніжно, майже з гідністю. Цей жест був старомодним, галантним — і моторошним водночас.

— Прошу, пані. — сказав він стиха, нахиляючись до вуха, щоб вона відчула подих, — Ви заслужили задоволення.

Інтер’єр кімнати був схожий на персональне пекло. Холодне, сліпуче світло зі спрямованих ламп ламало тіні, мов кістки. Стіни — оббиті темним матеріалом, звукопоглинальні панелі, які ковтали крики ще до того, як вони встигали розлетітись. Пахло потом, металом і свіжою кров’ю.

У центрі стояв масивний металевий стіл з отворами для фіксаторів. Поруч — візок із хірургічними інструментами: скальпелі, гачки, щипці, затискачі, мотузки, навіть паяльник — усе вже зчорніле, злипле, заплямоване. Кров підсихала плямами, мовчи кричала з кожної поверхні. Навколо — чотири професійні камери на штативах, спрямовані в центр кімнати. Їх об’єктиви мовчки спостерігали, завмерши, як очі демонів, готові зафіксувати кожен судомний спазм.

Двоє чоловіків стояли посеред кімнати, кайданки зняли. Один з охоронців тримав на прицілі, його пальці нерухомо лежали на спусковому гачку, готові зрушити долю в одну мить.

— Далі ми самі,— сказав він охороцям.

Ті мовчки вийшли. Масивні двері за ними з глухим стогоном зачинились.

Тиша.

Наталя стояла кілька секунд, дозволяючи темряві всередині себе підняти голову. Це було відчуття, яке вона знала добре. Вона не просто пам’ятала його — вона скучила за ним. Її серце билося не швидше, ніж зазвичай — але кожен його удар розливався жаром по тілу. Вона ступила вперед, неспішно наближаючись до чоловіків. Її постава була спокійною, але очі — холодними, як шкіра змії перед кидком.

— Прошу, вони повністю твої, — промовив Алекс і відійшов у тінь, звідки зручно було спостерігати.

Чоловіки мовчали. Їхні очі витріщалися, обличчя зблідлі. Вони розуміли, що це не жарт. Не погроза. Не фальшивка. Це — кінець.

Наталя зупинилася за пів метра, спершу глянула на того, що ще недавно погрожував, — він стояв із стиснутими кулаками, намагаючись зберігати гідність, хоч його тіло вже тремтіло. Інший — наче намагається втиснутися в себе, руки мимоволі піднімались до грудей, як у дитини.

Вона посміхнулась.

Рукою з довгими пальцями та яскравим лаком доторкнулась до стола, повільно ковзаючи по металу. Обрала скальпель, зважила його на долоні, повернула так, щоб світло вдарило в лезо.

— Знаєте, що найбільше мене збуджує? — її голос був спокійним, теплим. — Мить, коли крик ще не вирвався, але тіло вже знає — що його чекає.

Вона зробила крок до чоловіка в костюмі. Той спробував відступити, але спіткнувся об себе. Вона торкнулася кінчиком леза його щоки, провела вгору — ледве торкаючись.

— Стій. — сказала м’яко, майже ніжно. — Не зіпсуй кадр.